Афінська філософія

Меліс

Зенон

Інший видатний представник школи елеатів – Зенон. Його акме припадає на 78-у або 79-у олімпіаду, тобто на 60-і рр. V ст. до н.е. Зенон – учень Парменіда. Про його життя нічого невідомо, більше відомо про його смерть. Зенон загинув героїчною смертю в боротьбі з тиранією й «довів ділом, що великому чоловіку ганебно бути боягузливим» (Плутарх). Від численних праць Зенона: «Суперечки», «Проти філософів» (ми вважаємо, що це був антипіфагорійський твір, що тоді ще неологізм Піфагора «філософ» поширювався тільки на піфагорійців), «Про природу» збереглося лише кілька фрагментів.

Суб'єктивна діалектика Зенона. Аристотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб'єктивна діалектика – мистецтво діалектичного міркування й суперечки, мистецтво «спростовувати [про-

тивника] і за допомогою заперечень ставити його в скрутне становище» (Плутарх). В умовах античної демократії мистецтво сперечатись і переконувати стало життєво важливим, тому Зенон міг брати великі гроші за навчання мистецтву суперечки, эристиці, показавши тим самим приклад софістам.

Метод Зенона не був методом прямого доведення. Зенон доводив від противного, зводячи до абсурду поглчяд супротивника, протилежний його власному. З цього випливала істинність тези Зенона. Це значить, що Зенон користувався законом виключеного третього. Щоб довести, що твердження " А є В" істинне, Зенон доводив, що «А не є В» («А є не- В») хибне, а хибність цієї тези Зенон доводив, виходячи з допущення його істинності, що приводить до однакової істинності С і не-С, а це неможливо (знову діє закон виключеного третього). Міркування Зенона називались «епіхейрема» (у нашому звучанні «епіхерема»), тобто стислий умовивід, а також «апорія» – непрохідність, безвихідний стан.

Своє мистецтво суперечки Зенон застосовував для посоромлення тих, хто висміював Парменіда за те, що той заперечував очевидне: множину і рух.

Єдність буття. Застосовуючи свій метод доведення від противного до проблеми єдності або множинності сутнього, буття, Зенон стверджував, що допущення множинності буття заводить думку в безвихідь, уводить у стан апорії. До нас дійшли дві зенонівські епіхереми з цього питання. Кожна епіхерема складається з тези й антитези.

Перша епіхерема така: «Якщо існує багато [речей], то їх повинно бути [рівно] стільки, скільки їх [дійсно] є, аж ніяк не більше й не менше, ніж скільки їх є. Якщо ж їх стільки, скільки їх є, то кількість їх обмежена» [ДК 29 (19) В 3]. Така теза першої епіхереми Зенона проти множини. Антитеза ж говорить: «Якщо існує багато [речей], то сутнє [по кількості] безмежне. Тому що між [окремими] речами завжди перебувають інші [речі], а між цими знов інші. І в такий спосіб сутнє необмежене [по кількості]» (В 3). Нехай А – сутнє, В – єдине (не множинне), С – обмежене по кількості, граничне. Тоді А є В (сутнє є єдине), тому що допущення, що А не є В (сутнє не є єдине), або що А є не-в (сутнє є не-єдине), приводить до того, що не- в [не єдине, тобто множинне] є С и не-с (обмежене по кількості й не-обмежене по кількості). А це неможливо. Отже, наше допущення, що сутнє є множинне, хибне, з чого Зенон робить висновок, що судження «сутнє є єдине» істинне.

Але чи випливає такий висновок з нашого допущення? Адже з хибності загальностверджувального судження не випливає істинність загальнозаперечувального. Обидва судження не можуть бути водночас істинними, але вони

можуть бути водночас помилковими, коли істина лежить посередині. Наприклад, судження «всі лебеді білі» хибне, тому що при відкритті Австралії стали відомі й чорні лебеді, але з нього не випливає, що «всі лебеді не-білі». Так що істинними судженнями тут будуть: «Деякі лебеді білі» і «Деякі лебеді не білі». У нашому ж випадку сутнє первісно неподільне: адже говориться про сутнє як таке, про сутнє в його цілісності, без додавання до нього обмежника «деякі». А це означає, що те, що має бути доведене, вже допущене, передбачене. Це одна з типових логічних помилок: передбачення в доведенні.

У другій епіхеремі говориться: «Якщо сутнє множинне, то воно має бути і малим, і великим: настільки малим, щоб [зовсім] не мати величини, і настільки великим, щоб бути нескінченним» (В 1). Тут теж А є В (сутнє є єдине), тому що допущення, що А є не-в означає, що не-в є С и не-с, тільки тут під С мається на увазі не обмежене, як у першому випадку, а нескінченно мале, а під не-с – не необмежене, а нескінченно велике. У другій епіхеремі відмінність між С и не-с більша, ніж у першій.

Хід міркування в цій, другій, епіхеремі, очевидно, такий: якщо члени множини неподільні, то вони не мають величини, а тому вся множина нескінченно мала; якщо члени множини подільні, то та ж ситуація виникає й з підмножинами; якщо все-таки на якомусь рівні сходження є межа ділення, то це означає, що саме на цьому рівні, а не вище, все перетворюється в ніщо, через що все вищестояще так само послідовно стає нічим. І, нарешті, вихідна множина як сума нулів є нуль, ніщо, або нескінченно мала. Якщо ж межі діленню немає, то множина складається з нескінченної кількості частин, а тому нескінченно велика. Це невірно. Зенон (і ніхто з його сучасників) не знав того, що нескінченна сума нескінченно малих величин є скінченна величина. Тоді не розрізняли два види нескінченності: екстенсивну (ушир) і інтенсивну (углиб). Інтенсивна нескінченність цілком уживаєтся з екстенсивною скінченністю.

Весь хід міркувань Зенона припускає, що буття просторове, що існувати означає мати величину, а мати величину – мати просторовий обсяг. Тому Аристотель у «Метафізиці» так формулює уявлення Зенона про буття: «Існуюче – це величина, а раз величина, то й щось тілесне» (III, 4). Сам же Зенон говорив, що «якби хто-небудь відповів йому, що таке єдине, то він міг би сказати, що таке буття» (Евдем). Треба відзначити, що міркування Зенона проти множинного зачіпали й проблему єдиного. Якщо те, що не має частин, ніщо, то ніщо і неподільне єдине буття Парменіда. Це також помітив Аристотель, підкресливши, що «якщо саме собою єдине неподільне, то, відповідно до положення Зенона, воно повинно бути нічим» (III, 4). А пізніше римський філософ Сенека

з жахом скаже про те, що «елеєць Зенон зруйнував усе до тла» (А 21). Але сам Зенон про це не підозрював. Його загальний висновок з обох епіхерем (апорій) проти множини такий: «Тому, хто стверджує множинність [сутнього], доводиться впадати в суперечності».

Нерухомість буття. Зенонівські міркування проти руху (їх-то й мають у першу чергу на увазі, коли говорять про апорії Зенона) дійшли до нас через «Фізику» (VI, 9) Аристотеля. Пізніше вони одержали найменування «Дихотомія» – разрубування надвоє, «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Стадіон».

Перша апорія говорить, що рух не може початися, тому що предмет, який рухається, повинен дійти до половини шляху, перш ніж він дійде до кінця, але щоб дійти до половини, він повинен дійти до половини половини, і так нескінченно, тобто, щоб потрапити з однієї точки в іншу, треба пройти нескінченну кількість точок, а це неможливо. Математично це виражається сумою нескінченного ряду дробів, який має межу, рівну всьому шляху, що приймається тут за одиницю, тобто

Математично це розв'язується, але не ясний фізичний смисл того, що нескінченно малий відрізок шляху прямує до нуля й водночас не зникає. Чи не значить це, що простір атомарний? У другому міркуванні проти руху швидке (Ахіллес) не наздожене повільне (черепаху). Адже коли воно прийде в ту точку, яку займало в момент старту як швидкого, так і повільного повільне, то повільне відійде від свого вихідного місця на таку частину первісної відстані між швидким і повільним, на скільки швидкість повільного менша від швидкості швидкого. І ця ситуація буде повторюватися нескінченно. Математично це можна виразити так: нехай S – відстань між вихідною точкою швидкого й тією точкою, де більш швидке наздожене більш повільне, тоді

Цей збіжний ряд величин межа, тому відстань S завжди можна обчислити, знаючи «а» – вихідна відстань між швидким і повільним, і «b» – відношення швидкостей швидкого і повільного. Останній член ряду при b > 1 прямує до нуля. Вся трудність полягає, однак, у виявленні фізичного смислу нескінченно убутного, але водночас не зникаючого інтервалу.

Смисл обох апорій у тому, що якщо простір нескінченно ділений, то рух не може ні початися, ні скінчитися.

Смисл третьої апорії в тому, що рух неможливий і при допущенні переривчастості простору. Третя апорія говорить, що стріла, котра летить, спочиває, тому що предмет, який рухається, завжди займає

рівне собі місце, але «міститься кожний момент часу в рівному йому місці» – що означає, спочиває в ньому. Якщо ж стріла, котра летить, у кожний момент часу спочиває у своєму місці, то це означає, що вона нерухома. Адже із суми станів спокою рух ніяк не може скластися.

Аналогічна цьому й четверта апорія.

Смисл цих обох апорій у тому, що рух неможливий і при допущенні переривчастості простору. Тому дві перші апорії утворюють ніби тезу, а два другі – антитезу, в цілому ж виходить, що рух неможливий ні при допущенні переривчастості простору, ні при допущенні його безперервності.

Зенон вірно помітив діалектику в понятті руху, але розірвав це поняття на дві частини й протиставив їх одна одній. Насправді простір і час і перервні, і безперервні, і рух є розв'язанням суперечності між перервністю й безперервністю як простору, так і часу.

Апорії Зенона викликали велике замішання. Першим опонентом Зенона був якийсь філософ, який вирішив спростувати філософа-парадоксаліста емпірично: він відразу став ходити перед Зеноном, але Зенон пояснив, що він доводить зовсім не те, що руху нема, а лише те, що він немислимий, що, однак, відповідно до тези елеатів про тотожність мислення і буття все-таки повинно було означати, що руху нема, але не в чуттєвому, а в мислимому світі.

Першим, хто піддав апорії Зенона серйозному аналізу, був Аристотель, про що скажемо пізніше. Зараз же лише зазначимо, що з критики Аристотеля випливає, що в самого Зенона його апорії були виражені досить незграбно, інакше Аристотель в «Фізиці» не сказав би, що «Зенон застосовує помилковий засновок, начебто неможливо в скінченний час пройти нескінченне» (VI, 2). Це означає, що Зенон не усвідомлював, що час аналогічно з простором ділиться на нескінченну кількість нескінченно малих частин і так само, як і простір, перервний і неперервний, скінченний і нескінченний.

Тому треба розрізняти ту проблематику, яку Зенон підмітив у своїх апоріях, і ту історично недосконалу форму, яку він надав цій проблематиці.

Зенон і Парменід. Доводячи, що буття єдине і нерухоме, Зенон іде шляхом, зворотним парменідівському. Якщо Парменід ішов від істинного в його розумінні світу й починав відразу з аналізу буття як такого, а потім уже переходив до світу уявного, то Зенон у відповідності зі своїм методом доведення від противного йшов від уявного в його розумінні світу до світу істинного. Він доводить, що фізичний світ суперечливий, а тому не може бути істинним, а раз так, то істинним є надчуттєвий світ.

Парадокс місця. Свою апорію «Стріла», відповідно до якої предмет, який рухається, спочиває, тому що він у кожний момент руху

збігається зі своїм місцем, а отже, спочиває в ньому (інший варіант цієї апорії в Діогена Лаертського: «Тіло, що рухається, не рухається ні в тому місці, де воно є, ні в тому, де його нема» [IX, 72]), Зенон підкріплював міркуваннями про місце. Заперечуючи тим, хто говорив, що предмет не тотожний своєму місцю, що місце існує незалежно від предмета, який рухається в ньому, що місце самостійне, а тому не можна сказати, що предмет збігається з місцем і спочиває в ньому, Зенон запитував: «Де ж тоді перебуває це самостійне місце?» Аристотель цю думку Зенона виразив так: «Якщо місце є щось [існуюче незалежно] від перебуваючого (в ньому предмета. – А. Ч.), то в чому воно буде перебувати?» Або: «Апорія Зенона досліджує деяке поняття, тому що якщо все сутнє [перебуває] у просторі, то очевидно, що буде простір простору, і це піде в нескінченність».

Медімн пшениці. Зенон побачив проблему й у чуттєвому сприйнятті. Чи повинно падіння медімна (52 із зайвим літра) пшениці видавати шум, якщо падіння одного зерна не чутно? Зенон підійшов тут до того, що пізніше було названо «порогом відчуття». Звичайно, і падіння одного зерна викликає вібрацію, а тим самим і звук, але людське вухо вловлює лише ті звуки, які переходять через поріг можливої чутливості органа слуху.

Міркування Зенона зіграли величезну роль у розвитку предметного мислення. Поставлені ним проблеми єдності та множини, руху і спокою остаточно не розв'язані й понині. Зенон перший після Парменіда став доводити. Н.Бурбакі відзначає, що якщо грецькі філософи VII – VI ст. до н.е. ще тільки стверджують і провіщають, то «починаючи з Парменіда й особливо Зенона, вони вже аргументують, намагаючись виділити загальні положення, щоб покласти їх в основу своєї діалектики; саме в Парменіда ми вперше знаходимо формулювання принципу виключеного третього, а доведення Зенона Елейського шляхом приведення до абсурду знамениті й зараз» (Бурбаки Н. Очерки по истории математики. М., 1963. С. 11).

Меліс – останній представник школи елеатів. Сформульоване Парменідом учення елеатів знайшло в першій половині V ст. до н.е. свого видатного захисника в особі учня Парменіда Зенона. Іншим послідовником Парменіда був Меліс, який, залишаючись у цілому вірним ученню Парменіда, змінив його у двох принципових пунктах. В V ст. до н.е. вчення елеатів стало вже не «великогрецьким», а загальгрецьким явищем, і Меліс був зовсім не італійцем, а іонійцем. Він жив на острові Самосі, будучи в такий спосіб земляком Піфагора. Акме Меліса припадає на 84-ю олімпіаду

(444 – 441 р. до н.е.). Меліс був не тільки філософом, а й великим державним діячем. Будучи сучасником Перікла, Меліс був його супротивником. Він противився гегемоністським устремлінням Афін, які перетворили антиперський Афінський морський союз в Афінський Архе. До цього часу в результаті греко-перських війн Самос був звільнений від персів, і Меліс командував там флотом. Плутарх розповідає про те, що Меліс одержав в 441 р. до н.е. морську перемогу над афінянами. Однак незабаром Перікл висадив на острові морський десант. Піддавши місто дев'ятимісячній облозі й зруйнувавши його стіни, Перікл змусив місто здатися, відібрав у самосців весь їхній флот і наклав на них величезну контрибуцію. Про долю Меліса Плутарх нічого не повідомляє.

Меліс – автор праці «Про природу», уривки з якої ми знаходимо в Сімплікія.

Про Меліса говориться й в Аристотеля. Аристотель невисокої думки про Меліса. Він протиставляє Меліса разом із Ксенофаном як людей грубо мислячих Парменіду, розуму більш тонкому й проникливому (Метаф. I, 5). Дорікаючи й Парменіду, і Мелісу в еристиці, тобто у пристрасті до суперечки заради самої суперечки, коли допускаються й помилкові засновки, і нелогічні міркування, Аристотель уважає, що все-таки «більш грубе [міркування] Меліса» (Фіз. I, 3). Це ставлення Аристотеля до Меліса вплинуло на наступну суб'єктивну історію філософії, у якій Мелісу майже не приділялось уваги.

Однак Меліс такої уваги заслуговує. По-перше, він дав ясний і чіткий, без усяких поетичних метафор, як це було в Парменіда, прозаїчний виклад учення елеатів. Йому належить формулювання «закону збереження буття» – головного пункту вчення елеатів. Цей закон відомий у його латинському формулюванні: ex nihilo nihil fit – «з нічого не буває нічого». Але мало хто знає, що вперше цей закон збереження буття сформулював Меліс у словах: «з нічого ніколи не може виникнути щось» [ДК 30(20); В 1]. Цей закон був прийнятий всіма античними філософами незалежно від того, визнавали вони наявність небуття у світі чи ні.

По-друге, Меліс, приймаючи такі парменідівські характеристики буття, як єдність і однорідність, витлумачив вічність буття не як позачасовість, а як вічність у часі. Минуле і майбутнє для Меліса не небуття (у тому розумінні, що минулого вже нема, а майбутнього ще немає), а частини буття, тоді як Парменід говорив про буття, що його не було в минулому й не буде в майбутньому, а воно все в сьогоденні. Учень Прокла й учитель Сімплікія Амоній писав, що Парменід у своїх віршах учив: «Не існує ні минулого, ні майбутнього, адже [минуле] вже не існує, [майбутнє] ще не існує». У Меліса ж існує не тільки сьогодення, а й минуле і майбутнє. Буття вічне в тому розумінні, що воно було, є і буде вічно.

По-третє. Меліс принципово змінив учення Ксенофана і Парменіда про скінченність буття в просторі. Буття Меліса безмежне. Він учив, що сутнє «вічне, безмежне» (В 7). Аристотель прямо в цьому питанні протиставляє Парменіда й Меліса. Він говорить, що «перший (тобто Парменід. – А. Ч.) визнає його (тобто сутнє. – А. Ч.) скінченним, другий же (Меліс. – А. Ч.) – безмежним» (Метаф. I, 5). До думки про просторову безмежність світобудови Меліс прийшов, виходячи з єдності сутнього. Якби сутнє було обмежене межею, то воно не було б єдиним, воно було б двояким: тим, що обмежене, і тим, що обмежує. Отже сутнє необмежене, а тому безмежне.

По-четверте, Меліс, закриваючи можливість персоналізації буття, підкреслює, що буття не страждає і не засмучується. Якби воно зазнавало страждання, то воно б не мало повноти існування.

По-п'яте, Меліс – матеріаліст. На це звертає нашу увагу Аристотель. Аристотель говорить, що якщо «Парменід говорив про пізнаване розумом єдине», то «Меліс говорить про матеріально єдине» (Метаф. I, 5).

По-шосте, Меліс був атеїстом. Діоген Лаерцій повідомляє про Меліса, що «і про богів він говорив, що не слід про них учити, тому що пізнання їх неможливе» (А 1).

Такі погляди Меліса. Як уже було сказано, Меліс змінив учення Парменіда у двох, принаймні, принципових пунктах. Ідеальне й скінченне буття Парменіда Меліс замінив матеріальним і нескінченним буттям.

Що стосується гносеологічного аспекту, то Меліс, наскільки ми знаємо, залишався на позиціях Парменіда, вважаючи, що почуття, малюючи нам множинно сутнє, обманюють нас і що істинну картину світу дає тільки розум, показуючи, що буття «вічне, безмежне, єдине й цілком однородне» (В 7).

У вченні Меліса виявилася суперечливість учения элеатів. Ставши ідеальним, буття у Парменіда залишалося просторовим, а тим самим якоюсь мірою тілесним. Парменід порівнював буття з кулею. Але тілесне не може бути так абсолютно єдиним, як цього хотіли елеати, у тому числі й Меліс. Тілесне буття не може бути ні однорідним, ні нерухомим, ні абсолютно повним. У Меліса як іонійця, який тяжів не тільки до італійської, а й до іонійської філософської традиції, вчення елеатів набуло матеріалістичного й атеїстичного характеру. Буття Меліса – поєднання Анаксимандрового апейрона і парменідового буття. Від Анаксимандра приходить думка про безмежність і речовинність буття, а від Парменіда – розуміння цього буття як вічного, завжди собі рівного, єдиного і неподільного, як того, що протистоїть світу явищ і доступне лише логічному мисленню.

ЕМПЕДОКЛ*

Філософія Емпедокла – останнього великого представника «великогрецької» фізики V ст. до н.е. – синтетична. Вона поєднує в собі італійську та іонійську традиції, а всередині останньої Емпедокл примиряє крайності іонійського монізму своїм плюралізмом.

Життя і праці Емпедокла. Е мпедокл жив у Сицилії, у місті Акрагасі (пізніше це латинський Агрігент). Діоген Лаертський відносить акме Емпедокла до 84-й олімпіади (444 – 441 р. до н.е.). Емпедокл – сучасник піфагорійця Філолая й елеата Зенона. Учителі Емпедокла – піфагорійці, а також Ксенофан і Парменід. Емпедокл був допущений піфагорійцями на їхні заняття в якості «піфагорика», тобто не-члена Союзу, але не виправдав їхньої довіри, розголосивши те, що почув. Після цього піфагорійці прийняли закон, що забороняє брати участь у їхніх заняттях епічним поетам, у тому числі й Емпедоклу – авторові філософських поем. Традиція говорить про Емпедокла як оратора, ритора, лікаря, інженера, поета й філософа. Історик Тімей (IV – III ст. до н.е.), описує Емпедокла як супротивника особистої влади й прихильника демократії. Як людина Емпедокл був марнолюбний і видавав себе за божество. Він хотів, щоб люди думали, що боги взяли його живим на Олімп, а тому, почуваючи наближення смерті, кинувся в кратер Етни. Але вулкан викинув одну з його мідних сандалій, і задум Емпедокла не вдався.

Вірші й трагедії Емпедокла загинули. Ми знаємо тільки, що в одному зі своїх віршів Емпедокл описав переправу перського царя Ксеркса, що йде війною проти греків, через Геллеспонт. В «Гімні Аполлонові» Емпедокл бачить в образі одного з олімпійських богів уособлене Сонце. Емпедокл – автор двох філософських поем: «Про природу» і «Очищення». Перша збереглася в уривках досить великих, від другої дійшло до нас зовсім небагато. Погляди Емпедокла описані у великій доксографії.

Первні. Примиряючи іонійців і італійця Ксенофана (у своїй фізиці він дотримувався іонійської традиції), Емпедокл бер за першооснову світобудови всі чотири традиційні стихії, які він називає «чотирма коріннями речей». Земля, вода, повітря й вогонь «рівні й усі однаково древнього роду» (17, 27). Ці першооснови одна в одну не перетворюються. Емпедокл поетично конкретизує першооснови в таких образах, як «бурхливе море» і «темна, холодна волога» (вода), як «сокровеннмй твердий світу початок» (земля), як «гаряче й променисте Сонце» (вогонь) і як «безсмертна височінь, сяйвом дня залита» і «неосяжне небо» (повітря). Крім того,

*Див. також: Чанышев А. Н. Материализм Эмпедокла // Вестник МГУ. Серия VIII. Философия. 1976. № 1.

віддаючи данину міфології, Емпедокл ототожнює чотири корені з такими богами, як Зевс, Гера, Аїд і Нестіс – сицилійське божество води. Всі інші боги виникають від цих «коренів». Усе, що не є у світобудові, – те або інше поєднання різних доз «коренів». Наприклад, кістка складається з двох частин води, двох частин землі й чотирьох частин вогню, а нерви – із двох частин води, однієї частини землі й однієї частини вогню. Взагалі в Емпедокла «кожен [член] існує в силу певного відношення». У крові всі чотири корені перемішані найбільш рівномірно.

Любов і ненависть. Е мпедоклові «корені речей», навіть вогонь, пасивні. Тому всі процеси у світобудові Емпедокл пояснює боротьбою двох антагоністичних первнів. Ці первні не фізичні, а психічні. Це, по-перше, Філія – любов (інші її імена – Гармонія, Радість і Афродіта, однак не міфологічна богиня любові, а космічна сила, що «оббігає надра стихій», чого, говорить Емпедокл про себе з гордістю, не зрозумів до нього жоден «смертний чоловік»), і, по-друге, Нейкос – ненависть, або гнів. Любов – космічна причина єдності й добра. Ненависть – причина множини і зла. Любов з'єднує неоднорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє неоднорідне і з'єднує однорідне. Стихії «у гніві... різновидні й нарізно існують, але в любові поєднуються, пристрастю палаючи взаємною» (21, 7 – 8). Обидві сили акосмичні.

Чотири фази космічного циклу. У своїй вічній боротьбі Філія і Нейкос поперемінно беруть гору. У першій фазі перемагає любов, ненависть же витиснута за межі світу. В цьому стані світобудова – сфайрос (куля). «Там ні швидких променів Геліоса побачити неможливо, ні кошлатих грудей землі не побачиш, ні моря: так під щільним покривом Гармонії (тобто любові. – А. Ч.) там утвердився на кулю подібний, сфайрос, який окружним спокоєм пишається». У цьому стані всі чотири стихії рівномірно перемішані, вони фактично як такі не існують, що суперечить твердженню Емпедокла про вічність його першооснов, «коренів речей». Акосмічна й третя фаза «в обертанні вихру» стихій. Безроздільне панування ненависті повністю відокремлює стихії, і однорідне з'єднується (і, дійсно, у ненависті немає суперництва, як у любові). Космічні лише друга (хитка рівновага любові й ненависті) і четверта (хитка рівновага ненависті й любові) фази. Всі процеси, які відбуваються всередині другої і четвертої фаз, мають загальну спрямованість від єдності й блага до множини і зла (друга фаза) і від множини і зла до єдності й блага (четверта фаза). Судячи з біологічних уявлень Емпедокла, можна вважати, що людство живе в четвертій фазі «обертання вихору». Зміна фаз, ця «черга фатальна», відбувається вічно і з «волі фатуму». В Емпедокла немає ясності в питанні про те, чи поширюється організованість на все суще або ж космос перебуває в середині вічно хаотичної матерії

(про це говорить Аецій). Такі чотири фази обертання космічного вихру, таке «коло часів». Очевидно, що Емпедокл уявляв собі світобудову як вічно повторювану зміну фаз.

Другий синтез. Поєднуючи іонійську філософську традицію з італійською, Емпедокл однаково говорив про мінливість і незмінність світу, але фактично в різних відношеннях і частинах. Світ незмінний у своїх коренях і в межах «кола часів», але мінливий на рівні речей і усередині «кола часів».

Емпедокл приймає закон збереження буття елеатів. Він відстоює цей закон від заперечень дурнів, говорячи: «Дурні! Яка короткозора їхня думка, коли вони думають, начебто те, що дійсно раніше не було, може виникнути, або вмерти й зруйнуватися може цілковито те, що було» (11, 1-3). Слова «народження» і «смерть» Емпедокл заміняє термінами «змішування» й «розділення». Він говорить: «Немає ніякого народження, як немає й згубної смерті: є лише змішування одне з розділенням того, що змішалося. Що й звуть нерозумно народженням темні люди» (8, 2 – 4). Змішуються й розділяються «коріння речей», але «до них ніщо не додасться, у них ніщо не висохне».

Емпедокл намагається обґрунтувати вічність «коренів». Корені речей не гинуть, тому що в противному випадку було б незрозуміло, чому вони існують: «Якби гинули вони безперервно, їх нині б не стало». Для їхньої загибелі, крім того, у світобудові немає вільного місця, тобто порожнечі, наявність якої Емпедокл заперечує. У випадку загибелі коренів світ не міг би виникнути: «Що й звідки тоді б Всесвіт знову створило?» Це риторичне питання філософа ніби підсумовує стихійно-матеріалістичний характер поглядів Емпедокла.

Метемпсихоз. Разом з тим Емпедокл розділяє орфіко-піфагорійське вчення про переселення душ. Він цілком серйозно розповідає про свої минулі втілення, говорячи: «Був уже колись отроком я, був дівою колись, був кущем, був і птахом, і рибою морською безсловесною» (117, 1 – 2). Можливість такої єдності живої природи Емпедокл пояснює тим, що «у всьому є розумності частка і думки», що в «Очищеннях» перетворюється в якийсь «священний розум», розум, «думками швидкими довкола оббігаючий всю світобудову» (134, 5). Цей «розум» подібний на бога Ксенофана. Він неантропоморфний. Але в поемі «Про природу» розумність властива не богу, а всім тваринам з волі долі.

Гносеологія. Е мпедокл знаходить матеріальний носій мислення в крові, в якій чотири корені речей найбільш рівномірно перемішані. Він говорить: «У бурхливих хвилях оббігаючої крові живиться серце; у ньому ж перебуває те, що кличемо ми так часто мисленням: думка людини є кров та, що серце навколо обмиває». Емпедокл стверджував, що все пізнається йому подібним у людині: «Землю землею ми зримо й воду ми бачимо водою, чудовим ефіром ефір, вогнем же вогонь

нещадний» (109, 1 – 2). Космічну любов і ненависть людина пізнає своєю любов'ю і своєю ненавистю. Це пережитки антропоморфізму.

В Емпедокла можна помітити розрізнення повсякденної свідомості та свідомості, що виходить на рівень світогляду. Предмет світогляду – ціле, незриме для ока й невиразне для вуха, це ціле «навіть розумом не обійняти» (106). Людина пізнає лише ту малу частину його, на яку наштовхнулася своїм серцем на суєтному шляху свого обмеженого життя. Покоління людей не міцніше від струменя диму. Своє вчення Емпедокл оцінює лиш як те, що здатна прозріти смертна думка. Доскональне знання світу – привілей розуму, який «думками швидкими оббігає всю світобудову» (106), Емпедокл непослідовний у своїй гносеології, як і у своєму стихійному матеріалізмі.

Пояснення органічної доцільності. Е мпедокл жваво цікавився біологічною проблематикою. Він – продовжувач справи Анаксимандра і Менестора. Емпедокл міркував над тим, що раніше виникло – фауна чи флора, тварини чи дерева. Цікавило його й питання подібності дітей з батьками. Велика заслуга Емпедокла в біології – постановка і спроба наукового розв'язання питання про походження органічної доцільності.

Анаксимандр говорив про зародження живого з неживого загалом, Емпедокл – про зародження не цілих живих організмів, а Окремих органів. У такий спосіб і розв'язує Эмпедокл питання про те, що першим виникло: ціле чи частина? У нього першими виникають частини (окремі органи й частини тіла). У поемі Емпедокла «Про природу» ми читаємо: «Виросло багато голів, потилиць позбавлених і шиї, голі руки блукали, що не знали плечей, самотньо очі мандрували по світлу без чола». Далі, у міру зростання сили любові у світі (з чого випливає, що все це відбувалось у четвертій фазі світового циклу), яка з'єднує неоднорідне, до того часу окремі органи стали, як попало, сходитись один з одним, утворюючи здебільшого «випадкові дивовижні й нежиттєздатні поєднання. У поемі сказано: «Крупно тоді самотні члени зійшлись, як попало, безліч також інших природжувалось до них безперервно. Безліч стала народжуватися дволиких істот і двогрудих, тварини бичачої породи з обличчям людини з'явилися, люди з бичачими чолами, творіння змішаних статей: жіночої природи чоловіка, з безстатевими членами тварини». Однак випадково деякі з цих довільних поєднань органів і частин тіла виявилися вдалими, і ці комбінації вижили. Інші ж загинули. Вижили ті, чиї органи так добре підійшли один до одного, немовби хтось створив ці організми за заздалегідь продуманим планом, доцільно. Насправді ніякого проектувальника не було, все відбулося природним шляхом, щоправда, з величезною витратою часу й речовини, але природі не треба заощаджувати. В Емпедокла ми знаходимо

231
неясний здогад про природний добір – цей добір пройшли лише найбільш пристосовані.

Швидкість світла. Ще більш дивний здогад Емпедокла про те, що світло поширюється з великою, проте скінченною швидкістю. Навіть Аристотель стоїть тут нижче від Емпедокла. Він з ним не згідний. Однак він точно передає гіпотезу сицилійського матеріаліста. Аристотель писав: «Емпедокл і всякий інший, хто дотримується тієї думки, неправильно стверджували, начебто світло пересувається й поширюється у певний проміжок часу між землею і небесною тверддю, нами ж [цей рух] не сприймається». Пізній античний філософ Філопон більш конкретний: «Емпедокл говорив, що світло, будучи тілом, яке випливає з тіла, що світиться, буває спершу в проміжному просторі між землею і небом, потім приходить до нас, залишається ж непоміченим такий рух його внаслідок своєї швидкості». Звідси можна дійти такого висновку: Емпедокл уважав, що ми не сприймаємо швидкість світла, тому що вона дуже велика. Так воно і є. Світло, як відомо, поширюється зі швидкістю триста тисяч кілометрів у секунду, тому рух світла в земних масштабах помітити надзвичайно важко, однак потрібно кілька хвилин, щоб світло Сонця досягло Землі.

Дата добавления: 2014-01-05