Еволюція земної кори. Контрольні запитання і завдання

Контрольні запитання і завдання.

1. Охарактеризуйте розвиток у мезозої Середземноморського та Тихоокеанського поясів.
2. Які події спричинили розкол Лавразії та Гондвани
3. Як відбувався розкол Гондвани на окремі континенти
4. Дайте характеристику кліматичних умов мезозою у зв'язку із тектонічними подіями того часу.
5. Як відбувалась еволюція рослинності в мезозоїі
6. Опишіть тваринний світ мезозою, зупинившись детальніше на характеристиці рептилій.
7. Поясніть можливі причини "великого вимирання" тварин, зокрема динозаврів, у кінці крейдового періоду
8. За допомогою "Атласу для вчителів" знайдіть родовища корисних копалин мезозойського віку та покажіть їх на Тектонічній карті світу.

палеозою. Лекція 5. КАЙНОЗОЙСЬКИЙ ЕТАП.

Кайнозойський етап почався 65 млн. років тому і охоплює три періоди: палеогеновий, неогеновий та антропогеновий (четвертинний).
Нижче приводиться коротка характеристика подій в усіх трьох періодах. Слід відмітити, однак, що останній, антропогеновий період відрізняється від попередніх цілим рядом характерних ознак, що служить основою для його окремого більш детального розгляду в багатьох роботах. Особливостями антропогенового періоду можна вважати його короткотривалість у порівнянні з давнішими періодами (1,7-2 млн. років), різкі і численні коливання клімату, широкий розвиток наземних зледенінь (через що його інколи називають льодовиковим), появу та еволюцію людини, розвиток матеріальної культури. Крім цього, специфічними особливостями характеризуються і утворені в цей час осадки: дуже широке, практично повсюдне поширення, незначна потужність, швидка фаціальна мінливість по вертикалі і горизонталі, незцементованість тощо.
Особлива увага приділяється палеогеографії антропогену, тому що саме у цей час сформувалися основні риси сучасного рельєфу, сучасні ландшафти та біоценози планети.

У кайнозої геосинклінальний режим зберігався лише в Середземноморському та обох Тихоокеанських поясах.
У Середземноморському поясі розвивались геосинклінальні системи, закладені в мезозої. Внаслідок подальшого зближення Африкано-Аравійської плити з Євразією океан Тетіс продовжував скорочуватись. До олігоцену взовж південного краю Євразії розміщувались зони субдукції, в яких поглиналась океанічна кора. З олігоцену розвиток геосинклінальних систем Альпійсько-Гімалайської області проходить уже в умовах зіткнення, колізії континентальних брил, що супроводжується формуванням складчасто-насувних і покривних структур, гірського рельєфу, шар'яжів та континентального вулканізму. Загальний стиск призводить до звуження структур но-фаціальних зон та зміни їх конфігурації. Так, підраховано, що ширина Альп до стиску становила 600-1200 км, зараз їх ширина біля 150 км; палеомагнітні дані вказують також на зближення Великого і Малого Кавказу з пізньої крейди майже на 700 км. Утворення гірських хребтів Альпійсько-Гімалайської області супроводжувалось закладанням на стику їх з молодими чи древніми платформами передових (крайових) прогинів, які виповнювались грубоуламковими моласами - продуктами руйнування сусідніх гірських масивів, а також соленосними та нафтогазоносними формаціями.
Так, на місці сучасних Альп у палеогені існував ряд прогинів дугоподібної форми, в яких йшло нагромадження морських теригенних і карбонатних відкладів. У кінці палеогену (в олігоцені) почались складко- і горотворчі процеси альпійського орогенезу, які перетворили Альпи в складчасту гірську окраїну - Альпи вступили в орогенну стадію свого розвитку, яка продовжується і зараз. У неогені вздовж північного схилу Альп заклався і заповнювався континентальними грубоуламковими відкладами до середини періоду Передальпійський крайовий прогин. У цей же час в Альпах утворилися потужні насуви - шар'яжі.
Подібним чином проходили події і в більшості інших геосинклінальних систем Альпійсько-Гімалайської області. У Карпатах геосинклінальні прогини в палеогені заповнювались піщано-глинистим флішем. На початку неогену (в міоцені) відбувались складко- і горотворчі процеси. На межі із Східно-Європейською платформою виник і почав заповнюватись спочатку моласовими, а потім нафтогазоносними та соленосними відкладами Передкарпатський крайовий прогин. Розвиток Карпат продовжується і нині, про що свідчать, зокрема, періодичні землетруси в межах цієї гірської країни (наприк лад, у масиві Вранча в Румунії).
На Кавказі в палеогеновому періоді осадконагромадження проходило в прогинах, що розміщувалися північніше й південніше підняття Головного Кавказького хребта. В північному прогині відкладались глинисто-карбонатні мули і вапнисті глини з прошарками пісків (міогеосинкліналь), в південному прогині - флішоїдні товщі. На території Малого Кавказу і на суміжних територіях Туреччини, Ірану, Афганістану відкладались осадово-вулканогенні формації. В олігоцені почалося формування гірського рельєфу як на Великому, так і на Малому Кавказі. На півночі виник Передкавказький крайовий прогин, який проіснував до кінця неогену і виповнений нафтогазоносними моласами.
Таким чином, у кінці палеогену - на початку неогену в межах Альпійсько-Гімалайської області сформувався цілий ряд молодих гірських систем: Піренеї, Андалузькі гори, Альпи, Апенніни, Динарські гори, північна частина Атласу, Карпати, Балкани, гори Малої Азії, Кримські гори, Великий та Малий Кавказ, Ельбурс, Копетдаг, Памир, Гіндукуш, Загрос, Гімалаї. Вздовж цих систем на межі з платформами формувалися крайові прогини (Передальпійський, Передкарпатський, Передкавказький, Передкопетдазький, Передпамирський), виповнені, головним чином, грубоуламковими та нафтогазоносними відкладами. Гороутворення супроводжувалося магматизмом - у другій половині неогену виникли такі відомі вулканічні споруди Середземномор'я, як Етна, вулкани Ліпарських островів, Ельбрус, Казбек і ін., спостерігалось також вторгнення кислих інтрузій, наприклад, на Кавказі, в Малій Азії та інших районах.
Океан Тетіс, який до кінця палеогену ще займав значні території між Африкою та Євразією, з початком альпійського орогенезу розпадається на два басейни: північний - Паратетіс, який затоплював південну окраїну Східно-Європейської платформи та Скіфську плиту і південний - власне Тетіс, що охоплював Середземномор'я.
Південний басейн в кінці міоцену підняттям в районі Гібралтару був ізольований від Атлантичного океану. На його місці утворилися обширні засолені лагуни, в яких нагромаджувались товщі гіпсів, ангідритів, солей. Такі відклади сформувалися тоді також у Передкарпатті, Закарпатті, на Малому Кавказі. Перемичка на місці Гібралтару періодично відкривалась і тоді води Атлантики затоплювали котловину Середземного моря. В періоди осушення круті схили моря прорізувались глибокими каньйонами річок, які впадали у нього. Прикладом такого каньйону є, наприклад, підводне продовження р.Ніл, яке, заповнене осадками, прослідковується на 1200 км від дельти. В пліоцені зв'язок Тетісу з океаном відновився.
Паратетіс в середині міоцену покривав Волино-Подільську плиту, південь Східно-Європейської платформи, Скіфську і Туранську плити. В подальшому його еволюція проходила через утворення великого солоноватоводного Сарматського озера-моря, потім - в кінці міоцену - Меотичного моря і Понтичного - на початку пліоцену. В пліоцені підняття в межах Карпат та Кавказу призвели до розпаду цього морського басейну на ряд нині існуючих водойм: моря Угорське (його релікт відомий як озеро Балатон), Чорне, Азовське, Каспійське та Аральське.
Південний басейн розпався на моря Егейське, Адріатичне, іонічне, Тіренське та Середземне.
У Західно-Тихоокеанському поясі в межах областей Східно-Азіатської, індонезійської та Меланезійської відбулось підняття острівних дуг, формування глибоководних жолобів та окраїнних морів. Ця територія, куди входять Корякське нагір'я, півострів Камчатка, о. Сахалін, Курильські, Японські, Філіпінські острови, Нова Гвінея, Нова Зеландія, Соломонові острови, Нові Гебриди і Нова Каледонія перебуває зараз на головному геосинклінальному етапі розвитку (стадія острівних дуг) і розглядається багатьма тектоністами як сучасна модель геосинкліналей (евгеосинклінальні зони). В окраїнних морях та глибоководних жолобах іде потужне осадконагромадження, яке супроводжується наземним та підводним вулканізмом, інтенсивними сейсмічними явищами. В зонах ВЗБ вздож острівних дуг відбувається поглинання океанічної кори (субдукція). Острівні дуги та Окраїнні моря західної периферії Тихого океану були сформовані в близькому до сучасного вигляді вже на початку неогену.
У Східно-Тихоокеанському поясі альпійським гороутворенням були охоплені дві області: Берегових хребтів (південне узбережжя Аляски та Берегові хребти в Каліфорнії) та Андійська (гори Центральної Америки, Великі та Малі Антільські острови, Анди). Орогенний етап в них незавершений, хоча початок його, наприклад, в Андах відноситься ще до раннього кайнозою. Вздовж високогірної області Анд з боку Тихого океану розвивається глибоководний прогин (Перуанський жолоб), в якому в кайнозої відклались потужні осадові товщі.
Короткочасна регресія кінця крейди у палеогені змінилася широкою трансгресією, максимум якої припадає на еоцен. Це була остання велика трансгресія в історії Землі. Морем, яке трансгресувало зі сторони Тетісу, покривалися значні території Західно-Європейської плити, південь Східно-Європейської платформи, Скіфська і Туранська плити. Морем була покрита і епігерцинська Західно-Сибірська плита. Через Тургайську протоку море Західного Сибіру з'єднувалось із морськими басейнами Тетісу. З олігоцену Західний Сибір осушується і на місці моря залишається заболочена рівнина.
Взагалі олігоценова епоха - це час глобальної регресії, коли звільняються від моря значні території, як Євразії так і Північної Америки. Регресія, яка охопила і весь неоген, була прямим наслідком альпійського орогенезу і призвела до поширення у цей час майже виключно континентальних осадків. Так, Східно-Європейська платформа покривалась мілководними морями лише на півдні, де відкладались піски, глини і карбонатні мули. Крім цього, із неогеновою регресією пов'язують загальне похолодання у високих і середніх широтах, ріст Антарктичного льодовика та зледеніння у північній півкулі.
Слід відмітити значне поширення у неогені процесів епіплатформеного орогенезу, якими були охоплені ділянки древніх платформ, епіпалеозойських плит та мезозоїд. Наслідком цих процесів було створення на місці старих складчастих гірських систем, на той час уже сильно зруйнованих, молодих гір, названих складчасто-бриловими, або відновленими. Таким чином формувався сучасний гірський рельєф Тянь-Шаню, Алтаю, Саян, Судет, Аппалачів, Скелястих гір та ін. Процеси епіплатформеного орогенезу часто супроводжувались інтенсивним базальтовим та андезитовим вулканізмом і рифтоутворенням. У мезозойській Верхояно-Чукотській області бриловими рухами в кінці неогену (пліоцен) були створені гірські споруди Верхоянського хребта, хребта Черського, а загальне підняття спричинило утворення перемички (сухопутного моста) між Чукоткою та Аляскою - виникла "суша Берінгія", по якій проходило змішування фаун Євразійського і Північно-Американського материків. Це було вже друге об'єднання цих материків "сушею Берінгія" - перше відбулося ще в кінці крейди. Таким чином, в північній півкулі спостерігається тенденція до збільшення площі, зайнятої континентами, до їх об'єднання, тоді як у південній - продовжуються процеси розпаду Гондвани і ріст океанських акваторій.
У палеогені відбулось повне роз'єднання Індії, Австралії та Антарктиди. індія перемістилась майже на 8000 км на північ і в олігоцені зіткнулась з Євразійською плитою, наслідком чого було закриття східної частини Тетісу і формування Гімалаїв. Австралія мігрувала на північний схід, повертаючись проти годинникової стрілки, Антарктида - на південь до свого сучасного положення. В середині палеогену повністю переривається зв'язок між Африкою і Південною Америкою.
Грандіозні події відбувались в Африці. На початку неогену в східній частині проходило формування склепінчасто-брилових піднять, в осьовій частині яких закладались рифти, так звані Великі Африканські рифти. Вони простягнулись у меридіональному напрямку майже на 6500 км від Туреччини до річки Замбезі на півдні Африки. Рифти заповнені водою озер Вікторія, Рудольф, Ньяса, Танганьїка, Мертвого і Червоного морів, Аденської і Суецької заток.
Рифтоутворення в Африці супроводжувалось інтенсивним базальтовим вулканізмом, який триває і зараз (вулкани Кенія, Кіліманджаро, Меру, Карасімба і ін.). По утворених рифтах відбувається розчленування Африканського континенту, як раніше Гондвани. При цьому, якщо рифти Східної Африки відносяться до континентальних, то рифт Червоного моря уже - міжконтинентальний. Континентальна кора у ньому розірвана і заміщена океанічною, а середня швидкість розширення за останні 25 млн. років становить 0,75 см/рік.
Подібні як у Східній Африці структури утворювались і на інших ділянках земної кори. Наприклад, на південь від Сибірської платформи в олігоцені - неогені оформилось Байкальське склепінчасте підняття, в периклінальній частині якого заклалась система кулісоподібно розташованих рифтів, одним із яких є відоме озеро Байкал. Кора під ним потоншена, тепловий потік в 2-3 рази вищий від фонового, опускання дна відбувається зі швидкістю 0,6 см/рік, розсув - 0,2-0,3 см/рік.
Відома також велика Західно-Європейська рифтова система, закладена ще у мезозої, в якій, починаючи з еоцену, інтенсивно розвивався Верхньорейнський рифт і ін.
Таким чином, протягом альпійського тектонічного циклу, який почався з пізньої крейди і продовжується і зараз, завершилось формування сучасної структури земної кори. Потужні процеси альпійського складко- і гороутворення призвели до виникнення на місці Середземноморського поясу протяжної смуги гірських систем від Піренеїв до Гімалаїв і, як наслідок, до закриття океану Тетіс. В Тихоокеанському поясі сформувались гірські споруди по східній периферії океану та системи острівних дуг - окраїнних морів - по західній його околиці.
Рухи альпійського орогенезу призвели до резонансних піднять на територіях древніх і молодих платформ, що спричинило обширні регресії у неогеновому періоді, поширення континентальних відкладів та континенталізацію клімату.
Процеси активізації платформ (епіплатформений орогенез), особливо інтенсивні з кінця неогену, сприяли формуванню гірського рельєфу на молодих та древніх платформах і, як наслідок, підвищенню загальної висоти континентів.
На окремих ділянках земної кори проходили процеси рифтогенезу. Протягом неотектонічного етапу альпійського тектонічного циклу (неоген-антропоген) сформувався в основних рисах сучасний рельєф Землі.

Дата добавления: 2014-01-04