Зародження та виникнення асоціативної психології

План

ПСИХОЛОГІЯ ХУІІ – ХУІІІ СТОЛІТЬ

1. Психологічні ідеї культури барокко. Емпірична психологія.
2. Вирішення психофізіологічної проблеми Р. Декартом.
3. Основи емпіричної психології Д. Локка.
4. Монадологічна психологія Лейбніца.
5. Зародження та виникнення асоціативної психології.
6. Антропологія І. Канта.

Література:

1. Роменець В.А. Історія психології 17 століття. – К., 1990.

2. Роменець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. – К., 1988.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

4. Проблемы теории и истории развития психологии: Материалы симпозиума. – М., 1962.

5. Костюк Г.С. Принцип развития в психологии // Методологические и теоретические проблемы психологии / Отв. Ред. Е.В. Шорохова. – М., 1988.

1. Психологічні ідеї культури барокко. Емпірична психологія.

ХУІІ ст. – час корінних змін у соціально-політичному житті європейських народів, постає перед нами як переломна епоха у розвитку поглядів на психіку. Відбулася наукова революція, що зруйнувала традиційну картину світу.

Психологічні думки ХУІІ ст.. розроблялися у напрямку таких наукових знань:

А) Про живе тіло (втому числі людське) як механічну систему, яка не потребує для свого пояснення ніяких прихованих якостей та душ;

Б) Про свідомість як притаманну індивіду здатність шляхом внутрішнього спостереження мати найдостовірніше знання про власні психічні стани та акти;

В) Про пристрасті (афекти), що містяться у тілі в силу його власної природи регуляторах поведінки, що спрямовують людину до того, що є кориснішим і відвертаючи від того, що шкідливе;

Г) про співвідношення фізичного (фізіологічного) та психічного.

2. ВИРІШЕННЯ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМИ РЕНЕ ДЕКАРТОМ (1596-1650)

Розглядав психіку у протиставленні тіла та всього матеріального світу. Психіка – внутрішній світ людини, що відкритий для самоспостереження, має особливе (духовне) буття.

Ввів поняття рефлексу, рефлекторної дуги, що показувала дію організму лише за наявністю зовнішнього подразнення. Механістично діюча структура.

Тіло розумів як автомат-систему, що організується за законами механіки. Декарт показав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму – його взаємодія з іншими зовнішніми тілами – не потребує душі як принципу організації. Воно є протилежною субстанцією. Душа також є субстанцією, тобто особливою сутністю. Вона складається із непротяжних явищ свідомості – „думок”.

Під словом мислення розумів все те, що відбувається в нас таким чином, що ми сприймаємо його безпосередньо саме собою; і тому не тільки розуміти, бажати, уявляти, але також відчувати теж саме, що і думати. Отже, до мислення віднесені не тільки традиційні інтелектуальні процеси (розум), але й відчуття, почуття, уявлення – все, що усвідомлюється. Тим самим існуючий поділ душі на різні форми (раціональну, сенситивну (відчуваючу), рухливу, рослинну) – відхилявся. Єдність душі досягалась за рахунок свідомості, в якій всі психічні феномени рівні.

Свідомість звільнялась від релігійної інтерпретації та ставала світською.

Відомий вислів „Я мислю – значить я живу” відображав погляд Декарта на те, що існує мислячий суб’єкт. Вважав, що несвідомих форм душевної діяльності не існує. Мати уявлення чи почуття та усвідомлювати їх в якості змісту думки – одне і теж. Оскільки мислення – єдиний атрибут душі, яка завжди мислить. Для неї перестати мислити – значить перестати існувати.

Розглядав питання про якості душі в одному із своїх головних психологічних творів „Пристрасті душі” та поділив їх на 2 розряди:

1) активні, діяльні стани;

2)пристрасні стани – це всі види сприймань чи знань, що зустрічаються в людині, і часто не сама наша душа робить їх саме такими, а отримує їх завжди від речей, що їх представляють.

Отже, не дивлячись на свою субстанціональність, душа визначається (детермінується) не тільки власною активністю суб’єкта, але й впливом зовнішніх речей на „машину тіла”.

Дуалізм Декарта проявляється як у вченні про те, що душа і тіло – самостійні субстанції, так і в розподілі душевних актів на 2 групи: діяльні та страждальні.

Декарт дав раціоналістичне вчення про пристрасті, які визначав як „сприймання, чи почуття, та душевні рухи, особливо пов’язані з душею. Природа пристрастей подвійна: вона включає тілесний контакт та думку про предмет. Тілесний початок надає пристрастям довільного характеру, а зв’язок з думкою дозволяє керувати ними та виховувати пристрасті.

Єдиною причиною пристрастей є рух тваринних духів, під впливом якого у тілі відбуваються великі фізіологічні зміни. У зв’язку з цим Декарт велику увагу приділяє психофізіології почуттів, описує тілесні прояви, фізіологічні компоненти пристрастей (зміна пульсу, дихання).

Розрізняє також первинні та вторинні пристрасті. Первинні з’являються у душі при її єднанні з тілом: подив, бажання, любов, ненависть, радість, печаль. Їх призначення – сигналізувати душі, що корисно для тіла, а що ні. Вони залучають нас до істинних благ, якщо виникають на істинній основі та вдосконалюються нас. Всі інші пристрасті є видами первинних та утворюються при житті.

Джерела пристрастей різноманітні, але головним є вплив зовнішніх предметів. Почуття предметні – головна особливість.

Декарт впевнений в необмежених можливостях людини виховання своїх пристрастей:” люди навіть із слабкою душею могли б набути необмеженої влади над своїми пристрастями, якщо б доклали достатньо старань, щоб їх дисциплінувати та керувати ними”. Але, зауважує, що на пристрасть не можна подіяти безпосередньо: недостатньо одного бажання для того, щоб викликати в себе хоробрість чи знищити страх. Засобами в боротьбі з небажаними пристрастями є розум і воля. Від розуму залежить знання життя, на якому базується оцінка предметів для нас, а від волі – можливість відокремити думку про предмет від руху тваринних духів, що виникли від цього предмету, і пов’язати їх з іншою думкою про нього. Воля може не підкорятися пристрасті і не допускати руху, до яких пристрасть готує тіло. Наприклад, якщо гнів заставляє підняти руку, щоб вдарити, воля може її стримати; якщо страх побуджує ноги бігти, воля може їх стримати.

До найбільших відкриттів ХУІІ ст. відноситься відкриття рефлекторної природи поведінки та відкриття механізму кровообігу Гравієм. Механізм кровообігу відносився до внутрішньо органічних функціональних систем, а механізм Декарта був поширений на взаємодією живих істот із зовнішнім світом, на процес поведінки.

Декарт виходив із того, що взаємодія організмів з оточуючими тілами опосередковано нервовою машиною, що складається із мозку як центру та нервових „трубок”, що відходять радіусами від нього. Нервовий імпульс уявляється як дещо близьке до складу та способу дії – до процесу переміщення крові по судинах. Найбільш легкі та рухливі частини крові, відфільтровуючись від останніх, піднімаються, відповідно загальним правилам механіки, до мозку. Потоки цих частин Декарт назвав старовинним терміном „тваринні духи”.

Рефлекс означає відображення. Під ним Декарт розуміє відображення „тваринних духів” від мозку до м’язів за аналогією відображення світлового променя.

Згідно Декартової схеми, зовнішні предмети діють на периферичні закінчення, що розміщенні в середині „трубок” нервових „ниток”, останні, натягуючись, відкривають клапани отворів, що йдуть від мозку до нервів, по каналах яких „тваринні духи” прямують у відповідні м’язи, які в результаті розширюються (надуваються).

3. ОСНОВА ЕМПІРИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ У ТВОРЧОСТІ ДЖОНА ЛОККА (1632-1704)

Розвивати теорію емпіризму, що сформувалася у працях Ф. Бекона, продовжували Дж. Локк, Т. Гоббс, Г. Лейбніц.

Джон Локк – видатний філософ, педагог, лікар за освітою, політичний діяч. «Опыт о человеческом разуме» (1690) – філософський твір, Педагогічна праця „Думки про виховання” (1693).

Метою Локка було дослідження походження та об’єму людського пізнання. Не вважав, що знання є вродженими. Так як розглядав душу людини як пасивну, не здатну до сприймання середовища, порівнював її з чистою дошкою, на якій нічого не написано, чи з порожньою кімнатою, в якій нічого немає. Ці порівняння стосуються тільки знань. Локк не заперечував природних здібностей, задатків, конституційних відмінностей між людьми. Джерелом знань є досвід як індивідуальна історія життя індивіда. Вперше звертається до самого початку духовного життя, який лежить у дитинстві.

Досвід має 2 джерела: 1 – відчуття, об’єктами його є зовнішні матеріальні речі, об’єкти природи; органом – зовнішні почуття (зір, слух і т.д.); продуктом - ідеї: „Таким шляхом ми отримуємо ідеї (безпосередні об’єкти розуму (духу) жовтого, білого, гарячого, холодного, м’якого, твердого і т.д.), ми називаємо чуттєвими якостями.

2 джерело – рефлексія – зовнішнє сприйняття, діяльність нашого розуму. Його об’єктом є ідеї, що були набуті раніше; органом (чи знаряддям) – діяльності (здібності) нашого розуму (сприймання, мислення, сумнів, віра, розсудливість, бажання); продуктом – ідеї іншого розуму, які ми не могли б отримати від зовнішніх речей. Внутрішній досвід дає як знання про зовнішній світ, так і в більшій мірі про нас самих.

Всі ідеї походять або з одного або ж другого джерела. Локк розрізняє, але не відділяє їх один від одного: відчуття – початок пізнання, рефлексія виникає після і на основі відчуттів. Отже, відчуття є джерелом будь-якого знання. „Немає нічого в розумі, чого б не було в почуттях”.

Ідеї бувають прості й складні. Проста містить одне уявлення чи сприйняття в розумі і не розпадається на різні ідеї. Це елементи знання. Вони складають матеріал всього знання і подаються душі 2 вказаними шляхами – через відчуття і рефлексію.

Ідеї ми маємо в душі. Їм відповідають якості в речах. Локк розрізняв 3 види якостей: первинні, вторинні, третинні (по сутності зводяться до вторинних).

Первинні якості – це реальні, зовсім невід’ємні якості незалежно від того, сприймаємо ми їх чи ні. Породжують прості ідеї – густини, довжини, форми і т.д. – точно відтворюють їх.

Вторинні якості – це кольори, звуки, запахи, у речах не знаходяться, вони існують поки ми відчуваємо, і залежать від первинних, а саме від об’єму, форми, складу та руху частин.

На відмінну від простих, складні ідеї об’єднуються разом і мають спільну назву. Вони утворюються розумом довільно в результаті наступних дій: поєднання, додавання простих ідей; співставлення, порівняння; узагальнення через пройдену абстракцію.

Локк дав схему процесу узагальнення: спочатку емпірично виділяються всі одиничні об’єкти, з яких отримується загальне поняття. Ці об’єкти розчленуються на складові якості, потім порівнюються за цими якостями. Після цього ідеї, які не повторюються в об’єктах, виділяються та відкидаються (абстрагування). Потім виділяються ті ідеї, що повторюються у всіх об’єктах, потім вони додаються, що і дає загальну складну ідею, яка позначається словом.

Теорія Локка руху від простих ідей до складних шляхом виділення того загального, що мають одиничні речі та факти між собою, впродовж довгого часу використовувалися у практиці наукового дослідження.

Ще одним механізмом утворення складних ідей Локк назвав асоціацію (вперше ввівши термін „асоціація ідей”). Асоціація – це помилкове, невірне, тобто не відповідає природному співвідношенню поєднання ідей, коли „ідеї, самі по собі не близькі, в умі деяких людей поєднуються так, що дуже важко розділити їх”. Вони завжди супроводжують один одного, і як тільки одна проникає в розум, разом з нею з’являється приєднана до неї ідея”. Такий зв’язок набувається в міру виховання та звички, а руйнується від часу. Наприклад: симпатії, антипатії. Такими уявленнями Локк дав базу для розвитку асоціативної психології.

Розглядав свідомість як обов’язкову ознаку душевних явищ. „Неможливо, щоб хто-небудь сприймав, не сприймаючи, те що він сприймає”.

Свідомість розглядав також як деяку духовну силу, що об’єднує наявні переживання, робить із них особистість. „Особистість є розумна істота, яка має розум та рефлексію і може розглядати себе як себе, як ту ж саму мислячу істоту, в різний час та в різні моменти тільки завдяки свідомості, що невід’ємна від мислення”.

В емпіричній концепції Локка завдання психології зводилося до вивчення явищ свідомості до продукту індивідуального досвіду. Вся методологія дослідження свідомості будувалася за аналогією з дослідженням явищ матеріального світу, речей.

4. МОНАДОЛОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ Г.В. ЛЕЙБНІЦА (1646-1716)

Сформував ряд нових положень та понять, які здійснили значний вплив на послідуючий розвиток психології. Його ідеї розвивалися в контексті філософської системи об’єктивного ідеалізму та раціоналізму. Він виказував новий погляд на душу та тіло, який відрізнявся від погляду Декарта. Душа і тіло складають не 2 окремі субстанції, а наче 2 полюси в кожній монаді: один із них характеризується пасивністю, несвідомістю; інший – чіткістю уявлень та діяльним характером (якість, що приписується духу).

Згідно Лейбніцу, світ складається із живих духовних одиниць – монад. Монада зовсім проста, не має частин, не займає простору, безтілесна, активна, якісно своєрідна – індивідуальна. Розрізняв 3 види монад:

1) Прості („голі”) відповідають неорганічній природі, мають життєву силу, пізнавальну активність у формі сприймання.

2) Душі, схожі до тваринних, мають чітке сприймання та пам’ять.

3) Духи (розумні людські душі) мають вищі духовні якості.

Вчення про монаду як духовну субстанцію ідеалістичне. Вона завжди поєднана з тілом. „Не існує духів, повністю окремих від матерії”.

Вів дискусію з Локком стосовно питання, чи дійсно душа сама по собі зовсім чиста, подібна до дошки, на якій нічого не написано, як думав Аристотель та Локк.

Замість порівняння з чистою дошкою Лейбніц використовує образ глиби мармуру, прожилки якого вже містять основні контури майбутньої фігури: творець лише відкриває їх, відкидає все, що заважає їм проступати. Лейбніц визнає вродженні інтелектуальні задатки, а також схильності.

Лейбніц вірно вказав на неможливість пояснити тільки із індивідуального досвіду всі знання. За Локком, в пізнанні простих ідей розум пасивний і цілком визначається предметним світом. За Лейбніцом, „активність міститься також і у відчуттях, оскільки вони дають нам більш чітке уявлення, а отже привід що-небудь помітити та розвиватися. Це – аперцепція, особлива сила духу, яка разом з діями зовні визначає наше пізнання та поведінку: „спільна дія внутрішніх схильностей та зовнішніх вражень... детермінує нас до прийняття рішення”. Вона дає нам думку про те, що називається Я.

Аперцепція – умова людського пізнання, а перцепція - презентація якого-небудь змісту („багатство в єдиному”). Аперцепція – усвідомлення змісту перцепції, що включає увагу та пам’ять.

Розрізнення перцепції та аперцепції пов’язане з одним поняттям, яке ввів Лейбніц – несвідоме. Ні одні тільки зрозумілі поняття та уявлення складають область духу: його життя поширюється і за межі свідомості. Виступив проти ідеї при рівняння психіки до свідомості і вперше в історії описав різницю між несвідомими та свідомими станами духу.

„В кожний момент в нас є нескінченне багатство сприймань, але без свідомості та рефлексії, тобто містяться в самій душі зміни, яких ми не усвідомлюємо, так як ці уявлення або занадто малі та багато численні, або занадто однорідні, так як не має нічого що б могло їх відрізнити один від одного, але в поєднанні з іншими сприйманнями вони діють та відчуваються”.

Згідно Лейбніцу, все у світі підкоряється закону безперервності. Природа не робить стрибків. Неорганічне та органічне, рослини та тварини, тварини та люди лише здаються протилежностями; при ближчому розгляданні вони є сусідніми сходинками, що пов’язані між собою безперервним прогресом. Цей загальний закон Лейбніц застосовує і до душевного життя. Воно також безперервне. Поряд з чітко усвідомленими сприйняттями в душі є безліч малопомітних сприймань, „що недостатньо виділяються, для того, щоб їх можна було усвідомити чи пригадати, але вони пізнаються по витікаючим із них наслідкам...ми міркуємо водночас про багато речей, але звертаємо увагу на ті думки, що найбільше виділяються”.

Свідомість не відрізняється від несвідомого якоюсь особливою сутністю: несвідомі уявлення є найменша сутність рефлексивної свідомості, в душі відбуваються постійні переходи свідомих уявлень у несвідомі та навпаки.

Асоціативні теорії ХУІІ ст.., що розвивалися у творчості таких вчених як Декарт, Локк, Спіноза, Гоббс, створювалися на основі таких уявлень, що асоціація означає внутрішньо тілесну проекцію попередніх контактів як основу накопичення та відтворення досвіду. Цей механізм вважався незалежним від участі душі. Передбачалось, що свідомість на рівні асоціацій наслідує той порядок зовнішніх подразників, який зафіксував динамічний приклад тіла (механізм).

Гоббс вважає, що зв’язок уявлень буває подвійний. Інколи він підпорядковується меті, а інколи ніякими певними намірами не підкріплений. Але і в другому випадку „в цьому хаотичному стрибку думок часто можливо відкрити певний напрямок та залежність однієї думки від іншої”. Розглянувши яку-небудь на перший погляд випадкову чи неочікувану думку, можна шляхом аналізу прослідкувати за включеннями, що сховались від розуму та обумовили її появу при певних обставинах.

Спіноза формулює такий закон асоціацій: „Якщо людське тіло піддавалося колись дії одночасно двох чи декількох тіл, то душа уявляючи в подальшому одне із них, одночасно буде згадувати і про інші”.

Дата добавления: 2014-01-04