Тема 2. Еволюція управлінської думки

Сьогодні ніхто достатньо точно не може сказати як і коли виникло мистецтво і наука управління. Менеджмент у тій або іншій формі існував завжди там, де люди працювали групами і як правило, в трьох, сферах суспільного життя:

- політичній (встановлення та підтримка порядку в групах);

- економічній (виробництво і розподіл ресурсів);

- захисній (захист від ворогів та звірів).

Навіть у самих древніх періодах людства необхідні були особистості, які координували та направляли діяльність груп (збір їжі, будівництво житла і т.д.). Наприклад, єгипетські піраміди - це пам'ятник управлінського мистецтва того часу, тому що будівництво таких унікальних споруд вимагало чіткості в плануванні, організації роботи великої кількості людей, контролі за їх діяльністю.

Вивчаючи цю тему, слід зупинитись на управлінських революціях розвитку менеджменту.

Історія виникнення менеджменту нараховує декілька тисячоліть, якщо за початковий період відліку прийняти зародження писемності в древньому Шумері (біля 3 тис. років до н.е.).

Вважають, що це революційне досягнення в житті людства призвело до утворення особливої групи "жреців-бізнесменів". Тому, в літературі по менеджменту це перша управлінська революція, яка характеризується, як "релігійно-комерційна".

Друга управлінська революція пов'язана з діяльністю вавилонського царя Хаммураппі (1790-1750 рр. до н.е.), який видав збірник законів управління державою для регулювання всіх взаємостосунків між різними соціальними групами населення. Через закони вводився світський стиль, а революція отримала назву "світсько-адміністративної".

Третя управлінська революція відома як "виробничо-будівельна", і вона була спрямована на поєднання державних методів управління з контролем за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Сталась вона під час правління Новохудоносора II (605-502 р.р. до н.е., другий цар Вавілонії).

Зародження капіталізму і початок індустріального прогресу європейської цивілізації - головні фактори четвертої управлінської революції ХУП-ХУШ ст. її

результатом стало відділення менеджменту від власності (капіталу) і зародження самостійного виду професійної діяльності управління.

П'ята управлінська революція (кінець XIX початок XX ст.) відома під назвою "бюрократична". Тому, що її теоретична платформа базувалась в основному на концепції бюрократизації управління, що дозволило сформувати великі ієрархічні структури менеджменту, здійснити розподіл праці, ввести відповідні норми і стандарти, встановити посадові обов'язки: відповідальність менеджерів.

Шоста управлінська революція (з середини XX ст. по

теперішній час) одержала назву "тихої управлінської революції"' або нової управлінської парадигми. її основні положення передбачають в певній відмові від управського раціоналізму класичних шкіл менеджменту і в широкому використанні в управлінні системного та ситуаційного підходів, які, в свого чергу, не ведуть до негайного зламу та руйнування структур, систем та методів менеджменту, які вже склалися, а як би доповнюють їх, поступово пристосовуючи їх до нових умов.

Крім того на сучасному етапі все більшого використання одержують системи і моделі управління, в основі яких лежить передбачення змін і прийняття на цій основі гнучких, рішучих і нестандартних рішень. Вони характеризуються як підприємницькі, тому що дозволяють краще враховувати незвичність і несподіваність майбутнього розвитку організації.

У зв'язку з цим сучасні організації все частіше звертаються до методів стратегічного планування і управління, розглядаючи раптові і різкі зміни в зовнішньому середовищі, в технологіях, в конкуренції і ринках як реальність сучасного соціально-економічного життя, яке вимагає адекватних прийомів менеджменту. Відповідно змінюються і структура управління, в яких перевага віддається децентралізації і гнучким організаційним механізмам, краще зорієнтованим на виявлення нових проблем, розробку та прийняття адекватних рішень.

Не дивлячись на величезне значення революційних перетворень у сфері управління, розвиток менеджменту - це в основному еволюційний процес, який характеризується постійністю змін, які відбуваються в суспільстві, економіці, культурі, всій системі політичних, соціально-економічних і духовних відносин, які відповідають певній стадії розвитку людської цивілізації.

Розглядаючи шляхи становлення та етапи розвитку теорії і практики управління дослідники виділяють в цьому еволюційному процесі чотири історичних періоди.

Перший період - древній або доісторичний - він був найбільш довготривалим в розвитку менеджменту. Продовжувався він з 9-7 тисячоліття до н.е. і приблизно до другої половини ХУШ ст.. нашої ери.

Основні представники які внесли свій вклад в розвиток теорії менеджменту: Сократ, Платон, Аристотель, Олександр Македонський, Н. Макіавеллі. Було звернуто увагу та висловлені принципи універсальності управління, розроблено основи "панської науки" та теорію управління військами та штабну структуру організації, вказано основні принципи державного діяча.

Другий період - індустріальний або період промислового капіталізму (1776-1890 р.р.). Основні представники періоду: А. Сміт, Р. Аркрайт, Р. Оуен, И. Беббейдж. У цей час проведено аналіз різних форм розподілу праці, визначено норми виробітку та винагород, створено концепцію контролю, признана необхідність навчання, поліпшення умов праці і побуту працівників, розроблено проект "аналітичної машини". На цьому етапі виникла потреба в творчих управляючих - менеджерах.

Третій період у розвитку менеджменту називається періодом його систематизації. Наука про управління, яка почала трансформуватися у цей період, постійно розвивається. Формуються її нові напрями, школи, концепції, течії. Змінюється і удосконалюється науковий апарат.

У період систематизації менеджменту становлення і розвиток його основних наукових шкіл, концепцій та напрямів проходило під впливом промислового капіталізму (1776-1890 рр.), а потім -фінансового (1890-1933 рр.) і національного капіталізму (1933-1950 рр.).

При фінансовому капіталізмі головний аспект робився на управління фінансовими ресурсами та розширення банківської системи; в епоху національного капіталізму управлінська парадигма змістилась в сторону вивчення державного регулювання економіки та обгрунтування шляхів встановлення балансу інтересів в суспільстві. У цей період менеджмент перетворився б самостійний і престижний вид професійної діяльності.

Четвертий, або інформаційний період (з 1960 р. по теперішній час). Даний період пов'язаний з розробками нових наукових шкіл і концепцій управління, які базуються на використанні кількісного (математичного), системного та ситуаційного підходів з використанням комп'ютерних технологій й інформаційних систем. Цей період розвитку менеджменту, який знаходився під впливом управлінського (1980-1990 рр.) і підприємницького (1990-і роки) капіталізму співпав зі вступом розвинутого суспільства в інформаційну стадію. На зміну традиційному напрямку в менеджменті, яке знайшло своє відображення в американській моделі управління і відносно новому (поведінському) напрямку, яке здійснилось в японській моделі, приходить більш новий (неформальний) напрямок, який на думку багатьох дослідників прийнято характеризувати як оновлений (індивідуалістичний або інформаційний), побудований на новій філософії управління.

Вивчаючи цю тему, необхідно зупинитись на наукових школах управління.

У науковій літературі описано багато шкіл (концепцій) менеджменту, слід звернути увагу на слідуючи школи:

1. Школа наукового управління (1885-1920 рр.). Основні представники: Ф. Тейлор, Ф і Л. Гілберт, Г. Форд, Г. Гантт.

Вивчали управління виробництва на низовому рівні, а не в цілому. _

2. Адміністративна школа управління (1920-1950 рр.). Основні представники: А. Файоль, Л. Урвік, Д. Муні, Е. Гаррінгтон, Л. Гьюлік._

Досліджували управління стосовно всієї організації, а не окремої її частини.

3. Школа людських відносин і поведінських наук (1930-1950 рр.). Основні представники: Мері і Паркер Фол лет, Е. Мейо, А Маслоу, Ф. Гсрцберг, Д.Мак-Грегор, Г. Мюнстерберг, Г. Саймон, Д. Макклелланд.

Перенесення центру ваги в управління з завдань на _ людину є основною характерною рисою школи людських відносин і поведінських наук.

4. Наука управління, або кількісна школа (1950 р. - до сьогодення).

Основні представники: Р.Аккоф, С.Бір, Д.Екман, Ч.Хітч,.Ентховен, Е.Квейд.

Школа науки управління є наслідком розвитку кількісних методів обґрунтування управлінських рішень і являє собою використання математики, кібернетики, теорії ймовірності, статистики та комп'ютерних технологій в управлінні (імітаційне моделювання рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень).

Сучасні теорії управління передбачають широке використання системного і ситуаційного підходів в управлінні (І.Ансофф, Ч.Барнард, Г.Саймон).

Деякі сучасні дослідники менеджменту стверджують, що, починаючи з 40-50 років минулого століття у світовій практиці управління виникла емпірична школа управління, яка поєднує розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на основі синтезу базових ідей класичної школи управління та школи людських відносин з метою узагальнення та впровадження передового досвіду менеджменту.

Засновник школи Пітер Друкер - американський економіст, соціолог, спеціаліст в області проблем управління. Інші представники: Р.Девіс, А.Чандлер.

Особливу увагу, при вивченні теми, необхідно звернути на сучасні підходи до менеджменту. Як стверджують сучасні дослідники менеджменту основне завдання нової філософії менеджменту кінця XX століття та початку XXI століття полягає в тому, щоб "робити знання" продуктивними.

Її основні положення характеризуються такими аспектами:

- головний акцент ставиться на людину само реалізуючу;

- організація розглядається як живий організм, який складається

із людей, які об'єднані спільними цінностями;

- організації повинно бути притаманне постійне оновлення, яке розвивається, починаючи з внутрішніх прагнень і націлених на адаптацію до зовнішніх факторів, головним з яких є споживач товарів чи послуг.

Нова філософія управління вимагає суттєвих змін систем управління: надання їм простоти, гнучкості. Ефективності і конкурентоспроможності.

Сучасні системи управління повинні мати:

- невеликі підрозділи, укомплектовані невеликою кількістю працівників, але висококваліфікованими;

- невелика кількість рівнів управління;

- адаптивні структури, які сформовані по типу груп (команд) спеціалістів;

- максимально зорієнтовані на споживача, характер і якість і продукції та послуг, а також прості та зрозумілі процедури і графіки роботи організацій.

Сучасні дослідники менеджменту розглядають його як єдиний загальний для всіх інститут, який вже перейшов кордони національних держав, тому що тільки менеджмент забезпечує соціально-економічний розвиток суспільства.

Дата добавления: 2014-01-05