Тема 2. Підстави набуття та припинення права власності

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

С. Романович розрізняє поняття способів і підстав набуття права власності. Так, способи набуття права власності – це сукупність подій і обставин, які чітко передбачені в законі та з настанням яких може виникнути право власності. Підстави набуття права власності – юридично визначені факти, на основі яких може виникнути право власності за способами, передбаченими законом[1].

І. Спасибо зазначає, що підставою набуття права власності слід вважати такий юридичний факт, який тягне за собою виникнення зобов’язальних правовідносин (наприклад договір купівлі-продажу та ін.), а способом набуття права власності – юридичний факт, з яким пов’язується виникнення права власності (передання майна, державна реєстрація правочину тощо)[2].

Способи виникнення права власності поділяються на первісні та похідні. На думку О. С. Йоффе як критерій для розмежування первісних і похідних способів виникнення права власності можна застосувати також критерій погодженої волі. Зокрема, він зазначав, що первісні способи характеризуються тим спільним для них моментом, відповідно до якого вони не зв’язані з волею попереднього власника, оскільки такого взагалі немає або ж його воля не береться до уваги, а похідні способи характеризуються тим, що в таких випадках право власності набувається за волею попереднього власника та за згодою нового набувача[3].

Тобто, первісними є такі способи, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника, а похідними є такі способи, за яких право власності виникає з волі попереднього власника.

Варто погодитись з думкою Є. Харитонова, який вважає, що поділ способів набуття права власності на первинні та похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорювати ся може не лише право власника, а й право осіб, які передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника[4].

До первісних способів набуття права власності належать: створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, переробки, привласнення загальнодоступних дарів природи, націоналізація, реквізиція, конфіскація, викуп пам’яток культурної спадщини, безхазяйна річ, знахідка, скарб, бездоглядна домашня тварина.

До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Одним із найпоширеніших способів виникнення права власності є виробництво. При даному способі виникає нова річ, яка раніше не існувала.

Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість визначається ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК України, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

Згідно з ч. 1 ст. 332 ЦК України переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду (ч. 4 ст. 332 ЦК України). Отже, специфікатор набуває права власності на нову річ тільки в тому випадку, коли одночасно наявні три умови:

1) добросовісність специфікатора (до закінчення переробки він не знав і не міг знати, що використовує чужий матеріал для виготовлення нової речі);

2) вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу;

3) бажання специфікатора щодо виникнення в нього права власності на нову річ[5].

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Ст. 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Зазвичай зазначені об’єкти є у державній або комунальній власності і їхній правовий режим визначається відповідними нормативними актами: Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України, Водним кодексом, Кодексом про надра, ЗУ «Про рослинний світ» тощо. Загальне використання загальнодоступних дарів природи зазвичай необмежене, крім певних випадків. Законодавчо врегульовано правила мисливства, полювання (ЗУ «Про мисливське господарство та полювання») та рибальства («Порядок здійснення любительського і спортивного рибальства»). У порядку загального використання об’єктів тваринного світу громадянам дозволяється безоплатне аматорське і спортивне рибальство та добування водних безхребетних для особистого споживання у визначених для цих цілей водоймах загального користування і за умови додержання встановлених правил рибальства і водокористування. Спеціальні правила встановлено щодо збирання окремих видів рослин, ягід[6].

Ще одним первісним способом набуття права власності є визнання речі безхазяйною. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 ЦК України.

Знахідка. Згідно зі ст. 337 ЦК України особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Ст. 339 ЦК України передбачає, що особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.

Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

Бездоглядна домашня тварина. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців - щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено (ст. 341 ЦК України).

Варто зазначити, що положення ст. 341 ЦК України застосовуються лише щодо бездоглядних тварин і не можуть бути застосовані щодо диких тварин.

У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до ст. 339 ЦК України.

Відповідно до ст. 343 ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

Положення ст. 343 ЦК України не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.

Порівняно новим способом набуття права власності можна вважати набувальну давність. Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Кодексом.

Отже умовами виникнення права власності за давністю володіння є:

а) добросовісність;

б) відкритість;

в) безперервність;

г) тривалість володіння.

О.С. Яворська вказує, що давнісному володільцю повинно бути надано право на захист від будь-яких посягань третіх осіб. Звичайно, володілець до спливу позовної давності не може користуватися захистом від власника майна у разі правомірності вимог останнього. Але оскільки володілець добросовісно, відкрито і безперервно володіє майном то, отже, має перевагу перед усіма іншими на захист свого володіння. Можливими способами захисту прав володільця є: позов про припинення дій, не пов’язаних з позбавленням володіння, але таких, що чинять йому перешкоду; позов про усунення можливої небезпеки від дій, які загрожують володінню; позов про поновлення втраченого володіння, позов про припинення дій, які роблять володіння неможливим з метою утримання володіння[7].

До похідних способів набуття права власності належать всі договори, спрямовані на відчуження майна, а саме: договори купівлі-продажу, дарування, поставки, міни (бартеру), довічного утримання (догляду), спадковий та ін.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

До законодавчих актів у сфері приватизація належать: ЗУ «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери», а також нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти.

До похідних способів набуття права власності належить також спадкування, незалежно від того, що є підставою спадкування – заповіт чи закон.

При похідних способах набуття права власності на нового власника переходять усі обов’язки, які мав попередній власник майна. Так, якщо за договором купівлі-продажу, дарування або внаслідок спадкування майна, з приводу якого раніше було укладено договір найму, майно переходить до іншої особи, то при переході права власності на здане у найом майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника[8].

Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток культурної спадщини;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Даний перелік підстав припинення права власності не є вичерпним. П. 2 ст. 346 ЦК України передбачає, що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Аналіз змісту ст. 346 ЦК України свідчить, що всі підстави припинення права власності можуть бути поділені на дві групи залежно від волі власника:

• припинення права власності за волею власника;
• припинення права власності поза волею власника.

Добровільне припинення права власності на майно передбачає кілька підстав:

• відчуження власником свого майна іншим особам;
• використання власником майна за прямим призначенням і у зв’язку з цим – його знищення;
• добровільна відмова власника від свого майна[9].

Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи водночас припиняє право власності на ту саму річ в іншої особи, підстави виникнення права власності розглядаються і як підстави припинення права власності[10].

Відмова від права власності. Ст. 347 ЦК України передбачає, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому ч. 1 ст. 348 ЦК України.

Знищення майна. Право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності. Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності здійснюються в порядку, встановленому законом.

В. Скрипник зазначає, що під «суспільною потребою» необхідно розуміти можливість ефективнішого використання земельної ділянки, а «суспільна необхідність» передбачає виключну загальнодержавну чи територіальну необхідність у даній ділянці[11].

Відповідно до ст. 351 ЦК України право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, багаторічні насадження може бути припинене за згодою власника у разі викупу земельної ділянки, на якій вони розміщені, для суспільних потреб чи за рішенням суду в разі її примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності з обов’язковим попереднім і повним відшкодуванням їх вартості.

Особа, право власності якої підлягає припиненню, має право вимагати надання їй в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, іншої земельної ділянки, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об’єкти.

У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо.

До набрання законної сили рішенням суду про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності власник має право на власний розсуд розпоряджатися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, багаторічними насадженнями, що розміщені на такій земельній ділянці.

Власник земельної ділянки в разі її відчуження на користь іншої особи зобов’язаний попередити таку особу про рішення, прийняте органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб, та в десятиденний строк повідомити орган, що прийняв таке рішення, про відчуження земельної ділянки на користь іншої особи. Рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб зберігає свою чинність для нового власника земельної ділянки.

Викуп пам’ятки культурної спадщини. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки культурної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам’ятки відповідне попередження.

Якщо власник пам’ятки культурної спадщини не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп.

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки культурної спадщини позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження.

Викуплена пам’ятка культурної спадщини переходить у власність держави.

Викупна ціна пам’ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом (ст. 352 ЦК України).

Реквізиція. Згідно зі ст. 353 ЦК України у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом (ст. 354 ЦК України).

Ст. 59 КК України конфіскацію визначено як покарання, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

В юридичній літературі традиційно під конфіскацією розуміють позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом[12].

Моментом позбавлення права власності особи, щодо якої судом прийнято рішення про конфіскацію майна, є складання протоколу про проведення аукціону з реалізації конфіскованого майна, а держава набуває право власності на конфісковане майно після отримання коштів, вилучених при реалізації цього майна[13].

Чинне цивільне законодавство не передбачає такого способу припинення права власності як націоналізація, проте в науковій літературі про нього згадується. Націоналізація – це відчуження майна у приватних власників на користь держави з метою суспільних інтересів, що здійснюється на підставі спеціального законодавчого акта[14].

Активний процес націоналізації спостерігався після Жовтневої революції.

На сучасному етапі практика націоналізації застосовується у багатьох, у тому числі розвинутих країнах. Як правило, це стосується тих галузей або виробництв, які потребують довгострокових вкладень, постраждали від стихійного лиха або стали нерентабельними, у той час як у суспільства є необхідність в їх продукції або якщо їх існування забезпечує велику кількість робочих місць[15].

Рекомендована л ітература

1. Іванов А. Класифікація підстав набуття та припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2008. - № 7. – С. 69-72.

2. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4 т. – СПб, 2004. – Т. 1. - 511 с.

3. Право власності в Україні / Під ред. Я.М. Шевченко. – К., 1996.

4. Романович С. До питання про підстави та способи набуття права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2008. - № 11. – С. 165-167.

5. Скрипник В. Конфіскація – як підстава припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2010. - № 4. – С. 78-81.

6. Скрипник В. Вилучення земельних ділянок для суспільних потреб як особлива підстава припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2010. - № 6. – С. 28-31.

7. Спасибо І. Підстави та способи набуття права власності: проблеми співвідношення // Юридична Україна. – 2008. - № 4. – С. 72-75.

8. Харченко О. Націоналізація як підстава припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 5. – С. 20 - 22.

9. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 520 с.

10. Цивільне право України / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К., 2003. – 776 с.

11. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2003. – 1080 с.

12. Яворська О.С. Правове регулювання відносин власності за цивільним законодавством України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – 256 с.

[1] Романович С. До питання про підстави та способи набуття права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2008. - № 11. – С. 165.

[2] Спасибо І. Підстави та способи набуття права власності: проблеми співвідношення // Юридична Україна. – 2008. - № 4. – С. 73.

[3] Йоффе Избранные труды: В 4 т. – СПб, 2004. – Т. 1. - С. 283, 293.

[4] Цивільне право України / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К., 2003. – С. 268.

[5] Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2003. – С. 298.

[6] Яворська О.С. Правове регулювання відносин власності за цивільним законодавством України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С. 33-34.

[7] Яворська О.С. Правове регулювання відносин власності за цивільним законодавством України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С. 49.

[8] Іванов А. Класифікація підстав набуття та припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2008. - № 7. – С. 70.

[9] Іванов А. Класифікація підстав набуття та припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2008. - № 7. – С. 70.

[10] Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 285.

[11] Скрипник В. Вилучення земельних ділянок для суспільних потреб як особлива підстава припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2010. - № 6. – С. 31.

[12] Цивільне право України / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К., 2003. – С. 282.

[13] Скрипник В. Конфіскація – як підстава припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2010. - № 4. – С. 81.

[14] Харченко О. Націоналізація як підстава припинення права власності // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 5. – С. 20.

[15] Право власності в Україні / Під ред. Я.М. Шевченко. – К., 1996.

Дата добавления: 2014-01-04