Піфагор і ранні піфагорійці

ПІФАГОРІЙЦІ

Джерела піфагореїзму. Хоча без піфагорійців важко собі уявити античну філософію і навіть античну культуру, нічого цілком достовірного ми про піфагореїзм, особливо ранній, не знаємо. До нас не дійшли навіть уривки з піфагорійських праць, а ті, які дійшли, поставлені гіперкритикою під сумнів. Про піфагореїзм ми знаємо в основному з чуток.

Інформацію про піфагорійців (як, утім, і всю інформацію про досократиків) можна розбити на три частини: ранню (VI – V ст. до н.е.), середню (IV – I ст. до н.е., головним чином IV ст.) і пізню (I – V ст.). Рання інформація походить від сучасників Піфагорійського союзу, але вона бідна. Повніша середня інформація, а тим більше пізня. Те, що для нас більш пізня інформація багатша від ранньої, не дивно. Її джерела ближче до нас. Але чи не була вона більш рясною для самих греків за рахунок вимислу?

Життя Піфагора. Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор. Майже все, що ми знаємо про нього, походить із пізньої інформації. Платон згадує Піфагора лише один раз. Аристотель двічі.

Більшість грецьких авторів виводять Піфагора з острова Самоса, тобто з Іонії. Вони повідомляють, що Піфагор був змушений покинути свою батьківщину через тиранію самоського тирана Полікрата. Піфагор відправився за порадою Фалеса в Єгипет у пошуках знання й учився там двадцять два роки в єгипетських жерців. В 525 р. до н.е. Єгипет став здобиччю персів. Перси винищили дві тисячі знатних єгипетських юнаків. Безліч єгиптян було відправлено персами на схід у якості полонених. У їх числі нібито опинився й Піфагор, який побував у Вавилонії (нібито протягом 12 років), де мав можливість учитися в жерців. Апулей стверджує навіть, що Піфагор учився в індійських мудреців. Після тридцатичотирьохрічного навчання в Єгипті, Вавилонії та, можливо, в Індії Піфагор, після короткочасного перебування на батьківщині, опиняється в «Великій Греції» – у місті Кротоні, де засновує свою школу – Піфаго-

рійський союз. Така легенда, пов'язана з ім'ям Піфагора. Перевірити її немає можливості.

Піфагорійський союз. Відомості про піфагорійський союз дають нам також лише пізні джерела. Деякі вчені сумніваються в його існуванні, вважаючи його вимислом пізніх греків. Тим часом із цієї пізньої інформації вимальовується велична картина піфагорійського «спільного товариства» (Ямвліх) як науково-філософського й етико-політичного співтовариства однодумців. Правда, політичне обличчя союзу неясне. Спочатку піфагорійці в Кротоні й в інших містах «Великої Еллади» начебто б прийшли до влади. Але їм протистояли якийсь Кілон і його прихильники. Коли піфагорійці зібралися в Кротоні в будинку Мілона на з'їзд, прихильники Кілона оточили цей будинок і спалили їх.

Одні з сучасних учених бачили в піфагорійцях ідеологів реакційної землевласницької аристократії, інші – ідеологів торгово-ремісничого міського населення, посилаючись на те, що при піфагорійському правлінні у великоелладських полісах почалося карбування монети.

Безсторонній аналіз політичних поглядів піфагорійців говорить про їхню крайню ворожість до анархії. Джерело державних законів вони бачили в Богові.

Існують неясні відомості про політичну боротьбу усередині самого Піфагорійського союзу між прихильниками «батьківських звичаїв» і тими, хто вважав, що всі повинні брати участь у вищій владі й у народних зборах, тобто між аристократами й демократами. У такий спосіб і сам Піфагорійський союз виявився розколотим за тією ж ознакою, що й усе грецьке суспільство періоду антиаристократичної революції VII – VI ст. до н.е.

Піфагорійський спосіб життя. Більш точні відомості про піфагорійський спосіб життя. Платон пише, що й у його час піфагорійці називають свій спосіб життя піфагорійським і явно виділяються серед інших людей. Але що це за спосіб життя, ми довідуємося тільки з пізніх джерел. Піфагорійський спосіб життя спирався на своєрідну ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці ставили прекрасне й благопристойне, на друге – вигідне й корисне, на третє ж – приємне. До прекрасного й благопристойного піфагорійці відносили й науку.

Статут Піфагорійського союзу визначав умови прийому до союзу і спосіб життя його членів. У союз приймалися особи обох статей (зрозуміло, тільки вільні), які витримали багаторічну перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною. Всі, хто вступав у піфагорійське товариство, здавали свою власність особливим економам. У союзі було два щаблі. Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, а математики (учені) займалися більш складними питаннями, які викладалися їм з

обґрунтуванням. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення – таємним.

Піфагорійці вставали до сходу Сонця. Прокинувшись, вони виконували мнемонічні вправи, після чого йшли на берег моря зустрічати схід Сонця. Потім обмірковували майбутні справи, робили гімнастику, працювали. Увечері вони здійснювали спільне купання, після чого всі разом вечеряли й робили узливання богам. Потім було спільне читання. Перед сном піфагорієць усвідомлював минулий день: «І не можна було прийняти очима спокійними сну, поки тричі не продумаєш минулий день: як я його прожив? що я зробив? який мій обов'язок залишився невиконаним?»

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне». «Належне» – це перемога над своїми низькими пристрастями, підпорядкування молодших старшим, культ дружби й товариства, шанування Піфагора. Велику увагу піфагорійці приділяли медицині, психотерапії та проблемі дітородіння. Вони розробляли прийоми поліпшення розумових здібностей, уміння слухати й спостерігати. Вони розвивали свою пам'ять, як механічну, так і смислову. Така память можлива лише в тому випадку, якщо в системі знання знайдені первні.

Незважаючи на свою політичну активність, піфагорійці над усе цінували споглядальний спосіб життя, життя мудреця. Сам їхній спосіб життя мав світоглядні основи – він випливав з їхнього уявлення про космос як упорядковане й симетричне ціле. Але краса космосу відкривається не всім. Вона доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя.

Періодизація піфагореїзму. Піфагореїзм мав три вершини: політичну в першій половині V ст. до н.е., філософську – в другій половині V ст. до н.е. і наукову – в першій половині IV ст. до н.е. Що ж стосується найбільш раннього часу – останньої третини VI ст. до н.е. – то це період зародження піфагореїзму, період діяльності Піфагора, а в ньому закладені всі три сторони піфагореїзму: політична, філософська і наукова.

Історію Піфагорійського союзу й піфагореїзму можна розділити на шість частин: 1) організація Піфагорійського союзу Піфагором – остання третина, а можливо, й десятиліття VI ст. до н.е. Це зародження піфагорійської філософії і науки в рамках піфагорійського «товариства», що мало своє коріння в орфічній громаді. Це час установлення політичного панування піфагорійців у «Великій Елладі»; 2) політичне панування Піфагорійського союзу – перша половина V ст. до н.е.; 3) розгром союзу в середині V ст. до н.е.; 4) піфагорійськая діаспора (розсіювання), Лізис і Філолай у Фівах. Це час філософської вершини піфагореїзму в ученні Філолая. Тут же повернення Філолая в «Велику Грецію» – друга половина V ст. до н.е.; 5) Архіт Тарентський і його група –

перетворення піфагореїзму в науку, втрата ним не тільки міфологічних пережитків, а й філософських основ (перша половина IV ст. до н.е.); 6) піфагорійці у Фліунті – останні з піфагорійців – середина IV ст. до н.е.

Спрощуючи цю схему, ми говоримо про ранній, середній й пізній піфагореїзм.

Ранній піфагореїзм. Учення Піфагора. Про вчення Піфагора ми довідаумося лише з пізньої інформації. З ранньої інформації дійшли до нас лише несхвальні відгуки про Піфагора з боку Геракліта. Це перший приклад філософської полеміки, причому не тільки теоретичної. Саме про Піфагора Геракліт сказав, що «всеобізнаність розуму не навчає» (В 40). В іншому (за Г.Дільсом, підробленому) фрагменті з твору Геракліта сказано, що вся піфагорова мудрість – не тільки всеобізнаність, а й обман. Інше ж, щоправда, більш пізнє джерело ранньої інформації, а саме Геродот, називає Піфагора «найбільшим еллінським мудрецем». Можливо, можна впізнати Піфагора в сатиричному вірші (сіллі) Ксенофана, де якась людина говорить іншій, щоб та не била свого щеняти, тому що в його вереску вона впізнає голос свого померлого друга. Можливо, що Емпедокл, говорячи про якусь надзвичайно тямущу людину, мав на увазі Піфагора. І це все, що ми можемо дізнатися про вчення Піфагора з ранньої інформації.

А в середній інформації взагалі немає нічого про вчення Піфагора як такого. Спеціальну працю Аристотеля «Про піфагорійців» загублено. У працях Аристотеля, що дійшли до нас, багато говориться про вчення піфагорійців або «так званих піфагорійців», але про вчення Піфагора як такого не сказано нічого (за одним винятком, про який далі). Все, що ми знаємо про вчення Піфагора, ми черпаємо з пізньої інформації.

Відтіля ми довідуємося, що Піфагора бачили відразу у двох містах, що він мав золоте стегно, що його гучним людським голосом привітала ріка Кас. Він нібито знав про свої минулі втілення. Перше втілення Піфагора – син бога Гермеса Ефіальт. Піфагор, отже, тут «шляхетний», аристократ. При цьому його аристократизм посилений вченням про переселення душ: Піфагор не просто нащадок сина бога, тобто героя, він сам син бога, він Ефіальт, який народився через кілька поколінь Піфагором. Піфагор піднімав себе над іншими людьми. Він думав, що існує три види розумних живих істот: Бог, людина й «подібні на Піфагора» (останні походять з насіння кращого, ніж людське). З пізньої інформації ми також довідаумося об різні табу Піфагора, в тому числі й про харчові. Ці заборони сходять до первісної магії.

І в такому магіко-міфологічному контексті вимальовується теза Піфагора про те, що «найбільш мудре – число», що число володіє всіма речами, в тому числі й моральними, і духовними якостями.

Полемізуючи в цьому питанні з Піфагором, Аристотель повідомляє (це і є вищевказаний виняток), що Піфагор учив: «Справедливість... є число, помножене саме на себе» (Аристотель. Велика етика. I, 1). З пізньої інформації ми, крім того, довідуємося, що відповідно до вчення Піфагора, «душа є гармонія». Але відомо, що для піфагорійців гармонія – числове відношення. Тому й тут ми знаходимо число. Є відомості й про те, як Піфагор прийшов до своєї ідеї, що стала основною ідеєю піфагореїзму, його стрижнем, тобто до ідеї, що числа – основа всього сутнього. Ці основи емпіричні. Ямвліх (III ст.) і Боецій (кінець V – початок VI ст.) розповідають: проходячи якось повз кузню, Піфагор помітив, що одночасні удари не однакових за вагою молотів породжують різні гармонічні співзвуччя. Вагу молотів можна виміряти. І отже, якісне явище (співзвуччя) точно визначається через кількість. Звідси Піфагор дійшов сміливого висновку, що й загалом «число володіє... речами».

У пізній інформації Піфагор постає великим математиком. Йому приписується «теорема Піфагора», а також відкриття явища несумірності. Відповідно до тієї ж інформації, Піфагор слідом за Фалесом став на шлях перетворення математики емпіричної в математику теоретичну. Один із послідовників Аристотеля Аристоксен (IV ст. до н.е.) стверджував (за Діогеном Лаерцієм), що саме Піфагор, «цінуючи заняття з числами більше від усіх інших занять, просунув уперед цю науку, звільнивши її від служіння справі купців» [58(45) В 2]. У неоплатоніка Прокла (V ст.) сказано про це ще сильніше: «Піфагор перетворив геометрію, надавши їй форми вільної науки, розглядаючи її принципи чисто абстрактно й досліджуючи теореми з нематеріального, інтелектуального погляду» [14(4) А 6а].

У Піфагора можна помітити навіть зачатки математичної фізики. Теофраст (Аецій) стверджує, що саме Піфагор почав пов'язувати п'ять фізичних елементів з п'ятьма видами правильних багатогранників. Земля складається з часток кубічної форми, вогонь – з часток, які мають форму чотиригранної піраміди (тетраедр), повітря – з восьмигранників (октаедр), вода – з двадцатигранників (ікосаедр), а ефір – із дванадцятигранників (додекаедр) [44(32) А 15].

В античній традиції слава Піфагора як математика була настільки велика, що Аристоксен навіть стверджував: саме Піфагор перший увів в еллінів ваги й міри [14(4) А 12], хоча це й неправильно.

В астрономії Піфагору приписується відкриття косого розташування зодіаку, визначення тривалості «великого року» – інтервалу між моментами, коли планети займають відносно одна одної те ж саме місце. У космології Піфагор – один із перших геоцентристів. Він учив і про «гармонії сфер». Кожна планета, рухаючись навколо Землі в ефірі, виробляє монотонний звук тієї чи

тієї висоти. Наприклад, звук Місяця високий і пронизливий, звук Сатурна найнижчий. Спільно ці звуки утворюють гармонічну мелодію, чути яку, щоправда, міг тільки Піфагор, який нібито володів дивно тонким слухом.

Поклавши в основу космосу число, Піфагор надав цьому старому слову повсякденної мови нового значення. Це слово стало позначати впорядковану числом світобудову. Піфагору приписується й саме конструювання слова «філософ» (тому, коли Геракліт говорить, що багато повинні знати «чоловіки-філософи», він іронізує над піфагорійцями з їхньою всеобізнаністю). Піфагор вірив у переселення душ, у метемпсихоз, запозичивши ці уявлення з орфізму.

Підбиваючи підсумок усьому тому, що ми знаємо про вчення Піфагора, можна сказати таке. У період формування піфагореїзму пережитки міфології і магії в ньому були дуже великі. У віддаленій від древніх цивілізацій Сходу «Великій Елладі» вплив науки відчувався менше, а ріки там розмовляли ще в часи Піфагора. Тим більш дивний швидкий прогрес італійської філософії і науки, започаткований Піфагором. Особистість суперечлива, що стояла на рубежі міфології і магії, з одного боку, і філософії і науки – з іншого, Піфагор, як, можливо, ніхто інший з перших філософів, навіть Геракліт, відобразив у своєму вченні, слабкі відзвуки якого дійшли до нас, складний, болісний і суперечливий процес народження філософської думки, яка пробивалася крізь вікові культурні нашарування зовсім іншого, ніж філософія, рівня. Крім того, Піфагор на відміну від іонійських філософів-одинаків виступив першим пропагандистом філософії, а для того щоб мати успіхи у звиклих до старих цінностей слухачів, золоте стегно було незайвим. Увчення Піфагора, отже, суперечливе. Але головне – це все-таки його вчення про число як основу світобудови.

Інші ранні піфагорійці. З числа ранніх піфагорійців відомі Парменіск, Перкопс, Бронтін, Петрон, Алкмеон, Гіппас, а також піфагорійка Дейноно (Теано), дружина Бронтіна. Про неї Ямвліх розповідає, що вона «була мудрою і видатною душевними даруваннями». До неї якось прийшли дружини кротонців із проханням умовити Піфагора, щоб той поговорив з їхніми чоловіками про те, що вони повинні ставитися до своїх дружин розсудливо. У листі до Нікострати Дейноно писала: «Чеснота жінки не в тому полягає, щоб стерегти свого чоловіка, але щоб подобатися йому й догоджати його бажанням, а це виконає вона тоді, коли дурощі його з терпінням терпіти буде».

Гіппас. Гіппас із Метапонта – інший поряд з Піфагором видатний представник раннього піфагореїзму. За Аристотелем, він учив, що первень усього – вогонь. Цим він істотно відрізнявся від інших піфагорійців. Число в Гіппаса ніби відповідає герак-літівському логосу. Гіппас учив, що число – перший зразок творення світу. Відомо, що Гіппас прийшов до цієї думки самостійно

і так само, як і Піфагор, емпірично. Він спорудив чотири мідних диски з рівними діаметрами, але різної товщини. При цьому товщина першого диску була більшою від другого в 1 1/3 рази, третього – в 1 1/2 рази і четвертого – в 2 рази. При одночасному ударі по будь-яких двох із цих трьох дисків виходили різні найпростіші співзвуччя.

У Пифагорійському союзі Гіппас протистояв Піфагору як демократ аристократові. Саме Піфагор був, очевидно, консерватором, прихильником «батьківських звичаїв». Ім'я ж Гіппаса традиція пов'язує з тими, хто думав, що всі вільні люди повинні брати участь в управлінні. Можливість такої соціальної позиції Гіппаса підтверджується тим, що саме Гіппас виступив проти тієї елітарності науки, яка була характерна для Сходу, але яка, на щастя, не прищепилася в Європі. Гіппас одним із перших вступив на шлях демократизації науки, тому що він «відкрив недостойним» природу як сумірності та пропорції, так і несумірності. Останнє явище відкрив нібито сам Піфагор, Гіппас же видав це відкриття «недостойним». Такий учинок сприймався піфагорійцями тим хворобливіше, що відкрите ними явище несумірності вони особливо ретельно приховували, тому що бачили джерело організованості й розумності світу в числі. Числа ж, вважали вони, складаються з однакових одиниць. Так що в основі світу лежить одиниця. І от виявляється, що в основі світу лежать принаймні дві різні одиниці, що не зводяться одна до однлї. Так що нерозумне, ірраціональне опинилося в самому серці світу. Піфагорійці не знали, що із цим робити. Явище несумірності руйнувало їхній світогляд. Тому вони його приховували. Гіппас же видав таємницю несумірності, хоч, очевидно, тільки акусматикам. За це він був вигнаний із союзу. Пішовши відтіля, Гіппас, можливо, повів із собою частину акусматиків, інакше не говорили б, що якщо Піфагор – глава математиків, то Гіппас – глава акусматиків. Піфагорійці прокляли Гіппаса й, застосовуючи найбільш первісну шкідливу магію, спорудили йому, живому, могилу. І Гіппас незабаром потонув.

Піфагорійська медицина. Піфагорійці лікували тіло гімнастикою і зовнішніми ліками, а душу – музикою. Вони уникали негативних емоцій: гніву, зневіри й душевної тривоги. Для цього вони застосовували психотерапію. Вони прагнули запобігати хвороби, для чого розробляли режим харчування й відпочинку. При лікуванні піфагорійці віддавали перевагу перед зовнішніми засобам перед внутрішніми, а тим більше хірургічним втручанням.

Еволюція піфагорійської медицини показує ніби народження медицини як науки з лікувальної магії. Родоначальник Кротонської медичної школи – Калліфон. Він учень Піфагора. Калліфон – лікар-жрець при храмі бога лікування Асклепія. А його син Демокед – уже не жрець, він перебуває в конфлікті з батьком. Життя Демокеда було переповнене пригодами. Перебуваючи у перському полоні, він вилікував

перського царя Дарія, за що той замінив йому пару залізних ланцюгів на дві пари золотих. Зрештою Демокед повернувся на батьківщину.

Алкмеон. Це найбільш відомий лікар-філософ Кротонської школи. Його акме припало на роки старості Піфагора. Будучи філософуючим лікарем, Алкмеон цікавився загальною причиною хвороби, і цю причину він знайшов у порушенні «ісономії», тобто рівноваги в змішанні якостей тіла, або в пануванні однієї з цих якостей (інакше кажучи, в «монархії»). Алкмеон – родоначальник анатомії. Він помітив, що від мозку до очних западин ідуть ніби «дві вузькі доріжки». Звідси він дійшов висновку про те, що мозок – орган мислення. Алкмеон розрізняв відчуття і мислення. Тварина відчуває, але не мислить. Як піфагорієць, Алкмеон розділяв учення раннього піфагореїзму про безсмертя душі: душа безсмертна й богоподібна, тому що вона має вічний саморух.

Дата добавления: 2014-01-05