Початок загальноєвропейського процесу

Паралельно з послабленням позицій наддержав сталися зміни у європейській зовнішній політиці. Початок їм поклало наприкінці 60-х років керівництво Західної Німеччини, яке офіційно визнало наявність двох німецьких держав.

Результатом «нової східної політики» ФРН було укладення ряду важливих міжнародних угод. У 1970 р. ФРН підписала з Радянським Союзом угоду, за якою визнавалася непорушність повоєнних кордонів в Європі. Того ж року Західна Німеччина остаточно визнала кордон по лінії Одер - Нейсе, продемонструвавши, що назавжди відмовляється від територіальних претензій до сусідньої Польщі.

У 1972 р.СРСР, США, ФРН та НДР підписали чотиристоронню угоду про Берлін. Згідно з нею ФРН відмовлялася від претензій вважати Західний Берлін своєю частиною. Наприкінці 1972 р. було підписано «базовий договір» між двома німецькими державами, яким вони визнавали суверенітет одна одної. Після прийняття ФРН та НДР до ООН зменшилася гострота німецького питання, відкрилися сприятливі можливості для поліпшення відносин між двома частинами континенту.

Паралельно західнонімецькі керівники висунули ідею проведення багатосторонніх переговорів, на яких можна було б відверто обговорити всі європейські проблеми і дійти спільної згоди. Однак жорстокий удар по цій ідеї завдала інтервенція п'яти соціалістичних країн у Чехословаччину у серпні 1968 р. СРСР знову дав підстави, щоб його розцінювали як потенційного агресора.

У 1969 р.ідея загальноєвропейської наради повернулася до життя. Фінляндія взяла на себе зобов'язання здійснити її організаційну підготовку. Так було покладено початок загальноєвропейському процесу. Виникла ще одна ідея - залучити до нього США і Канаду.

Велике значення для скликання наради мали кроки СРСР та США назустріч один одному. У 1972р. президент США Р. Ніксон відвідав Москву, щоб обговорити стан справ на планеті. Переговори завершилися підписанням «Основ взаємовідносин між СРСР і США». Обидві супердержави взяли зобов'язання робити все можливе, щоб запобігти ядерній війні, погодилися, що кожна з них має право на рівну безпеку, офіційно відмовилися від застосування сили у спірних питаннях та від претензій на свій особливий статус у світі.

Того ж року між СРСР та США було підписано Угоду про обмеження деяких видів стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Кожна із сторін побоювалася, що суперник створить таку систему протиракетної оборони, що зможе врятуватися від ядерного покарання. Тому одночасно з угодою ОСО-1 вони підписали договір про скорочення систем протиракетної оборони.

Налагодження відносин між лідерами двох протилежних блоків надихало всі інші країни на поглиблення зв'язків між собою і давало надію на успішне просування загальноєвро­пейського процесу.

У 1973 р. у Гельсінкі розпочалися підготовчі переговори по скликанню Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Протягом двох років йшло узгодження спірних питань і підготовка тексту спільного рішення. Сама нарада, у якій взяли участь глави 35 держав (разом із США та Канадою), тривала з ЗО липня по 1 серпня 1975 р.

Під час Наради керівники європейських країн задекларували свою відданість справі миру, принципам добросусідства, взаємоповаги та співпраці. Нарада перетворилася на демонстрацію докорінних змін у відносинах між державами з різними політичними системами. Вона привернула увагу всієї планети і палко віталася народами, які втомилися від страху перед ядерною війною та від виснажливої гонки озброєнь.

Дата добавления: 2014-01-04