Об'єкт і предмет семіотики соціальної комунікації

Стандартні словникові дефініції повідомляють, що семіотика (семіологія) – наукова дисципліна, яка вивчає природу, види і функції знаків, знакові системи і знакову діяльність людини, знакову сутність природних і штучних мов з метою побудови загальної теорії знаків. Існують дві сфери буття знаків (семіосфери): пізнання і смислові комунікації. Відповідно можна розділити семіотику на дві частини:

- семіотика пізнання;

- семіотика смислових комунікацій.

Семіотика пізнання природним чином вливаєся в гносеологію (теорію пізнання), де її предметом стають природа знаків, пізнавальні функції знаків, співвідношення знаків із реальними предметами, використання різних знакових систем та пізнавальних процесів і т.д.Семіотика пізнання залишається за межами нашого розгляду.

Семіотику смислових комунікацій згідно з їх типізацією (див. розділ 1.1) можна поділити на семиотіку генетичної комунікації, семіотику психічної комунікації, семіотику соціальної комунікації. Нас цікавить остання.

Згідно поняття комунікаційного каналу, даному в розділі 4.1, комунікаційний канал надає комуніканту і реципієнту засоби для створення і сприйняття повідомлень, у тому числі знаки, мови, коди. Ці семіотичні засоби будемо називати комунікаційними знаками. Тепер можна визначити семіотику соціальної комунікації як наукову дисципліну таким чином:

Семіотика соціальної комунікації – наукова дисципліна, об'єктом вивчення якої слугують комунікаційні канали, а предметом – комунікаційні знаки та методи їх використання. Комунікаційні канали досить різноманітні (див. розділ 4.1), відповідно велике розмаїття і комунікаційних знаків.

Найбільш важливими є:

- вербальний (мовний) канал;

- невербальний канал;

- канал іконічних документів;

- канал символьних документів;

- анал виконавчого мистецтва (музика, танець, театр);

- канали літератури та літературної мови;

- канали радіомовлення та телебачення;

- мультимедійний канал.

Всі комунікаційні канали та відповідні їм семіотичні засоби є предметом вивчення різних конкретних соціально-комунікаційних дисциплін. Встановився такий розподіл: вербальний канал вивчається лінгвістичними теоріями; невербальний – паралінгвістикою; художні канали – область мистецтвознавства; символьні документи вивчає етнологія і соціологія спілкування; канали літератури і літературної мови – предмет філології та літературознавства; каналами радіомовлення і телебачення займається журналістика і теорія масових комунікації; мультимедійний канал – сфера інформатики, обчислювальної техніки, телекомунікаційної техніки та інших технічних дисциплін.

Проблему знаків і знаковості не могли обійти своєю увагою філософи. З боку філософії батьком-засновником семіотики вважається Чарльз Пірс (1839-1914), американський логік, математик, який прославився у філософії як родоначальник прагматизму.Основні поняття і принципи семіозису (знакової діяльності) виклав у монографії «Знаки, мова і поведінка» (1946р.). Чарльз Морріс, один з талановитих послідовників ідей Пірса. Крім американських філософів, які досліджували прагматичні властивості знаків, мовні проблеми привертали увагу західноєвропейских вчених, що вилилося у становлення самостійного напрямку філософської думки – аналітичної філософії.

Виникає питання: якщо так багато різних наукових дисциплін, включаючи філософію, вивчають проблематику знаків, то що залишається на долю семіотики взагалі і семіотичної соціальної комунікації зокрема? Щоб відповісти на це питання, познайомимося з семіотичними аспектами цих наук.

1. Структурна лінгвістика. Наприкінці XIX століття лінгвістика представляла собою описову науку, заповнену розповідями про граматики і словниковий склад традиційних і екзотичних мов, приказок і діалектів, що, безумовно, має важливе історико-культурне значення: Однак порівняльно-мовознавчі дослідження показали, що описова лінгвістика не в змозі переконливо відповісти на питання: що є слово? речення? мова? Інтуїтивні представлення різних дослідників не збігалися, в результаті в лінгвістиці виявилось стільки ж лінгвістичних поглядів, скільки лінгвістів. Поява структурної лінгвістики – реакція на кризу, яку відчуває описове мовознавство.

Основоположником структурної лінгвістики вважається швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857-1913). Його «Курс загальної лінгвістики», виданий учнями після його смерті, став поворотним пунктом в історії мовознавства. Соссюр усвідомив, що мова – багатоаспектна. Він слугує засобом спілкування і знаряддям мислення, є культурно-історичним феноменом, розділом соціальної пам'яті. Нарешті, це складна знакова система. Як знакову системи наявну мову можна вивчати незалежно від її історії, зосереджуючи увагу на вже сформованих структурних елементах і способах їх сполучення. Саме синхронічні мовні зрізи стали улюбленою областю структурної лінгвістики.

Важливо, що Ф.де Соссюр почав строго і послідовно розрізняти мову (parole) як результат використання мови при індивідуальній розмові і мову (langue) як систему взаємопов'язаних знаків. Мовний знак Соссюр трактував як єдність означуваного (предмет думки) і того, який означає (звуки, літери, зображення). Соссюру належить ідея про вертикальну і горизонтальну осі мови, уздовж яких можна розташовувати мовні одиниці (фонеми, морфеми, лексеми). В результаті виникла формально-логічна теорія, яка оперувала умосяжними абстракціями, а не спостерігала реальні факти. Цю лінгвістичну теорію Соссюр включив до складу загального вчення про знаки, названого ним семіологією.

Після першої світової війни новаторські ідеї Соссюра були підхоплені в різних школах структурної лінгвістики, що утворилися в Європі і в США. Найбільш оригінальними і продуктивними з них були: американская школа дескриптивної лінгвістики (Л.Блумфільд і його послідовники), Копенгагенська школа глосематики на чолі з Л.Ельмслева, Празький лінгвістичний гурток, пов'язаний з російською лінгвістичними традиціями (Н.С.Трубецькой, Р.О.Якобсон).

Відмітна особливість структурної лінгвістики полягає в пошуку об'єктивних закономірностей, які переховуються в масі різноманітного емпіричного матеріалу. Для вираження закономірних зв'язків потрібна досить сувора і абстрактна термінологія, яка дозволяє будувати узагальнення і типізацію. З’явилися такі поняття, як «структура», «універсалії», «знак», «парадигма», «синтагма», «фонема», «морфема» і т.д., які були чужі класичній лінгвістиці. Крім абстрактних термінів, увійшли в ужиток структурні формули, символічні моделі, а як ідеал виділялося використання математики, передусім – математичної логіки. Структурна лінгвістика стала оперувати моделями текстів у вигляді графів – модель непосередніх складових, у вигляді множин та операцій над ними – граматика. Математична лінгвістика відкрила дорогу для обчислювальної та комп'ютерної лінгвістики, сміливо взялася в другій половині XX століття за машинний переклад, автоматичне реферування, автоматичний пошук інформації. Крім лінгвістики, структуралістські підходи отримали визнання в літературознавстві та етнології (культурній антропології).

2. Структурне літературознавство відрізняється потягом до виявлення та систематизації повторюваних філологічних фактів і до виявлення прихованих за ними закономірностей. Тут першими російськими дослідниками стали Олександр Миколайович Веселовський (1838-1906), який розробив історичну поетику, яку ми розуміємо як зміну сюжетів, поетичних формул, епітетів, мотивів, і Олександр Опанасович Потебня (1835-1891), який вивчав співвідношення слова і думки, закони міфологічного та поетичного мислення.

Символізм у європейській літературі та мистецтві склався в самостійний напрям в кінці XIX – на поч XX століття. Не можна не згадати російських символістів «першої» і «другої хвилі», які самі стали справжніми символами срібного століття російської літератури (К.Бальмонт, В.Брюсов, 3.Гіппіус, Д.Мережковський, Ф.Сологуб, А.Білий, А.Блок, В.Іванов та ін.) Особливо слід звернути увагу на філософські есе А.Бєлого, присвячені символізму, і статті В.Іванова, які можна включити до складу бібліотеки з семіотики. Символізм можна назвати попередником семіотики, бо символ – один з видів знаків. Однак «символ» не можна вважати простим синонімом слова «знак», символ – знак особливого роду.

Детальне вивчення таємничої природи символу зробив А.Ф.Лосєв у книзі «Проблема символу і реалістичне мистецтво», де приведена широка бібліографія російської та іноземної літератури з символізму (М., 1995. – С. 273-320). У книзі детально розтлумачуються відмінності символу від алегорії, художнього образу, емблеми, метафори та інших суміжних понять. Можна зробити висновок, що символ -- це соціально-культурний знак, зміст якого представляє собою концепцію (ідею), яка осягається інтуїтивно і не відображена адекватно в словесних описах.

Формальні підходи погано поєднувалися з принципом комуністичної партійності, тому в 30-ті – 50-ті роки вони були відкинуті в нашій країні. В обстановці інтелектуального підйому 60-х років, коли були відновлені у своїх наукових звичаях структурна лінгвістика, математична логіка і кібернетика, дійшла черга і до семіотики літератури і мистецтва. Знаменним явищем в житті інтелігентської еліти 60-х-70-х років стала московсько-тартуська семіотична школа, яку вдалося організувати Ю.М.Лотманом. Опубліковані праці цієї школи до цих пір популярні в науковому обігу.

Таким чином, структурному літературознавству, як і структурній лінгвістиці, притаманне прагнення до використання формалізованих методів дослідження літературних текстів (правда, до математики справа не дійшла). Цільова установка на отримання об'єктивної, незалежної від суб'єктивних уподобань, істини властива семіотіці, і вона сприйнята структурним літературознавством повною мірою, як втім, і семіотика інших художніх каналів.

3. Семіотика мистецтва охоплює художні комунікаційні канали, зрозуміло, з урахуванням їх спеціфіки. Семіотика образотворчого мистецтва аналізує виражальні засоби, використані давньоросійськими іконописцями і художниками-авангардистами радянських років, намагаючись осягнути секрети майстерності. З часів Срібного століття розвиваються семіотичні погляди на театр, яскравими виразниками яких були відомі режисери Всеволод Еміль МейєрХольда (1874 -1940) і Микола Миколайович Евреинов (1879 -1953). Вони приділяли велику увагу поєднанню мов театрального дії: промови і рухи акторів, декорацій та освітлення, музичному супроводу.

Семіотичний напрям у вітчизняному музикознавстві ставить завданням визначення мови музики та звукоелементів, які використовуються композитором, розкриті «музичної семантики»; вплив соціальної аудиторії та місця виконання на сприйняття музичного твору; виявлення подібності музикального каналу з іншими комунікаційними каналами, наприклад з публічною ораторською промовою. Він розвивається з початку XX століття завдяки основоположним працям Бориса Асафьева (1884 -1949) і Болеслава Явірського (1877 -1942).

4. Паралінгвістика («пара» – грец.близько) – відносно молода семіотична дисципліна, що вивчає невербальні засоби усної комунікації та їх викокористання в реальному спілкуванні.

Великий інтерес викликають національна обумовленність жестів, свідомі і несвідомі паралінгвістичні дії. Утворилося навіть семіотітичне вчення про кинемах (рухах, що мають сенс), що отримало назву кинесика. Кинесика встановила, наприклад, національну своєрідність ходи, манери спілкування, пози стояння і т.п. Тому кинесику рекомендується вивчати паралельно з освоєнням іноземної мови.

Узагальнюючи, можна сказати, що невербальний канал володіє такими паралінгвістичними засобами:

- просодія – система вокалізації мовлення – тон, інтонація, темп, гучність вимова мовлення;

- есктралінгвістіка – емоційний звуковий супровід – сміх, плач, паузи, зітхання, покашлювання, звуконаслідування;

- кінесика – міміка (обличчя), жести, пози, хода, пантоміміка (вираз тіла), візуальний контакт (погляд);

- такесика (знаки вітання) -- рукостискання, поцілунок, поплескування, обійми;

- проксеміка – дистанція між партнерами. Розрізняються такіі норми дистанцій, прийняті в північноамериканській культурі:

§ інтимне спілкування – від 15 до 45 см;

§ ділове – від 45 до 120см;

§ офіційне – від 120 до 400 см;

§ публічне – від 400 до 750 см - при виступі перед різними аудиторіями.

В інших культурах, наприклад, латиноамериканських, норми ділового та офіційного спілкування менші.

У паралінгвістику часто включається темпоральна семіотика – відношення до часу. В одних народах завчасне запрошення в гості розуміється як вияв ввічливості і чемності, в інших запрошувати потрібно напередодні, тому що час планується в межах 1-2 днів. В одних народів запізнення приймається як ознака неповаги («точність – ввічливість королів»), в інших своєчасний прихід є знаком улесливості, приниженості.

До паралінгвістик примикає також семіотика костюма, що вивчається етнологією (культурною антропологією). Костюм демонструє стать і вік, сімейний стан і станову приналежність, рід занять (форма, мундир) і т.д. Особливо велике значення мав костюм в палеокультуріе.Не випадково Петро I наказав дворянам голити бороди, носити голландські камзоли, а Павло I, борючись з лібералізмом, заборонив носити круглі капелюхи й чоботи з вилогами, фраки і триколірні льонти, що були в моді у Франції.

Не зупинятимемося на семіотиці телемовлення та мультимедійних візуальних світах, що дають ілюзію особистої присутності у фантастичних ситуаціях. Сказаного досить для того, щоб зробити такі висновки:

- різноманітність знаків, використовуваних у комунікаційних каналах, дуже велика і потребує систематизації;

- у деяких каналах виявляються аналогії в знаковій діяльності, наприклад музичний канал і ораторське мистецтво;

- відокремленість конкретних комунікаційних наук перешкоджає розвитку міжнаукових контактів між ними і, отже, гальмує їхній розвиток.

Ці висновки свідчать про потребу в узагальненій семіотичної теорії, або метатеорії, якою і повинна стати семіотика соціальної комунікації. Предмет цієї теорії слід уточнити таким чином: вона вивчає не безпосередньо знаки і знакову діяльність у всіх комунікаційних каналах, а то загальне і закономірне, що притаманне комунікаційним знакам. Як узагальнююча теорія (метатеорія) семіотика соціальної комунікації вирішує такі завдання:

- забезпечення спадкожмності між філософською теорією семіотики, яка з'ясовує сутність знака, і конкретними комунікаційними дисциплінами;

- розробку типізації і класифікацію комунікційний знаків;

- аналіз та узагальнення текстової діяльності; виявивленя структурних елементів текстів і взаємовідношення між ними;

- створення уніфікованої системи понять, категорій, термінів, які можуть використовуватися для опису знакових ресурсів різних комунікційних каналів, демонструючи їх спільність і відмінність.

Дата добавления: 2014-01-05