Парменід

Вчення Парменіда – вже зріла форма філософіїеэлеатів. Саме Парменіид розвинув поняття єдиного світового бога Ксенофана в поняття єдиного буття й порушив питання про співвідношення буття і мислення. Разом з тим, Парменід був метафізиком: він учив про незмінність буття. Якщо Геракліт вважав, що все тече, то Парменід стверджував, що по суті все незмінне.

Життя і твори. Парменід – сучасник Геракліта. Акме того й іншого припадає на 69-ту олімпіаду (504 – 501 р. до н.е.). У Платона Парменід на тридцять років молодший, інакше він не міг би зустрітися з юним Сократом, а ця зустріч описана в діалозі Платона «Парменід». Парменід жив в Елеї, він створив закони для свого рідного міста. Учителі Парменіда – Ксенофан і піфагорієць Аміній. Головний твір Парменіда – філософська поема «Про природу». За змістом вона розпадається на пролог і дві частини. Пролог зберігся повністю. Від першої частини збереглося приблизно дев'ять десятих, а від другої – одна десята тексту. Прозаїчний твір Парменіда «Ахіллес» втрачений повністю.

Пролог. Пролог алегоричний. Він плід художньо-міфологічного світогляду. Перехід від прологу до основної частини поеми – ілюстрація генези філософії. У пролозі розповідається про уявну поїздку юного Парменіда до богині справедливості Діке, вона ж богиня правосуддя й відплати. Парменід їде на звичайній двоколісній і одноосьовій колісниці з двома кіньми. Але коні ці не прості – вони «розумні». Шлях Парменіда також незвичайний: він лежить «поза людською стежкою». Провідники Парменіда – Геліади, тобто «діви Сонця». Покинувши «домівку Ночі» і скинувши покривала зі своїх голів, Геліади настільки кваплять біг коней до світла, що розігріта вісь звучить як сопілка. Шлях упирається в «ворота доріг Ночі й Дня». Із світла виходить богиня справедливості Діке, відома нам за Гесіодом. Діке фігурує й у Геракліта. Разом зі своїми слугами Ерініями вона стежить за тим, щоб Сонце не переступило міри. Тут же вона вітає юнака й бере його за праву руку... І далі йде її безперервний монолог. Своє вчення Парменід вкладає у вуста

Діке. Вона називає Парменіда юнаком, якого привела до неї не «зла доля», а «право» і «закон». Нехтуючи міфологією, богиня (самозаперечення міфології) наказує Парменіду побороти силу звички, сліпу прихильність до чужих думок, утриматися від балаканини й звернутися до розуму як єдиного керівника. Діке говорить Парменіду: «Розумом ти розсуди важку цю задачу, дану мною тобі» [ДК 28 (18) В6]. Незважаючи на віршовану форму викладу, мова Діке суха й логічна. Це мова філософії. В особі цієї богині правди і справедливості самі боги ніби відрікаються від міфології й починають служити філософії. Відтепер їхній вищий бог не Зевс, а Логос. Богиня закликає Парменіда до сміливості духу. В істини, каже вона йому, «безтрепетне серце». Він повинен знати й «безтрепетне серце досконалої істини» і «позбавлені справжньої достовірності думки смертних» (В 6). Відповідно до цього дві частини поеми прийнято називати «Шлях істини» і «Шлях думки».

«Шлях істини». У центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: питання про відношення буття і небуття та питання про відношення буття і мислення. Обидва питання, підкреслює Діке, можуть бути розв'язанітільки розумом.

Буття і небуття. Однак розум діє не безпомилково. Навіть на шляху істини його підстерігають пастки і западні. Потрапивши в них, розум піде невірним шляхом і ніколи не досягне істини. Перша пастка полягає в допущенні існування небуття. Варто тільки погодитися з тим, що «є небуття і [це] небуття необхідно існує» (В 2,5), як ми потрапимо в пастку для думки. Друга пастка полягає в допущенні того, що «буття і небуття тотожні й нетотожні». Тут уже свідомо допускається існування небуття (перша пастка), але далі небуття ототожнюється з буттям. А потім ця тотожність буття й небуття заперечується.

Перша пастка анонімна. Друга ж належить «пустоголовому племені», чий розум безпомічно блукає. Ці «пустоголові» разом з тим «двоголови». Адже одна голова не може вмістити в собі дві взаємовиключних тези. В одній голові може вміститися лише теза, що буття і небуття тотожні, а в іншій – що буття і небуття нетотожні. Але, продовжуючи думку Парменіда, можна сказати, що й теза про те, що небуття є, тобто що небуття є буття, не може вміститися в одній голові, так що голів має бути ще більше. В «пустоголовому племені» можна вгадати гераклітівців, адже «двоголові» для всього, говорить Парменід, бачать «дорогу назад», а цьому вчив Геракліт (у нього «шлях вверх» і «шлях униз» збігаються). У такий спосіб Парменід підійшов до закону заборони суперечності – до головного закону мислення.

Власна точка зору Парменіда випливає, очевидно, з тези, що буття і небуття нетотожні, тобто що буття існує, а небуття не існує. Діке проголошує, що зі шляху істини

не зіб'ється лише той, хто переконаний, що «буття ж є», а «небуття не існує», «є буття, а небуття зовсім немає* (В 6 1 – 2; В 2,3).

Доведення. Парменід уперше вдається до доведення філософської тези. До нього філософи головним чином проголошували, у кращому випадку вони опиралися на аналогії та метафори. У Парменіда ж ми знаходимо справжнє доведення. Небуття не існує тому, що «небуття неможливо ні пізнати, ні в слові виразити». Інакше кажучи, «те, що не є, невимовне, немислиме» (В 7, 8 – 9). Однак це доведення саме має бути доведене. Тому Діке звертається до питання про буття і мислення.

Буття і мислення. Уже з попереднього було ясно, що Парменід визнає існуючим лише те, що мислиме і може бути виражене у словах. Справді. Діке говорить: «Мислення і буття те саме» (В 3) або «те саме думка про предмет і предмет думки». Це можна зрозуміти як те, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат.

Але цю ж тезу про тотожність буття і мислення можна зрозуміти і як твердження, що предмет і думка існують самостійно, самі собою, але що думка – лише тоді думка, коли вона предметна, а предмет лише тоді предмет, коли він мислимий. На користь такого тлумачення парменідівського ототожнення буття і мислення говорить друге з вищенаведених формулювань: «Те саме – думка про предмет і предмет думки». Парменід був би правий, якби вважав, що у справжньому розумінні існує те, що може бути мислиме, тобто істотне, загальне, головне, тоді як те, що немислиме, тобто несуттєве, часткове, не головне, випадкове, майже не існує. Але він був би не правий, якби вважав, що все те, що мислиме, існує. Це був би ідеалізм, і він не виключений для Парменіда в силу недостатньої аналітичності його мислення.

Небуття і мислення. Що це не виключено, видно з того способу, яким Парменід спростовує існування небуття. Небуття не існує, тому що воно немислиме. А немислиме воно тому, що сама думка про небуття робить небуття буттям як предмет думки.

Не слід шукати у філософа більше того, що в нього є. Парменід ще не розрізняв різні значення буття, на що звернув увагу вже Аристотель і його послідовники – перипатетики. Евдем писав: «Мабуть, можна не дивуватися тому, що Парменід захопився міркуваннями, які не заслуговують довіри, і був уведений в оману такими предметами, які тоді ще не були ясні. Тому що тоді ще ніхто не говорив про багато значень [буття]» (А 28).

Парменід не розрізняє предмет думки і думку про предмет. Його спантеличує те, що думка про предмет, а також виражаюче цю думку слово існують, що, як він сам говорить у своїй поемі, «і слово, і думка буттям повинні бути» (В 6, 1). Але слово і думка

існують по-своєму. Їхнє буття відмінне від буття предмета. У Парменіда ж виходить, що якщо слово і думка про що-небудь існують, то існує й те, що мислиться й про що мовиться слово. Стосовно небуття це означає, що для того щоб залишитися небуттям,воно повинно бути немислимим і невисловлюваним, а як тільки ми називаємо небуття небуттям і маємо про нього поняття, то воно стає буттям. Це невірно. Можна мислити й те, чого немає. Можна й говорити про те, чого немає. Усякий нереалізований, але розумний проект – приклад цьому. Проект існує як проект (думка про предмет), але не предметно.

Метафізика. У питанні ж про розвиток Парменід уже входить у сферу метафізики як антидіалектики. Парменід робить цілком логічний, але водночас метафізичний висновок з тієї, здавалося б, безсумнівної тези, що небуття не існує. Якщо небуття не існує, то буття єдине й нерухоме. Справді, розділити буття на частини могло б лише небуття, але його немає. Усяка зміна припускає, що щось зникає і щось з'являється, але на рівні буття щось може зникнути лише в небутті й з'явитися лише з небуття. Тому буття і єдине, і незмінне, і Парменід говорить, що «буття нерухомо лежить у межах оковів найбільших». Воно замкнуте, самодостатнє, невразливе, «подібне на масу добре закругленої кулі, усюди рівновіддаленої від центру» (В 8). Для цього буття не існує ні минулого, ні майбутнього. Парменід, отже, метафізично відірвав буття від становлення, єдність – від множини. Правда, зробив він це лише на найбільш абстрактному рівні – на рівні буття. Але саме цей рівень оголошувався Парменідом істинним. У діалектиці Геракліта містилася крайність, тому що вона граничила з релятивізмом. Але в крайність упадав і Парменід. Його буття не потік, як у Геракліта, а ніби лід. Справжня діалектика не протистоїть метафізиці як інша крайність. Вона «золота середина» між релятивізмом і метафізикою як антидіалектикою. Цю «золоту середину» античність так і не знайшла,

«Шлях думки». Розповівши про буття, небуття і мислення, Діке різко обриває свою розповідь про істину словами: «На цьому місці я закінчую [своє] достовірне вчення і міркування про істину... Дізнайся відтак думки смертних, слухаючи оманний (цього разу – А. Ч.) лад моїх віршів» (В 8, 53). Переходячи до викладу думки смертних, богиня обіцяє Парменіду, що він довідається «і природу ефіру, і всі світила в ефірі, і руйнівні справи чистого світлого сонячного смолоскипа», і те, «звідки виникло все це». Вона далі обіцяє юнакові: «Довідаєшся також про природу круглоокого Місяця й справи її мандрівок; так само будеш знати, звідки виросло оточуюче [нас] небо і як керуюча ним Необхідність змусила його стерегти границі світил» (В 10). А ще, говорить Діке, Парменід довідається, «як

почали виникати Земля, Сонце, Місяць, всюдисущий ефір, небесний чумацький шлях, крайній Олімп і гаряча сила зірок» (В 11).

Однак зі збережених рядків другої частини поеми ми цього не довідаємося. Довідаємосяюся ж ми з них лише те, що в цій частині поемии мова йде вже не про буття і небуттяя, а про два природні первні – про вогонь (світло) і землю (пітьму). У фізичній картині змальованого світу велику роль Діке (Парменід) відводить Афродіті та її синові Еросу. Афродіта перебуває в центрі космосу й усім відтіля керує. Зокрема, Афродіта завідує рухом душ. Вона «посилає душі то з видимого [світу] в невидимий, то назад» (В 13). Видимий і невидимий світи – зовсім не буття й небуття, обидва вони є частинами гаданого й уявного Світу. Обидва світи – предмет «оманних слів». Тут Ерос – та сила, що з'єднує і пов'язує протилежне, світло й пітьму, вогонь і землю, чоловіче й жіноче. Отже, фізична картина світу в Парменіда діалектична. Але вона оголошується ним неістинною.

Уже древні намагалися пояснити, що змусило Парменіда доповнити свою картину істинного світу картиною світу неістинного й кому ця друга картина належить? На перше питання тричі відповідає сама Діке, викладаючи Парменіду «гаданий устрій [речей], щоб жодне думка смертних не обігнала» філософа (В 8, 60-61), тобто він повинен показати, що все це йому добре відоме, щоб не здатись опонентам невігласом.

Що ж стосується другого питання, то древні не сумнівалися, що фізична картина світу – творіння Парменіда. Однак деякі сучасні історики античної філософії вважаають, що філософ виклав тут якесь чуже вчення, можливо навіть піфагорійську фізику, яка іншими шляхами до нас не дійшла.

Дата добавления: 2014-01-05