Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм

Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю філософських систем і шкіл. Всі вони в своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури. Ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов. Пізніше з тлумачення Вед з'являються тексти релігійно-філософських коментарів ведичної літератури - так звані Упанішади.

Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед. Вони називались ортодоксальними (тобто такими, що дотримуються традицій, правовірними). До них відносяться Філософські школи санкх'я. ньяя. вайшешика, йога, міманса, веданта. Неортодоксальні філософські системи, які відмовляються від духовного зв'язку з Ведами, - джайнізм, буддизм і чар-вака.

Попри всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії є певні загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні тією чи іншою мірою у більшості цих вчень. До них можна віднести:

• сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості, справжньою ж реальністю вважається споконвічна і безособистісна сила, божественний Абсолют (уявлення про Бога-творця як особистість у світоглядній традиції Індії зустрічається дуже рідко);

• вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про вічний кругообіг життя;

• ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей та їх перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у попередньому існуванні;

• ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність кожної людини від народження до одного з чотирьох прошарків населення.

Спадкоємцем і, разом з тим, критиком і реформатором цих традиційних уявлень став легендарний царевич Гаутама, перший Будда (тобто «просвітлений»). Після шести років сумнівів та пошуків йому раптово відкривається істина життя, і він створює своє релігійно-філософське вчення, яке належить до числа трьох світових релігій (поряд із християнством та ісламом). Виникає Буддизм у VI ст. до н. є. Своє вчення Будда виклав у вигляді чотирьох тез, або чотирьох «благородних істин». Основним літературним джерелом буддизму є збірка «Тіпітака» («Три корзини»).

Перша істина полягає у тому, що життя з усіма його проявами (народження і смерть, хвороба і старість, любов і ненависть, зустріч і розлука) сповнене стражданням.

Друга істина розкриває причину страждань. Невгамовна спрага життя, надмірні пристрасті, прагнення до щастя, до задоволень і насолоди, бажання, які неможливо здійснити остаточно, бо їх досягнення веде до нових бажань, -все це приводить до стану вічного незадоволення і тому - страждання.

Третя істина вказує на шлях спасіння, на спосіб звільнення від страждань. Позбавитись страждань можна, тільки перервавши ланцюг перероджень (оскільки нове життя веде до нових страждань), через зречення від пристрастей, ненависті, гордості, заздрості, жадоби влади тощо. Кінцевою метою на цьому шляху є досягнення стану нірвани. Нірвана означала перехід людини у надбуття, повне звільнення від кругообігу перевтілень, злиття з божественним Абсолютом. Нірвана - стан абсолютного спокою, стан повного розчинення свого «Я», його злиття з божественним Абсолютом. Якщо для європейців велику цінність має збереження і збагачення себе як особистості, то для буддистів ідеалом і метою стає зречення від власної індивідуальності.

Четверта істина буддизму - існування «восьмеричного шляху», восьми ступенів досягнення нірвани (правильна віра, правильна дія, правильне споглядання, правильна думка, правильний спосіб життя тощо).

Усі філософські обґрунтування цієї релігії спрямовані на роз'яснення чотирьох «благородних істин» Світ розуміється у буддизмі як абсолютна тотожність протилежностей, тому всі відмінності у ньому відносні. Все є втіленням і проявом безособового духовного Абсолюту, божественної Єдності. «Все в одному, і одне - у всьому» - такий основоположний принцип буддистського світорозуміння. «Я» і «Ти», ворог і друг, добро і зло, життя і смерть - лише ілюзія протилежностей, бо все повернеться до вічного Єдиного. Тому буддистській традиції у філософії й мистецтві притаманне прагнення осягнути вічне і абсолютне у неповторній миті життя.

Сутність божественної Єдності недоступна ні розумінню, ні опису, ні визначенню, її можна лише частково осягнути у процесі медитації (формою якої є і традиційне східне мистецтво), через раптове інтуїтивне прозріння. Тому буддизм тяжіє до притчі, до метафори, образу, символу.

На відміну від західної традиції, в якій панує принцип діяльності, творчості, перетворення хаосу у космічний порядок, східна культура сприймає світ як споконвічну гармонію, довершеність і досконалість. Світ у буддизмі не є створеним, він є безкінечним і вічним, його не треба переробляти, у ньому не потрібні творчі зусилля ані Бога, ані людини. Людині потрібно лише наслідувати природу, не втручаючись у світову гармонію. Буддизм орієнтує своїх прихильників не на активну діяльність, а на так звану «природну» дію, на непорушення природного ритму, на досягнення глибинного спокою.

Історичне значення буддизму полягає у тому, що він був першим вченням про звільнення людської особистості. Буддизм проголосив духовну рівність усіх людей, рівність у стражданнях і рівність у можливостях спасіння шляхом морального самовдосконалення. Ідеалом буддистської етики виступає любов до всього живого, утримання від запобігання йому зла. Щоб звільнитися від колеса перероджень, людина повинна відмовитись від «неприродних», надмірних бажань і пристрастей, очистити себе від зла, нагромадити чесноти, досягти духовної досконалості.

Дата добавления: 2014-01-04