У розвитку античної філософії можна виділити три етапи

Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії

Антична Філософія, Філософія стародавніх греків і римлян, зародилась у VII-VI ст. до н. є. у Греції і проіснувала до VI ст. н. є. «Антикос» - по-грецьки означає «стародавній». Але під «стародавністю» тут мається на увазі певний конкретний історичний простір: античність позначає час виникнення і формування європейської цивілізації. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.

Перший етап (VII-VI ст. до н. е.) визначається як досократівський (або «космологічний» період). На перше місце тут виносилися питання про сутність та першопочаток світу, про походження та устрій Космосу.

Другий етап (VI-IV ст. до н. е.) - класичний, у цей час грецька демократія, література, філософія, мистецтво досягли вершини свого розвитку і стали зразком для наступних поколінь. Філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та мислення.

Третій період (кінець IV ст. до н. є. - VI ст. н. є.) - елліністичний. Епоха еллінізму припадає на час кризи рабовласницького суспільства. Починається еллінізм з економічного і політичного занепаду грецьких міст-полісів, з установлення гегемонії Македонії і закінчується занепадом Римської імперії у VI ст. н. є. Найбільш відомі філософські школи цього періоду - стоїчна, епікурейська і неоплатонічна - особливу увагу приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування.

Антична філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розквіту досягає в Афінах. На першому етапі антична філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом. Космоцентризм є її основною рисою, оскільки вищою цінністю, ідеалом, зразком всього тут виступає Космос як розумний порядок, як гармонійне, закономірне, завершене у своїй досконалості ціле. Навіть людина в античній філософії виступає лише як частина Космосу, як мікрокосм.

Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах:

а) на проблемі єдності і множинності світу, на пошуку його єдиної першооснови як справжньої, достеменної реальності;

б) на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність первинної реальності.

Зрозуміти суть світу - це означає пояснити, яка причина його породила. Таку породжуючу силу, що лежить в основі різноманітного світу, назвали субстанцією. Здавна люди помітили, що не все те, що відкривається нам через чуттєвий досвід, є по-справжньому реальним. У видимому світі, рухомому і різноманітному, все є плинним, все рано чи пізно щезає. Чи є в ньому щось вічне і абсолютно існуюче, незмінне, стійке, чи є в ньому певний порядок і єдність? Перші філософи поставили перед собою завдання відшукати цей порядок, єдиний початок всього різноманітного світу, який керує природою і є її сутністю. Цей крок в історії людства називають переходом від міфу до «логосу» (від гр. - «слово», «думка», «закон»).

Грецькі мислителі прагнули знайти природне пояснення Космосу за допомогою спостереження і логічного міркування. За міфологічними уявленнями, Світ керується міфічними істотами. Поступово джерелом і сутністю світу стали вважати або матеріальну, природну стихію, або певний ідеальний, розумний початок світу. Перші філософи по-різному тлумачили цей космічний першопочаток, цей закон-принцип світу:

• для Фалеса це - «вода»;

• для Анаксімандра - «апейрон», тобто «невизначений» першопочаток;

• для Геракліта - «логос-слово» (воно ж є першовогнем світу);

• для Парменіда - «буття»;

• для Піфагора - «число»;

• для Емпедокла - «любов - ворожнеча»;

• для Анаксагора - «розум»;

• для Анаксімена - «повітря»;

• для Демокріта - «атом».

Перші філософи з'являються в Мілеті, квітучій грецькій колонії на узбережжі Малої Азії. Мілетська школа відома як перша філософська школа античності. Фалес, Анаксімандр, Анаксімен - її найвідоміші представники. Фалес і його учні намагаються пояснити світ як перетворені форми певної первинної стихії. Саме з мілетської філософської школи розпочинається так званий «космологічний» період античної філософії, ідея якого була така: існує безособовий світовий порядок - Космос, в основі якого - певний космічний закон (принцип). Як правило, закон Космосу не відрізнявся від першоречовини, яка була основою Космосу.

Другим видатним центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції - місто Ефес. У другій половині VI ст. тут виникає філософська школа, пов'язана з ім'ям Геракліта. Світ для Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь.

Якщо перші філософи мілетської школи були зайняті пошуком матеріального першопочатку, субстрату (загальна основа різноманітних явищ), першоелемента всього сущого, то Геракліт таким єдиним загальним початком визнає тільки закон світового процесу, закон безперервного вічного переходу буття з одного стану в інший. Загальний закон - логос - управляє усім сущим, він пов'язує і Космос, і людську душу. Завдання людини, за Гераклітом, полягає у набутті мудрості, інакше кажучи, у виборі правильного способу дій шляхом пізнання істини (логосу) речей і самої природи. Причому окремі розрізнені знання не допомагають зрозуміти загальну картину світу. «Багатознання розуму не навчає», - говорив Геракліт. Філософія є не ерудицією, не сумою знань, а саме мудрістю, тобто осягненням всезагального логосу, прихованої гармонії протилежностей.

Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, - подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, - говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.

Одночасно із Гераклітом створює своє філософське вчення Піфагор. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, через дві тисячі років ще раз сформульованого Галілеєм, що «книга природи написана мовою математики».

Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу - у Південній Італії, у місті Елея. Основні представники елейської школи -Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: «Ніщо не змінюється, лише буття є, а небуття не існує». Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі -лише ілюзія, марево, видимість, - вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього, понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.

Найбільш відомим викладом елейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона («апорія» з грец. - нездоланна логічна проблема). Апорії показують: якщо допустити існування руху, то виникають нерозв'язувані протиріччя. Протягом свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв'язати Де-мокріт, Аристотель, Галілей, Ляйбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики. Із 45 апорій до нас дійшли 9. П'ять із них вважаються класичними - «Стріла», «Стадій», «Дихотомія», «Ахілес і черепаха», «Апорія міри». Так, наприклад, апорія «Стріла» Зенона спрямована на доведення того, що стріла, яка летить, насправді перебуває у спокої. Справа в тому, міркував Зенон, що у кожну мить часу стріла займає певне місце, яке дорівнює її об'єму. Рух стріли, таким чином, можна представити як суму станів спокою, а оскільки сума нулів дає нуль, то й у даному випадку сума станів спокою дає спокій. Насправді руху немає, а його очевидність, чуттєве свідчення - лише ілюзія. Емпіричний факт не може бути доказом. Сенс апорій полягає у неможливості (точніше, труднощах) логічного обґрунтування руху. Почуття, вважали елеати, є ненадійним способом пізнання, вони часто обманюють, і тільки через раціонально-логічний спосіб, через мислення можна осягнути істину справжньої реальності.

Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеа-тів тезі - існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стає можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття - порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це не-створені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.

5. Класичний період розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем Космосу на проблему людини, їі розуму і душі. Починається новий період філософії - «антропологічний».

Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Антропологічна проблема стає центральною з філософії Протагора - найбільш відомого серед софістів. Йому належить легендарна теза: «Людина є мірою всіх речей», що означає: все на світі має сенс настільки, наскільки воно має сенс у людському існуванні.

Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони -відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Така крайня скептична позиція софістів призвела до того, що згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.

Сократ (470-399 pp. до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав, - але інші не знають навіть цього».

Тільки Богові, на думку Сократа, може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ, людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.

Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання - навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.

Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. Основна тема сократівських роздумів, девізом яких він обрав знамениті слова, висічені біля входу в дельфійський храм: «Пізнай самого себе». Цей вислів став філософським кредо Сократа.

Осередком людської природи він називає душу - ця думка пролунала вперше в античній філософії. Для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі - розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу. Щасливе життя - це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але, щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ, а пізніше і Платон вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї грецької філософії.

На хибність такої точки зору вперше вказало християнство. Згідно з християнською етикою, моральність людини не зв'язана безпосередньо з інтелектом, рівнем та широтою знань. Набагато важливішим тут є чисте серце, багатство душі, які не вимірюються тільки розумом. Сократ же схилявся до ідеї античного просвітництва - шлях до добра лежить через розум. Вказати шлях до істинного знання і є завданням філософа, вважав він.

Бесіди, діалог, суперечка, інтелектуальні змагання, що спираються лише на аргументи розуму, - це нормальний стан мислячих людей. Саме у бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному: істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину.

Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання. За допомогою правильно підібраних питань він визначав слабкі сторони у знаннях та позиції свого опонента, виявляв протиріччя в його твердженнях. Сократичні бесіди виховували вміння висловлювати і обґрунтовувати свою точку зору, піддаючи кожну ідею відкритому і всебічному обговоренню. Пошук істини передбачає, за Сократом, не тільки критичне ставлення до позиції іншого, але й вміння піддавати критиці власні думки. Справжнє знання не можна просто отримати чи запозичити, воно завжди є особистим досягненням, результатом власних зусиль. Істина не закладена в тому чи іншому знанні, а виявляє себе в самому процесі пізнання. Розумність, мудрість - це здатність мислення, розміркування, а не просто «багато знань», що «розуму не навчають» (як вважав ще до Сократа Геракліт).

Свій спосіб міркування і досягнення істини філософ називав «майєвтикою», тобто повивальним мистецтвом (Сократ своєю бесідою приймав «пологи пізнання», допомагаючи істині з'явитися на світ). Справжнім же духом Сократового мислення і спілкування з людьми стала іронія. Іронія закладена в самій бесіді і є виявом проблемності, неоднозначності, суперечності теми, яка до того вважалася «безпроблемною», ясною і зрозумілою для кожного.

Коли Сократу було вже сімдесят років, його звинуватили у порушенні традицій, у тому, що він не шанує богів, визнаних в Афінах, і тим розбещує молодь. Найдемократичніша на той час влада все ж таки прирекла його до страти. Насправді ж Сократ виступав за право критичного мислення. «Життя, не перевірене критикою, не варте того, щоб його прожити», - стверджував Сократ. Маючи змогу втекти з в'язниці, він не зробив цього, пояснивши свій вчинок такими словами: «Я зневажаю людей, що засудили мене, але не можу не шанувати законів моєї держави». Згідно з легендою, він випиває келих з отрутою.

Найвідомішим учнем Сократа був Платон (428-347 pp. до н. е.). Платону було 28 років, коли Сократа стратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона, породила новий погляд на світ - платонівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на дві частини - чуттєво-матеріальний світ, сповнений зла і несправедливості, а тому не реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і досконалий. Той світ, де праведний повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує інший світ, де правда живе, проголосив Платон. Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу.

Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона. Термін «ідея» («ейдос») означає форму, зразок, першообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Подібно до того, як людина має душу, так і речі природного світу мають свої душі. Душа -це «ідея», «ейдос», їх сутність.

Завдання філософії, справедливо вважав Платон, якраз і полягає в тому, щоб через конкретну різноманітність' чуттєвосприйнятого світу побачити глибинне, внутрішнє, суттєве і надчуттєве. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об'єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд із видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом щезає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном, є світ вічних і незмінних сутностей, світ «ідей». Він є своєрідним планом, відповідно до якого оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є першообразами всіх речей, поскільки визначають, «породжують» їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих «ідей».

Теорія пізнання v Платона тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати лише уявлення, припущення. Але виникає питання, яким чином людина, що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу, отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі. Душа як ідеальна сутність є вічною і досконалою, а звідси - вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Знання про «ідеї», таким чином, душа приносить з попереднього існування. Тому-то Платон казав: «Немає навчання, є лише спогади». Істина не відшукується десь ззовні, а здобувається з самого розуму. У розумі закладене знання як власної природи, так і природи Всесвіту. Але, щоб людина відновила втрачену єдність з вічним, згадала забуте знання про «ідеї», потрібні моральні та інтелектуальні зусилля, очищення душі від пристрастей. Крім того, щоб відбувся спогад ейдосів (ідей) завдяки здатності умогляду, сама ця здатність повинна бути належним чином розвинена. Щоб така здатність реалізувалася, необхідний певний метод пізнання. Таким методом мислення Платон вважав діалектику як мистецтво ставити питання і давати на них відповіді. Тільки таким шляхом людина може досягти мудрості.

Платон розрізняє три види знання:

• гадка («докса», доксичне знання) - це знання приблизне, ймовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;

• раціонально-логічне («епістеме», епістемне) - більш досконале, ніж гадка, дискурсивне знання, тобто обґрунтоване логічне міркування;

• мудрість («софійне» знання) є вищим діалектичним типом знання, що спирається на інтуїтивне (умоглядне) осягнення істини.

Вчення про людину у Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Будучи філософом, теоретиком, Платон не ігнорував політику. Гостра соціальна і політична боротьба у грецьких містах-полісах призвела до кризи традиційного державного (полісного) устрою. У пошуку нових форм державної організації Платон створює своє вчення про ідеальну, досконалу державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософії. Своє бачення ідеального суспільства Платон виклав у творах «Держава» і «Закони».

Основні принципи проекту ідеальної держави такі. По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона досконаліша за монархію або демократію). По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси - і основних прошарків населення. Ті, в кому переважає розумний початок душі, повинні управляти суспільством (правителі-мудреці, філософи). Ті, що відрізняються волею, повинні бути воїнами-охоронцями. Решта хай займається ремісництвом і землеробством. По-третє, усередині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно - спільним (тобто заперечується приватна власність). Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону. Але особливість закону в тому, що він захищає насамперед інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави, Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім'ї, повну передачу функції виховання дітей державі, впровадження цензури, або «цілющої неправди», заборону мистецтва і релігій.

Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Незважаючи на це, платонівський проект ідеальної держави можна визначити як зразок тоталітарного суспільства.

Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу. Проіснувала платонівська Академія 900 років, доки у 529 році її не закрив імператор Юстиніан. До Академії належав і великий учень Платона Аристотель (384-322 pp. до н. е.). Основні філософські твори Аристотеля: «Продушу», «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика».

Якщо для філософії Платона була притаманна релігійна спрямованість, віра у безсмертя, у потойбічний світ, то Аристотель зосереджує свою увагу на емпіричному світі речей і явищ. Згодом він розчарувався у платонівській системі і після смерті вчителя покинув Академію. За легендою, він промовив при цьому відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Деякий час Аристотель був вчителем і вихователем спадкоємця македонського царя -Олександра Македонського.

Аристотель зробив першу в європейській історії спробу узагальнення і систематизації всіх наукових досягнень свого часу, а також вперше в історії людської думки створив класифікацію наук. Він розділяв науки на три великі групи:

• теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться фізика (разом з психологією), метафізика і математика;

• практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і політика);

• науки продуктивні, мета яких - творчість (поетика і риторика).

Логіка не виділяється окремо, а вважається необхідною складовою всіх наук. Вона служить підготовкою і вступом (пропедевтикою) до всього кола досліджень. її мета - дисциплінувати мислення, надати йому надійні засоби для доведення думок і запобігти можливим помилкам. Чи не найважливіша історична заслуга Аристотеля полягала саме у створенні логіки, тому Аристотеля традиційно вважають «батьком» логіки. Якщо методом філософського пізнання у Платона є діалектика, то в Аристотеля - аналітика, тобто всебічний аналіз предмета, заснований на його логічній теорії як теорії насамперед силогізму (умовиводу).

Основна увага у філософських дослідженнях приділена Аристотелем метафізиці (буквально «те, що після фізики»). Що ж таке метафізика, або «перша філософія»?

Метафізика, за Аристотелем, є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття. Метафізика - найбільш піднесена з усіх наук, стверджував Аристотель, оскільки вона не пов'язана з матеріальними запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі, тобто є самоцінною. Вона відповідає на духовні запити, вона є чистим жаданням знання, істини. «Тому, - підсумовує Аристотель, - всі інші науки більш необхідні людям, але кращої немає жодної».

Отже, метафізика - це дослідження перших причин. Причина, за Аристотелем, - це умова і підстава існування. Аристотель визначає чотири види причин:

• причина формальна;

• причина матеріальна;

• причина діюча;

• причина фінальна (цільова).

Перші дві причини - це форма і матерія, саме вони і спричинюють всі речі. Матерія і форма є достатніми умовами для пояснення реальності, якщо її розглядати статично. Наприклад, людина є її матерія (тіло) та її форма (душа). Але якщо людину розглядати в її становленні, тобто динамічно, то необхідно ще дві причини - діюча (тобто «звідки» вона - це її батьки, що дали їй життя) і фінальна (тобто мета, напрям, у якому розвивається людина).

У своєму вченні про причини Аристотель ніби веде полеміку з Платоном. На відміну від Платона, Аристотель заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. Якщо, за Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, то Аристотель вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи платонівського ідеалізму.

На противагу вченню Платона про ідеї, Аристотель висуває своє вчення про категорії. За Аристотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Аристотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Аристотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу.

Усяка річ, стверджує Аристотель, складається з матерії і форми, які нерозривно пов'язані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма - активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ - безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак є «форма всіх форм», своєрідний бог як кінцева причина всього, як першодвигун, всесвітній розумний початок.

На відміну від Платана, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу «ідей» і з недовірою ставився до емпіричного знання, Аристотель спирається на чуттєвий досвід і логіку. Він дослідив структуру логічного пізнання, розробив систематичні правила міркування і висловлювання. Аналіз дедукції та індукції, виокремлення чотирьох видів причинності - матеріальної, формальної, дієвої і цільової, - розрізнення матерії і форми, необхідності і випадковості, потенційного й актуального, загального і часткового, визначення десяти логічних категорій - все це стало основою для подальшого аналізу в європейській філософії.

Емпіризм і поміркованість помітні не тільки в онтології і теорії пізнання Аристотеля, але й у його етиці, а також у вченні про державу.

Мета людського життя, за Аристотелем, - щастя. Шлях до нього філософ бачить у розумній діяльності. Етика Аристотеля - етика доброчинності. Доброчинність або розумна діяльність - це дотримання «золотої середини», міри у всьому. Доброчинність завжди займає серединне становище між двома крайностями. Так, мужність є дещо середнє між боягузтвом і безглуздим зухвальством, щедрість - між скупістю і марнотратством.

У своєму вченні про державу Аристотель не шукає, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема - або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи усю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що «влада закону» краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно - менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Аристотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократії.

Усе вчення Аристотеля пронизане прагненням знайти серединний шлях, помірковану позицію.

Платон і Аристотель не думали, що Греція, яка була роз'єднаною на незалежні поліси (міста-держави), повинна політично загинути. Обидва вважали поліс вершиною політичної мудрості. Завоювання Римом Греції призвело не тільки до соціально-політичних змін, але й до докорінних перетворень світоглядних принципів. Вчення, засноване на зверхності греків над варварами, виявилося безпідставним. Із занепадом грецьких полісів замість традиційних зв'язків, які об'єднували громадян, з'являється бездушна державна машина. Колишній громадянин поліса раптом відчув свою самотність. Колишній поліс став маленьким шматочком великої Римської імперії, а окремий громадянин відчув свою загубленість серед чужих людей, традицій, звичаїв.

Дата добавления: 2014-01-04