Ферекід

Орфіки

Гесіод

Гомер

В Європі

Філософії

Початок

ПРОФІЛОСОФІЯ*

У ранній давньогрецькій історії можна виділити епохи неоліту і бронзи, а всередині бронзового віку – Критське (перша половина II тисячоріччя до н.е.), Мікенське (друга половина II тисячоріччя до н.е.) і Гомерівське (початок I тисячоріччя до н.е.) ранньокласові суспільства азіатського типу. «Гомерівська Греція» – Еллада після дорійського завоювання – була кроком назад у порівнянні з ахейською Мікенською Грецією, частковим поверненням до первіснообщинного ладу періоду його розкладання. Тому сформований у цей час гомерівський епос – переломлення ранньокласового аристократичного мікенського ладу в більш примітивній доричній свідомості. «Гомерівське питання» – питання про авторство й походження «Іліади» і «Одісеї», які пов'язуються зазвичай з іменем Гомера, – виходить за межі нашого розгляду.

Світоглядне значення гомерівського епосу. Цей епос – прекрасний приклад соціоантропоморфічного світогляду, в якому художній, міфологічний і релігійний елементи представлені в єдності. Але все-таки це скоріше художньо-міфологічний, ніж релігійно-міфологічний світогляд, тому що в центрі епосу люди або напівбоги-герої, боги ж перебувають на периферії, вони співучасники людської драми, їхні інтереси переплетені з інтересами людей. Правда, власне світоглядні питання і найбільш основне питання світогляду в гомерівському епосі зачіпаються лише мимохідь. Виявлення світоглядних вкраплень у художній текст – таке перше завдання того, хто вивчає гомерівський епос як одну з форм античної профілософії.

* Докладніше див.: Чанышев А.Н. Э гейская предфилософия. М. 1970.

Первні. Проблема початку світобудови в часі – одна з головних проблем міфологічного світогляду. Для міфології проблема початку – це питання про космічного родоначальника або родоначальників, надприродну подружню пару, що уособлює ті чи ті, що здавалися вихідними, явища природи. Таку пару Гомер знаходить у бозі Океані й богині Тефіді. Океан – «предок богів» (Іл. XIV, 201), саме від нього «все походить» (Іл. XIV, 246). Цей Океан уже значно деміфологізований і деантропоморфізований. В епосі більше говориться про його природну, ніж про його надприродну іпостась. Це оперізуюча землю прісноводна ріка. Вона живить джерла, колодязі й інші ріки. Одним зі своїх рукавів – Стіксом – Океан протікає через підземне царство.

Космологія. Космологія Гомера міфологічно примітивна. Світобудова складається з трьох частин: неба, землі і підземелля.

Небо і підземелля симетричні стосовно землі: найглибша частина підземелля – Тартар – настільки ж віддалена від безпосередньо розташованого під землею Аїда, наскільки вершина неба віддалена від поверхні землі. Земля – нерухома кругла площина. Небозвід мідний. У значно меншій кількості випадків він визначається як залізний (залізо ще тільки узвичаювалося). Простір між небозводом і землею наповнений вгорі ефіром, а внизу – повітрям. Небозвід підтримується стовпами. Їх охороняє титан Атлант. Сонце – це бог Геліос, Місяць – богиня Селена, її сестра Еос – богиня зорі. Сузір'я, занурюючись часом в Океан, обмиваються в ньому й оновляють свій блиск. Підземелля складається з Ереба, Аїду і Тартару. Вхід в Ереб знаходиться за Океаном.

Соціоантропоморфізм. У гомерівському епосі майже все природне і багато чого з людського й соціального має свою надприродну антропоморфну іпостась. Надприродні міфологічні особистості знаходяться між собою у стосунках кревного споріднення. Наприклад, бог сну Гіпнос – брат-близнюк бога смерті Танатоса, бог жаху Фобос – син бога війни Ареса. Земля, вода і небо (повітря й ефір) уособлюються братами Аїдом, Посейдоном і Зевсом. Медицина представлена богом Пеаном, божевілля – Атою, помста – Ерініями, розбрат – Ерідою і т.ін. Усі ці істоти вже не напівлюди-напівзвірі, як боги Древнього Єгипту. Вони цілком антропоморфізовані. Однак рудименти зооморфізму, звіроподібності зберігаються: боги можуть набувати образу птахів, Гера представляється «волоокою», у найдавнішому шарі «Одісеї» зберігаються образи фантастичних істот, які поєднують риси людини і тварини.

Людиноподібність богів стосується і їхніх моральних якостей. Моральний рівень богів низький. Боги тілесні, їх можна поранити, вони відчувають біль. Однак боги відрізняються від людей вічною молодістю і безсмертям. У них особлива кров. Вони харчуються нектаром і амброзією, пересуваються зі швидкістю думки. Боги – не творці

світу ні в цілому, ні в його частинах. Вони лише надприродні двійники природних процесів і явищ.

Олімпійська релігія. Це офіційна релігія давньогрецьких полісів. Назва походить від гори Олімп (у Фесалії), на якій, за уявленнями древніх греків, жили боги. Сніжна вершина Олімпу, що іде в хмари, була древнім грекам так само недоступна, як і небо. Головних олімпійських богів було дванадцять. Це 1) Зевс, 2) його брат Посейдон (Аїд – як бог страшного царства мертвих на Олімпі не бував), сестри Зевса: 3) богиня домашнього вогнища Гестія, 4) богиня земної родючості Деметра, 5) сестра-дружина Зевса Гера, діти Зевса: 6) Афіна, 7) Афродіта, 8) Аполлон, 9) Гефест, 10) Гермес, 11) Арес, 12) Геба.

Антропологія. Про походження людей в епосі нічого не говориться. Люди зображуються в протиставленні богам. Життя їх коротке, повне скорботи й залежить від сваволі богів. Обов'язок людей – приносити богам жертви, умилостивляючи їх і благаючи про допомогу. Однак боги вільні прийняти жертву чи відхилити її. При цьому вони керуються скоріше своїми пристрастями, ніж розумом і моральними міркуваннями.

Поліанімізм. У людині розрізняються тіло і три види духу. Один з них – псюхе. Це душу як така. Вона подібна до тіла, це його двійник і образ (е йдолон), тільки позбавлений щільності та непроникності. «Псюхе» – початок життя і джерело руху тіла. Вона залишає тіло після його смерті й переміщається в Аїд. Інший вид духу – " тюмос". Це афективно-вольова частина духу. Третій вид – " ноос". Це розум. «Псюхе» розлита по всьому тілу, «тюмос» знаходиться в грудях, «ноос» – у діафрагмі. Богам і людям властиві всі три види духовності, тваринам – тільки два перших.

Доля. Це найважливіший момент епосу. Доля позначається давньогрецькими словами " мойра", "морос", «ананке» і «айса». Образ долі значною мірою деантропоморфізований. Доля не піддається умилостивленню. Вона могутніша від богів. Правда, взаємини богів і долі представлені в епосі неоднозначно. Але переважає все-таки уявлення про залежність від долі не тільки людей, а й богів.

Богоборство. Гомерівський епос – приклад саме художньо-міфологічного світогляду. У його центрі – життя й історія людей. Поряд з думкою про залежність людей від богів в епосі є і богоборчі тенденції. Богоборець Діомед ранить Афродіту. Він готовий зрівнятися з богами. Прогалину між богами й людьми заповнюють герої, напівбоги-напівлюди, в яких один із батьків бог або богиня. Наприклад, Ахілл – син царя Пелея та богині Фетіди. Герої смертні. Вони живуть серед людей і як люди, перевершуючи їх, щоправда, своїм героїзмом.

Елементи філософії. Елементи філософії в гомерівському епосі можна побачити в деантропоморфізації Океану і Долі, у підпорядкуванні богів безособовій долі, у богоборчих мотивах і в прославлянні розумності. Це одна з вищих людських якостей. Загробне життя гірше від земного. В Аїді «псюхе» веде примарне існування, там «тільки тіні померлих людей, свідомості позбавлені, розвіваються» (Од. XI, 475 – 476). Ахілл волів би бути батраком на землі, ніж царем у підземеллі.

Особистість і твори. Якщо Гомер напівлегендарний, то Гесіод – історична особистість. Його твори – плід індивідуальної творчості. Однак у світоглядній частині своєї творчості Гесіод скоріше систематизатор міфів, ніж їхній творець. Він жив у Беотії в селі Аскра (неподалік від Фів). Його батько втік туди з малоазійської Еоліди, рятуючись від кредиторів. Опинившись в Аскрі, яку Гесіод називає «нерадісною», батько поета став хліборобом. Сам Гесіод – селянин з типовою дрібновласницькою психологією. З його ім'ям пов'язують дві поеми: «Праці і дні» та «Теогонію». Перша – зразок художньо-міфологічного світогляду. В ній головна увага приділяється людині та її нестаткам. Міфи про богів виконують лише службову функцію. У «Працях і днях» Гесіод розповідає про свій конфлікт із братом. Сама поема – наставляння Гесіода своєму непутящому братові Персу. Той промотав свою частку спадщини, а потім нагло відсудив собі й частку Гесіода. Гесіод відчув на собі соціальну несправедливість. Звідси пафос цієї поеми. Гесіод голодував. Але його врятували чесність і працьовитість. Закликаючи свого брата до чесної праці, він описує для нього цикл землеробських робіт у Беотії.

Друга поема – приклад релігійно-міфологічного світогляду. «Теогонія» – оповідання про походження богів. На неї вплинула шумеро-акадська теогонічна поема «Енума еліш». Тому що боги уособлюють явища природи і суспільного життя, це також оповідання про походження світобудови і людей, про місце останніх серед богів – прояв основного питання світогляду. Оповідання ведеться спочатку від імені Гесіода. Він формулює найважливіше світоглядне питання, відповідає на нього не сам Гесіод, а геліконські музи. Таким чином, «Теогонія» у більшій своїй частині написана від імені Муз.

Соціальні питання. Якщо гомерівський епос – відображення ранньокласової мікенської героїки в більш примітивній свідомості людини «гомерівської Греції» – виражав в основному аристократичні ідеали, то Гесіод – селянин. Він апологет праці. Він винаходить навіть

другу Еріду – богиню трудового змагання (у Гомера Еріда – богиня розбрату). Історичний час Гесіода більш пізній, ніж час «Одісеї», а тим більше «Іліади». У поемі «Праці і дні» Егейський світ уже був знайомий з товарно-грошовими, речовими відносинами. Там усупереч політичному пануванню аристократії, евпатридів, які ведуть свій рід від героїв, зростає економічне панування багатіїв-нуворишів. У повсякденному житті багатство розходиться зі знатністю. У цьому суспільстві бути бідним соромно, тоді як «погляди багатого сміливі». Перед селянином два шляхи: або, втративши свій клаптик землі, стати батраком, або ж, розбагатівши, скуповувати чужі ділянки. Гесіод визнає не всяке багатство. Одна справа багатство, здобуте силоміць і обманом. Інше – те, що придбано чесною працею. Однак цей ідеал чесної праці розходиться з тим, що Гесіод бачить у житті. Там панує сваволя сильного. Антагоністичні відносини всередині цього суспільства Гесіод виражає в байці про солов'я і яструба. А далі буде гірше. Пророцтво Гесіода похмуре: «Правду замінить кулак... Де сила, там буде і право. Сором пропаде... Від зла порятунку не буде» (Праці і дні, 185 – 201).Гесіод відобразив майнове розшарування села і розпад громади. Кращі часи – «золотий вік» – позаду.

П'ять поколінь. Історична концепція Гесіода виражена в легенді про п'ять поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне й залізне. Золоте і срібне покоління відносяться до часів панування Крона – батька Зевса, три останніх – до часів Зевса – сина Крона, «отцеборця». Перше покоління було створене «вічними богами» з золота. «Жили ті люди, як боги» (112). Наступні покоління були гірші й гірші. Нарешті, прийшов час заліза: «Землю тепер населяють залізні люди. Не буде їм перепочинку ні вночі, ні вдень від праці і від горя, і від нещасть. Турботи важкі дадуть їм боги» (176 – 178). Тут яскраво відображений початок віку заліза. Історичний песимізм Гесіода – світоглядне усвідомлення давньогрецьким селянином своєї соціальної приреченості в класовому суспільстві, коли община розпадається, земля стає предметом купівлі й продажу. Однак песимізм Гесіода не безпросвітний. Він виражає бажання народитися не тільки раніше, в золотому віці, а й пізніше, після загибелі залізного покоління. Провісником цієї загибелі буде народження «сивих немовлят».

Прометей і Пандора. Прометей – син титана Іапета, двоюрідний брат Зевса – подарував людям вогонь. Він викрав його в Зевса. Зевс покарав Прометея, але вогонь у людей відняти не зміг – так у міфі виражається думка про необоротність прогресу. Зевс може лише компенсувати отримане людьми благо новим злом. Зевс ненавидить людей. Він наказує іншим богам створити жінку. Ім'я цієї першої жінки Пандора (тобто «всіма обдарована»). Вона чарівна, але в неї «лукава, брехлива душа» (68). Від неї пішов «жінок

згубний рід» (Теогонія, 591). Будучи допитливою, Пандора, заглянувши в посудину, де були ув'язнені лиха, випустила їх на волю. Поспішно закриваючи кришку, вона зуміла утримати одну лише надію. Тому тільки одна надія на краще майбутнє підтримує людей, яких долають незліченні лиха.

Моральні ідеали. Початок античної етики можна, мабуть, вести від поеми Гесіода «Праці і дні». У Гомера люди і боги аморальні. У них немає нічого святого. Там є лише одна чеснота – хоробрість і лише один порок – боягузтво. Одісей не утрудняється у виборі засобів. Докори совісті йому невідомі. Він хитрий. Свою хитрість Одісей успадкував від свого діда Автоліка – ошуканця і злодія. Пізніше, у V ст. до н.е., у п'єсі Софокла «Філоктет» Одісей представлений як «повний негідник». Це говорить про розвиток на той час моральної свідомості еллінів. Такий розвиток почався з Гесіода. Саме він висуває тезу про те, що людина тим і відрізняється від тварини, що тварина не знає, що таке добро і що таке зло, а людина знає. Гесіод говорить: «Звірі... не відають правди. Людям же правду Кронід дарував – найвище благо» (Праці і дні, 277 – 279). Однак те, що відбувається в реальному, житті суперечить і людській природі, і законові Зевса.

У Гесіода різко виражена суперчність між сутнім і належним. У сутньому ситуація така, що «нині ж і сам справедливим я бути між людьми не бажав би, та заборонив би й синові» (там же, 270 – 272). Розвязати цю суперчність Гесіод не може. У нього ж навіть немає ідеї загробного воздаяння. Нагорода й відплата можливі тільки в цьому світі. Гесіод малює образ справедливої держави. Вона процвітає. А несправедлива держава гине. Також і на рівні людини «під кінець посоромить гордія праведний» (217 – 218). Але все це тільки в належному. Гесіоду залишається лише виразити надію, що «Зевс не завжди терпіти це буде» (273). Реальний же моральний кодекс Гесіода зводиться до норми дотримання міри. Гесіод учить: «Міри в усьому дотримуйся і справи свої вчасно роби». Для Гесіода – дрібного власника-хлібороба – це означало дотримання ощадливості, розрахунок у всьому, працьовитість. Навіть стосунки з богами Гесіод підпорядковує розрахункові: «Жертви безсмертним богам принось згідно зі статком» (336). Реальний моральний кодекс Гесіода включає також припис не кривдити чужоземця, сиріт, старого батька, не чинити перелюб із дружиною брата.

Поема «Праці і дні» користувалася в Елладі великим успіхом. Вона збереглася цілком. Для древніх греків вона була скарбницею моральних сентенцій і корисних порад.

«Теогонія». Друга поема сугубо міфологічна. Велика частина тексту вкладена в уста Муз, до яких Гесіод у 115-му рядку поеми звертається з питанням про те, що у світобудові «насамперед зародилося». Відповідаючи на це світоглядне питання, геліконські музи

малюють грандіозну картину космогонії шляхом зображення генеалогічного древа богів.

Першооснова. У Гесіода знаходить своє завершення античний міфологічний генетизм. Будучи не в змозі пояснити природні та соціальні явища по суті й маючи природну потребу в такому поясненні, первісна людина знаходила пояснення в розповіді про походження уособлюючої те чи те явище істоти від інших таких же істот шляхом біологічного народження – біологічний генетизм. Гесіод – не первісна людина. Але схема світогляду в нього та ж. Однак питання про походження світу досягає в нього свого граничного вираження. Він запитує про те, що виникло у світі першим. Міфологія звичайно відповідає і на це питання, але відповідає стихійно, саме це питання не сформульоване і не усвідомлене. Гесіод же це питання усвідомив, сформулював і поставив. Це був крок вперед у розвитку світогляду. Але сама постановка питання по суті міфологічна. Гесіода цікавить, що виникло першим.

Хаос. Відповідаючи на питання Гесіода, геліконські музи проголошують, що першим виник Хаос: «Насамперед у Всесвіті Хаос зародився» (Теогонія, 116). Але це не Хаос як безлад, а Хаос як зяяння. Давньогрецьке слово «хаос» походить від дієслова «хайно» – розкриваюся, розверзаюся. Це первинний безформний стан світу, зяяння між землею і небом. Міфологічні корені цього уявлення очевидні. У багатьох міфологіях відлік історії світу починається з поділу неба і землі, з утворення між ними зяяння, вільного простору. У Гесіода ця послідовність перевертається, і саме зяяння між землею і небом виявляється раніше землі і неба. Хаос Гесіода дезантропоморфізований ще більше, ніж Океан Гомера, Абзу шумерів, Нун єгиптян.

У Гесіода є, однак, підхід до ідеї субстанції. Після виникнення світобудови хаос у вигляді «великої безодні», «хасми» лежить в основі світобудови. У цій хасмі, говорить Гесіод, «і від темної землі, і від Тартару, прихованого в мороці, й від безплідної безодні морської, і від зоряного неба всі залягають один за іншим і кінці й початки страшні, похмурі. Навіть і боги перед ними тріпотять» (Теогонія, 736 – 739). З цього видно, що Гесіод у своєму трактуванні першооснови впритул підходить до ідеї субстанціальної першооснови, тобто до початку філософії. Однак він усе ще не філософ. Він передфілософ.

Теогонія. Гесіода не можна назвати філософом, тому що його космогонічний процес – це теогонія, це ряд поколінь богів, які народилися після зародження Хаосу. Цікаво, що Гесіод не говорить, що сам Хаос породив нове покоління богів. Хаос стоїть в Гесіода трохи особняком. У цьому теж можна помітити зародження ідеї субстанції. У Гесіода Гея-земля й Уран-небо народжуються не з Хаосу, а після Хаосу.

Ця розірваність теогонічного процесу також говорить про кризу міфологічного світогляду в Гесіода. З теогонії починає народжуватися космогонія. Але Гесіод робить лиш один боязкий крок уперед – у випадку Хаосу. Потім він збивається на теогонію. Зв'язок між двома рівнями світогляду Гесіод установити не може, міфологічне одіяння починає ніби сповзати зі світобудови, але відкрилася тільки першооснова, потім мантія міфології міцно зачепилася за небо і землю.

Другий і третій щаблі теогонії. Слідом за Хаосом зароджується «широкогруда Гея», «похмурий Тартар», «найпрекрасніший Ерос», «чорна Нюкта-ніч» і «похмурий Ереб-морок». Їхні антропоморфні образи розпливчасті. На третьому щаблі теогонії Гея-земля породжує Урана (небо), а також Німф і Понт – гучне й безплідне море. Ереб-морок і Нюкта-ніч народжують свої протилежності: Ефір-світло і Гемеру-день.

Четвертий щабель. Повнокровний антропоморфізм виявляється в «Теогонії» лише на четвертому шаблі. Гея, котра поєдналася за законом Ероса з Ураном, зачинає Титанів, Кіклопів і Гекатонхейрів. Усі вони страшенні. Гекатонхейри сторукі та пятдесятиголові; Кіклопи одноокі; титани і титаніди, які уособлюють стихії, також далеко не прекрасні. Уран соромиться своїх дітей і змушує Гею утримувати їх у собі.

Земля-Гея страждає. Вона переповнена своїми вісімнадцятьма дітьми. Гея зненавиділа чоловіка Урана. Земля ненавидить небо. Так назріває перша космічна напруженість, перший космічний конфлікт. Гея підбурює своїх дітей проти батька. Виправдовуючись, вона запевняє, що в усьому винуватий сам Уран, саме він «перший жахливі речі замислив» (166). І молодший з титанів Крон оскопляє свого батька.

Початок космічного зла. Під враженням цього космічного злочину Нюкта-ніч народжує одна, не будучи ні з ким на ложі, Обман, Хтивість, Старість, Смерть, Сум, виснажлива Праця, Голод, Забуття, Скорботи, жорстокі Битви, судові Позови, Беззаконня і т.ін. Усі ці соціальні явища не міфологізовані і не уособлені.

П'яте покоління. Уран-небо більше не грає ніякої ролі у світобудові. З лона Геї-землі з'являються титаніди і титани. Головний серед них Крон-«отцеборець». Однак не всі діти Землі і Неба покинули Землю-Матір. Крон не випустив з надр Землі Кіклопів і Гекатонхейрів. Відтепер вони вороги Крона. Титани і титаніди вступають у шлюб один з одним. Від Крона і його сестри титаніди Реї народжується п'яте покоління богів – вже описані Гомером олімпійські боги. Доля цих богів спочатку була трагічна. Уран помстився Крону, попередивши його, що він так само буде скинутий своїм сином, як він, Уран, був скинутий Кроном. Тому Крон пожирає своїх

дітей у міру того, як вони народжуються. Не вдається йому поглинути тільки Зевса. Рея обманює Крона і підсуває йому замість немовляти заповитий камінь. Змужнівши, Зевс вступає в боротьбу з батьком. Він змушує його вивергнути своїх братів і сестер. П'яте покоління богів вступає в космічну боротьбу з четвертим. Відбувається війна богів і титанів, титаномахія. Вирішальну роль у цій війні зіграли звільнені Зевсом гекатонхейри. Вони уступили Зевсу свою зброю – блискавку і грім. Відтепер Зевс-громовержець. Зевс скидає титанів у Тартар і спроваджує туди ж гекатонхейрів, але вже не як в'язнів, а як тюремників титанів. Починається царство Зевса.

Царство Зевса. Отже, тільки на п'ятому щаблі теогонії і після перемоги Зевса світ набуває тієї картини, яка показана в гомерівському епосі. Рух світобудови від Хаосу до Зевса – це сходження світу до порядку, світла й соціального влаштування.

Шосте покоління богів. Сім змінюючих один одного дружин Зевса і його любовні зв'язки як з богинями, так і зі смертними жінками наповняють ряди шостого покоління богів і героїв. Першою дружиною Зевса була його двоюрідна сестра, дочка Океану і Тефіди, Метіда. Нагадаємо, що в Гомера від Океану і Тефіди походять усі боги, у Гесіода – лише деякі. Тут Океан і Тефіда – лиш один із титанів і одна з титанід – діти Землі і Неба. Метіда – уособлення мудрості («Метіс» – мудрість, розум).

Метіді було призначено народити дочку й сина, однак Гея і Уран – бабка і діда Зевса – застерегли свого онука від цих дітей, через що Зевс не став чекати, поки хто-небудь народиться, щоб проковтнути немовля, як це робив його батько Крон з ризиком бути обманутим, як був обманутий його батько у випадку з ним, із Зевсом, а, не довго думаючи, просто проковтнув Метіду, «щоб вона повідомляла йому, що зло і що благо» (900). У такій міфологічній антропоморфній формі тут проводиться та думка, що Зевс – вершина світобудови – не тільки громовержець, а й промислитель. Метіда все-таки народила Афіну. Вона вийшла з голови Зевса і тому виявилася рівною з ним за розумом і за силою. Син же не народився, і Зевс свою владу втримав.

Другий шлюб Зевс уклав з титанідою Фемідою. Феміда – уособлення права. Її шість дочок: Евномія-благозаконність, Діке-справедливість, Ірена-мир, Кіото, Лахезіс і Атропа – мойри. Вище ми говорили, що мойра – це доля. У Гомера образ долі був значною мірою дезантропоморфізований. Як і в Гомера, доля не піддається умилостивленню. У Гесіода мойри – це Клото, Лахезіс і Атропа. Їхні функції не вказані. З інших джерел відомо, що Клото пряде нитку життя, Лахезіс проводить її через усі мінливості долі, а Атропа (невідворотна), перерізаючи нитку, обриває життя людини.

Третя дружина Зевса – океаніда Еврінома (дочка Океану, як і Метіда) народила трьох харіт. Це богині краси, радості й жіночої принадності. Четверта дружина Зевса, його сестра Деметра, народила Персефону, викрадену Аїдом. На честь Деметри і Персефони в Древній Греції щорічно справлялося таємне священнодійство – містерії. Вони справлялися в Елевсині, а тому називалися елевсинськими. До участі в містеріях допускалися тільки посвячені, котрі зобов'язані були зберегти в таємниці все, що відбувається під час містерій: молитви, таємні імена богів, які називалися при богослужінні, характер самого дійства і т.ін.

П'ята дружина Зевса – сестра-титаніда Мнемосіна народила девятьох муз. У Гесіода вказана їх кількість і названі їх імена, але функції ще не визначені. Пізніше ці функції будуть визначені так: муза історії – Кліо, ліричної поезії – Евтерпа, комедії – Талія, трагедії – Мельпомена, танців – Терпсіхора, астрономії – Уранія, любовної поезії – Ерато, гимнічної поезії – Полігімная, епічної поезії – Калліопа.

Шоста дружина Зевса – його двоюрідна сестра Лето. Її діти – Аполлон і Артеміда. Сьома дружина Зевса – його сестра Гера – мати богині юності Геби, бога війни Ареса і богині дітородіння Ілітії. Вона також мати Гефеста. Афродіта в Гесіода – не дочка Зевса. Вона своєрідне «дітище» Урана.

Космологія. Космологія Гесиода подібна гомеровской. І в Гесиода «многосумрачный Тартар» так само далекий від поверхні землі, як ця поверхня далека від небесного склепіння – це та відстань, яку пролітає скинуте з неба мідне ковадло за дев'ять діб.

Передчуття філософії. Розумна міфологія Гесіода вже впритул підходить до філософії. Світ богів підлягає в гесіодівському епосі систематизації. Починається зів'янення міфологічного образу. Постійно боги зводяться лише до тієї чи тієї функції, їхні місця чітко визначені на теогонічній шкалі: хто кого народив, до чого часто й зводиться вся інформація.

Зевса переслідує страх близького падіння. Він боїться свого можливого сина від Метіди. Але хто міг би бути сином Метіди – мудрості? Очевидно, таким сином міг би бути Логос. Логос – це слово, але не просте слово, а слово розумне. Народження Логосу означало б кінець царства Зевса. Це означало б народження філософії, філософського світогляду. Ось чому Зевс так боявся свого можливого сина від Метіди. Дійсно, перші філософи протиставили світ логосу світові Зевса. Безроздільне панування міфологічного світогляду було подолане. З погляду логосу міфологічний надприродний світ став здаватися наївним.

Основне питання світогляду. З усього сказаного видно, що в Гомера і Гесіода основне питання світогляду – питання про відношення світобудови як такої та людей – постає в звичайній для

міфології формі питання про відношення людей і уособлюючих різні явища природи і суспільства богів. У Гесіода людина принижена. Люди – випадкові й побічні продукти теогонії. Про їхнє походження сказано мимохідь. Боги й особливо Зевс ворожі до людей. Лиш один Прометей, двоюрідний брат Зевса, любить людей і допомагає їм. Пізніше в афінського трагіка Есхіла Прометей говорить, що він навчив людей усьому: він наділив їх думкою і мовою, він навчив їх астрономії та математиці, домобудівництву і землеробству і т.ін. У Гесіода Прометей зображений без симпатії. Він хитрун, який обдурив Зевса. Він украв у Зевса вогонь і дав його людям. У Гесіода немає того трохи іронічного ставлення до богів, яке ми знаходимо в Гомера. «Теогонія» Гесіода – приклад релігійно-міфологічного світогляду всередині соціоантропоморфічного виду світогляду.

Антична профілософська міфологія існувала в трьох різновидах: гомерівському, гесіодівському та орфічному. При цьому третій різновид істотно відрізняється від першого. Якщо перший аристократичний, а другий демократичний, то в третьому вічуваються відголоски рабської свідомості.

Орфей. Виникнення орфізму пов'язане з ім'ям Орфея. Орфей – уособлення могутності мистецтва. Відправившись (як колись Іштар за Таммузом) у пекло за своєю загиблою від зміїного укусу дружиною Евридікою, Орфей приборкує своїм співом під звуки кефари варту підземного царства мертвих трьохголового пса Цербера, викликає сльози в безжалісних богинь помсти Еріній і торкає серце володарки Аїда Персефони. Вона відпускає Евридіку з умовою, що Орфей до виходу із царства мертвих не оглянеться на дружину, що йде за ним. Однак Орфей не витримав і оглянувся. Й назавжди втратив Евридіку. Пізніше Орфей був роздертий жрицями бога Діоніса – менадами, або вакханками. Діоніс – бог рослинності, заступник виноробства, син Зевса і дочки фіванського царя Кадма Семели. Містерії на честь Діоніса переходили в шалені оргії, що звільняли людину від звичайних заборон. Ці оргії називалися вакханаліями (Вакх – прізвисько Діоніса). Під час однієї з таких оргій-вакханалій однолюб, який цурається жінок, Орфей і був роздертий ревнивими вакханками. Орфей – винахідник музики і віршування – тяжів до Аполлона. Аполлон і Діоніс були антиподами. Аполлон – сонячний бог – бог аристократії. Діоніс – бог демосу. Перший виражав міру. Другий – безмірність. Будучи прибічником Аполлона, а за однією версією навіть його сином, Орфей став жертвою Діоніса, ворога Аполлона.

Орфічна література. У Древній Греції мали ходіння багато приписуваних Орфею творів, у тому числі й «орфічні гімни». Майже все це загинуло ще в античності.

Орфіки – послідовники міфологічного вчення, засновником якого вважався Орфей. Однак за іронією долі орфізм – культ Діоніса, щоправда, не традиційного, а орфічного. Як релігія орфізм протистояв олімпійській релігії та містеріям, у тому числі містеріям на честь традиційного Діоніса. Орфізм мав серйозне світоглядне обґрунтування в системі міфологічного світогляду, в якій уже просвічували елементи філософії. Це особливо позначається в орфічному уявленні про першооснову, або про першооснови. Оскільки орфічна література загинула, про орфізм ми знаємо лише з чуток. А в цих чутках про орфіків міститься багато суперечностей.

Первні. Вже найбільш древні розходилися між собою в питанні про те, що ж орфіки приймали за первень світу. Одні називали таким первнем Ніч-Нюкту, інші – Воду, треті – Землю, Небо й Море разом узяті, четверті – Час. Пізній античний філософ Прокл (5 ст.) убачав перевагу Орфея в тому, що якщо Гесіод прийняв за першооснову щось виникле в часі (Хаос), те Орфей знайшов першооснову в самому Часі. Але це, очевидно, модернізація орфізму в дусі неоплатонізму, до якого належав Прокл. Найбільш імовірно, що орфіки приймали за вихідний стан світобудови Воду. Як ця, так і інші можливі першооснови орфіків значною мірою деміфологізовані й дезантропоморфізовані.

Космотеогонія. Теогонія орфіків більш космогонічна, ніж теогонія Гесіода. В орфіків космогонічні щаблі перемежовуються з теогонічними. У космотеогонії орфіків можна нарахувати 12 щаблів. Це: 1) першовода; 2) якийсь дракон часу Геракл (не плутати з героєм Гераклом, сином Зевса й Алкмени) і його супутниця Адрастія; 3) Ефір, Ереб і Хаос; 4) «Яйце»; 5) бог Фанес; 6) богиня Нюкта; 7) боги Уран, Гея і Понт; 8) Кіклопы, гекатонхейри і титани, у числі останніх Крон і Рея; 9) Зевс; 10) Кора-Персефона; 11) Діоніс – син Зевса; 12) людина. Уже з цього перерахування видно, що світогляд орфіків – безладне змішання теогонії з космогонією. Уже деміфологізований первень світобудови породжує якесь чудовисько на ймення Геракл. Це двостатевий крилатий дракон з головами бика і лева й ликом бога між цими двома головами. Його супроводжує Адрастія – Невідворотна. В цілому Геракл із Адрастією – образ-символ нестаріючого невідворотного часу. Звідси й виникла неоплатонічна версія орфізму, відповідно до якої орфіки прийняли за першооснову час. Але це все-таки, очевидно, другий первень. Адрастія розходиться по всьому світу й зв'язує його воєдино.

Цей щабель можна вважати напівміфологізованим і напівантропоморфізованим.

Зате повністю деміфологізовані третій і четвертий щаблі. Від дракона походять такі цілком природні форми речовини, як вологий ефір, безмежний хаос і мрячний эреб (морок). У хаосі як зяянні з наявного в ньому ефіру зароджується космічне «яйце».

Але цим тенденція до деміфологізації світогляду в орфізмі вичерпується. З «яйця» вилупляється Фанес «сяючий», – якийсь золотокрилий, двостатевий, самоплідний, багатойменний бог. Він містить у собі зачатки усіх світів, богів, істот і речей. Насамперед Фанес породжує свою протилежність – Нюкту-ніч, а від неї – Уран-небо, Гею-землю, Понт-море. Такі п'ятий (Фанес), шостий (Нюкта) і сьомий (Уран, Гея й Понт) щаблі орфічної космотеогонії.

Восьмий і дев'ятий щаблі подібні на відповідні частини теогонії Гесіода. Уран і Гея народжують трьох Кіклопів, трьох Гекатонхейрів і (цього, щоправда, у Гесіода немає) трьох мойр (у Гесіода мойри – доньки Феміди). Соромлячись своїх дітей, Уран утримує їх у Геї-Землі. Титанів поки ще немає. Їх Гея народжує в знак протесту проти насильства Урана. Крон скидає свого батька Урана, пожирає своїх дітей. Рея рятує Зевса. Зевс одружується з Герою. Все це тут, як і в Гесіода. Але на цьому подібність закінчується. Далі Зевс вступає у зв'язок зі своєю матір'ю Реєю, яка ототожнюється орфіками з Деметрою, а потім зі своєю дочкою від своєї матері. Цю дочку звуть Кора, вона ж Персефона. Кора-Персефона народжує Діоніса-Загрея. Підбурювані ревнивою дружиною Зевса Герою титани пожирають Діоніса-Загрея. Загрей – епітет Діоніса «першого» як сина Зевса і Персефони, роздертого титанами відразу ж після його народження. Зевс спопеляє титанів. Афіна приносить Зевсу підібране нею серце Діоніса, яке титани не встигли пожерти. Поглинувши серце свого сина, Зевс знову породжує Діоніса від Семели. Це другий Діоніс. З титанодіонісійського попелу Зевс творить людину. Так орфічна теогонія переростає в антропогонію. В орфізмі людина – не побічний продукт теогонії, а прямий її результат, ціль усього космічного процесу.

Антропологія орфіків. Людина двояка. У ній два первні: нижчий, тілесний, титанічний, і вищий, духовний, діонісійський. У вченні орфіків діонісійський первень зазнає впливу аполлонівського. Якщо в Гомера земне життя переважає загробне, то в орфіків навпаки: життя – страждання. Душа в тілі неповноцінна. Тіло – гробниця й темниця душі. Мета життя – звільнення душі від тіла. Це нелегко, тому що душа приречена переселятися з тіла в тіло – так званий метемпсихоз.

Такими тілами можуть бути тіла не тільки людей, але тварин і навіть комах і рослин. Усе це нам уже знайоме з міфологічних

повір'їв Древньої Індії. Метемпсихоз – давньоіндійська сансара. Позбавленню від прокляття нескінченних перероджень (в Індії це позбавлення називалося мокша, у Древній Греції відповідного терміна не було) слугували очисні обряди орфіків, сам їхній спосіб життя в общині. Звільнившись від колеса перероджень, метемпсихозу, душу благочестивого орфіка досягає «острова блаженних», де вона живе безтурботно й щасливо, не зазнаючи ні фізичних, ні душевних мук. Орфіки не вбивали живих істот. Вони були вегетаріанцями. Існує думка, що через орфізм індійська міфологія вплинула на грецьку. У міфі про Діониса Діоніс пройшов з Еллади через Сирію в Індію і назад через Фракію в Елладу. Прізвисько Діоніса – Вакх – не може бути з'ясоване з грецької мови. Місце виховання Діоніса – Ніса – поміщалося то в Єгипті, то в Індії. Назва одягу Діоніса – бассара – не грецького походження. Однак якщо такий вплив і був, то він досить древній. Адже ім'я Діоніса прочитане на табличці з Пілоса, що датується другим тисячоріччям до н.е. Але існує й інша думка, відповідно до якої прямого впливу індійської міфології на грецьку не було, а їхня деяка подібність пояснюється спільним для них протоіндоєвропейским корінням.

Соціальні корені орфізму. Англійський учений Дж. Томсон висловив гіпотезу про прояв в орфізмі рабської свідомості. Тіло раба – власність рабовласника, джерело мук і принижень для раба. Душа раба рабовласника не цікавить, та вона ним у раба й не визнається. Адже рабство засноване на голому примусі без усяких спроб переконання. Тому раб мимоволі пов'язує своє «я» зі своєю душею. Це його єдине надбання – його неприйнята світом людська сутність. Будучи неспроможним звільнитися реально, раб пов'язує своє звільнення зі звільненням своєї душі від тіла, що прив'язує його до рабовласника. Звідси весь орфічний спосіб життя, розвязання основного питання світогляду.

Елементи філософії в орфізмі. Це насамперед наростання елементів деміфологізації в орфічній генетичній картині світу. У деяких версіях орфізму Гея і Уран як земля і небо виникають безпосередньо з космічного першояйця. В орфізмі зароджується монопантеїзм (тоді як для міфології як такої характерний поліпантеїзм, відповідно до якого ті чи ті боги ототожнюються з тими чи тими частинами природи, світобудови). Орфічний Зевс обіймає всю світобудову й уміщає її в собі. Звідси, здавалося б, недалеко й до філософії. Однак орфізм сам собою у філософію не перетворюється. Він продовжує існувати й після виникнення філософії як елемент парафілософії. Він не йде далі монопантеїзму.

Цей монопантеїзм як єдиновладдя Зевса відбився й у художньо-міфологічному світогляді як складовій частині античної

парафілософії – у давньогрецьких трагедіях. В Есхіла сказано: «Зевс є ефір, і небо – Зевс, і Зевс – земля. Зевс – геть усе»(«Геліади»). Природно припустити, що таке уявлення про тотальне поширення влади Зевса в Есхіла – результат впливу орфіків.

До орфічної космотеогонії примикає світогляд Ферекіда. Його міфологія – плід свідомої міфотворчості. Батьківщина Ферекіда – невеликий острів Сірос, розташований неподалік від Делоса – центру загальгрецького культу Аполлона. Ферекід жив за даними різних джерел у середині VII ст. чи на початку VI ст. до н.е. Розповідають, що він учився за якимись фінікійськими книгами, подорожував Елладою і Єгиптом. Ферекід прославився передбаченнями падіння міста Мессенія у війні, аварії корабля й особливо землетрусу. Він нібито міг передбачити землетрус за три дні за смаком води з глибокого колодязя (недавно було відкрито, що перед землетрусом у підземних водах дійсно змінюється концентрація газів і ізотопний склад хімічних елементів).

Ферекід першим в Елладі став писати прозою. Його праця називалася «Гептаміхос» («Сім печер»). Від цієї праці збереглися лише невеликі фрагменти.

Першооснови. Ферекід прийняв за першооснови Зевса, якого він називає Засом, Хтонію і Хроноса. Він намагається осмислити імена богів, а також спростити міфологічну картину світу шляхом ототожнення деяких богів. Іменуючи Зевса Засом, Ферекід зводив Зевса до землі, адже на Кіпрі божество землі Гея (у Ферекіда – Ге) іменувалося «За». Гею же Ферекід пов'язав із Хтонією. У Ферекіда Хтонія – дівоче ім'я Геї. Осмислюючи ім'я Кроноса, Ферекід перетворив Кроноса в Хроноса (час). Зас стає Зевсом як наречений Хтонії, котра як наречена Зевса здобуває ім'я Геї. Звідси інша назва тієї ж праці Ферекіда – «Змішання богів». У Ферекіда боги втрачають свої чіткі контури й починають змішуватись один з одним. Це говорить про кризу антропоморфічного міфологічного світогляду.

Три першооснови. Три першооснови Ферекіда близькі до природних явищ. Пізній античний філософ-християнин Ермій (Гермій) небезпідставно побачив у Засі Ферекіда творчу силу вогню (ефіру), у Хтонії – землю як пасивний предмет праці, а в Хроносі – час, у якому все відбувається.

Космотеогонія. У збереженому фрагменті «Гептаміхоса» сказано, що «Хтонія одержала ім'я Геї, тому що Зевс дав їй Землю в якості

весільного подарунка» (ДК 7, В 1)*. Зевс створив землю й океан (Ферекід називає його Огеном), вишиваючи їх на весільному покривалі (у ті часи існував звичай: наречена обмінювала своє весільне покривало на покривало, вишите її нареченим). Далі Хронос породжує повітря (пневму), вогонь і воду (див. А 8) зі свого сімені. Вода, повітря й вогонь у Ферекіда вже природні стихії. Але земля все ще міфологічно зашифрована в образі Геї-Хтонії.

Земля, вода, повітря й вогонь розпадаються далі на п'ять частин, з яких виникають, однак, не природні види, а надприродні істоти. Це Океаніди, Офіоніди, Крониди, напівбоги-герої й духи-демони. Офіоніди персоніфікували темні хтонічні сили. Їх очолює змій Офіоней. Вони виступають проти Зевса, який після жорстокої космічної війни скидає їх у Тартар. У цій боротьбі Зевса підтримували Кроніди, тобто титани на чолі з Кроном.

Вічність першооснов. Світогляд Ферекіда не настільки міфологічний, як світогляд Гомера, Гесіода й орфіків, тому що Ферекід проголосив вічність першооснов світобудови. Відомо, що твір Ферекіда починався словами «Зас і Хронос були завжди, а разом з ними й Хтонія» (7 У 1). Тому у своїй «Метафізиці» Аристотель називає Ферекіда в числі тих древніх поетів-теологів, «у кого виклад носить змішаний характер, оскільки вони не говорять про все у формі міфу» (XIV 4) не випадково.

«Сім мудреців»

Велику роль у формуванні античної філософії зіграли «сім мудреців». Слова «сім мудреців» ставлять у лапки, тому що цих мудреців було більше; існували різні списки мудреців, але в кожному списку їх було обов'язково сім. Тут виявилася характерна для профілософської свідомості магія чисел, яку ми знаходимо й у Гесіода. Його поема називалася «Праці й дні», адже в ній наприкінці Гесіод розповідає про те, які дні місяця сприятливі, а які несприятливі для тих або тих справ.

* Тобто гл. 7, розд. В, § 1. ДК – умовне скорочене найменування праці німецького вченого Германа Дільса, який обрав з творів в основному пізніх античних письменників цитовані ними вислови ранніх грецьких філософів, які жили до Сократа, досократиків, а також відомості про життя та вчення цих філософів, праці, продовженої його учнем Вальтером Кранцем. Ці «Фрагменти досократіков» Г. Дильса перекладені з третього видання А.Маковельським (див. Досократики. Казань, 1914 – 1919. Ч. 1 – 3). Однак профілософський період в історія античного світогляду в А.Маковельського відсутній, тому що він був відсутній у третьому виданні в самого Г.Дільса. Нині «Досократики» А.Маковельського – бібліографічна рідкість. Це ж відноситься й до «Софістів» – завершальної частини перекладу А.Маковельського, що вийшла двома випусками малим тиражем в 1940 – 1941 р. у Баку.

Різні джерела називають різні імена «семи мудреців». Найбільш ранній зі списків, які дійшли до нас, належить Платонові. Це вже IV ст. до н.е. У діалозі Платона «Протагор» про мудреців сказано: «До таких людей належали й Фалес Мілетський, і Піттак Митилен-ський, і Біант із Прієни, і наш Солон, і Клеобул Ліндійський, і Місон Хенейський, а сьомим між ними вважався лаконець Хілон» (343 А). Діоген Лаерцій повідомляє, що імена «семи мудреців» були офіційно проголошені в Афінах при архонті Дамасії (582 р. до н.е.). Правда, у Діогена Лаерція місце маловідомого Місона з більшим на те правом займає Періандр – корінфський тиран. Думають, що Платон вивів Періандра зі складу «семи» через свою ненависть до тиранії й тиранів. Були й інші списки. Але у всіх сімках незмінно були присутні чотири імені: Фалес, Солон, Біант і Піттак. Згодом імена мудреців були оточені легендами. Наприклад, Плутарх у своєму творі «Бенкет семи мудреців» описав їх явно вигадану зустріч у Коринфі в Періандра.

Час діяльності «семи мудреців» – кінець VII ст. і початок VI ст. до н.е. Це кінець четвертого (після Егейського неоліту, Критської та Мікенської Греції та «гомерівської» Греції) періоду в історії Егейського світу – періоду архаїчної Греції (VIII – VII ст. до н.е.) і початок п'ятого періоду. В VI ст. до н.е. Еллада вступає в «вік заліза». На основі відділення ремесла від землеробства розцвітає античний поліс – місто-держава, в якому включені в поліс сільські місцевості економічно й політично підпорядковані місту. Розвиваються товарно-грошові, речові відносини між людьми. Починається карбування монети. Влада евпатридів, «шляхетних», які ведуть свій родовід від героїв (дітей бога або богині), а тим самим міфологічно обґрунтовують своє право на панування, у ряді найбільш передових полісів скидається. Її місце посідає тиранія. Тиранічна антиаристократична форма правління встановлюється в Мегарі в другій половині VII ст. до н.е., у Коринфі, Мілеті та в Ефесі – наприкінці VII ст. до н.е., у Сікіоні й в Афінах – на початку VI ст. до н.е. На початку VI ст», до н.е. в Афінах була проведена реформа Солона. Відтепер основою соціального розшарування там стало не походження, а майнове становище. Було скасоване й заборонене боргове рабство. Афіняни, продані за борги на чужину, були викуплені й повернуті на батьківщину. Скасування боргового рабства зіграло величезну роль у прогресивному розвитку давньогрецького суспільства.

Життєва мудрість. Вище ми наводили мудрість «семи мудреців» як приклад життєвої мудрості. У своїх джерелах це мудрість фольклору, мудрість, виражена в анонімних прислів'ях і приказках, які піднімаються іноді до великої узагальненості й глибини в розумінні людини і типових життєвих ситуацій. Цим, як ми пам'ятаємо, особливо відрізнялася китайська профілософія і навіть філософія. Але те, що для Китаю було долею, для Еллади було лише

епізодом. Свідома й авторська життєва мудрість «семи мудреців», а раніше Гесіода – початок мирської етики. Всі висловлення «семи мудреців» ніяк не пов'язані з міфами, з авторитетом богів, вони плід практичного розуму, а тому відносяться до другої, «наукової», частини профілософії. Однак на відміну від давньокитайської та давньоіндійської, давньогрецька філософія виникла не як етика, а як натурфілософія, а краще сказати, «фісікофілософія».

Мирська етика «семи мудреців» свідчить про кризу міфологічної свідомості, міфологічного вигляду світогляду, соціальна функція якого полягала, як ми вже сказали, в обґрунтуванні права землевласницької аристократії на панування над хліборобами. Згодом починають складатися перші ще дуже наївні, але все-таки неміфологічні системи поглядів. Але спочатку світу богів і героїв протиставляється життєва мудрість, осмислення повсякденного життя в афоризмах, у яких немає нічого від надприродного світу. Це чисто життєва практична мудрість, але така, що досягла свого узагальнення в стислих мудрих висловах.

Такі афоризми, або гноми, Аристотель визначає як «висловлення загального характеру». Гноми користувалися великою популярністю. Вислови «нічого надміру» і «пізнай самого себе» були навіть висічені над входом у дельфійський храм Аполлона.

Три види гном. В особі своїх мудреців античний світогляд звертається від міфологічних теогоній до людини. Уже в гесіодових «Працях і днях» зароджується моральна рефлексія, усвідомлення механізму суспільних заборон і приписів, які досі працювали стихійно. Але й у гномах можна побачити зародження давньогрецької етики. Звичайно, етика – це вчення про моральність, а не сама моральність, але моральна самосвідомість – це вже початок етики. Антична міфологія не відрізнялася ні високим моральним рівнем, ні моралізуванням. Вище говорилося, що в Гомера все в моральному відношенні байдуже, крім мужності – цієї головної і єдиної чесноти й боягузтва – головного і єдиного пороку. Докори совісті Одісею невідомі. Тим часом совість – це переживання відмінності між належним і сущим у поведінці людини. Звичайно, нерідко трапляється, що належне виявляється мнимим – плодом скоріше забобону, ніж розуму, тому самі собою докори совісті ще нічого не говорять про дійсність або недійсність належного. Але в Одісеї взагалі немає ніякого уявлення про належне.

В основі складних етичних норм лежав один найважливіший принцип. Він був чітко виражений уже Гесіодом: «Міри у всьому дотримуйся!» Тому зло було зрозуміле як безмірність, а благо – як помірність. Моральну безмірність греки називали «гюбріс» – наглість, нахабність, зухвалість, брутальність, знущання. Звідси такі гноми, як вислів Солона «Нічого надміру!» і вислів

Клеобула «Міра – найкраще». У цьому ж роді й більш конкретні вислови, наприклад поради Біанта – «Говори до місця», Хілона – «Не дозволяй своїй мові випереджати твій розум», Піттака – «Знай свій час» і т.д. Всі ці гноми служили проповіді гармонізації стосунків між людьми шляхом їхнього самообмеження.

До цих гномів примикала гномічна (повчальна) поезія Фокіліда Мілетського, Феогніда Мегарського й інших поетів-моралістів. Серед них ми знову знаходимо деяких з «семи «мудреців». Хілону приписано двісті віршів, Піттаку – шістсот, а Клеобулу – три тисячі. Видатним поетом був мудрець і законодавець Солон.

Загалом кажучи, антична профілософська лірична поезія також зіграла свою роль у формуванні філософії. В ліриці відбувається пробудження особистої самосвідомості, тоді як в епосі особистість поглинена родом. У цьому розумінні лірика ближча до філософії, ніж епос. Міфологія – справа родової свідомості, а філософія – особистої. Профілософська лірика в Елладі – це в основному лірика іонійських поетів кінця VIII – VII і початку VI ст. до н.е. Вона представлена іменами Калліна з Ефеса, Тіртея з Мілета, Архілоха з Пароса, Терпандра з Лесбосу, доричним ліриком Алкманом Спартанським – лідійцем із Сард, Алкеєм і Сапфо з Лесбосу, Стесіхором, Сімонідом з Аморгоса, Мімнермом з Колофона.

Другий вид гном – це щось більше, ніж моральні приписи й заборони. Сюди насамперед відноситься гнома «Пізнай самого себе!» Вона мала не тільки моральний, а й світоглядно-філософський смисл, який, щоправда, був розкритий лише Сократом у V ст. до н.е.

Третій вид гном – гноми Фалеса. Фалес – перший у всіх списках «семи». Він же перший давньогрецький, а тим самим древньозахідний філософ. Фалесу приписані такі мудрі й уже світоглядні вислови, як: «Найбільший простір, тому що він усе в собі містить», «Швидший за все розум, тому що він все оббігає», «Сильніша від усього необхідність, тому що вона має над усім владу», «Мудріший від усього час, тому що він усе відкриває» і деякі інші.

Так, саме Фалес поширив ту форму загальності, що була досягнута в гномах, на світогляд. У цьому йому допомогли й заняття науками. Фалес був не тільки першим серед мудреців, а й першим античним ученим.

іонійська філософія*

Зародження античної науки. Незважаючи на наявність у профілософські часи в Елладі різних спеціальних знань, давньогрецька наука виникає одночасно з філософією. Однак антична традиція одностайна в тому, що перші античні філософи пройшли попереднє навчання в Єгипті й частково у Вавилонії, де вони засвоїли досягнення близькосхідної протонауки. Відповідно до відомого міфу, сама Європа – фінікіянка, викрадена Зевсом. Брат Європи Кадм, опинившись у Греції в пошуках сестри, не тільки заснував Фіви, але й приніс грекам фінікійський алфавіт.

Генезис античної філософії. Геніальні учні швидко перевершили своїх учителів. Уже перші античні філософи стали переробляти афро-азіатську обчислювальну математику в дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, що шукає субстанціальну основу світобудови. Філософія в Елладі зароджується як стихійний матеріалізм, як натурфілософія на основі власної світоглядної та близькосхідної наукової про-філософії в умовах антиаристократичної реформи.

Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельного міського класу, демосу, що бореться за владу проти землевласницької аристократії. Зв'язок з виробництвом, яке одержало можливість різкого прискорення розвитку у зв'язку з переходом до заліза, розвиток товарно-грошових, речових відносин, міська культура, класова боротьба, перехід від авторитарних аристократичних до тиранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробудження особистості й особистої ініціативи

Див.: Михайлова Э. Н., Чанышев А. Н. Ионийская философия. М., 1966.

- все це сприяло реалізації тієї можливості виникнення філософії, що була закладена в профілософії.

Антична філософія. Разом з тим антична філософія в цілому – філософія рабовласницького суспільства, що наклало на неї незгладиму печатку. Спроба світоглядного обґрунтування соціального інституту рабства, духовний аристократизм, все-таки невисокий рівень дедуктивної науки, відсутність методів експериментального дослідження, споглядальність і умоглядність переважної більшості філософських доктрин, відсутність безпосереднього зв'язку з практикою в результаті презирства до виробничої діяльності – все це обмежувало можливості античної філософії.

Разом з тим антична філософія – грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, розумно розв'язатиосновне питання світогляду, при цьому в древньозахідній філософії були в зародку майже всі подальші різновиди філософських видів світогляду, як філософського ідеалізму, так і філософського матеріалізму.

Періодизація античної філософії. Древньозахідна, антична, спочатку тільки грецька, а потім і римська, філософія існувала протягом більш ніж тисячоріччя (з VI ст. до н.е. до VI ст. н.е.). За цей час вона пройшла, як і вся антична культура, замкнутий цикл від зародження до розквіту, а через нього до занепаду й загибелі. Відповідно до цього історія античної філософії розпадається на чотири періоди: 1) протофілософія – період зародження й формування (VI ст. до н.е.); 2) зрілість і розквіт (V – IV ст. до н.е.), 3) присмерки – грецька філософія епохи еллінізму й латинська філософія періоду Римської республіки (III – I ст. до н.е.) і 4) період занепаду і загибелі в епоху Римської імперії (I – V ст. н.е.).

Джерела. Антична філософська література збереглася в цілому погано. Всі праці філософів першого періоду загинули, від них уціліли лише фрагменти, й то завдяки тому, що вони наводилися в працях тих більш пізніх античних авторів, яким удалося пробитися крізь тьму століть. Праці більшості філософів другого періоду також цілком до нас не дійшли. Виняток становлять лише твори Платона й Аристотеля. Така ж картина спостерігається й у третьому й у четвертому періодах, однак там кількість філософських праць, що дійшли до нас цілком, більша. Наприклад, дивно, що повністю збереглася філософська поема античного матеріаліста Лукреція Кара «Про природу речей». У такий спосіб інформація, отримана з інших рук, становить більшу частину нашої інформації у випадку древньозахідної, як, втім, і древньосхідної філософії. Але інформація, отримана з пізніх джерел, кишить суперечностями, помилками і модернізаціями. Така інформація в основному належить так званим доксографам, тобто «описувачам думок», нездатним на скільки-небудь серйозний

аналіз. Втім, є й більш надійні джерела наших знань про найдавнішу грецьку філософію.

Це насамперед праці Платона й Аристотеля. В «Метафізиці» Аристотеля міститься перший нарис історії античної філософії, щоправда, лише в одному аспекті – в аспекті аристотелівського вчення про першопричини. Думки Платона й Аристотеля варто скоріше відносити до логічної, ніж до емпіричної концепції історії філософії. Початок справжньої доксографії можна знайти, мабуть, у Теофраста, учня Аристотеля, який описує вчення філософів із проблем у своїй праці «Думки фізиків», хоча, на жаль, ця праця дійшла до нас у його невеликій частині, причому на відміну від Аристотеля, Теофраст не підганяв історико-філософський матеріал до своєї концепції.

Хоча праця Теофраста не дійшов до нас цілком, вона була використана такими пізніми античними авторами, як Псевдо-Плутарх, Арій Дідім, Філодем, Ціцерон, Олександр Афродісійський, Сімплікій, Іполит, Сотіон, Діоген Лаерцій і ін. Наприкінці II ст. до н.е. невідомий автор зробив витяг (епітоме) із праці Теофраста. Вана теж загинула, але колись встигла стати основою для праці іншого невідомого стоїка середини I ст. до н.е. Ця праця одержала умовну назву «Ветуста плацита» – «Древні вислови». На неї опиралися Ціцерон, Філон, Філопон, Аецій, Макробій, Амміан, автор «Гомерівських алегорій», Цельс, Варон, Енесідем, Тертулліан і ін. У свою чергу на Аеція сиралися Стобей, Теодорит, Немесій, Псевдо-Плутарх – автор праці «Плацита». А ця праця послужила джерелом для Євсевія, Псевдо-Галена, Афенагора, Ахілла, Кирила, аль Харастані.

Самостійне джерело з філософів першого періоду становлять праці Секста Емпірика (II – III ст.). Мають значення й праці деяких ранньохристиянських письменників II– V ст. – Іринея, Іполита, Климента, Орігена, Єпіфанія, Арнобія, Августина й ін.

Маючи справу з доксографичним матеріалом, варто враховувати, що зміст термінів згодом змінювався. Уже Аристотель не завжди правильно розумів деякі терміни більш ранніх античних філософів.

Іонія. Якщо прийняти, що антична філософія – плід давньогрецької міфологічної світоглядної та близькосхідної наукової профілософії, то факт зародження древньозахідної філософії саме в Іонії недивний. «Іонія, – сказав А.І.Герцен, – початок Греції і кінець Азії». УVIII – VII ст. до н.е. Іонія – передова частина Егейського світу. Вона була розташована на західному узбережжі півострова Мала Азія й складалася з дванадцяти самостійних полісів. Це Мілет, Ефес, Клазомени, Фокея й ін. Іонія – батьківщина епічної поезії. Іонійцем був Гомер. Іонія – батьківщина

лірики. Іонийцями були перші логографи, тобто «ті що пишуть слова» (мається на увазі – прозою) і перші історики. Серед них Кадм Мілетський, автор книги «Заснування Мілета», географ Гекатей Мілетський з його «Описом землі», історик Геродот.

Двохсотлітньому розквіту іонійської культури поклало кінець перське завоювання. Повстання іонійців у 496 р. до н.е. було жорстоко приборкане, Мілет зруйнований.

Однак і після своєї катастрофи Іонія поставляла уми власне Елладі. З Галікарнаса вийшов Геродот, із Клазомен – Анаксагор, з Мілета – Архелай, Евбулід і, можливо, Левкіпп, з острова Самоса після Піфагора – Меліс, Епікур, Аристарх.

Іонийська філософія. «Іоніке філософіа» (Діоген Лаерцій) була представлена в основному Мілетською школою і філософом-одинаком Гераклітом. Іонійськая філософія в цілому стихийно-матеріалістична і наївно-діалектична, що не виключає наявності в ній елементів ідеалізму.

Іонійська філософія – це протофілософія. Для неї характерні ще відсутність чіткої поляризації на матеріалізм і ідеалізм, чим і пояснюються стихійність її матеріалізму і співіснування його із зачатками ідеалізму, наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, відсутність власне філософської термінології та пов'язана із цим алегоричність, бачення фізичних процесів у контексті моральної проблематики, що свідчить про те, що й антична філософія певною мірою народжується як етика.

Однак іонійська філософія – філософія в основному розумінні цього слова, тому що вже перші її творці прагнули зрозуміти той чи той первень як субстанцію. Звідси певна системність їхніх поглядів, причому наївно матеріалістична, тому що утверджувані ними первні – та чи та форма речовини, а не духу. Іонійську філософію варто вважати такою і тому, що форма її, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все-таки раціональна, тому що вона виражалась у міркуваннях і спробах мислення в поняттях, які явно просвічують крізь образність. Вода, земля, повітря, вогонь, логос, необхідність – все це вже деміфологізовані образи, що вступили на грань понять. Уже передфілософська міфологія свідчить про народження філософії – в образі того самого сина Зевса, якого батько так боявся. Цей син Зевса й Метіди – логос, «розумне слово», що винесло свій вирок міфам і епосам.

Іонійська філософія антиміфологічна й надміфологічна. Вона – світогляд торгово-ремісничих шарів міського населення, що боролося за владу проти аристократії настільки успішно, що навіть цар Геракліт відмовився від своїх прав на користь брата й став іонійським філософом, який хоча й з презирством ставився до демосу, але все-таки

світоглядно виправдовував ті соціальні перетворення, які відбувалися в Елладі в VI ст. до н.е. і певну подобу якої ми вже спостерігали в Індії й у Китаї.

Якщо міфологічний світогляд зупинився в Гесіода на гранично узагальненому питанні про генетичний первень усього сутнього (адже Гесіод запитував у муз про те, що першим виникло), то перші філософи йдуть далі й порушують питання про субстанціальний первень усього сутнього, про той єдиний первень, який не тільки все із себе народжує, але і як субстанція, як сутність лежить у глибині всіх без винятку явищ. Іонійські філософи – моністи, їхня першооснова завжди одна. Вона речовинна, але також і розумна, навіть божественна. У цих уявленнях і коренилися зачатки ідеалізму та філософської теології. Однак сильнішим був культ розуму, мислення, тобто та здатність, завдяки якій і існує сама філософія як системно-раціоналізований світогляд.

Основне питання світогляду в іонійській філософії поступово почало набувати форми основного питання філософії, хоча цей процес завершиться пізніше, лише в V ст. до н.е. (про що піде мова нижче).

Дата добавления: 2014-01-05