Продовження строків тримання під вартою

Подання органів досудового слідства щодо обрання або

Практика розгляду судами першої та апеляційної інстанцій

Нечасто, проте трапляються випадки, коли судді спочатку продовжували строк затримання особи до 10 днів для вивчення особи, потім до 15 днів для вирішення питання щодо внесення застави, а після цього обирали міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Таке рішення було прийнято суддею Центрально-Міського районного суду м. Горлівки за поданням слідчого стосовно М.П., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області постанову судді про взяття під варту М.П. було скасовано та обрано запобіжний захід, не пов’язаний з обмеженням волі.

Подібне рішення було прийнято суддею Ленінського районного суду м. Луганська стосовно Т.О., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 15, ч. 5 ст. 191 КК. Із матеріалів розгляду подання слідчого про взяття Т.О. під варту вбачається, що суд спочатку продовжив його строк затримання до 10 днів для додаткового вивчення даних про його особу, потім продовжив строк його затримання до 15 днів для внесення застави, яка в межах цього строку була внесена в розмірі 100 000 грн, про що суду надано платіжне доручення від 14 жовтня 2011 року. Незважаючи на це, суд 17 жовтня 2011 року по закінченню 15 днів затримання Т.О. необгрунтовано обрав йому міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Це рішення було скасовано Апеляційним судом Луганської області за апеляцією захисника Т.О. як незаконне й останньому обрано запобіжний захід у вигляді застави.

Бувають випадки продовження суддями строку тримання під вартою обвинувачених з підстав, які взагалі не передбачені законом.

Так, слідчий Київського РВ МВС України м. Донецька звернувся до суду з поданням щодо продовження строку тримання під вартою стосовно В.О., обвинуваченого за ч. 3 ст. 185 КК, з мотивів необхідності направлення його на стаціонарну судово-психіатричну експертизу і тривалого спостереження за ним. Хоча це питання вирішується відповідно до вимог ст. 205 КПК 1960 р., суддя місцевого суду погодився з обґрунтованістю зазначених доводів і саме з цих підстав продовжив строк тримання обвинуваченого під вартою до 3 місяців. Аналогічне рішення було прийнято судом і стосовно В.А., який обвинувачувався у вчиненні крадіжки газової колонки з квартири разом з В.О.

Постановою судді Артемівського районного суду м. Луганська у 2011 році безпідставно задоволено подання слідчого щодо взяття під варту К.Л., 1977 року народження, раніше не судимої, яка обвинувачувалася у викраденні разом з Ч.Є. 650 грн у потерпілої К.Р. (ч. 2 ст. 185 КК). Суд послався на тяжкість вчиненого злочину, що дало підстави вважати, що К.Л. зникне або буде продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не врахував, що особа вперше притягується до кримінальної відповідальності, страждає на захворювання щитовидної залози і має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, тому Апеляційний суд Луганської області скасував це рішення як необґрунтоване.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2011 року змінено вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2011 року по справі за обвинуваченням Б.В. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 cт. 185 КК, яким останнього визнано винним у скоєнні зазначеного злочину та засуджено до 1 року обмеження волі. Змінюючи вирок, судова колегія обґрунтовано виходила з наступного. З вироку суду вбачалося, що міра запобіжного заходу Б.В. була залишена попередня – взяття під варту з утриманням у Харківському слідчому ізоляторі, – яка підлягала скасуванню, як зазначив суд, після доставки засудженого в виправну установу.

Проте згідно зі ст. 342 КПК 1960 р. у зв’язку з засудженням Б.В. до покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти. На ці обставини апеляційний суд наголосив у своїй ухвалі, зазначивши, що засуджений перебував під вартою без законних підстав, пославшись на рішення ЄСПЛ від 02 вересня 2010 року у справі «Марукин проти України», та звільнив Б.В. з-під варти в залі судового засідання. За таких обставин суд першої інстанції грубо порушив норми ст. 342 КПК 1960 р., що стало підставою для зміни вироку суду.

Продовжуючи строки тримання під вартою, судді не завжди мотивують свій висновок щодо неможливості зміни міри запобіжного заходу особі, яка вже утримується під вартою 2 місяці та більше.

Наприклад, за постановами Артемівського районного суду м. Луганська стосовно Р.В. та Т.В., обвинувачених у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК, приймаючи рішення про продовження строку тримання під вартою обвинуваченим до 3 місяців, суд послався тільки на необхідність проведення слідчим ряду слідчих дій. Апеляційний суд Луганської області, залишаючи це рішення без змін, зазначив, що районний суд навів «переконливі мотиви» щодо необхідності тримання згаданих осіб під вартою, хоча в постанові судді місцевого суду таких мотивів взагалі не було.

Так, суд відмовив у задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою з урахуванням правових позицій ЄСПЛ. Наприклад, постановами Хмельницького міськрайонного суду від 07 лютого 2012 року відмовлено в задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою до 4 місяців П.Р. та М.М. В апеляціях прокурор просив скасувати зазначені постанови та направити справи на новий судовий розгляд, оскільки П.Р. та М.М. можуть ухилитись від слідства і суду та перешкоджати встановленню істини по справі. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Хмельницької області від 10 лютого 2012 року вищезазначені постанови залишено без зміни, а апеляції прокурора без задоволення.

Колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про те, що обвинувачені є особами раніше не судимими, упродовж 3 місяців досудового слідства їм пред’явлено обвинувачення лише за ч. 2 ст. 185 КК, тобто у скоєнні злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років, а відомостей про їх фактичне переховування під час перебування на волі від органів дізнання, досудового слідства чи суду, перешкоджання встановленню істини у справі або продовження злочинної діяльності судом не встановлено. Приймаючи до уваги, що обвинувачені вину у вчиненому визнали та сприяли слідству у розкритті вчинених злочинів, а також рішення ЄСПЛ у справі «Олейнікова проти України» від 20 грудня 2011 року, відповідно до якого тримання під вартою без обґрунтування підстав визнано порушенням пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції, колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про відсутність підстав для продовження строку тримання під вартою М.М. та П.Р.

Прикладом належного застосування норм Конвенції та практики ЄСПЛ є розгляд Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи щодо обвинувачення О.Д. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 308 КК, Б.А. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 308 КК, та Г.В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 3 ст. 308 КК. Захисник підсудного Г.В. заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу, гарантуючи його явку на засіданнях на вимогу суду.

Розглядаючи клопотання про звільнення підсудного з-під варти, суд послався на рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахла проти Сполученого Королівства», відповідно до якого «будь-яке позбавлення волі має здійснюватися не тільки у відповідності із основними процесуальними нормами національного права, але також відповідати меті ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом № 11, тобто захищати людину від свавільного позбавлення волі».

Суд звернув увагу на те, що сама по собі тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачується підсудний Г.В., не може бути безумовною підставою для обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі «Ніколова проти Болгарії»). Суд при задоволенні зазначеного клопотання також врахував положення, викладені у рішенні ЄСПЛ по справі «Ноймайстер проти Австрії», відповідно до якого позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого у майбутньому вироку про позбавлення волі.

Суди допускають помилок також і при розгляді подань органів досудового слідства про зміну запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту.

Так, Новоукраїнський районний суд задовольнив подання органів досудового слідства щодо зміни К.І., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК, запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту. Суд дійшов висновку, що обвинувачений порушив умови підписки про невиїзд, ухилявся від досудового слідства, тому є всі підстави для зміни запобіжного заходу обвинуваченому на взяття під варту. Також із матеріалів справи вбачалося, що запобіжний захід – підписка про невиїзд – обвинуваченому належним чином не обирався, його не було проінформовано належним чином про порушення кримінальної справи, тому висновки суду першої інстанції щодо обрання К.І. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту були передчасними. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області постанову Новоукраїнського районного суду було скасовано.

Під час розгляду Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи по обвинуваченню К.В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, захисник підсудного заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу на підписку про невиїзд, оскільки він визнає свою вину у вчиненні злочину, вперше притягується до кримінальної відповідальності, має постійне місце проживання та роботу, готовий відшкодувати потерпілому завдану шкоду.

Задовольняючи заявлене клопотання, суд у постанові послався на положення ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований Українською РСР 19 жовтня 1973 року), у якому зазначено, що утримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом, але звільнення може здійснюватися в залежності від надання гарантій явки в суд, а також на вищезгадане в узагальненні рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахла проти Сполученого Королівства».

Водночас не завжди у постановах про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту неповнолітніх містяться посилання на виняткові обставини, які можуть бути підставами для обрання їм найсуворішого запобіжного заходу. Так, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 квітня 2010 року змінено постанову Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 09 квітня 2010 року стосовно Г.О., останній звільнений з-під варти та йому обрано запобіжний захід у вигляді особистої поруки, оскільки, обираючи запобіжний захід стосовно неповнолітнього, суд прийняв до уваги тільки тяжкість злочину, у вчинені якого він обвинувачувався, та не врахував інших обставин, зокрема вік обвинуваченого, його позитивні характеристики, наявність постійного місця проживання та ін.

У 2011 році в апеляційному порядку було скасовано постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16 червня 2011 року щодо неповнолітнього підозрюваного Б. та обрано йому запобіжний захід – підписку про невиїзд із звільненням з-під варти з залу суду. Суд першої інстанції, обираючи найсуворіший запобіжний захід, послався як на позитивну характеристику неповнолітнього за місцем проживання і навчання, так і на власний висновок про вчинення Б. інших злочинів, про які не йдеться ні в поданні слідчого, ні в протоколі судового розгляду.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд в ухвалі зауважив, що взяття під варту неповнолітнього було здійснено судом із порушенням порядку, встановленого законом, та з порушенням вимог ст. 5 Конвенції. Також зазначив, що в постанові вжиті формулювання, які суперечать презумпції невинуватості (твердження про вчинення підозрюваним злочинів без підтвердження цього обвинувальними вироками).

Проте в цілому суди враховують вимоги кримінально-процесуального законодавства при обранні такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, до неповнолітніх. Наприклад, постановою Полтавського районного суду від 14 лютого 2011 року було задоволено подання слідчого Полтавського РВВС та обрано стосовно Ш.О., 1996 року народження, запобіжний захід – взяття під варту. Судом було враховано, що підозрюваний фактично не відвідує школу, характеризується за місцем проживання посередньо, перебуває на обліку в ВКМСД Полтавського РВВС за скоєння правопорушення з 2009 року, крадіжку вчинив у стані алкогольного сп’яніння, справу щодо нього по обвинуваченню у скоєнні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 289, ч. 2, 185 КК, направлено до прокуратури в порядку ст. 225 КПК 1960 р. Крім того, судом встановлено, що Ш.О. порушив умови запобіжного заходу, підписки про невиїзд, санкцією статті КК, за якою він підозрюється, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 3 до 6 років. Зазначена постанова суду не оскаржувалась у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 156 КПК 1960 р. тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. Цей строк обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, – з моменту затримання, а закінчується в день надходження справи до суду.

Відповідно до ст. 241 КПК 1960 р. кримінальна справа, яка надійшла до суду, повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи – не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду.

Як свідчить судова практика, кримінальні справи надходять до суду майже наприкінці 2-місячного строку тримання особи під вартою.

Із зазначених обставин вбачаємо, що у КПК 1960 р. законодавчо не було вирішено питання юридичної визначеності утримання особи під вартою у час після закінчення досудового слідства і до проведення попереднього розгляду справи в суді. ЄСПЛ стверджує, що «ця законодавча невизначеність не задовольняє критерію «передбачуваності закону», як цього вимагає п. 1 ст. 5 Конвенції, про що ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях» (рішення ЄСПЛ у справі «Барановський проти Польщі»).

Також у рішеннях ЄСПЛ встановлено правову позицію, відповідно до якої практика тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок подано до суду першої інстанції, без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію, несумісна з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію, та принципом верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі «Єлоєв проти України», пункти 50, 51). Ця проблема має системний характер в Україні (рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України», пункти 98 і 101). Крім того, ЄСПЛ зазначає, що тримання заявника під вартою протягом такого періоду не відповідає вимогам п. 1 ст. 5 Конвенції і визнається порушенням цього положення.

Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011-2012 роках проти України: «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), «Харченко проти України» (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), «Плєшков проти України» (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), «Корнейкова проти України» (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).

Дата добавления: 2014-01-04