Державна політика в галузі соціального захисту дітей з відхиленнями у розвитку

У всі часи на ставлення людей до аномальних дітей робили великий вплив релігійні переконання. В середньовіччя посилення релігійності зробило негативний вплив на суспільне положення таких дітей. В рабовласницькому суспільстві духівництво, що мало велику силу, прагнуло затвердити в суспільній свідомості думку про те, що будь-яке відхилення в розвитку дитини є проявом „злого духу”. Це уявлення римсько-католицька церква прагнула закріпити ім'ям бога. Інквізиція прагнула усунути від участі в суспільному житті всіх аномальних дітей, навіть незалежно від їх класової приналежності.

У слов'янських державах на дітей з різними аномаліями дивилися як на „божих людей”, тому їх оточували ореолом святості.

На ранніх етапах розвитку Київської держави виникло чисто національне явище — суспільне піклування про „убогих дітей”. Широкі круги населення, керуючись почуттям милосердя, надавали посильну допомогу притулкам, богодільням.

Одним із перших офіційних документів на Русі був затверджений в 996 р. київським князем Володимиром Святославичем Устав про православну церкву, який зобов'язав церкву піклуватися про убогих, жебраків і юродів. Внаслідок цього організація виховних установ для убогих дітей зосереджувалася в основному в монастирях і церквах, про що згадується і в „Повісті времінних літ” (1074 р.).

Суспільне піклування сприяло виникненню в Київській Русі, а потім і в Московській державі притулків, виховних будинків, в яких жили, виховувалися і готувалися до посильної праці діти з різними вадами. Перший такий будинок виник в XI в. при Києво-Печерській лаврі.

Епоха Відродження є періодом, коли відбуваються істотні зміни в поглядах людей на природу самої людини, на мету і значення її життя. Розумом людей все більш опановувала віра в розум і сили людини. В цей час відбуваються значні зміни в суспільному положенні і вихованні дітей з відхиленнями розвитку.

Раніше, ніж в інших державах, правове положення аномальних визначилося законодавством в Англії. Англійські закони вже в XIII в. прагнули встановити різницю між ідіотами і слабоумними, оскільки це мало велике значення при вирішенні майнових питань.

В Росії до цього питання повернулися в XVI в. При Івані Грозному в 1551 р. у „Стоголовий судебник” була внесена стаття про необхідність піклування про жебраків, хворих і позбавлених розуму. Цих осіб рекомендувалося поміщати у монастирі, щоб вони не були „страховищем для здорових”. Проте цей закон не отримав широкого розповсюдження.

Перші спроби вжити офіційних заходів по боротьбі з жебрацтвом робляться в Росії за царювання Федора Олексійовича в 1677 р. Був виданий указ, регулюючий заходи суспільного піклування. Цей указ забороняв жебракам, убогим і юродам бродити по вулицях і дорогах. Він зобов'язав відкривати для них богодільні, які стали першими установами суспільного захисту. Цей акт також позбавляв права управляти своїм майном глухих, сліпих, п'яниць і дурних.

Звичай призревать слабоумних в монастирях особливо розповсюдився при Петрі I. Це пояснюється тим, що деякі бояри з метою позбавити своїх синів від державної служби, до несення якої їх зобов'язав цар, стали під виглядом „дурнів” відправляти своїх дітей в монастирі. Петро I вимушений був вжити заходів, з метою попередження зловживання системою піклування слобоумних у монастирях, яка сприяла розвитку дармоїдства серед осіб, що користуються піклуванням.

У зв'язку з цим Петро I видає укази, в яких він називає ознаки розумово відсталих людей. В числі таких документів були укази „про дурнів”, які мали на меті припинення можливої симуляції. Петро I заборонив посилати „дурнів” в монастирі без попереднього їх огляду. „Дурнями” він вважав тих, хто „відповіді дати не можуть, не годяться ні в яку науку і службу, нерухоме до порожнього приводять, життя безпутно марнують”. Коли і ці заходи по боротьбіз симуляцією не дали очікуваних результатів, Петро I ввів заборону „дурням” одружуватися і успадковувати майно. Також Петро I розробив проект указу про створення госпіталів для психічнохворих, в які повинні були поміщатися і ненормальні покинуті діти. Але цей указ не був запроваджений в життя.

На Русі тільки за царювання Катерини II вперше здійснився задум про створення будинків для психічнохворих. В 1775 р. вона видає указ про створення установ для догляду за інвалідами, сиротами, психічнохворими.

В XIX в. після Великої французької революції (1789-1793 рр.) помітно покращується положення аномальних дітей. Французька революція розглядала суспільну допомогу не як добродійність, не як милостиню, а як обов'язок держави.

У Франції в 1804 році був прийнятий „Кодекс Наполеона”, який відобразив всі положення Римського права, що торкалися прав сліпих, глухонімих та інших аномальних дітей і дорослих.

Проте в другій половині XIX в. бурхливий розвиток промисловості, потреба у кваліфікованих кадрах примусили більшість розвинутих країн перейти до системи загальної початкової освіти. Це у свою чергу спричинило за собою посилення уваги учених, педагогів до осіб з легким ступенем розумової відсталості, яка виявляється або в процесі навчання, або під час роботи на виробництві. Діти з легким ступенем розумової відсталості не справлялися з програмою початкової школи і, відраховуючись звідти, потрапляли на вулицю, стаючи джерелом поповнення резервів антисоціальних елементів.

Все це дало поштовх до розвитку мережі спецустанов, і в кінці XIX в. у ряді країн відкриваються спецшколи для розумово відсталих дітей, а через деякий час з'являються закони, що регламентують діяльність цих установ і встановлюють критерії відбору дітей до цих установ.

Так, наприклад, в Англії перші спецшколи для розумово відсталих дітей були відкриті в 1892 р. в Лондоні і Лейчестері. А в 1899 г, в Англії був прийнятий Закон „Про навчання розумово відсталих дітей”. Цей закон надавав право общинам самостійно вирішувати питання про запровадження навчання для розумово відсталих: навчати розумово відсталих до 16 років; відбирати дітей в спецшколи через шкільну комісію; надати право батькам вимагати від шкільної комісії обстежувати дитину, якщо у них виникають сумніви в її повноцінності; батьків, які відмовляються посилати дитину на шкільну комісію, штрафувати; шкільні комісії зобов'язані періодично перевіряти дитину з метою повернення її в нормальну школу; повторний огляд можуть вимагати і батьки, але не частіше одного разу в півріччя. Можна убрать

Спеціальне навчання розумово відсталих дітей в Англії пожвавилося, коли за цю справу взялися суспільні організації. Найвидатніша роль в цьому належить Національній асоціації допомоги дефективним дітям, яка створена у 1903 р. і існує у наш час.

В 1913 р. англійський парламент прийняв спеціальний акт про розумову дефективність — Закон про подальше покращення у справі піклування про недоумкуватих та інших розумово дефективних осіб і про деякі поправки до Закону про психічнохворих. В цьому законі розумова дефективність визначалася як затримка або неповний розвиток розуму, що виник до 18-річного віку внаслідок спадкових причин або хвороб і травм. Цей закон встановлював чотири категорії розумово дефективних – ідіоти, імбецили недоумкуваті особи, морально дефективні. Можна убрать Закон 1913 р. ставив за мету захистити права недоумкуватих від посягань, а суспільство — від антисоціальних дій недоумкуватих. Закон вимагає ретельного обстеження особи, перш ніж ставити діагноз „недоумство”. Цим обстеженням повинні займатися не тільки лікарі, але і судові органи. Дозволяється примусово поміщати недоумкуватого до спеціальної установи, якщо він являє небезпеку для оточуючих.

Створюються Ради і комісії, які займаються обліком недоумкуватих, організовують для них установи, розподіляють засоби, контролюють діяльність спеціальних установ, організовують індивідуальну опіку над недоумкуватими. Закон покладав на населення відповідальність за погане ставлення до неповноцінних.

Як і на Заході, в Росії рух на захист аномальних дітей посилився з кінця XIX в. У пресі, на з'їздах лікарі, педагоги, психологи ратують за подолання відсталості царського уряду відносно організації суспільної допомоги аномальним, вимагають проведення реформи у сфері освіти, охорони здоров'я. Серед них такі представники дефектології, як В.П. Кащенко, Г.І. Россолімо, М.П. Лебедева, І.В. Маляревський, М.П. Постовська, С.Я. Рабинович та інші.

Ці і багато інші питання сталі предметом обговорення на II з'їзді російських діячів з технічної і професійної освіти, що проходив у Петербурзі в 1895-1896 рр. Робота його XII секції була присвячена питанням аномальних дітей.

Основним предметом обговорення стало положення недоумкуватих в Росії і організація для них суспільної допомоги. Висновки робилися невтішні: в Росії практично ніщо не робилося для полегшення положення недоумкуватих осіб. Вся ініціатива по піклуванню, навчанню і вихованню недоумкуватих виходила від приватних осіб, а не від держави. Природно, що кількість недоумкуватих, охоплених спеціальною допомогою, була незначна.

Учасники з'їзду визначили основні форми допомоги недоумкуватим, типи і структури установ — як шкільних, так і дошкільних. Вони вказували на необхідність максимально диференціювати допомогу недоумкуватим залежно від характеру ненормальності. Кінцевою метою всієї турботи про ненормальних дітей вони вважали підготовку до праці як до засобу існування.

Таким чином, в Росії до початку XX в. турбота про аномальних дітей здійснювалася добродійними організаціями.

Нове ставлення до дітей з порушеннями розвитку і інвалідів формується в нашій країні після Жовтневої революції. Турбота про цих дітей стала державною: хворі і знедолені діти отримали право на виховання, навчання і лікування. В сукупності всі заходи держави, спрямовані на боротьбу з безпритульністю, дефективністю, захист прав, загальне оздоровлення підростаючого покоління, стали називатися „охороною дитинства”. Гасло „Всі діти — діти всієї держави” визначав ставлення до дітей в перші роки радвлади.

В 1926 р. Наркомпрос РРФСР видав розпорядження „Про відбір дітей до допоміжних дитячих установ”, яке стало першою офіційною вказівкою про комплектування допоміжних шкіл. Вперше типи установ для дітей з порушеннями розвитку були визначені в ухвалі Раднаркому РРФСР „Про установи для глухонімих, сліпих і розумово відсталих дітей і підлітків” (1926 р.). Положення „Про допоміжну школу і допоміжні вузи для розумово відсталих дітей” (1928 р.), в якому узагальнювалися всі раніше видані документи про спеціальні школи.

Найзначнішою подією в житті допоміжної школи є ухвалення колегією Наркомпроса в 1931 р. рішення про введення загального обов'язкового навчання дефективних дітей у віці від 8 до 15 років. Цим же рішенням допоміжна школа була перетворена в допоміжну фабрично-заводську семирічку.

В нашій країні спеціальними державними актами зняті політичні і цивільні обмеження з дітей, що мають порушення у фізичному і розумовому розвитку.

Особливу гостроту проблема виховання і навчання осіб з порушеннями розвитку набула після Другої світової війни, оскільки залишалося мало держав, де б в тій чи іншій мірі не здійснювалася допомога таким дітям. Після Другої світової війни великий розвиток отримала проблема прав людини в міжнародному масштабі, оскільки в окремих країнах Європи, в Америці вже в XIX—XX ст. була проголошена рівність всіх людей перед законом.

Виникнення міжнародної співпраці по сприянню загальної пошани і дотриманню прав людини в основному пов'язано з діяльністю ООН (1946 р.) — Міжнародної організації по підтримці миру і безпеки.

В 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини. Це пакет міжнародних документів про економічні, соціальні і культурні права людей; основний міжнародний кодекс поведінки в галузі прав людини.

В преамбулі до Декларації підкреслюється, що основою свободи, справедливості і загального миру є визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, і рівних прав. Наголошується, що зневага і презирство до прав людини призводить до актів варварства. У першій статті Декларації сказано, що всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Кожна людина повинна володіти всіма правами і свободами, проголошеними в даній Декларації, без будь-яких відмінностей відносно раси, кольори шкіри, мови, статі, релігії, політичної або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого положення (ст. 2).

Загальна Декларація прав людини була проголошена як задача, до виконання якої повинні прагнути всі народи і всі держави

Для реалізації цих положень в 1948 р. була створена Міжнародна федерація по позасімейному вихованню ЮНЕСКО — ЮНІСЕФ (ФІЦЕ). Вона включала такі організації, як Німецьке патріотичне добродійне товариство (ФРН), Міжнародна асоціація по вихованню в дитячих установах (Франція), Асоціація соціальної турботи (Великобританія), Центральний союз благополуччя дітей (Фінляндія). Всього в даний час Федерація об'єднує 20 національних секцій, діючих в європейських країнах. Таким чином, ухвалення цього документа дозволило ФІЦЕ виступити в захист прав дітей незалежно від їх національностей, раси.

У 1959 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація прав дитини. Вона грунтується на положенні, що дитина зважаючи на її фізичну і розумову незрілість потребує спеціальної охорони і турботи. Декларація підкреслює, що людство зобов'язано дати дитині краще, що воно має. В ній проголошено 10 принципів надання прав і свобод дитині.

Зростання соціальної значущості проблеми виховання і навчання дітей з недоліками розвитку, наявність великих труднощів в її подоланні висувають цю проблему як міжнародну. Тому ці проблеми сталі предметом уваги багатьох організацій, що функціонують під егідою ООН. В їх числі ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ), Відділ спеціальних служб ООН, Відділ реабілітації ООН, Міжнародна організація праці (МАРНОТРАТНИК), Міжнародна ліга товариств допомоги розумово неповноцінним особам і т.д.

У 50-ті роки в різних країнах спеціальним навчанням була охоплена значна кількість дітей.

У США обов'язкове спеціальне навчання для розумово відсталих дітей було введено в 1950 р.

У Німеччині в 1951 р. уряд прийняв ухвалу „Про навчання і виховання дітей і підлітків із значними фізичними і психічними дефектами”, відповідно до якого в країні сталі створюватися школи і класи, дошкільні групи в установах органів охорони здоров'я, де проводилося тривале стаціонарне лікування дітей. Потім стали відкриватися денні школи, що відносяться до системи народної освіти.

В Японії згідно Закону „Про спеціальні заходи щодо організації державних шкіл для аномальних” (1956 р.) держава узяла на себе витрати на будівництво спеціальних шкіл, оснащення їх необхідними технічними засобами навчання. У той час по всій країні діяли спеціальні класи для дітей з інтелектуальною недостатністю, для сліпих і глухих при початкових школах.

У 1960 р. в Женеві відбулася XXIII Міжнародна конференція, яка прийняла Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти.

В Конвенції наголошувалося, що аномальні діти залежно від своїх можливостей мають право на освіту в спеціальних навчальних закладах і в звичайних школах серед нормальних однолітків. Досягнення в галузі медицини, психології і лікувальної педагогіки дозволяють виявити розумово відсталих дітей і організувати їх навчання за допомогою методів, заснованих на диференціації та індивідуалізації навчання.

Конференція розробила ряд рекомендацій з питань організації спеціальної освіти: по можливості раніше, ще в дошкільному віці, виявляти розумово відсталих дітей;

виявляти розумову відсталість за допомогою таких методів, які забезпечували б граничну об'єктивність;

здійснювати принцип обов'язковості освіти розумово відсталих_; виходячи з можливостей органів освіти тієї або іншої країни;

тривалість навчання розумово відсталих не повинна бути менше ніж тривалість обов'язкового навчання;

давати розумово відсталим безкоштовну освіту навіть в тому випадку, якщо спеціальне навчання вимагає значних фінансових витрат;

створювати різні типи класів і установ на основі врахування різноманітності форм розумової відсталості;

для дітей з більш глибокими ступенями відсталості більш доцільно організувати спеціальні школи з інтернатами і без них. Інтернати рекомендуються і тоді, коли розумова відсталість супроводжується недоліками поведінки;

осіб, що проживають в малонаселених пунктах, де неможливо відкрити спеціальну школу або клас, рекомендується забезпечити індивідуальним навчанням у звичайних класах, транспортними засобами на предмет доставки в найближчу спеціальну школу або клас, навчанням вдома, можливістю знаходитися в інтернаті;

індивідуальне навчання відповідно здібностям, потребам і рівню розвитку мислення кожної дитини; разом з тим для розвитку соціальної свідомості дитини необхідно передбачити заняття в групі;

доручати одному вчителю (по можливості) не більше 15 учнів;

не нехтувати повторенням і вправами, необхідними для закріплення набутих навичок і знань;

необхідно також надавати увагу вихованню таких рис характеру і поведінки, які б були прийнятні з моральної і соціальної точок зору, могли б компенсувати недоліки розуму і дати упевненість в собі;

мати на увазі, що гра, фізичне і ритмічне виховання, заняття музикою і хоровим співом, малюванням і пластикою є невід'ємною частиною навчання розумово відсталих дітей. Ці засоби виразу привчають до самодисципліни і сприяють гармонійному розвитку особистості;

співпраця школи з сім'єю: вчителі і, якщо можливо, соціальні працівники повинні вести з батьками і опікунами постійну роботу, щоб навчити їх розуміти своєрідність недорозвиненої дитини;

батьків і опікунів потрібно привертати до участі в шкільних або позашкільних заходах;

створювати дошкільні курси і учбові майстерні з тривалими періодами навчання, якщо спеціальна школа не може дати справжнього професійного навчання;

допомагати розумово відсталій молоді у працевлаштуванні;

здійснювати за розумово відсталими нагляд і після того, як вони закінчили школу; з цією метою слід розвивати відповідні приватні і офіційні установи, які підтримували б контакти з розумово відсталими і їх сім'ями, забезпечували б їх соціальний захист;

зважаючи на необхідність зберегти тісні зв'язки між звичайною і спеціальною освітою, а також у зв'язку з тим, що у багатьох вчителів звичайних шкіл в класі можуть виявитися діти, яким навчання дається важко, абсолютно необхідне, щоб всі вчителі і інспектори звичайних шкіл одержували точну інформацію про проблеми розумової відсталості. Можна убрать

В другій половині 60-х років одним з аспектів гуманізації школи на Заході було надання рівних шансів для повноцінного шкільного життя дітям з відставанням у розвитку і скасування спеціальних шкіл для аномальних дітей. Йдеться про створення загальної інтегрованої школи, об'єднуючої у своїх стінах дітей з різними освітніми можливостями.

В 1969 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію соціального добробуту, прогресу і розвитку, до якої увійшли положення Конвенції про допомогу по інвалідності, через старість і з нагоди втрати годувальника (1967 р.).

В Декларації йдеться про створення і поліпшення системи соціального забезпечення і послуг соціальної опіки для всіх осіб, які зважаючи на хворобу, непрацездатність тимчасово або постійно не можуть заробляти на життя, з метою забезпечення належного рівня життя для таких осіб.

Передбачалися також захист прав і забезпечення добробуту дітей-інвалідів, забезпечення і захист людей з фізичними і розумовими недоліками, наголошувалася необхідність вживання належних заходів по відновленню, працездатності осіб з розумовими і фізичними недоліками, особливо дітей і молоді, щоб допомогти їм у повній мірі стати корисними членами суспільства. Такі заходи повинні включати надання можливості лікування, навчання, професійної і соціальної орієнтації, пільг при працевлаштуванні, створення соціальних умов, в яких непрацездатні особи не піддавалися б дискримінації.

Значною подією стало ухвалення Декларації про права розумово відсталих осіб (1971 р.).

В Декларації особливо підкреслюється, що розумово відстала особа має ті ж права, що й інші люди: право на належне медичне обслуговування і лікування, на освіту, навчання, відновлення працездатності і заступництво, які дозволять їй розвивати свої здібності і максимальні можливості. Розумово відстала особа має також право на матеріальне забезпечення і на задовільний життєвий рівень. Вона має право продуктивно працювати або займатися якою-небудь іншою корисною справою в повну міру своїх можливостей. В тих випадках, коли це можливо, розумово відстала особа повинна жити в колі своєї сім'ї або з прийомними батьками і брати участь в різних формах життя суспільства. Сім'ї таких осіб повинні одержувати допомогу.

Декларація про права розумово відсталих осіб включала положення Декларації загальних і спеціальних прав розумово відсталих, яка була прийнята в 1968 р. Міжнародною асоціацією з прав розумово відсталих і проголошувала право розумово відсталих дітей на спеціальне навчання.

Сама Міжнародна асоціація була створена при ООН як спеціальний орган в 1956 р. Ці дві декларації можуть бути реалізовані тільки в тому випадку, якщо кожна держава почне на ділі здійснювати положення, що входять в них.

Так, в США на початку 70-х років був прийнятий закон, згідно якому всі розумово відсталі повинні отримати можливість навчатися в спеціальних установах.

З 70-х років в США питання спеціального навчання аномальних дітей починають привертати увагу не тільки педагогів, психологів, але і юристів. В кінці 1971 - 1972 рр. в Каліфорнії вперше в історії Америки відбувся судовий Пеньсильванський процес, в результаті якого окружний суд прийняв ухвалу, відповідно до якої керівництву штату ставилося в обов'язок забезпечити кожній розумово відсталій людині у віці від 6 років до 21 року доступ до суспільної освіти і професійної підготовки відповідно до її здібностей до навчання і лікування.

Після ухвалення цих законів в США почалися реформи освіти, в ході яких був проголошений курс на максимальну підготовку учнів з відхиленнями в інтелектуальному і фізичному розвитку до життя і професійної праці.

В 1975 р. в США був виданий закон під назвою „Мейнстріммінга” про освіту дітей з труднощами у навчанні. Згідно цьому закону дитина у віці від 3 років до 21 року має право на вибір найбільш оптимальної для неї форми безкоштовного шкільного навчання і сприятливого шкільного середовища.

Значення цього закону для аномальних дітей істотне, оскільки він демонстрував прагнення федерального уряду впливати на навчальні заклади, всю шкільну систему у напрямі її гуманізації

Справедливість вимагає дати дефективним дітям максимум можливостей для отримання ними повноцінного соціального життя.

Шкільний вік для глибоко розумово відсталих встановлений законом від 6 до 17 років. Навчання цих дітей здійснюється в установах різних типів, вони можуть знаходитися в інтернатах-клініках, проживаючи там з дитинства до старості.

В Німеччині на початку 70-х років в результаті активної діяльності Товариства по реабілітації аномальних дітей і підлітків в Конституції було закріплено право на працю і освіту осіб з фізичними і психічними недоліками. Для цього в країні були створені дефектологічні консультаційні пункти, які надають допомогу аномальним дітям в лікуванні, навчанні і працевлаштуванні.

В Данії з 70-х років зусилля держави, місцевих властей, суспільних організацій направлені на реабілітацію і інтеграцію дітей з порушеннями розвитку. Мета спеціальної освіти — в максимальному розвитку індивідуальних можливостей кожної дитини, а своєрідність — у використанні специфічних навчальних програм індивідуальної і групової роботи, пристосувань при навчанні і для полегшення різних видів діяльності цих дітей. Таке навчання здійснюється в державних спеціальних школах, школах-інтернатах, приватних школах, в початкових суспільних (масових) школах, де діти з порушеннями розвитку можуть займатися в спеціалізованих і загальних класах з використанням спеціальних навчальних посібників.

В першій половині 70-х років на аномальних дітей в Данії розповсюджувалася дія Закону про обов'язкове семирічне навчання, відповідальність за виконання якого була покладена на місцеву владу. Молоді люди, які мають ті або інші сенсорні або моторні порушення, могли продовжувати навчання в різних коледжах.

В 1975 р. Генеральна Асамблея ООН проголосила Декларацію про права інвалідів — документ, в якому уточнені і розширені права аномальних осіб. Суспільство розуміло, що необхідно попереджати інвалідність, викликану фізичними і розумовими недоліками; надавати інвалідам допомогу в розвитку їх здібностей в різних сферах діяльності і сприяти включенню їх в нормальне життя.

В Декларації дано визначення терміну «інвалід», що означає будь-яку особу, яка через недолік фізичних або розумових здібностей не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і соціального життя (ст. 1). Інваліди повинні користуватися всіма правами, викладеними в Декларації.

В 1978 р. відбувся VII Всесвітній конгрес Міжнародної ліги товариства сприяння розумово відсталим (МЛОСУО), який був присвячений питанням дотримання Декларації прав розумово відсталих (1971 р.) і Декларації про права інвалідів (1975 р.). Обговорювалися проблеми планування майбутнього розумово відсталих, їх проживання, трудової підготовки, правові питання.

ООН проголосив 1979 р. Міжнародним роком дитини. В Німеччині розроблено концепція інтеграційної педагогіки, яка була розроблена Німецькою радою з освіти і полягала в педагогічному стимулюванні дефективних дітей, а також передбачала можливо більш широку їх інтеграцію в звичайні школи. Передбачалося також запровадження уроків і курсів, що забезпечують велику мобільність і варіативність інтеграції.

В США процес інтеграції активізувався в кінці 70-х-поч. 80-х років у зв'язку з рухом за цивільні права.

Особливе місце відводиться положенню про можливість для дитини з порушеннями розвитку навчатися в „якнайменше обмеженому навколишньому середовищі”, тобто в міру можливості спільно з нормальними однолітками. Це положення передбачає два шляхи в організації навчання:

♦навчання в масовій школі спільно з нормальними дітьми, якщо дефект дозволяє дитині оволодівати програмою і контактувати з однокласниками;

♦навчання в спеціальному класі при масовій школі, де частина часу відводиться на заняття по корекції і компенсації наявного дефекту з метою кращого засвоєння програмного матеріалу.

Першою школою США, яка інтегрувала своїх учнів у звичайні класи, була Лексингтонськая школа-інтернат для глухих у Нью-Йорку.

З вищесказаного виходить, що в Америці визначилася тенденція навчання дітей із слабо вираженим дефектом або в масовій школі з наданням дитині спеціальної педагогічної допомоги, або в спеціальному класі при масовій школі. Відповідно до Акту про освіту школа одержує грошові кошти від держави з розрахунку на кожного учня.

В 1983 р. була проголошена Конвенція про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів, в якій сказано, що 1981 р. — рік інвалідів — проходив під девізом: „Повна участь і рівність інвалідів в соціальному житті і розвитку”, а для здійснення цієї мети потрібно проводити ефективні заходи на міжнародному і національному рівнях.

Як підтвердження реалізації цих положень наведемо приклади деяких держав-членів ООН. В Німеччині і Польщі на високому рівні знаходиться система профорієнтації і професійної підготовки інвалідів. В Польщі існують так звані баланси здоров'я, контролюючи розвиток дітей різних вікових груп і забезпечуючи надалі можливість працевлаштування інвалідів відповідно до їх здібностей. В Німеччині активно діють реабілітаційні майстерні для людей з різними дефектами, існує Закон про працевлаштування і охорону прав працюючих розумово відсталих осіб, а діючі лікувально-трудові майстерні знаходяться під опікою і контролем товариств сприяння інтелектуально неповноцінним особам. Згідно із законом кожна дитина з порушеннями розвитку повинна пройти в тій або іншій формі спеціальне навчання.

В 1985 р. в Гамбурзі проходив I Європейський Конгрес з проблем розумової відсталості, в роботі якого брали участь члени Міжнародної ліги суспільств допомоги особам з розумовим дефектом, яка налічує близько 100 суспільств з 67 країн всіх континентів. Конгрес проходив під девізом „нормалізації”. Принцип нормалізації для інвалідів означає залучення в нормальне життя серед здорових людей, а для суспільства — допомога інвалідам у продуктивній діяльності. В основі даного принципу лежить підхід до розумово відсталого інваліда як до звичайного громадянина, як до людини, у якої, як і у всіх інших, є свої проблеми.

Було підкреслено, що перебування інвалідів в ізольованих установах протягом довгого часу поглиблює їх інвалідність. Звідси робиться правомірний висновок про важливість спілкування із здоровими людьми, що збагачує і закріплює набутий інвалідами досвід і дає їм упевненість у своїй незалежності.

Тенденція до максимально можливого залучення хворих дітей у звичайні школи визначає в даний час динаміку шкільної культури в багатьох країнах світу.

У ряді країн ЄС вже проведені радикальні структурні перетворення, що привели до повного скасування спецшкіл (Швеція, Данія, Італія).

В 1989 р. була прийнята Конвенція про права дитини — „Велика хартія вільностей для дітей”, „світова конституція прав дитини”, яка конкретизує положення Декларації прав дитини.

Положення Конвенції зводяться до 4 основних вимог, які повинні забезпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (ст. 6).

В цьому акті закладено два основоположні принципи:

1) дитина є самостійним суб'єктом права, тому, охоплюючи весь комплекс цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, концепція одночасно визнає, що здійснення одного права невіддільно від здійснення інших;

2)пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім'ї, суспільства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, вимагає не тільки здорового і безпечного навколишнього середовища, відповідного рівня охорони здоров'я, харчування, одягу і житла, але надання всього цього в першочерговому порядку завжди, в благополучні і важкі роки, в роки війни і миру.

Конвенція — це документ високого соціально-етичного значення, заснованого на визнанні будь-якої дитини частиною людства, на виключення дискриминаії особи по будь-яких мотивах і ознаках (ст. 19). підкреслює пріоритет інтересів дітей, спеціально виділяє необхідність особливої турботи з боку будь-якої держави і суспільства по відношенню до неповноцінних дітей-сиріт, дітей-інвалідів. У статті 23 записано, що держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина повинна вести повноцінне і гідне життя. Держави визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу і відповідають за надання цієї турботи про неї. Допомога, забезпечення неповноцінній дитині доступу до послуг у сфері освіти, професійної підготовки, трудової діяльності, доступу до відпочинку, медичного обслуговування, відновлення здоров'я — приводить до якнайповнішого залучення дитини у соціальне життя.

Згідно Конвенції, кожна держава повинна привести своє національне законодавство у відповідність з міжнародним актом.

Конвенція — це документ найвищого педагогічного значення. Взаємостосунки дорослих і дітей повинні будуватися на іншій етично-правовій і педагогічній основі. Педагогіка виховання повинна бути іншою — педагогікою доброзичливих відносин осіб — рівноправних суб'єктів права. Разом з цим стрижньовим у формуванні підростаючої людини є поважне відношення до закону, до прав інших людей, кожної людини.

В 1990 р. ООН були прийняті Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей і План дій по її здійсненню. Ці документи — головне зобов'язання, що полягає в тому, щоб до 2000 р. забезпечити гарантії нормального фізичного і розумового розвитку дітей у всьому світі. Положення всіх раніше прийнятих документів ООН будуть реальні, коли кожна держава-учасниця почне на ділі їх реалізацію.

В сучасному світі рівень цивілізованості суспільства, авторитет нації ставляться в пряму залежність від становища дітей і глибини турботи про них держави, суспільства в цілому.

За роки радвлади в нашій країні було прийнято немало декретів, ухвал, законодавчих актів, направлених на поліпшення положення дітей, охорону материнства і дитинства. Наприклад, такі документи, як План заходів Міністерства освіти щодо поліпшення умов навчання і виховання дітей з дефектами розумового і фізичного розвитку (1970 р.). В тому ж році було спеціально розглянуто питання про попередження інвалідності серед дітей і підлітків. Наголошувалося, що більше уваги треба приділяти трудовій підготовці і працевлаштуванню учнів допоміжних шкіл, був виданий наказ про оснащення шкільних майстерень і визначений перелік устаткування для спеціальних шкіл

В 80-х роках Уряд РРФСР прийняв ряд ухвал: „Про заходи щодо посилення державної допомоги сім'ям, що мають дітей-інвалідів” (1981 р.); „Про стан і заходи подальшого розвитку мережі спеціальних шкіл, шкіл-інтернатів, дошкільних установ і повному забезпеченні навчанням і вихованням аномальних дітей” (1983 р.); „Про заходи щодо поліпшення виховання, навчання і матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків” (1987 р.); „Про невідкладні заходи щодо поліпшення становища жінок, охороні материнства і дитинства, зміцненню сім'ї” (1989 р.).

У прийнятому в 1990 р. Законі „Про основні початки соціальної захищеності інвалідів в СРСР” містяться принципи державної політики і відносно дітей-інвалідів, указується на необхідність створення умов для їх соціальної адаптації. Відомо, що положення дітей-інвалідів — це найгостріша соціальна проблема. Необхідно перш за все вказати на правові основи вирішення цієї проблеми. В цілях реалізації цього Закону Радмін прийняв у 1990 р. Постанову „Про заходи щодо поліпшення роботи спеціальних навчально-виховних установ для дітей і підлітків, що мають недоліки у фізичному і розумовому розвитку”. Постановою передбачено здійснювати заходи по виявленню і статистичному обліку дітей на ранніх стадіях захворювань і дітей з відхиленнями розвитку, наданню своєчасної лікувальної консультативної допомоги. Це дозволяє здійснити конкретні заходи щодо своєчасної діагностики аномалій розвитку.

У різних відомствах створюються власні системи державної і соціальної допомоги населенню із специфічними задачами, функціями і об'єктами.

Медико-соціальна служба здійснює медичний, соціальний патронаж над сім'ями, що мають хворих дітей, батьків-інвалідів; створює медико-психологічні служби для пропаганди здорового способу життя серед населення, в реабілітаційних центрах.

Соціально-побутова служба, створювана Департаментом соцзабезпечення і торгівлі, виявляє інвалідів дитинства, самотніх, які потребують допомоги; надає соціально-правову допомогу, організовує посильну надомну роботу, допомагає у веденні господарства, в охороні їх прав і в отриманні пільг. Надає соціально-психологічну підтримку і допомогу в соціальній адаптації і реабілітації інвалідів.

Соціальна служба добродійних, суспільних і релігійних організацій направлена на надання соціальної допомоги, підтримки і соціального захисту громадянам: хворим, самотнім, інвалідам, дітям, позбавленим батьківського піклування, аномальним дітям. Ці служби діють в лікарнях, дитячих будинках, будинках для престарілих.

Соціальна служба піклується про створення власних соціальних притулків, реалізує реабілітаційні програми спільно з державними органами освіти, охорони здоров'я, соцзабезпечення, правоохоронними органами..

Декларація прав і свобод людини і громадянина була проголошена в 1991 р. В преамбулі наголошується, що має рацію і свободи людини, її честь і гідність є вищою Цінністю суспільства і держави. Крім того, наголошується необхідність приведення законодавства РРФСР у відповідність із загальновизнаними міжнародним співтовариством стандартами прав і свобод людини.

Загальновизнані міжнародні норми, що відносяться до прав людини, мають перевагу перед законами України і безпосередньо породжують права і обов'язки громадян України. Рівність прав і свобод гарантується державою незалежно від яких-небудь обставин. Здійснення людиною своїх прав і свобод не повинне порушувати права і свободи інших осіб. Кожний має право на освіту. Загальнодоступність і безкоштовність освіти гарантується в межах державного освітнього стандарту. Основна освіта є обов'язковою. Держава забезпечує захист материнства і дитинства, прав дітей, інвалідів, розумово відсталих осіб і деяких інших категорій громадян. Громадянин, який унаслідок свого недоумства не може розуміти своїх дій або керуватися ними, може бути визнаний судом недієздатним. Над ним встановлюється опіка. Визнання громадянина недієздатним спричиняє за собою зміну його правового статусу. При аналізі поняття недієздатності в літературі прийнято виділяти її медичний і юридичний критерії. Під першим мається на увазі наявність у особи недоумства, під другим — нездатність розуміти значення своїх дій і керувати ними.

В 1992 р. вийшов Закон України про освіту

Право на отримання освіти є одним з основних і невід'ємних конституційних прав громадян України. В законі проголошується пріоритетність сфери освіти, її гуманістичний характер, пріоритет загальнолюдських цінностей, життя і здоров'я людини, вільного розвитку особи. Підкреслюється загальнодоступність освіти громадянам України на всій її території незалежно від яких-небудь обставин. Обмеження прав громадян на освіту може бути встановлено тільки законом. Право громадян на освіту забезпечується державою шляхом створення системи освіти і відповідних соціально-економічних умов для отримання освіти. Держава створює громадянам з відхиленнями в розвитку умови для отримання ними освіти, корекції порушень розвитку і соціальної адаптації на основі спеціальних педагогічних підходів. При реалізації освітніх програм для тих, що навчаються з відхиленнями в розвитку можуть бути встановлений спеціальні державні освітні стандарти.

Дата добавления: 2014-01-04