ЛЕКЦІЯ №4

План

Психологія 17-18 ст.

Лекція №5

1. Психологія самопізнання Т. Гоббз.
2. Вчення Б. Спінози.
3. Й.К. Лафатер Фізіогноміка.
4. Месмеризм. Ф.А. Месмер.

1. Психологія самопізнання Т. Гоббз.

Томас Гоббз (1588-1679) народився у м. Малмсберi. Рано ви­явив високi розумовi здiбностi. У вісім років переклав «Медею» Еврiпiда латинською мовою у вiршах. У 1650 р. видав «Трактат про людську природу», у 1651 - «Левiафана», у 1665 - «Про тiло», у 1658 - «Про людину». В останні роки жит­тя писав автобiографiю та перекладав Гомера.

Основа психологiчного вчення Гоббза - рефлекторнuй харак­тер людської поведiнкu. Людина в ycix своїx дiях залежить вiд природи. У державному устрої людина здiйснює наслiдування природи, буду­ючи великий суспільний о рганiзм. Декартовий принцип тварин­ного автоматизму Гоббз поширив на вci сфери людського життя, в тому числi суспiльну. Biн тлумачить поведiнку громадян як рух членiв державного органiзму. Гоббз бажає, щоб ворожий людинi великий світ суспiльного життя став їй бiльш спорiдненим.

Для пiзнання великого i малого людських органiзмiв слiд за­нурюватись у вир життя. Мудрiсть як психологiчна якiсть набу­вається не з книжок, а чuтанням людей. Це дaє змогу «пiзнатu самого себе» у найглибшiй людськiй суті, а не cвіої примхи, вере­дування та зовнiшнi прикмети.

Пiзнати самого себе, за Гоббзом, ­означає пiзнати найглибшi закони не тiльки свого, а й державно­го механiзму. Мова йде не про пiзнання самого себе як одиничної ізольованої людини. Для Гоббза самопiзнання виступає головним завданням та го­ловним методом психологiї. У зiсmавленнi особливостей власної психiки iз психiкою iнших людей він бачить ключ не тiльки для розумiння прихованих нaмірів iнших людей, а й для усвiдомлен­ня намірів власних. Гоббз пiдкреслює той факт, що «образ пси­хiчного» единий в ycix людей, тому пiзнати самого себе шляхом об'єктивованої iнтроспекцiї - означає пiзнати людський piд.

Те, що принцип «Пiзнай самого себе» дiйсно має переваги над iншими методами, Гоббз доводить своїм уч енням про людuну. Починаючи свiй науковий аналiз iз простих проявiв психiчночного Гоббз пропонує рефлекторне тлумачення природи i функцiонування вiдчуттiв. Оскiльки, за Гоббзом як сенсуалicтом, вiдчуття залежать в основі психiки, він поширює принцип сенсуалiзму на рефлекторне вчення Декарта.

Tipco де Молiна показує Дон Жуана, поневоленого своїми потягами, якi виникають закономiрно й невiдступно як рефлекторна реакцiя на жiночу вроду. Дон Жуан не може володiти собою, проти­стояти спокусi й робить свою справу (спокушує, обманює i т. д.), немов рефлекторно дiюча машина. Xapaктepнi риси «рефлекторного свiтогляду» можна знайти i в живописi. Бароковi архітектурні «завитки» є результатом несвiдомого худож­нього вiдтворення рефлекторної дуги. Нагромадження цих завиткiв викликає хвилювання почуттiв, показуючи, зрештою, нездоланнiсть впливу останніх на поведiнку людини. Вся барокова симфонiя фарб, звукiв тощо є композицiєю, створеною з тих начал психiчного, якi називаються вiдчуттями.

Продукти вiдчуттiв - привиди (термін Ф. Бекона). Привид - породження людського духу при подразненнi з боку зовнiшнього предмета. Вiдчуття лежить в основі кожного такого привиду. Гоббз категорично за­являє: «Heмає жодного поняття в людському розумi, яке б не 6уло породжене первiсно, цiлком або частково в органах чуттiв». Причину вiдчуття Гоббз вiдшукує у зовнiшньому тiлi чи об’єкті.

Закладаючи сенсуалiстичну основу тлумачення психiчного, Гоббз виводить природу уявлень iз вiдчуттiв. Якщо об'кт вiдда­лити або закрити, образ баченої речi утримується у тьмяних ри­сах порiвняно з актуальним процесом бачення. Гоббз розглядає уяву як ослаблене відчуття. Минаючи, воно перетворюється на пригадування. З низки пригадувань складається досвід із простими і складними уявленнями. До цієї ж категорії Гоббз відносить і послідовні образи. Сон і сновидіння тлумачяться як уявлення того, хто спить. Фантастичні уявлення виникають при змішуванні образів сновидінь і неспання. Зв’язок уявлень, скріплених словами або іншими знаками, Гоббз кваліфікує як розуміння.

Матерiальним i водночас духовним її нociєм виступає у Гоббза мова. Вiн розкриває багатоманітні функцiї мови, зокрема рееструючу, повiдомлюючу, позначальну навіть розважальну. На основі мови вся психiка суттєво перебудовуеться. Гоббз зауважує, що запам'ятовування речей замiнються запам'ятовуванням назв. Слова мають велике значення при лiчбi тощо. Caмi по собi психiчнi процеси, тaкi як відчуття та уявлення, не можуть бути помилковими. Тiльки мова відображає їх або мудрими, або нерозумними.

Участь мови розкривається також у процесi здiйснення довiльних pyxiв. Тому Гоббз намагаться з'ясувати важливу проблему внутрiшнiх засад довiльних pухів (у той час вони називалися пристрастями) у їхньому зв'язку з функцiями мови, яка, крім того, сприяє вира­женню цих пристрастей у рiзного роду рухах.

Гоббз подiляє рухи на органiчнi (циркуляцiя кpoвi, биття пульсу, дихання, травлення), шо не потребують уявлення та анімальні, тобто довiльнi (ходiння, говорiння тощо). Для свого здiйснення анiмальнi рухи вимагають уявлень, якi тлумачаться як середнiй компонент рефлексу. Довiльнi рухи було з'ясовано як такі, що мають основу в рухах недовiльних i, зрештою, зводяться за механiзмом свого поход­ження до oстaннix. Гоббз виклав важливе положення про те, що вiдчуття є результатом рефлекторного руху у внутрiшнix органах людського тiла. Цей рух викликано дiю речей, якi людина бачить, чує i т. д. У зв'язку з цим Гоббз тлумачить уявлення як залишок одно­го й того самого руху, який зберiгся пiсля зникнення вiдчуття.

Гоббз услiд за Декартом встановлює iснування простих прист­растей (апетит, бажання, любов, oгида, радicть i горе), потiм iз цiєї основи виводить складнi, зокрема надiю, вiдчай, шкоду, страх, гнів, вipy у власнi сили, обурення, благоволiння, добру волю, милосердя, доброту, користолюбство, честолюбство, легкодухiсть, велич духу, хоробрicть, мудрicть, щедрiсть, скупiсть, люб'язнiсть, природну хтивiсть, любострастя, любовну прист­расть, ревнощi, мстивiсть, допитливiсть, подив, занепад духу, пе­чаль, сором, безсоромнiсть, спiвчуття, жорстокicть, змагальнicть, заздрicть, обмiрковування, свободу, щастя, блаженне бачення, вихваляння i т. д.

Причину гострого суперництва в мiжлюдських стосунках Гоббз вiднаходить, аналiзуючи природний стан людського роду в його вiдношеннi до щастя i страждань. Biн пiдкреслює, що природа створює людей у цiлому рiвними в їxнix фiзичних i розумових здiбностях. Усвiдомлюючи себе як рiвних за здiбностями, люди плекають piвні надiї на досягнення cвoїx цiлей. Ось чому якщо двi людини бажають безкомпромiсно оволо­дimu однією й тiєю самою рiччю, вони стають ворогами, намагаю­чись поневолити або знищити одна одну, щоб зберегти своє жит­тя, iнодi - щоб отримати насолоду. Тому iдея са­мозбереження стала загальновизнаним принципом у психологiї ХУП ст. Для здiйснення цього потягу Гоббз пропонує як за­побiжний захiд - тримати в покорi ycix, хто становить для людей небезпеку. Вiн виступає прихильником суворої i сильної влади, адже проти окремих пристрастей - суперництва, недовiр'я, лю­бовi до слави, потягу всiх людей до влади - можна висунути за­гальну, уособлену в державi владу.

Гоббз вимагає тлумачити людськi вчинки конкретно-icторич­но, щоб давати їм вiдповiдну правильну оцiнку. Biн указує, що одне й те саме дiяння може бути морально позитивним або нега­тивним залежно. Biд бажання, волi, конкретно-психологiчних установок особистостi.

Найбiльш поширеними причинами злочинiв Гоббз уважае такі пристрастi, як пиха, завищена оцiнка власної особистостi (результат неадекватного самопiзнання), впевненicть у тому, що рiзниця в цiнностi мiж людьми є результатом їxнього розуму або багатства, або крові, або якоїcь iншої природної якостi, а не за­лежить вiд волi тих, хто має верховну владу. Як на безпосереднiй перехiд вiд нaмipy до вчинку (злочину) Гоббз указує на гнiв, тобт афект, який уже своїм зовнiшнiм тiлесним вираженням вiднос­но iншої людини постає як учинок. Biн квалi­фiкує злочин пiд впливом раптової пристрастi не таким великим, як здiйснюваний на певнiй пiдставi та пiсля зрiлого мiркування.

1. Вчення Б. Спінози.

Бенедикт (Барух) Спiноза народився (1632-1677) в Амстердамi. У 15 pоків став знавцем священних книг, знаходив у них проблеми, недоступнi для служителiв культу. Легко засвоїв португальську, iспанську, французьку, iталiйську, голландську, нiмецьку, латинську, давньоєврейську мови. На нього як на теолога покладали великi надiї

Незадоволений вивченням теології, Спiноза прагне самостiйного творчого мислення. Поштовхом до цього стали для нього працi Р. Декарта. Вчений - лiкар Франц ван ден Енде наш­товхнув Спiнозу на вивчення природничих наук. Kpiм Декарта, він захоплювався також Дж. Бруно: його героїчним ентузiазмом i безстрашшям дослiджень, пантеїстичним грунтом його психо­лога.

Перехiд вiд богослов'я до вiльної фiлософiї виявився для Спiнози великим випробуванням. Провокатори змусили Спiнозу висловитися про те, що Бог є тiлесною icтотою, ангели - фанто­мами, а душа - простим життевим принципом. Його допитува­ли, пропонували плату за вдаване благочестя. Спiноза залишався непохитним. Пiсля спроби замаху на його життя мислителя було пiддано «великому вiдлученню» вiд синагоги.

Це вiдлучення стало для Спiнози поштовхом до розумiння свого мicця у cвіті, в iсторії людської культури. Завоювавши незалежнiсть думки, Спiноза залишився одино­ким до кiнця свого життя.

Питання свободи виступають вихiдними у науковiй творчостi Спiнози. У «Теолого-полiтичному тpaктаті» він доводить, що сво­бода думки не тiльки може бути дарована без втрати для благо­честя i державного спокою, але й не можна її вiдняти без знищен­ня того й iншого. Стосовно Біблії Спiноза стверджує, що вона не завжди збiгається з фiлософським розумом. Смисл воскресiння померлих, як i воскресiння Христа в Євангелiях, він розумiє духовно, алегорично. Г. Сковорода пiде тим самим шляхом. Церковну владу Спiноза вважає шкiдливою для права i держави. 3рештою його оголошують довершеним aтеїстом.

Спiноза виступає одним iз найвизначнiших моралicтiв не лише свого часу, а й людства в цiлому. Головна його праця ­«Етика». Спiноза вважає iнтуiцiю вищим iнструментом пізнання. Вона виступає способом самовiдображення, зрiзу світу, людською формою iснування, зокрема емоцiйною, охоплює кілька piвнів осягнення світу - вiд несвідомого до cвiдoмого.

Розвиває вчення про афекти - це не просто функцiя емоцiйного життя людини, а такий акт, який захоплює всю її психiку цiлком. Тому афекти й переходять безпосередньо в моральну (аморальну) поведiнку людини. «Я постiйно намагався, - зауважу мислитель, - не висмiювати людських учинкiв, не засмучуватись ними i не проклинати їх, а розумiти. І тому я розглядав людськi афекти, а саме любов, нена­висть, гнів, заздрiсть, честолюбство, спiвстраждання та iншi по­рухи душi - не як пороки людської природи, а як властивостi, притаманнi їй так само, як природi властивi тепло, холод, него­дa, гpiм i т. iн.».

У «Короткому трактатi про Бога, людину та її щастя», а найбiльше - в «Етицi» й «Теолого-полiтичному трактатi» Спiно­за цiкавиться питаннями, якою мiрою людина пiддається прист­растям, поневолюється ними, як собi на благо може користува­тися розумом, завдяки яким засобам може досягти спасiння i дос­коналої свободи.

За Спiнозою, розум, бажання (пристрастi), волiння визнача­ються зовнiшньою причиною - у згодi з основоположеннями рефлекторної теорiї Декарта. Ідея пристрастi, за Спiнозою, вказує на людину як на страж­денну icтоту, яка причиново цiлком залежить вiд зовнiшнього світу. Спiноза, як i iншi моралiсти ХУІІ ст., намагається знайти психологiчнi та соцiальнi умови звiльнення людини вiд стражденної залежностi.

З iдеї стражденної природи людини Спiноза виводить наслiдки: чим бiльше власної сутності вона має, тим бiльше має дiяльностi i тим менше страждає; будь-яке страждання виникає не iз внутрiшньої, а iз зовнiшньої причини. Свободу людини він пов'язує з iманентною причиновicтю - основою звiльнення вiд згубного впливу пристрастей. Оскiльки субстан­цiя, природа (цi слова є для Спiнози синонiмами) мають безко­нечну дiяльнicть i заперечують будь-яке страждання, все, що спо­лучається з цим верховним буттям, стає причетним до вiльної дiяльностi, звiльняється вiд страждання i загибелi. Поєднана з Бо­гом людська душа не пiдкоряється зовнiшнiй причинi, не може бути знищена або замiнена.

За вченням Спiнози, атрибут мислення icнує паралельно ат­рибутовi протяжностi, вони не залежнi один вiд одного. Душа страждає, пов'язана з тiлом через субстанцiю. Тiло страждає, обмежене iншим тiлом. Думка не обмежується iншою думкою. Спiноза прагне спокою у звiльненні вiд зовнiшнix причин страждання, адже пристрастi становлять основний змiст буденного життя. В iнтелектуальнiй любовi до Бога зникають його драматизм, боротьба, вiдновлюється абсолют­ний, субстанцiйний спокiй. Для переживання вищого рiвня любовi людина має перебувати у пристрасному, стражден­ному буттi i безконечно його вiдкидати.

Через два відомі людинi атрибути - мислення i протяжнicть ­субстанцiя пiзнається як дiюча в собi самiй, iманентно, адже охоплює все, i поза нею нiчого немає. П овернення до себе самого пiсля перебування в «iншому» - головна передумова сво­бодu. Спiноза шукає i створює образ досконалої iстоти, не обме­женої нiчим чужим. У цьому - загальний смисл його етико­психологiчних прозрiнь.

3 погляду субстанцiйної моцi жодна рiч, icтота за своєю влас­ною природою не спрямована на самознищення: вона має потяг зберiгати себе у своєму буттi, покращувати його, оскiльки висту­пає не як частина природи, а як цiле, що прагне самозбережен­ня. Людина не iснує одвiчно, вона обмежена в часi. Її мислення - модуси атрибута, що мислить i належить субстанцiї. Саму душу Спiноза визначає як модус мuслення.

Показуючи незалежнiсть атрибyтiв, Спiноза допускає, що мис­ляча рiч повинна мати iдeї щодо тiла i т. п. iдея про тiлесний світ i є людською душею. Допускається взаємне вiдображення атри­бутiв, причому мислячий атрибут без атрибута протяжностi був би нiчим. Яке наше тiло - такі й душа, iдея, пiзнання тощо. Якою мiрою змiнюється тiло, такою самою змiнюється i душа. На цiй основі з’являється вiдчуття. Його поява передбачає змiни, що вiдбуваються в нас пiд дiєю тiла. При цьому душа постiйно змiнюється i не може не помiтити цих змiн. Такою є природа вiдчуттiв за їхнім походженням. При знищеннi тiла знищується душа, оскiльки вона є iдеєю тiла. Як модус мислячого атрибута субстанцiї душа визнається вiчною.

3в'язок мiж атрибутами мислення i протяжностi Спiноза ви­водить iз аналiзу фактiв волi. «Пе­ред тим, як нашi бажання спрямуються на щось зовнiшнє, в нас виникає рiшення, що це є чимось хорошим; ствердження цього або, говорячи бiльш загальна, мiць сmверджуваmu або заперечува­mи називається волею». Вона постає з рiшен­ня. Оскiльки воля - це тiльки iдея бажання того чи iншого i тому є лише модусом мислення, а не реальною рiччю, вона не може нiчого створити; iз нiчого походить нiщо. Спiноза квалiфiкує во­лю не як рiч у природi, а як фiкцiю. Питання про те, чи вiльна воля, не має сенсу. Мова йде тiльки про якiсть людини: бажати того або iншого, стверджувати або заперечувати.

Головний акцент у сферi прийняття рiшення Спiноза робить на афекmах. Ї хньому походженню та оволодiнню ними він при­свячує значну частину «Етики». Природнi тiла своїми формами i дiями нас афiцiюють, тобто подразнюють, завдяки чому ми сприймаємо цi тiла. Спостерiгаю­чи дії тiл i те, що вони викликають, ми знаходимо першу i най­важливiшу причину всіх афектiв, а разом з цим i те, що вci афек­ти можуть бути знищенi.

Мислительнi дії, що мають своєю єдиною причиною людську душу, називаються хотiннямu. Оскiльки людська душа вважається достатньою причиною для спонукання таких дiй, во­на виступає в аспектi волi. Спiноза не тлумачить волю як просту можливicть робити так або iнакше. Вона є мисленням, тобто, як уже зазначалося, здатнiстю стверджувати й заперечувати - при­чиною, достатньою для одного i другого.

Спiноза називає волю необхiдною, а не вiльною причиною. Вона, як i розум, почуття, пристрастi, афекти, складає модус мис­лення. Змiстом волi виступає благо. У «Tpaктаті про вдосконалення розуму» Спiноза порушує питання про головнi пристрастi, якi заважають людинi пiзнати справжнє благо: це багатство, слава, любострастя. На противагу їм тiльки любов до речi вiчної та без­конечної наповнює дух радiстю, позбавленою печалi. Для досяг­нення такого стану Спiноза вказує на позитивне значення мо­ральної фiлософiї, вчення про виховання дiтей, медицини, мис­тецтва, механiки.

Проблеми психологiї асоцiацiй розкриваються Спiнозою у зв'язку з аналiзом причиновостi, яка виявляється в мисленнєво­му i просторовому атрибутах. Якщо людське тiло зазнало якоїсь дiї одночасно з боку двох або кiлькох тiл, то душа, уявляючи згодом одне з них, одразу буде згадувати i про iнше.

Показуючи, що асоцiацiя зумовлює таку здатнiсть, як пам'ять, Спiноза пiдносить механiзми acoціації до розумних засад, коли душа осягає речi в їхніx перших причинах. Цi розумнi засади однакові для всix людей. Асоцiацiї мають i значні індивiдуальнi особливостi. Так, солдат, дивлячись на слiди коня на пiску, пере­ходить до думки про вершника, а звiдти - до думки про вiйну. Селянин же від думки про коня переходить до думки про плуг, поле i т. д. Все залежить вiд того, якi образи людина звикла поєднувати у зв'язку з характером свого життя. Ідея апперцепцiї, яку розвиватиме Ляйбнiц, випливає саме з таких думок про природу асоцiацiї, про вплив досвiдy на тлумачення образiв. Розум має справу iз загальним i губиться серед iндивiдуальних вiдмiнностей. Ляйбнiц розвиватиме це вчення, висуваючи думку про неповторнiсть монади. Саму розумнiсть він мислить як iндивiдуалiзовану i водночас таку, що розкриває загальний смисл буття.

Фiлософ пропонує лiнiю вчинкiв у вiдношеннi до долi, тобто до того, що не перебуває у владi людини, не випливає з її природи. Хоч би як зраджувало щастя, слiд очiкувати i переносити це спокiйно: адже все випливає iз вiчного передвизначення Бога з такою самою необхiднiстю, як iз сутності трикутника випливає, що три кути його дорiвнюються двом прямим. Оскiльки воля має причинову визначенicть, Спiноза радить нiчого не ненавидiти, не ставитися до когось iз презирством, не насмiхатись, нi на кого не гнiватись, нікому не заздрити. Кожен має бути задоволений тим, що має, i з готовнiстю йти на до помогу ближньому не з жiночої спiвучастi, прискiпливостi або довiр'я, а лише керуючись розу­мом. 3 учення про волю Спiноза робить висновки про державний устрiй, який не знав би рабства, а громадяни вiльно робили б те, що вважають за краще. Учення про волю найтicнiше пов'язане з ученням про афекти, адже oстaннi не тiль­ки поневолюють людину, ай дають їй змогу вiльно обирати свiй життєвий шлях.

Пiд афектами Спiноза розумiє стани тiла, якi збiльшують або зменшують його здатнiсть до дій, сприяють їй або обмежують її; разом iз тим афекти є iдеями cтaнів. Тiло здатне робити бага­то чого, що людина й не осягне. Та й сама будова людського тiла за своєю довершенiстю набагато переважає все, що тiльки було створено мистецтвом. Тiло може робити складнi дiї, не вдаючись до керiвництва душi. Для Спiнози цiлком зрозумiло, що як рiшення душi, так i потяги i визначення тiла за природою своєю cумісні. Або, краще сказати, це одна й та сама рiч, яку він називає рiшенням (decretum), коли вона розглядається пiд атрибутом мислення, i яку називає вuзначенням (determinatio), коли вона розглядається пiд атрибутом протяжностi i виводиться iз законiв руху i спокою. Таке рiшення визначається пристрастю.

Увага як логiчний осередок у психологiчнiй системi Спiнози виявляється феноменологiчним механiзмом, який здiйснює пере­xiд вiд одного афективного феномена до iншого, тому вона є ба­зовою психiчною здатнiстю. Цей перехiд вiд феномена до фено­мена в його необхiдностi супровождується їx оцiнкою, порiвнян­ням, вибором, зрештою, пiдставою для їх ствердження. На основі уваги здiйснюється прийняття рiшення - квалiфiкацiя феноменів, надання одному з них переваги.

Поглиненостi уваги Спiноза протиставляє зневагу (знову той самий кopiнь, а далi психологiчнi синонiми - «обирати», «нада­вати значення», «приймати рiшення»). Як вiддaнicть виникає iз поглинення уваги предметом, який ми любимо, так глузування виникає зi зневаги до предмета, який ми ненавидимо або яко го боїмось. Неповага виникає зi зневаги до глупства, як благоговiння ­ iз поглинення уваги мудрicтю.

Для Спiнози важливо, як приймається рiшення на базi пристрастi, як надаєть­ся перевага одному феномену перед iншим. І саме тут увага дає можливicть людинi поглинутися тим чи iншим змiстом i, по суті, прийняти рiшення, адже будь-який iнший змiст вiдходить убiк. Так, у прийняттi рiшення душа споглядає саму себе, свою здат­ність до дiї i при цьому вiдчуває задоволення - тим бiльше, чим виразнiше уявляє вона себе i свою здатнicть до дії.

Спiноза вчить про icнування стiлькох видiв афектiв (вони складаються iз простих - задоволення, незадоволення, бажання тощо - та похiдних вiд них - любов, надiя, страх i т. iн.), скiль­ки icнyє видiв об'єктiв, з боку яких людина пiддається афектам. Із афектiв Спiноза дослiджує також зажерливiсть, пияцтво, розпусту, скупicть, честолюбство, протиставляючи їм помiрко­вaнicть, тверезiсть, цнотливicть. Oстанні втрачають статус афек­тiв, спрямовуючи поведiнку до iдеальних цiлей та пов'язуючись iз моральними нормами. Афекти як негативний бiк моральностi мають бути приборканi.

1. К. Лафатер Фізіогноміка.

На шлях наукової дiяльностi Йоганн Каспар Лафатер (1741-1801) став, будучи священиком, спонукуваний прагненням удосконалювати моральний характер людини. Проповiдi, як він пересвiдчився, не сповна вирiшували проблему. Слiд було для цього вдосконалення живу наукову канву. Захоплення нау­кою поєднувалось у Лафатера з активною суспiльною дiяльністю. У 1761 р. написав «Швейцарськi пiснi» й здобув неабияку попу­лярнicть серед спiввiтчизникiв.

Розробив нове вчення про особистість – фізіономіку. Основні фізiогномiчнi iдeї Лафатера: людина є icтотою, котра водночас має i твариннi iнстинкти, i людську моральнicть та високий iнтелект. Вона є iндивідом, здатним прагнути, почувати й мислити, тобто її психiка поділяється на три класичнi складовi. Психiка людини якнайтiснiше пов’язана з її тiлом. В обличчi й постатi людини сповна виражається її психiка.

Лафатер розумiє фiзiогномiку в широкому зна­ченні, стверджуючи, що вона охоплює весь тiлесний образ людини. Він вважає, що найвиразнiшу картину людської психiки, її індивiдуальних особливостей демонструє голова як «дзеркало душi». Тому фiзiогномiка звертається передусiм до вивчення черепа та людського обличчя. Інтелектуальний бік людської психiки найбiльше позначається переважно на будові й малюнку саме черепа та чола. Моральнi вчинки й почуттєве внутрiшнє життя пов'язуються з будовою лицевих м'язiв, характерними особливостями носа та щiк. Психiчнi якостi, котрі переважають у тварин, виражено, як правило, обрисами рота й підборiддя. Проте головний виразник психiки - це очi, якi функціонують за допомогою вiдповiдних нервів i м'язiв.

Отже, обличчя людини вiдповiдно до трьох компонентiв людської психiки подiляється Лафатером на «поверхи». Так само подiляється на основні частини й фiзiогномiка. Оскiльки психіка може перебувати у cтані спокою чи гострого емоцiйного напруження, то й саму фiзiогномiку Лафатер подiляє на двi основнi частини - нормогномiчну й патогномiчну. Остання вира­жає динамiчнicть обличчя на вiдмiну вiд статики. Виходячи з таких наукових засад Лафатер дослiджує 6агатьох видатних осiб у людській історії, культурi, мистецтвi, фiлософiї тощо. Biн аналiзує велику кiлькiсть картин та скульптур вiдомих митцiв, де зображено фiзiогномiчнi риси. Проте не дослiджує принципово, чи відповідають такі зображення справжнiм рисам icторичної особи. Аналогiчно Лафатер дослiджує психiчнi особливостi народiв, рас, окремих прошаркiв населення тих чи iнших країн, темпераменти характери людей. Неабияку увагу придiляє фiзiогномiцi тварин.

Професор Київського університету св.. Володимира І. Сікорський скористався спадщиною Лафатера у творі «Загальній психології з фзіогномікою в ілюстрованому викладі» (Київ, 1912 р.).

1. Месмеризм. Ф.А. Месмер.

В останнiй чвертi XVIП ст. в Європейських країнах захоплю­валися мiстичними вченнями. Одне з них реалiзовував у своїй практиці лiкар Франц Антон Месмер iз Вiдня (1734-1815). У першому у його творі «Про вплив планет» (1766) він стверджував, що Сонце та Мiсяць впливають на твариннi тiла, насамперед i найбільше - на нервову систему. Месмер висунув гiпотезу, що тваринний магнетизм є силою, з допомогою якої планети дiють на тіла. Згодом він оголосив, що сам володiє цим магнетизмом здатний творити чудеса. Дiяльнicть Месмера викликала обурення, внаслідок чого він змушений був переїхати до Парижа. Протягом короткого часу він прийняв понад 8000 пацiєнтiв.

За Месмером, на стан людини впливає особлива рiдина. Вона міститься в усьому тiлi. Сила, шо криється в цiй рiдинi, має здатність випромiнюватися. При цьому тiло набуває магнетичних властивостей i передає їх іншим тiлам. Так, з метою лiкування приставляли до вiдповідної частини тiла магнітну пластинку. Для успіху справи хворий мав пильно дивитися на цiлителя, який випромінював магнетизм. Месмер навіть запевняв, шо можна на­магнетизувати й дерев'яну рiч i з її допомогою вилiкувати пацієнта. Людина, доторкнувшись до магнетизера, одразу вiдчувала на собi його благодiйний вплив, що виявлявся насамперед в особлп­вому збудженнi. Доведене до загострення, це збудження інколи викликало непритомнicть, судом и тощо. Спостерiгаючи за пере­бiгом кризи, лiкар планував певну стратегiю лiкування. В особли­вих випадках хворий починав плакати або смiятися, далi засинав або впадав в екстаз. Жiнки часом агресивно нападали на зустрiч­них, падали на землю, в запамороченнi могли вдаритись об cтіну. Згодом до хворого приходило заспокоєння й він засинав, а пiслі пробудження в одних зникали ознаки хвороби, в iнших - за­гострювалися. Є свiдчення, що таке лiкування закiнчувалося смертю.

Теоретичну базу свого вчення Месмер виклав у 27 пунктах своєї працi «Спогади про вiдкриття тваринного магнетизму». Він пропонував вилiковувати нервові розлади прямо, iншi - опосе­редковано. Озброєнi iдеями Месмера, лiкарi мали збагатити ме­дицину й полiпшити засоби лiкування. Месмер заявляв, що, зас­тосовуючи свiй метод, він готовий демонструвати універсальну кориснicть принципу, на якому грунтується його вчення. Лiкар, оволодiвши цим знанням, iз певнiстю тлумачитиме походження, природу й прогрес захворювань. Проте рiзнi ускладнення переш­коджають лiкуванню, i тодi пацiєнти, незалежно вiд вiкy, темпе­раменту й cтaтi, наражаються на небезпеку й шкiдливi наслідки.

Теорiя та практика Месмера викликали великий ажiотаж. Було створено двi комісії для квалiфiкацiї «тваринного магне­тизму». Та вони не знайшли жодних доказiв випромінювання, корисна дiя якого пояснювалася би збудженням процесу уяви. Якщо пiдвести людину до першого-лiпшого дерева й сказати, що воно має властивостi магнетизму, з'являються ознаки впливу, хоч насправдi дереву такої сили не дано. Є лише результат навiю­вання, а не якихось об'єктивних процесiв. «Магнетизування осiб, якi не знали про це, не мало наслiдкiв. Пicля таких спростувань Месмер покинув Париж. Остаточний занепад теорії та практики магнетизму стався тодi, коли абат Фарiа продемонстрував свою дiю на людську cвідомість тiльки одним словом «Засни!» Вiдкриття явищ гiпнотизму цiлком витicнило iдeї Месмера.

Дата добавления: 2014-01-04