Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 5. ДЕРЖАНІ Фінанси




Ринку

трацією — на 50 найбільших компаній припадає близько 80 % статутного капіталу і 88 % зібраних страхових премій. У табл. 12.1 представлено динаміку розвитку страхового ринку Ук­раїни за 1999—2003 pp.

Сьогодні, наприклад, на страховому ринку Харківської об­ласті працюють 24 харківські страхові компанії і 22 філії стра­хових компаній інших регіонів. Загальна сума страхових пла­тежів, отриманих ними за 2003 p., становила 1222,2 млн грн; порівняно з 2002 р. загальні страхові надходження зросли на 537,7млн грн (на 78,5%). Страхові виплати та страхові відшкодування порівняно з 2002 р. збільшились на 28,6 млн грн (183,1 %) і становили 44,2 млн грн.

Сума страхових надходжень за обов'язковими видами стра­хування за 2003 р. становила 7,4 млн грн — лише 0,6 % від загальної суми надходжень.

Сума страхових надходжень з добровільних видів страху­вання за 2003 р. порівняно з 2002 р. зросла на 538,3 млн грн (на 79,6%) і становила 1214,8 млн грн. Найбільша частка страхових надходжень у добровільному страхуванні припадає на страхування фінансових ризиків, а саме — 926,5 млн грн (76,3%).

Таким чином, спостерігається активне розширення страхо­вого ринку Харківського регіону.

(врахування та страховий ринок

Рис. 12.2. Структура страхового ринку

Страхові компанії становлять основу інституційної та терп торіальної структури страхового ринку.

На особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо ств<> рення, функціонування, реорганізації та ліквідації страхової компанії в Україні.

Основними підходами, що допоможуть вивчити процес ство рення страхової компанії, є розгляд таких взаємопов'язаних етапів:

— реєстрація страховика як юридичної особи;

— надання цій юридичній особі статусу страховика.

Вивчаючи питання функціонування страхової компанії, не­обхідно визначити, якими видами діяльності може займатися страховик, у чому полягає їх сутність. Треба також визначити сутність стратегії страхової компанії, значення бізнес-плану для ефективної реалізації стратегії страховика.

Страхові компанії при формуванні своїх організаційних структур використовують такі принципи:

1) лінійного підпорядкування — вищі керівники мають пра­во давати розпорядження нижчим співробітникам з усіх пи­тань, що виникають;

2) функціонального підпорядкування — право давати роз­порядження, пов'язане з виконанням конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує;

3) лінійно-штабного підпорядкування — виконання кон­сультаційних функцій у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії.

Задля реалізації економічних і соціальних інтересів держа­ви та дієвості механізму соціального гарантування виникає необхідність державного регулювання страхової діяльності.

Усі правові відносини, пов'язані з проведенням страхуван­ня, можна поділити на дві групи:

— правовідносини, які виникають у зв'язку з організацією страхової справи, що регулюють діяльність страховиків, їх взаємозв'язок з бюджетом, банками, органами державного управління;

— правовідносини, що регулюють процес формування та використання страхового фонду при особистому, майновому страхуванні та страхуванні відповідальності.

Правове забезпечення страхування здійснюється шляхом прийняття законів та нормативних актів, що регулюють стра­хову діяльність як у цілому, так і за окремими її напрямами (і питаннями взаємовідносин страховиків з клієнтами, суспіль-н йми та державними інститутами України.

Система правового регулювання страхової діяльності вклю­чає норми, що визначені:

1) Конституцією України;

2) міжнародними угодами зі страхування, що були підпи­сані та ратифіковані Україною;

3) Цивільним кодексом України;

4) законами та постановами Верховної Ради України, зокре­ма Законом "Про страхування";

5) указами та розпорядженнями Президента України;

6) декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України;

7) нормативними актами (інструкціями, методиками, по­ложеннями, наказами), що прийняті міністерствами, відом­ствами та центральними органами виконавчої влади і зареєст­ровані в Міністерстві юстиції України;

8) нормативними актами органу, що згідно із законодав­ством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

9) нормативними актами органів місцевої виконавчої вла­ди у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були делеговані цим органам за рішеннями Прези­дента або Кабінету Міністрів України.

Поетапне входження України до міжнародного страхового ринку, передбачає вступ до міжнародних організацій, діяль­ність яких пов'язана зі страхуванням; удосконалення поряд­ку оподаткування страхової діяльності; визначення вимог до порядку створення та діяльності страхових організацій; роз­виток інфраструктури страхового ринку; розроблення систе­ми поступової адаптації національного законодавства до ви­мог європейських директив із питань страхування.

12.3. Галузі страхування

Особисте страхування — це страхування майнових інте­ресів, пов'язаних із життям, здоров'ям, працездатністю і до­датковими пенсіями страхувальника чи застрахованої особи.

У межах особистого страхування здійснюються страхуван­ня життя та пенсій, страхування від нещасних випадків та медичне страхування.

Тема К'

Принциповими особливостями страхування життя і пси сій та відмінністю цієї галузі особистого страхування від інш н -. видів ризикового страхування є:

— ощадний характер договору страхування, тобто передГкі чається повне повернення засобів страхувальнику з нарахов.і ними процентами щодо закінчення терміну дії договору;

— термін дії договору — довгостроковий;

— страхові премії сплачуються разово чи періодично з т,і ким розрахунком, щоб загальна сума цих внесків дорівнював. * страховій сумі.

Страховими випадками страхування життя є смерть, дожи вання та додаткові випадки, пов'язані зі шкодою для здоров'я в період договору.

До видів страхування життя і пенсій відносять змішане страхування життя, страхування дітей, шлюбне страхуванші та страхування додаткових пенсій. Світова практика страху вання життя передбачає страхування капіталу і страхування рент.

Страховими випадками при страхуванні від нещасних ви падків є смерть (загибель) застрахованої особи та одержання травми чи порушення здоров'я.

Обов'язкова форма цього виду страхування охоплює дер­жавних службовців, пасажирів та працівників транспорту і людей, що виконують небезпечні роботи.

Перелік послуг за типом "стандарт" при медичному стра хуванні передбачає медобслуговування, щоденне обслуговуван­ня та медичний контроль, медичну евакуацію, репатріацію тіла, виплати компенсацій спадкоємцям та надання додатко­вих послуг.

Об'єктами майнового страхування є будівлі, споруди, передатні пристрої, силові, робочі машини, транспортні засо­би, устаткування, об'єкти незавершеного будівництва, інвен­тар, готова продукція, сировина, матеріали тощо.

Підприємство має право провести вибіркове страхування (за повною вартістю частини майна). Окремо від власного майна страхують основні фонди, передані в оренду.

Не приймають на страхування готівкові гроші, цінні папе­ри, рукописи, креслення, бухгалтерські та інші документи, дорогоцінні метали, технічні носії інформації; майно, що є в застрахованому приміщенні, яке не належить страхувальни­ку; майно в аварійному стані або таке, що знаходиться в зоні стихійного лиха.

Страхування та страховий ринок

При здійсненні майнового страхування не підлягають від­шкодуванню збитки, що виникають у результаті процесів, яких не можна уникнути; якщо не вжито відповідних заходів для порятунку майна; у разі крадіжки майна (якщо цей факт не підтверджений відповідними правоохоронними органами).

У майновому страхуванні виділяють також страхування технічних ризиків, що передбачає страхування машин, елек­тронних пристроїв, монтажних ризиків та всіх ризиків буді­вельних підприємств.

Страхування відповідальності — це галузь страхування, в якій об'єктом страхових відносин є відповідальність перед третіми фізичними і юридичними особами, що можуть зазна­ти збитків унаслідок яких-небудь дій чи бездіяльності страху­вальника.

Необхідність упровадження такого страхування зумовлена інтересами з боку суспільства, інтересами страхової компанії, інтересами страхувальника, інтересами потерпілих (третіх осіб).

Особливості страхування відповідальності такі:

— третьою стороною є будь-які не визначені наперед особи;

— попередньо не встановлюються страхові суми.

У цій галузі страхування розрізняють відповідальність влас­ників транспортних засобів; професійну відповідальність; ад­міністративну відповідальність.

Страховими випадками при страхуванні відповідальності є неуважність, недбалість, некваліфіковане виконання обов'яз­ків; навмисні дії, що встановлюється тільки судом.

12.4. Перестрахування і співстрахування

Перестрахування є системою економічних відносин, у процесі яких страхувальник (цедент, перестрахувальник) з метою створення збалансованого портфеля договорів страху­вання, забезпечення фінансової стійкості й рентабельності страхових операцій, беручи на страхування ризики, певну частку відповідальності за них (з урахуванням своїх фінансо­вих можливостей) передає на узгоджених умовах іншим стра­хувальникам (перестраховикам) у частині, що перевищує до­пустимий розмір власного утримання. Цедент продовжує не­сти перед своїм страхувальником відповідальність у повному обсязі договору страхування.

Тема

Співстрахування — особливий вид спільної діяльності страховиків, коли одночасно два або кілька страховиків:іі угодою про співстрахування приймають на страхування велим страхові ризики одного страхувальника з дотриманням при 11 ципу пропорційної відповідальності. Кожен з цих страховик і п відповідає за свою частину страхових зобов'язань безпосеред ньо перед страхувальником. За наявності відповідної угоди міл. страховиками і страхувальниками один зі страховиків може представляти всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальнії ком, залишаючись відповідальним перед ним у розмірі свої і частки.

Наочно процедури перестрахування і співстрахування пред ставлено на рис. 12.3 і 12.4.

Рис. 12.3. Процедура перестрахування

 

  Страхувальник  
    w    
    Ризик    
       
V       іг
Страхувальник 1   Страхувальник 2   Страхувальник N
                 

Рис. 12.4. Процедура співстрахування

Однією з форм перестрахування є факультативне перестра хування — індивідуальна угода, яка стосується тільки одного ризику. Цей договір дає сторонам, що підписали його, повну незалежність: цеденту — у розв'язанні питання, яку частину ризику залишити собі (власне утримання) і на яких умовах передавати іншу частину ризику; перестраховику (цесіонарію) — у розв'язанні питання про взяття ризику в повному обсязі.

На відміну від факультативного перестрахування договірні відносини мають обов'язковий, тобто облігаторний, характер. Облігаторне перестрахування зобов'язує цедента передати пе­рестраховику в межах певної частини всі ризики одного ви­гляду.

Якщо участь перестраховика в кожному переданому йому ризику визначається заздалегідь і зумовлена часткою участі цедента в цих ризиках, то таке перестрахування називають пропорційним. У практиці пропорційного перестрахування розрізнюять квотні, ексцедентні й квотно-ексцедентні дого­вори.

Непропорційне перестрахування використовується за дого­ворами страхування цивільної відповідальності власників транспортних коштів за збитки, заподіяні третім особам, а також в усіх видах страхування, коли немає верхньої межі відповідальності перестрахувальника. Різновидами договорів є ексцедент збитку та ексцедент збитковості, тобто покриття поширюється на абсолютний та відносний рівень збитків як недоотримання доходів.

Темп

12.5. Доходи та витрати страховика

Доходи страховика — кошти, що створюють необхідним страховий фонд.

Доходи поділяють:

— на доходи від страхової діяльності — усі премії зі стр.і хування і перестрахування;

доходи від розміщення тимчасово вільних коштів ні. власних, так і страхових резервів.

Доходами від розміщення коштів (доходи від інвестиційної діяльності) є проценти за депозитами коштів, розміщених 11.1 розрахункових рахунках у банку; проценти від облігацій і акцій; участь у прибутку перестрахувальника; доходи від рс алізації корпоративних прав; проценти за довгостроковими інвестиціями.

Доходи від інвестиційної діяльності включають власні кош ти у вигляді статутного фонду і резервних фондів; вільні рс зерви спеціального призначення; нерозподілений прибуток.

За економічним змістом витрати страховика складають ся із таких груп:

— витрати зі страхових операцій (собівартість страхової послуги);

— витрати на перестрахування.

Виплати залежать від розміру збитку і страхових сум, а також наданих пільг. У складі витрат на ведення справи роз­різняють:

аквізиційні витрати, пов'язані із залученням нових стра­хувальників, актуарними розрахунками;

комісійні винагороди посередникам, оплата послуг фа­хівця, ведення страхової документації;

витрати на рекламу;

інквізиційні витрати, пов'язані з обслуговуванням на­явного обороту страхових премій, оплатою праці, банківських послуг;

ліквідаційні витрати з урегулювання збитків: збиран­ня інформації, виплати, поштово-телеграфні витрати, відра­хування в резерв збитків;

витрати на утримання страхової компанії — основна і додаткова заробітна плата з нарахуваннями, оренда, оплата комунальних послуг, послуг зв'язку, канцелярські витрати,

обслуговування автотранспорту, амортизація, витрати на від­рядження (витрати на ведення справи не повинні перевищува­ти 30%).

Відповідно до закону основним фінансовим результатом діяль­ності страхової компанії є балансовий прибуток, що включає прибуток від страхової діяльності (крім страхування життя і медичного страхування); прибуток від розміщення вільних коштів; прибуток від інших операцій.

Ставки оподаткування страховиків представлено в табл. 12.2.

Таблиця 12.2. Ставки оподаткування страховиків, %

Об'єкти оподаткування Ставки податку
Валові доходи резидентів від страхування (крім доходу від страхування і перестрахування життя)  
Валові доходи від страхування і перестрахування життя, якщо договір буде розірвано достроково  
Доходи нерезидентів від перестрахування ризиків на території України  
Доходи нерезидентів від страхування ризиків на території України, прибуток резидентів від інших видів діяльності: відсотків від депозитних рахунків, від реалізації основних фондів і нематеріальних активів, від реалізації цінних паперів, від операцій з борговими зобов'язаннями ЗО

Фінансова надійність страховика — це його здатність виконати страхові зобов'язання, які взяті за договорами стра­хування та перестрахування, у разі впливу несприятливих чинників.

Фінансова надійність забезпечується кількома чинниками:

— розміром власних коштів;

— правильно розрахованими тарифними ставками;

— збалансованим страховим портфелем;

— величиною страхових резервів, адекватних сумі взятих страховиком зобов'язань;

— розміщенням страхових резервів;

— перестрахуванням.

Законодавством України передбачено формування резерві/ незароблених премій, що включає частки від сум надходжені. страхових платежів, які відповідають страховим ризикам, що не минули на звітну дату, та резерву збитків — зарезервовп них несплачених сум страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників.

Згідно із Законом України "Про страхування" страхові ре зерви мають складатися з активів таких категорій: грошові кошти на розрахунковому рахунку; банківські вклади (депо зити); нерухоме майно; цінні папери, що передбачають одер жання доходу; цінні папери, що емітуються державою; права вимог до перестраховиків; довгострокові інвестиційні креди ти (для резервів зі страхування життя).

Зобов'язання страховика складаються із двох груп:

— зовнішні зобов'язання, тобто зобов'язання перед страху­вальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.;

— внутрішні зобов'язання — це зобов'язання перед заснов­никами, представництвами та філіями, співробітниками.

Фактичний запас платоспроможності визначають як різни­цю між активами (крім нематеріальних) і зобов'язаннями. У разі, якщо фактичний запас платоспроможності перевищує нормативний, страхова компанія вважається платоспроможною.

Роль страхування може розглядатися за такими напрямами:

— страхування додає впевненості в розвитку бізнесу й еко­номіки в цілому;

— страхування дає можливість раціоналізувати структуру ресурсів і активізувати через інвестиції в найбільш ефективні сфери господарювання коштів, спрямованих на організацію економічної безпеки;

— страхування забезпечує раціональне формування вико­ристання коштів, призначених для здійснення державних со­ціальних програм (охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, фінансового утворення);

— у страхуванні створюються значні резерви коштів, що стають джерелами зростання і покриття збитку у разі великих стихійних лих і аварій;

— створюють робочі місця, формується інфраструктура фінансового ринку.

Отже, страхування є однією з найбільш перспективних сфер фінансової системи, оскільки виконує активну перерозподіль-чу функцію в економіці.

 

1. Сутність та склад державних фінансів

Державні фінанси — це складна система відносин, яка опо­середковується формуванням, розподілом, перерозподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів. Різноманітність функцій держави обумовлює склад і структу­ру державних фінансів, взаємозв'язки між окремими їх рівня­ми та ланками.

Державні фінанси — це сукупність процесів розподілу та перерозподілу вартості ВВП, що виникають у процесі форму­вання, розподілу і використання централізованих фондів гро­шових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Склад державних фінансів можна розглядати за ланками та рівнями органів державної влади й управління.

Ланками державних фінансів є:

— бюджет держави (зведений бюджет);

— позабюджетні фонди цільового призначення;

— державний кредит;

— фінанси державного сектору (державних та муніципаль­них підпри­ємств).

За рівнями державні фінанси поділяють на загальнодер­жавні та місцеві Склад державних фінансів

Рівні Ланки
Бюджет держави, у т.ч.: Позабюдже­тні цільові фонди у т.ч.: Держав­ний кре­дит у т.ч.: Фінанси державного сектору у т.ч.:
Загальнодер жавні фінанси Держав­ний бю­джет Загальнодер­жавні фонди Держав­ні пози­ки Фінанси державних підпри­ємств
Місцеві фінанси Місцеві бюджети Регіональні фонди Місцеві позики Фінанси муніципа­льних під­приємств

Загальнодержавні фінанси формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, вони призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загально­національний характер і відображають інтереси держави вза­галі. Загальнодержавні фінанси є інструментом впливу на со­ціально-економічний розвиток країни. Загальнодержавні фі­нанси здійснюють розподіл та перерозподіл ВВП між окреми­ми регіонами країни та галузями економіки з метою збалансо­ваного їх розвитку. Таким чином, загальнодержавні фінанси сприяють оптимізації територіального та галузевого розвитку країни.

Місцеві фінанси — це фінансова база місцевих органів вла­ди та управління. Основне призначення місцевих фінансів полягає в забезпеченні фінансової незалежності місцевих органів самоврядування. Місцеві фінанси забезпечують регіо­нальні потреби у фінансових ресурсах і доходах та їх внутрішньотериторіальний перерозподіл.

Побудова системи державних фінансів вимагає установлен­ня відповідного оптимального співвідношення між її рівнями: загальнодержавним та місцевим. Місцеві бюджети, що фор­мують основу місцевих фінансів, як правило, дефіцитні і по­требують достатньо фінансових ресурсів для своєї ефективної діяльності.

Функціонування сфери державних фінансів характеризується такими фінансовими категоріями:

— державні доходи;

— державні видатки;

— державний кредит.

Державні доходи — це кошти, що мобілізуються держивою для виконання своїх функцій та забезпечення своєї діяльності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на централізовані та децентралізовані. Централізовані концентруються в Державному та місцевих бюджетах, позабюджетних фондах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщуються на державних та муніципальних підприємствах. За методами мобілізації державні доходи поділяються на податкові, неподаткові, позикові. Основне призначення системи державних доходів — створення стабільної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави.

Державні видатки — це кошти, що витрачаються держа­вою в процесі виконання своїх функцій та здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення вони також поділяються на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному ви­робництві розрізняють поточні видатки і видатки розвит­ку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві ча­стини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: бюджетні інвестиції, державні трансферти у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетні кредити, кошторисне фінансування.

Державний кредит характеризує залучення коштів держа­вою на позиковій основі у різних суб'єктів фінансового ринку. В окремих випадках держава може бути кредитором (при на­данні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов'я­зань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються за допомогою державного кредиту, тобто державних і місцевих позик, надходять до відповідних бюджетів: державного та місцевих.

Внутрішні відносини в системі державних фінансів склада­ються між бюджетами різних рівнів (Державним та місцеви­ми), між бюджетами і фондами цільового призначення.

У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними та фізични­ми особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обо­в'язкових платежів до бюджету, внески в цільові фонди, купівля державних цінних паперів, з іншого — асигнування та виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечують­ся міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надходження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету та цільових фондів можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслі­док чого формуються відповідні доходи. У разі необхідності фінансування дефіциту бюджету держава може залучати на фінансовому ринку необхідні їй додаткові кошти шляхом ви­пуску та розміщення державних облігацій та казначейських зобов'язань.

2. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів

Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину яко­го вона і використовує.

Суб'єктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення.

Іншими словами, державні доходи — це грошові відноси­ни, які складаються між державою та юридичними і фізични­ми особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів.

Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та фун­кціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, яки­ми розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну ре­альність.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн.

У країнах з розвинутою ринковою економікою державні доходи становлять значну частину сукупного суспільного продукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому вони дорівнюють у розвинутих країнах від 30 до 44 % ВВП. Державні доходи обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносини перерозподілу, а й місце держави у процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для державі є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за раху­нок податків, неподаткові доходи становлять від 3 до 13, державний кредит — від 0,5 до 4 % їхнього загального обсягу.

Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані Централізовані доходи залишаються в розпорядженні держави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди).

Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окре­мих державних підприємств, установ, організацій, формують­ся за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

Є різні фінансові методи мобілізації державних доходів: податковий, позиковий, емісійний (рис. 5.1).

 

Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів.

Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансу­вання державних видатків. Вони є вихідною категорією фінан­сів, економічною базою функціонування держави та найважливі­шою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. По­датки — це головний дохід державної скарбниці.

Державний кредит (позики) — це сукупність економіч­них відносин, що виникають між державою як позичальни­ком і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, кор­пораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансови­ми організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та по­повнення валютних резервів центрального банку від Міжна­родного валютного фонду.

Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внут­рішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внут­рішні, а й зовнішні джерела.

Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків гро­шей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скоро­чення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбуваєть­ся інфляція — переповнення каналів грошового обігу надмірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це зни­жує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скар­бниці. Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу.

Відносно незначну частину доходів держава одержує як власник засобів виробництва та майна. Фінансові методи фор­мування державних доходів взаємопов'язані та взаємозумовлені. Аналіз показує, що є тісний кореляційний зв'язок між зростанням державних видатків, бюджетного дефіциту, дер­жавного боргу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання державного боргу веде до збільшення податків. Вод­ночас однією з причин зростання державного боргу є збільшен­ня бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зро­станням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають дер­жавні видатки, тим вищі суми заборгованості держави.

Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формуван­ня державних доходів не виключають протилежності їх. По­датки прямо або опосередковано відчужують частину створе­ної вартості для державних потреб. Державний кредит залу­чає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний дохід зумовлює вилучення вартості опосередкова­но, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінансового методу може змінюватися під впливом економічних, соціальних або політичних обставин та умов. Під час воєн різко зростає роль державного кредиту й емісійного доходу та скорочується частка податків у загальній сумі дер­жавних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час виходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зменшується значення державного кредиту та емі­сійного доходу.

Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівален­ти залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики.

 

3. Економічна суть і класифікація державних видатків

Державні видатки — це грошові відносини, які складають­ся між державою та юридичними й фізичними особами в процесі розподілу й споживання частини вартості сукупного суспільного продукту, використання фондів фінансових ресурсів. Соціально-економічну суть державних видатків визначають приро­да і функції держави (політичні, економічні, соціальні).

Державні видатки — це сума коштів, що витрачається дер­жавою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповід­но до рівня розміщення державних видатків їх також поділя­ють на централізовані (з бюджету та фондів призначення) і децентралізовані.

За роллю у суспільному виробництві та з урахуванням впли­ну державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення їх поділяють на дві основні групи: поточні видатки та видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капі­тальний бюджети.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансуван­ня мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінан­сування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку. Поточні видат­ки поділяють на державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню; перекази за кордон; державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) та ін.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансуван­ня інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансу­вання капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народно­го господарства; субвенції та інші видатки, що пов'язані з розширеним відтворенням.

Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину держав­них видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислове розвинута держа­ва є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує по­трібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необ­хідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та розширенню ринку збуту.

Співвідношення між окремими частинами видатків визна­чається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які склались у тій чи іншій країні.

З позиції використання державних фінансів державні видат­ки можна умовно поділити на дві групи — державне споживан­ня та державне фінансування юридичних і фізичних осіб.

Державне споживання — це видатки на утримання дер­жавного апарату — управлінського, правоохоронного, судово­го, армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Державне споживання поділяють на військо­ве та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, ліка­рень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури.

Державне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо державні видатки в частині дер­жавного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то державне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у державних фінан­сах ВВП.

За формами фінансування розрізняють такі державні ви­датки:

— державні інвестиції;

— державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації);

— державні кредити;

— кошторисне фінансування.

Державні інвестиції можуть здійснюватись у різних фор­мах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні інвестиції посідають особливе місце. Вони становлять досить значну частину загального обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Захід­ної Європи. Фінансова політика цих країн у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіта­ловкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження.

Державні трансферти — це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конк­ретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У краї­нах з розвинутою ринковою економікою поширеними є суб­сидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшко­дування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування.

Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Суб­венції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалеж­ними від підприємств причинами.

Великою за обсягом групою трансфертів є грошові перекази населенню заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина пов'язана з виплатою пенсій та допомоги із соціально­го страхування з метою підтримання на певному рівні плато­спроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або за станом здоров'я є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту.

Перекази іншим державам пов'язані головним чином з пе­реказуванням державного капіталу урядовим установам за кор­дон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кре­дитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видат­ками на утримання військових баз на іноземних територіях.

Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єк­там підприємницької діяльності на поворотній основі, що вза­галі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від бан­ківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками.

Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кош­торису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні досліджен­ня, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансуван­ня. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що ха­рактеризують вторинні доходи користувачів цими послу­гами.

Видатки на науку, освіту, охорону здоров'я, культуру нале­жать до поточних видатків бюджету. Названі галузі практич­но не мають доходів і свою діяльність провадять на основі видатків відповідно до бюджетів. Розміри видатків на їх утри­мання визначаються спеціальними документами — коштори­сами. Фінансування видатків за цими установами називається кошторисним.

Кошторис — це основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спря­мованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджет­них.

Відповідно до цільового призначення видатки класифіку­ють за статтями витрат. Система державних видатків має за­безпечувати раціональне розміщення та ефективне викорис­тання державних коштів. Вона характеризує державну полі­тику фінансового забезпечення та соціально-економічного роз­витку країни.

Склад і напрями використання державних видатків визна­чаються характером досить різноманітних функцій держави.

До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, входять: утримання державного апарату управління і влади, армії, правоохоронної системи, посольств, консульств, судової системи, оплата внесків до міжнародних організацій та ін. Вони становлять від 3 до 10 % ВВП і від 10 до 25 % загаль­ної суми видатків держави у розвинутих країнах.

До складу видатків, пов'язаних з економічними функція­ми держави, входять: державні інвестиції в галузі економіч­ної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та держав­ним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін. Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера ка­піталу. За допомогою видатків на капіталовкладення, які ста­новлять від 5 до 30 % загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє прискоренню темпів оновлення капіталу й економічного зростання.

Слід підкреслити і досить велике значення видатків на еко­номіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функ­ціонування державних видатків сприяє розвиткові внутріш­нього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручан­ня держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну.

Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби — освіту, науку, охорону здо­ров'я і санітарне обслуговування, соціальне страхування та забезпечення тощо. Соціальні функції держави розширюють­ся, що пов'язано з об'єктивними вимогами науково-технічної революції, зокрема економічними потребами відтворення і підготовки висококваліфікованої робочої сили. Держава роз­виває старі і впроваджує нові форми соціального страхування, підвищує загальноосвітній рівень населення, розширює систе­му професійної підготовки. Значні кошти спрямовуються з державного бюджету на фінансування систем соціального стра­хування та забезпечення. У цілому видатки на соціальні по­треби становлять від 10 до 15 % ВВП і від 20 до 35 % загаль­ного обсягу державних видатків.

Питання про роль освіти у підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу західної економіч­ної науки, з'явився новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, на формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підго­товки, сьогодні розглядаються як одна з форм капіталовкла­день, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави.

Щодо видатків на НДДКР, то сучасна держава перетвори­лась на значного організатора та інвестора наукових дослі­джень. За її рахунок у країнах Заходу фінансується від 15 до 65 % витрат на ці цілі. Спостерігається пряма залежність між темпами економічного зростання та видатками держави на науку.

Класифікацію державних видатків за різними критеріями представлено на рис. 2.

Рис. 2. Класифікація державних видатків




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-05; Просмотров: 632; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.008 сек.