Асоціації відбуваються від випадку до випадку і не мають розумної основи. За загальними законами механіки складаються у ряди тілесних явищ, що усвідомлюються як душевні

Далі асоціативна психологія розвивалася у працях англійських філософів Джорджа Берклі (1684-1753), Давида Юма (1711-1776) та англійського лікаря Давида Гартлі (1705 – 1757).

Д. Юм у „Трактаті про людську природу” (1739) та в праці „Дослідження про людське пізнання” (1748) розвивав поняття асоціації і намагався представити все людське пізнання як асоціацію ідей. Юм розрізняв „уявлення”, тобто сприймання, та „ідеї”, їх відображення. Ідеї – це відтворене сприймання, більш слабке уявлення, яке ми використовуємо у мисленні та розсудах. Ідеї можуть бути простими та складними. Складні ідеї утворюються шляхом асоціацій. Асоціації випадкові та неправильні – складають асоціації за законом суміжності у просторі чи у часі, а поєднання ідей природних та правильних – це асоціації за схожістю та причинністю. Всі ці асоціації зустрічаються у повсякденному житті. Вони лежать в основі наукового мислення.

Все душевне життя Юм зводив до сприймання, відчуттів та асоціація між ними. Заперечував існування духовної субстанції, а також „Я” особистості, як утворення, що відрізняється від сприймання. „Коли я самим інтимним чином поринаю у щось, що зветься мною своїм Я, завжди стикаються на те чи інше одиничне сприйняття тепла чи холоду, світла чи тіні, любові чи ненависті, страждання чи насолоди. Я ніяк не можу визначити своє Я як таке, що існує поза сприйманням і ніяк не може помітити нічого, крім якого-небудь сприймання”. Спираючись на власний досвід споглядання, Юм стверджує, що особистість „не що інше, як зв’язка чи пучок різних сприймань, що слідують одне за одним з великою, неосяжною швидкістю, знаходячись у постійній течії та русі”.

Англійський лікар Давид Гартлі (1705-1757) дав першу закінчену систему асоціативної психології. При її створенні він опирався на вчення Локка про асоціації та ідеї І. Ньютона про фізіологічні механізми душевних процесів.

У своїй головній праці „Про людину, її будову, її обов’язки” (1749) розвиває вчення про психіку як природного початку. Всі духовні здібності (сприймання та ін.) пояснюються через звернення до органічної структури мозку. Існують 3 основні елементи душевного життя:

1) Сенсації (відчуття);

2) Ідеації (ідеї відчуттів, тобто повторення відчуттів без предметів);

3)Афектації (найпростіший афективний тон – задоволення, незадоволення).

Із цих 3 елементів будується душевне життя за допомогою механізму асоціації.

В основі елементів і психологічного механізму асоціацій і мозку, лежать вібрації, тобто матеріальні фізіологічні процеси, що виникають у речовині нервів під впливом зовнішніх дій.

Вібрації відрізняються по ступені, роду, місцю направленню. Різницям у вібраціях відповідають всі найрізноманітніші первинні прості ідеї та відчуття, уявлення та почуття. Із них за допомогою механізму асоціації утворюються всі психічні явища. Асоціації є пасивним відображенням нервових зв’язків у мозку. Поєднуються власне не відчуття чи ідеї, а стани мозку, які супроводжуються ними – вібрації. „Вібрація повинна включати в себе асоціацію як наслідок, а асоціація повинна вказувати на вібрацію як свою причину”.

Оскільки нервові зв’язки можуть бути чи одночасними чи послідовними, постільки й асоціації бувають тільки одночасні і послідовні: вони є тільки механічним утворенням.

На основі асоціацій утворюються всі складні уявлення, явища пам’яті, понять, суджень, довільні рухи, афекти (пристрасті), уява.

При сприйманні ми отримуємо ряд відчуттів, що поєднанні в силу того, що вони об’єднані у самому предметі.

Пам’ять – це відтворення відчуттів за асоціаціями у тому порядку, в якому вони були отримані.

Проблема пристрастей (чи афектів) займала велике місце у психології Д. Гартлі. Розглядалися як спонукаюча сила поведінки. Афекти, що досягають певної степені інтенсивності, спонукають до різних дій. Афекти не вроджені, це продукт виховання і виникають за механізмом асоціації між уявленням про річ та афекцією.

З позиції асоціанізму Гартлі пояснює виникнення довільних рухів. Від народження в організмі є набір первинних автоматизмів. Це рухи, які викликаються зовнішніми подразниками на основі вроджених готових механізмів. Збудження кожного органу відчуттів завжди переходить у збудження відповідної групи м’язів.

Розрізняє 3 види довільних рухів в залежності від міри легкості їх виконання:

1. Напівдовільні – коли зв’язки, ще не достатньо закріпилися.

2. Довільні – при яких рухи викликаються уявленнями.

3. Вторинні автоматизовані – довільні рухи, що виникають без чіткого уявлення про рух, достатньо лише бажання руху.

Гартлі дав природнє пояснення виникнення психічних явищ. Емоції, воля, інтелект, сприймання, пам’ять, уява – всі вони виводяться із зовнішніх уявлень, відтворених на зовнішнє почуття, ідей цих уявлень та їх взаємних зв’язків засобом асоціації, взятих разом та діючих один на одного.

Психіка не є вродженою. Вроджена тільки здатність до афектів, а також можливість отримувати відчуття. Все, що є в душевному житті людини є продуктом виховання.

6. АНТРОПОЛОІЯ І. КАНТА (1724-1804)

У психології Просвітництва основними засобами поєднання психічних елементів були асоціації, що у своїй сутності створювали певний психологічний образ людини. Цей образ повинен бути предметом усіх роздумів та досліджень. „Найголовніший предмет у світі, до якого усі пізнання можуть бути застосовані – це людина, адже вона для себе – своя остання мета” – так стверджував Еммануїл Кант, який сформулював антропологічний принцип пояснення, а разом з цим і антропологічну психологію.

Антропологія – це систематичний виклад знання про людину. Розглядав з фізіологічної та прагматичної точки зору.

З фізіологічної – якою людина стає в результаті творчості природи.

З прагматичної – хто людина, як вільно діюча істота. Вивчення людини як громадянина світу (що виявляється у світовій історії в будь-яких суспільствах). Антропологія має спиратися на знання загальної історії, біографічний матеріал, драми, романи, адже вони відображають людське життя.

До галузі психології відносить нижчий, чуттєвий і пасивний ступені пізнавальної здатності, а мислення як усвідомлення діяльності.

Психологія вивчає сукупність усіх внутрішніх сприймань під законами природи та обґрунтовує внутрішній досвід. Вона існує в межах антропології та стає антропологічною, так як вбирає її зміст.

Чуттєвість поділяє на відчуття (споглядання в присутності предмета) й уяву (споглядання у відсутності предмету). Окремо розглядає 5 зовнішніх відчуттів, тлумачить певні закономірності в діяльності органів чуття.

Особливо пильно розглядає проблему уяви, поділяючи її на продуктивну – яка передує досвідові, й репродуктивну – яка відтворює в душі минулі емпіричні споглядання. При цьому розрізняє уяву й фантазію – як недовільну уяву.

Кант виділяє розсудок – як вищу здатність мислити, що стоїть над чуттєвістю, як нижчою пізнавальною здатністю. Але розсудок бездієвий без чуттєвості, вона його коріння.

Пропонує „антропологічне порівняння” 3-ьох вищих пізнавальних здатностей між собою: розсудку, судження та розуму.

Розсудок – здатність пізнання правил на основі понять. Знаходження особливого при застосуванні спільного правила Кант називає здатністю судження.

Пізнавальні здатності функціонують у межах питань (специфіки розуму): „Що я хочу?” – запитує розсудок. „Від чого це залежить?” – запитує здатність судження. „До чого це призводить?” – запитує розум. Сфери чистого й практичного розуму Кант досліджує у своїх творах „Критика чистого розуму” й „Критика практичного розуму” (перша книга).

Друга книга антропології Канта присвячена почуттям задоволення й незадоволення.

Задоволення поділяється на чуттєве – через зовнішнє відчуття (насолода) або уяву (смак); та інтелектуальне – через наочні поняття або ідеї. Вся емоційна сфера прив’язана до пізнавальної здатності.

Третя книга присвячена здатності бажання. В ній також обґрунтовує поділ психологічних феноменів на пізнавальні, почуттєві та вольові.

Воля визначається переважно афектами й пристрастями. Кант досліджує хтивість, схильність, бажання, сум, апатію, сміх, плач, запаморочення, морську хворобу, здатність до спілкування, ворожість та ін. переважно як характерологічні риси. Пристрасть – це схильність, що заважає розумові зробити вибір, прийняти розумне рішення. Це злі настановлення душі.

В „Антропології” дав характеристику способів пізнавати внутрішні стани людини через зовнішнє. Саме у виражені внутрішнього через зовнішнє виявляється особистість, яка показує свій темперамент і характер. Кант пов’язує сангвінічний темперамент людини з веселою вдачею, меланхолічний з похмурою. Це так звані темпераменти почуття. Темпераменти діяльності: холеричний визначається як гарячий, а флегматичний – як холоднокровний.

Розглядається також характер як спосіб мислення, його спрямованість. Досліджує фізіономіку як вираження характерологічних рис та психологічні характеристики чоловіків та жінок (але спирається на буденні спостереження та висновки). Вказував, що людина має злу та добру природу (дійсний драматизм існування людського роду). Людина мусить виховувати себе для добра, але той, хто мусить її виховувати, в свою чергу, є людиною, ще не вільною від грубості природи. Цим Кант пояснює постійне відхилення людини від свого життєвого призначення й щораз нові спроби повернутися до нього в своїй свідомості.

Перешкодами, котрі заважають людині здійснити своє призначення, є суперечність між власною статтю, можливістю утримувати сім’ю й „громадянином світу”, що настає приблизно у 25 років.

Це також суперечка між потягом до науки, який вимагає чи малої за тривалістю частки життя та його загальною короткочасністю. Це суперечка між потягом, природним спонуканням до щастя і тенденцією розуму обмежувати цей природний потяг приписами моралі.

Виховання моральності теж наштовхується на невирішену суперечність. Для прищеплення моральності іншим потрібні тільки моральні, добрі люди. Проте серед нас немає жодного, хто не був зіпсований від природи або через спосіб життя. Це призводить Канта до невисокої оцінки моральних сил людини. В громадянському суспільстві, де задатки доброго начебто мусять бути розвинуті як найкращим чином для здійснення кінцевої мети родового призначення людини, все ж тваринність має первісний характер. Вона по суті сильніша, ніж прояви справжньої людяності.

Дата добавления: 2014-01-04