Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому приділяється мистецтву управління і виховання людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей

Філософія Стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одна одну. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь та Ян пронизують все суще - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.

У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: даосизм, школа «Інь-Ян» (натурфілософська школа), конфуціанство, моїзм, легізм та школа імен. Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм.

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою, як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Кон-фуцій (це латинська версія імені Кун Фу-цзи). Основним літературним джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).

Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів людей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «ницої людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина. Основними рисами шляхетної людини є вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння володіти собою, поміркованість у словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфуцій формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі».

В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип морального зразка, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої вольові якості. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав Конфуцій. Спочатку людина повинна навести порядок у собі, потім - у своїй сім'ї і тільки після того -у державі.

Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих інтересів людини інтересам держави. Під контролем конфуціанства як державної ідеології був увесь спосіб життя китайців - від стилю поведінки і мови, смаків і звичок до одягу і зачіски. Згідно з правилами конфуціанської етики, між старими і молодими, між вчителем і учнем, між чоловіком і жінкою повинна існувати субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже. І навіть між рівними за станом людьми повинна зберігатися певна відстань, дистанція. Саме тому у конфуціанстві велике значення мали формальні правила спілкування - церемонії, ритуали, етикет. У чималій мірі конфуціанство сприяло формуванню і утвердженню в Китаї системи деспотичної держави з суворою ієрархією її членів.

Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються школа моїстів і школа законників ( легістів). Ці школи, в яких соціальна та етична проблематика теж посідала центральне місце, разом з конфуціанством значним чином вплинули на культуру Китаю.

Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення, ідею пріоритету інтересів народу над інтересами держави, зробили першу спробу постановки проблеми соціальної рівності людей. Легісти, або законники, на відміну від конфуціанців і моїстів, відмовились від гуманістичних цінностей, від культивування доброго початку в людині. Легісти висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби царств» (а історія Стародавнього Китаю була ареною такої боротьби) в державі повинні панувати не правила моралі, а закони. Але ці закони легісти розуміли як закони покарання.

Якщо раніше, коли люди були прості, чесні та дурні, - висловлювалися вони, - ними можна було управляти мудрістю, але тепер, коли люди хитрі, нечесні і розумні, управляти ними можна тільки силою. На думку законників, гуманність лише ослаблює державу, а доброта є «матір'ю злочинів». Держава повинна ґрунтуватися на примусі і насиллі, на жорстокості, на стратах і війні, на взаємних наглядах і доносах у суспільстві. Така концепція наведення порядку у суспільстві була реалізована, як відомо, не тільки у Стародавньому Китаї.

Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів - не соціально-етичні і політичні проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою, космічним цілим.

Основні положення даосизму були викладені у книзі «Дао де цзин» (буквально - «Книга про Дао і Де», або - «Книга про Шлях та Силу»). Цей твір -невеликий трактат з двох частин, що містить у собі суть вчення Лао-цзи.

Дао - центральний лаоський термін, за допомогою якого можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао -«мати всіх речей», першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоряються і природа, і суспільство, і людина. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій. Тим самим Дао є не тільки першопричиною, але й кінцевою метою і завершенням буття. Вічним є тільки Дао, тільки небуття. Сутністю Дао є небуття, тому Дао недоступне чуттєвому пізнанню, його неможливо також осягнути розумом, неможливо дати йому визначення, виразити в словах. За словами Лао-цзи, «той, що знає, не розповідає, а той, що розповідає, не знає...». Проте завдання людини - пізнати Дао. Це можливо лише при такому способі життя, коли не порушується гармонія зі світом, з природою, коли людина дотримується принципу «недіяння» і зберігає в собі чистоту дитини.

Де є виразом життєвої сили, сили духу, певний образ життя людини. Це те, завдяки чому людина може сприймати світ і діяти в ньому. Тільки «людина Дао» спроможна досягнути «вищого Де», а способом такого досягнення є «принцип недіяння». «Справжній воїн - не войовничий, хто вміє битися - не жорстокий. Хто здатний здолати рівного - не протистоїть йому прямо, хто вміє перемагати ворога - не нападає. Хто вміє управляти іншими, завжди готовий поступитися. Ось що називається Де - не боротися з тим, що вище за тебе. Ось що називається Де - вміти використовувати тих, хто сильніший. Ось що називається Де - діяти згідно волі Неба, згідно вищому початку (Дао), яке існує одвічно».

Подібно до буддизму, даоські мудреці наполягають на ілюзорності всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця єдність є Дао. «Перетворення в протилежне є дія Дао, слабкість є властивістю

Дао», - стверджується в «Дао де цзин». «М'яке і слабке перемагає тверде і сильне». «Людина при своєму народженні є ніжною і слабкою, а при появі смерті - твердою і міцною... Тверде і міцне - це те, що гине, а ніжне і слабке - це те, що починає жити». Побачити єдність протилежностей через стан досягнення просвітлення може тільки «досконаломудрий».

«Досконаломудрий» - ідеал людини у даосизмі, який суттєво відрізняється від ідеалу конфуціанців. Досконаломудра людина дотримується «природності», а основним принципом її життя є принцип недіяння (у-вей). «Природність» людини полягає у здатності звільнитися від зайвих, надмірних, а тому і неприродних бажань і пристрастей (від жадоби слави, багатства, влади, від злоби та заздрості тощо). Проте досягти цього можна не завдяки виконанню морального обов'язку, не шляхом приборкання природного начала в людині, а навпаки, через його вияв. Природне в людині є втіленням Дао, універсального космічного закону, тому це не зло, з яким потрібно боротися. Злом швидше є конфуціанські правила і норми моралі, ці штучні засоби впливу на людину. Досконаломудрий сповідує принцип недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у природно-космічні ритми. Дозволити всьому йти своїм власним, природним шляхом, бути споглядачем у житті, спокійно ставитись до вимог світу і до власних бажань - ось у чому полягала мудрість даосистів.

Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три основних мети:

• здобути довголіття;

• пережити стан просвітлення, або стан єднання з Дао;

• стати безсмертною, опинитися серед небожителів.

Шлях до довголіття лежить у даосистів через наслідування природи. Уся даосистська методика підтримки життєвих сил організму (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, традиційний масаж, прийоми мистецтва двобою тощо) побудована на цьому принципі, на гармонізації двох протилежних сил - Інь та Ян.

Містику та інтуїцію східної культури, її мистецтво і філософію Захід відкриває лише наприкінці XIX - на початку XX століття. У літературі, мистецтві, філософії з'являються мотиви, запозичені зі східної культури, що значною мірою збагатило досвід європейської людини. Вся історія XX століття переконливо довела, що без східної культури західна - неповноцінна, як і навпаки.

Дата добавления: 2014-01-04