Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується

Правова держава і громадянське суспільство. Одним з найважливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є держа­вотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава — це всеохоплююча політична орга­нізація суспільства, заснована на верховенстві закону, що створює умови для найповнішого забезпечення прав і сво­бод людини, громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.

Головні ознаки правової держави:

1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства. Ідея громадянського суспіль­ства починається з античності, зокрема від Цицерона, який перший зацікавився відмінністю власне громадянина від простих обивателів. Пізніше цю проблему розробляли Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс та багато інших. У сучасній інтерпретації громадянське сус­пільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держави, а взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економіч­ного, політичного, морального і культурного статусу, що створюють разом з державою розвинуті правові відносини.

Найважливішою метою громадянського суспільства є обмеження владних функцій держави певними правовими рамками.

2. Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади вихо­дить з того, що для забезпечення нормального функціону­вання держави повинні існувати відносно незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча і судова.

Це перешкоджає зосередженню влади в руках однієї осо­би чи органу. У даному разі кожна влада здійснює свою функцію, яку інша влада не в змозі виконати. Законодавча влада приймає закони, виконавча забезпечує їх виконання, судова виносить на їх основі рішення, причому може залу­чати до суду і членів законодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

3. Верховенство права (правового закону). Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жодна людина не звільняються від обов'язку підкорятися законові. Держа­ва, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб'єк­тів права й у цій якості рівноправною з іншими суб'єктами. Без правової рівності між державою й особистістю не мо­же існувати ні право, ні правова держава. Будь-яка спроба державного органу чи посадової особи вийти за межі пра­ва і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство закону означає також, що держава не має права видавати закони, які суперечать так званому природному праву, і, разом з тим, вона зобов'язана прий­мати всі закони, що забезпечують природні права людини. Нарешті, внаслідок розглянутої ознаки, закон має вищу юридичну чинність. Усі підзаконні акти повинні точно від­повідати йому. Неприпустимо підміняти закон підзаконними актами і вкладати у нього зміст, не передбачений зако­нодавцем.

4. Реальність прав і свобод громадян. У правовій дер­жаві права і свободи громадян мають бути не тільки про­голошені, а й гарантовані державою. Як уже зазначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, за яких неможливе обмеження прав і свобод або прийняття законів, що деталізують права і свободи, прого­лошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шля­хом створення механізму їх всебічної захищеності, а та­кож встановлення цивільної, адміністративної і криміналь­ної відповідальності за порушення їх.

5. Політичний та ідеологічний плюралізм. Правова дер­жава немислима без існування численних політичних орга­нізацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили ведуть боротьбу за владу циві­лізованими методами. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеоло­гічних концепцій. Політичний та ідеологічний плюралізм є уособленням демократизму суспільства, дає змогу кожно­му членові суспільства самому розв'язувати питання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують й інші ознаки та риси правової держави, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоукладності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.). Усі вони в сукупності дають за­гальне уявлення про сутність, зміст, мету і призначення правової держави.

Усі вищезгадані ознаки правової держави у своїй осно­ві припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід'ємними правами, а по-дру­ге, нормативно-інституційне гарантування цих прав. Од­нак для того, щоб права особистості гарантувати, необхід­но, щоб ці права вже існували в суспільстві як певна реальність. Це означає, що право як форма відносин між людьми повинно знайти своє втілення за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цін­ність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення. Отже, має йтися про формування, а точніше, про станов­лення правового суспільства.

Поняття правового суспільства і перспективи його формування в Україні. Що ж являє собою правове сус­пільство і які його характерні риси? Під правовим суспіль­ством розуміється таке суспільство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб'єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова реаль­ність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виражати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституційної і неінституційної. Інституційною умовою формування правового суспільства виступає розвинуте цивільне суспільство й стала правова держава, а неінституційною — перевага в суспільстві особистостей-громадян з розвиненою правосвідомістю, які є реальними суб'єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоч право як соціальний регулятор виникло давно, однак служити особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уяви­ти як ідеальний тип, що розкриває певний аспект грома­дянського суспільства, спосіб його буття, використовуючи підхід І. Канта, як "громадянський стан, розглянутий тіль­ки як стан правовий".

Таким чином, громадянське суспільство і правова дер­жава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюю­чі сторони (динамічну і статичну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанне і раціональне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не лише не приду­шує, а, навпаки, сприяє прояву самостійності й незалеж­ності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета форму­вання демократичної, соціальної, правової держави. Інши­ми словами, передбачається сформувати правове суспіль­ство, для якого характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим необхідно визнати, що на шляху його форму­вання лежить безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні й соціальні умови в Україні, посилення бюрок­ратизму і корупція в управлінському апараті значною мі­рою перешкоджають і уповільнюють цей процес. Успішне формування правового суспільства неможливо без ство­рення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей; гуманізація людських відносин; створен­ня і розвиток альтернативних стосовно держави суспіль­них структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демократії, запрова­дження "діалогових процедур" для вироблення погодже­них рішень; обмеження втручання держави у сферу еконо­міки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ряд інших.

Філософські проблеми правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві. Правотворчість і правозастосування у перехідному суспільстві є однією зі складніших проблем, що стоїть перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн, і тому вимагає глибокого філософ­сько-правового аналізу. Не випадково Г. Гегель писав: "філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбу­вається переворот у політичному житті суспільства..., тому що думка завжди передує діяльності і перетворює її”

Складність і суперечливість правотворчості й право­застосування у посттоталітарному суспільстві має у своїй основі кілька причин. По-перше, порівняння правових сис­тем тоталітарного суспільства, для якого характерні пану­вання держави над правом, політизація та ідеологізація права, і демократичного суспільства, у якому забезпечено верховенство права і пріоритет прав людини, дає можли­вість зробити висновок про їх принципову несумісність, а, отже, неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансформуються від тоталітаризму до демократії, за­кономірно проходять особливий перехідний період, у яко­му правова реальність являє собою комбінацію тоталітар­ної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується. Як прави­ло, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис, як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Так, наприклад, нові правові норми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими й антиправовими нормами, авторитаризм у правотворчості й правозастосуванні співіснує з елементами анархії, тенденції конструювання — з елементами саморозвитку, принципи монізму — з принципами плюралізму тощо. Так, наприк­лад, в Україні нові правові норми чинної Конституції 1996 р. зіткнулися зі старими неправовими й антиправовими нормами чинних законів, прийнятих ще до утворення незалежної України. Це позбавляє Основний Закон Украї­ни механізму реалізації, що створює закони так званого другого рівня. Звідси можна зробити висновок про необ­хідність такої правотворчості в Україні, яка б розвивала конституційні норми і принципи у законодавстві "другого рівня". Без такого законодавства Конституція України бу­де звичайною правовою декларацією.

Другою особливістю правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві є те, що вони здій­снюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства і його правової системи.

Ще однією особливістю правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідомості людей, причини якої криють­ся в інертності свідомості людини, нездатності її відразу звільнитися від віджилої системи ціннісно-правових вста­новлень тоталітаризму, що може декларативно відкидати­ся особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідо­мості, визначаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки. Так, наприклад, у перехідних суспіль­ствах проблема легітимації процедур вирішення супереч­ностей і конфліктів стоїть найбільш гостро. Старі правові норми і правила врегулювання конфліктів втратили свою легітимність, а нові правові норми ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому будь-які дії влади з вирі­шення гострих соціальних суперечностей, як правило, зустрічають у суспільстві різку критику. Зокрема, незастосування вищої міри покарання проти убивць і ґвалтівників розцінюється у суспільстві як м'якотілість і небажання боротися з тяжкими злочинами, а застосування — як жор­стокість, порушення принципів гуманізму, норм міжна­родного права. Досить часто носіями цих взаємовиключних точок зору можуть виступати одні й ті самі особистості.

Правова реформа у посттоталітарному суспіль­стві. Питання про можливість здійснення правової ре­форми у посттоталітарному суспільстві є в сучасній філо­софії права дискусійним. Ряд дослідників стверджує, що правову систему тоталітарного суспільства можна рефор­мувати, інші переконані, що правова система тоталітариз­му не підлягає "реформації". У цьому їх переконує зазна­чена вище принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії. На їх погляд, необхідно не ре­формувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати принципово нову правову систему. Інак­ше таке "поліпшення" на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму. До прихильників другої позиції належить і видатний російський правознавець С. Алексеев. На його думку, після "багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки "реформ" у загальноприйнятому їх розумінні (багато ко­муністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нор­мальних, природних умов і механізмів життєдіяльності"². Однак таке руйнування "до основи" державних структур, "а потім" побудова на їх основі нових дуже сильно віддає нігілізмом, що в Україні вже мав місце і залишив після се­бе сумну пам'ять. Істина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститу­ти, структури, іманентні лише тоталітарному режимові та його політико-правовій системі, мають бути ліквідовані, інші реформовані, причому збережено все позитивне, що було створено в останні десятиліття існування радянсько­го суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, набув більш "м'яких", згладжених форм.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (з усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової системи на демократичних заса­дах означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, вико­навчої і судової влад.

Висновки:

1. Найважливішим політико-правовим інститутом су­часного суспільства є держава. Вона являє собою ос­новне джерело права та закону і призначена для ор­ганізації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин.

2. Відносини між державою й особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності. Характер відносин держави й особистості є найваж­ливішим показником стану суспільства в цілому, перспектив його розвитку.

3. Найважливішою метою перехідного періоду розвит­ку посттоталітарного суспільства є державотворен­ня. Його основними рисами є: формування грома­дянського суспільства, поділ влади, верховенство закону, реальність прав і свобод громадян, політич­ний і ідеологічний плюралізм та ін.

4. Однією з найскладніших проблем юриспруденції Ук­раїни, інших пострадянських країн, є проблема правотворчості і правозастосування у перехідному сус­пільстві. В її основі лежать ряд причин: здійснення правотворчості і правозастосування в умовах пост­тоталітарного хаосу, дезорганізація правової систе­ми; амбівалентність правосвідомості особистості у перехідний період; широко поширений у суспільстві правовий нігілізм; низький рівень правової культури населення й ін.

Дата добавления: 2014-01-04