Проблема спорідненості мов в ХVІ – ХVІІІ ст

Виникнення порівняльно-історичного методу в мовознавстві

1. Проблема спорідненості мов в ХVІ – ХVІІІ ст.

2. Франц Бопп. Теорії аглютинації та еволюції.

3. Дослідження Расмуса Раска.

4. Якоб Грімм. Перше й друге пересунення приголосних.

5.О.Х.Востоков і Ф.Діц.

Одночасно й паралельно зі створенням філософських, універсальних граматик в ХVІ – ХVІІІ велася робота з виявлення, опису, вивчення, класифікації нових мов.

Думка про генетичні зв’язки між мовами, тобто ідея спорідненості мов, зародилася задовго до виникнення ПІ методу.

Напр., порівняльним вивченням тюркських мов у Халіфаті ще в ХІ ст. інтенсивно займався Махмуд Кашгарський.

Італійський купець і мандрівник першим у ХVІ помітив генетичну подібність індійських слів з італійськими й латинськими і писав про це знайомим у Європу.

У др. пол. ХVІ ст. голландський лінгвіст Йосиф Юстус Скалігер (1599) розрізняв у Європі 11 груп мов, у тому числі слов’янську, германську, романську, грецьку. Кожна група має свою «мову-матір».

У другій половині ХVІІІ ст. знання санскриту принесли в Європу англійці. Знайомство європейців із санскритом мало величезне значення в підготовці ПІМ.

Вільям Джоунз (1786) проголошує в доповіді про спорідненість санскриту з грецькою, латинською, кельтською, готською, давньоперсидською мовами не лише в кореневих морфемах, а й в граматичних формах. Свої положення він не довів лінгвістичними даними, тому його не можна вважати основоположником ПІМ.

Фрідріх Шлегель (1808) довів спорідненість санскриту з латин., грец., германськими мовами не лише в лексиці, а й в граматиці. У своїй праці «Про мову й мудрість індійців» він уперше використовує термін «порівняльна граматика».

Знайомство із санскритом підготувало шлях порівняльній граматиці:

1) санскрит зберіг архаїчну систему приголосних й морфологію, що певною мірою даю уявлення про те, якою могла бути структура індоєвропейської прамови;

2) індійські граматисти досить детально проаналізували фонетику й морфологію своєї давньої мови.

Отже, у період з ХVІ – ХVІІІ ст. було визначено мови, які підлягали порівнянню. Знайомство із санскритом дало величезний стимул до порівняння його з мовами Європи. Це стало основою для наукового порівняння мов.

Основоположниками ПІМ є датський учений Расмуск Раск, німецький Франц Бопп, німецький Якоб Гримм, росіянин Ол-др Востоков.

Історія Пі вивчення індоєвропейських мов поділяється на чотири періоди:

1. Від заснування ПІ методу до молодограматиків 1816 – 1870 рр.

Перший період поділяється на два етапи:

а) Боппа – Гумбольдта,

б) Шлейхера – Штейнталя.

2. Молодограматики.

3. Від молодограматиків до «Курсу загальної лінгвістики» Соссюра й розшифровки хеттських пам’яток.

4. Від «Курсу» Соссюра й розшифровки хеттських пам’яток до сучасності.

2. Франц Бопп. Теорії аглютинації та еволюції

Ф. Бопп за традицією вважається родоначальником ПІ мовознавства.

У своїх дослідженнях ставить перед собою два завдання:

1) детально дослідити й довести спорідненість індоєвропейських мов;

2) розкрити таємницю виникнення флексій.

Перша праця Боппа «Про систему санскритської дієвідміни в порівнянні з дієвідміною грецької, латинської, перської і німецької мов». У цій праці Ф.Бопп докладно дослідив дієслівну систему індоєвропейських мов. Бопп виділив і співставив показники дієвідмінювання п’яти давніх індоєвропейських мов, відзначив їх подібність або принципову тотожність як свідчення спільного походження досліджуваних мов.

Основною працею Боппа є тритомна «Порівняльна граматика санскриту, зенду, вірменської, грец., латин., литовської, старослов’янської, готської і німецької мов». Найбільш розроблена в «Порівняльній граматиці» Боппа морфологія, коротко викладено розділ фонетики, синтаксис відсутній.

У «Порівняльній граматиці» Бопп основну увагу приділяє кореням (тут відчутний вплив Паніні). Він викладає свою теорію кореня. Він припускає, що в індоєврепейській сім’ї мов слова походили від односкладових коренів, які поділялися на два класи: 1) дієслівні корені, 2) займенникові корені. З першого класу, який був значно більшим кількісно, виникають дієслова й імена, з другого – займенники й усі первинні прийменники, сполучники, частки.

Отже, усі флективні граматичні форми – це результат процесу аглютинації (поєднання) початково незалежних коренів, які мали місце в мовах.

Теорія аглютинації Боппа є прямо протилежною іншій теорії – теорії еволюції, автором якої є К. Беккер.

3. Дослідження Расмуса Раска (датський учений)

Основною працею в галузі порівняльного вивчення мов Р. Раска є «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або походження ісландської мови», опублікованою в 1816 р. У цій роботі Р.Раск доводить спорідненість готських, тобто германських, мов з мовами фракійськими, тобто латинською та грецькою мовами.

Певний інтерес для наступного розвитку науки про мови являє методика дослідження, застосовувана Раском у зазначеній роботі. Вона полягає в послідовному порівнянні ісландської мови з іншими мовами, у результаті чого встановлюється ступінь спорідненості порівнюваних мов.

Заслуги Раска.

У цій праці він встановлює методологічні критерії, якими повинен керуватися дослідник, доводячи або спростовуючи спорідненість мов:

1) першим, основним методологічним прийомом Раск визнає прийом встановлення граматичних відповідностей. Лексичні відповідності ненадійні.

2) Другим критерієм є встановлення тотожності певних прошарків лексики.

3) Третім критерієм установлення спорідненості є наявність у порівнюваних мовах правил закономірних звукових переходів (за термінологією Раска – «правил буквених переходів»).

4. Якоб Грімм. Перше й друге пересунення приголосних, або закон Грімма.

Я. Грімм – автор першої фундаментальної порівняльної граматики германських мов.

Я. Грімм велику увагу приділяє звуковим змінам. Розробив проблему так званого аблаута, тобто чергування голосних у корені.

Основна заслуга Грімма в розвитку ПІ мовознавства полягає у виявленні закономірностей звукових переходів.

Найбільш яскраво положення про закономірності звукових переходів знайшли своє відображення у формулюванні так званого пересунення приголосних, названого інколи «законом Грімма», або «законом Раска-Грімма».

Суть закону пересунення приголосних полягає в тому, що система зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь:

1) і.-є. bh, dh, gh > герм. b, d, g – індоєвропейські дзвінкі придихові змінилися в германських мовах у дзвінкі не придихові, напр., д.-інд. Bhrātā – англ. brather

2) і.-є. b, d, g > герм. p, t, k – індоєвропейські дзвінкі проривні змінилися в германські глухі проривні, напр., лат. duo – анг. two, нім. zwei (із twei).

3) і.-є. p, t, k > герм. f, th (як англ. глух/ th), h – індоєвропейські глухі проривні змінилися в германські щілинні (=фрикативні) f, th, h. Напр., лат. pater – англ. father, нім. Vater.

Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучасній лінгвістиці.

5. О.Х. Востоков. Перший в історії слов’янського мовознавства зробив успішну спробу визначити особливості взаємовідношення слов’янських мов і ступінь їх близькості до старослов’янської мови за допомогою ПІ аналізу звукового складу слов’янських мов. О.Востоков відкрив голосний характер ь, ъ, довів носовий характер церковнослов’янських «юсів»

Отже, честь відкриття в першій чверті ХІХ ст. ПІ методу поділяють німецькі вчені Ф. Бопп, Я. Грімм, російський учений О. Востоков, датчанин Р. Раск

Фрідріха Діца (нім. ученого)вважають основоположником нового романського мовознавства, який створив такі капітальні праці в цій галузі, як «Граматика романських мов» та «Етимологічний словник романських мов».

Тема 7

Дата добавления: 2014-01-04