Лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта

1. Типологічна класифікація мов Гумбольдта.

2. Основні положення теоретичної концепції Гумбольдта.

3. Учення про форму в мові.

Поряд з конкретним ПІ дослідженням індоєвропейських мов, відбувалося філософське осмислення онтології мови. Основне місце серед цих учених посідає німецький учений ХІХ ст. В.Гумбольдт – основоположник філософії мови, теоретик у галузі мовознавства.

1. Типологічна класифікація мов Гумбольдта

Першою лінгвістичною розвідкою В. Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1)мови кореневі, 2) аглютинативні, 3) інкорпоруючі, 4) флективні. 1, 2 і 4-й типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючі уперше виокремив Гумбольдт.

Ці типи мов учений розглядав як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми.

2. Основні положення теоретичної концепції Гумбольдта

Найціннішою роботою Гумбольдта є тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити.

У теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства» вчений виклав свою теоретичну концепцію, свою філософії мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на розвиток мовознавства.

На погляди Гумбольдта вплинули філософські ідеї Канта, Гегеля та ін.

Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям.

2.1. Дух народу й мова.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це поняття до визначення мови, він пише, що «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити щось тотожне». Мова розвивається за законами духа. Кожна конкретна мова пов’язана з духом народу – носія цієї мови. Мова – це зовнішній вияв духа народу. Дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в його таємниці. Дух народу – основа розрізнення мов. Зв’язок мови й духа народу недоступний людському розумінню.

2.2. Індивід, народ і мова

Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ – це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов’язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини.

Індивід і народ творять мову в єдності. У цій єдності головна роль належить народу. Окрема особа завжди залежить від свого цілого, суспільства, а мова дає відчути кожному, що він частина людства.

У мові поєднується індивідуальність і всезагальність. Мова – творіння окремих осіб, але кожна особа має бути зрозумілою. Але мова не творіння народу, а дар, даний йому долею.

2.3. Об’єктивна дійсність, мислення й мова

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов’язані між собою і що мова – це той орган, який творить думку.

Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови – органи оригінального мислення націй.

Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним словом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається описово словосполученням або реченням. Отже, мислення неможливе без мови. Мова, у свою чергу, припускає мислення.

2.4. Мова й мовлення

Оскільки Гумбольдт знав і дуже багато досліджував живі мови, то дійшов до висновку про необхідність розрізнення мови й мовлення. Гумбольдт уперше в мовознавстві теоретично обґрунтовує їх розмежування як об’єктів наукового дослідження.

3. Учення про форму в мові

1. Гумбольдт установлює факт існування форми мови, тобто внутрішньої форми. Отже, розмежовує зовнішню форму й внутрішню форму, яку він часто називає формою мови або формою.

2. Зовнішня форма – це не лише звукове оформлення, а й морфологічні структура та значення.

3. У поняття внутрішньої форми Гумбольдт укладає також потрійний зміст: 1) внутрішня форма – це спосіб поєднання поняття із звучанням, 2) внутрішня форма – це «вираження народного духу», який через посередництво внутр.форми реалізується в мові, тобто це начебто посередник між тканиною мислення й тканиною мови, 3) вн.форма – це сукупність усього того, що створено й відпрацьоване мовленням, сукупність усіх основних мовних структур, усіх елементів мови, це абстрактна структура мови в цілому. Отже, внутрішня форма мови – це сукупність шляхів, способів і прийомів, за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в неповторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачення.

4. Зовнішня й внутрішня форма в концепції Гумбольдта не лише взаємодіють, але й проникають одна в іншу.

Прогресивним є положення про творчий характер мови

За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток. Мова – організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності и пронизує все її буття. Мову, за Гумбольдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ergon), а як творчий процес, безперервну діяльність (energia), що перетворює «звук у вираження думки».

Довів, що мова є системою, «органічним цілим»

Гумбольдт зумів вивести найважливіші лінгвістичні антиномії –мова й мовлення, мова й мислення, стійкість і змінність у мові, об’єктивність і суб’єктивність у мові, індивідуальне та колективне в мові та ін.

Ми розглянули перший етап першого періоду – етап Боппа – Гумбольдта, від середини другого до кінця четвертого десятиліття ХІХ ст.

Другий етап першого періоду – етап Шлейхера – Штейн таля, 50-60-ті рр. ХІХ ст.

Тема 8

Дата добавления: 2014-01-04