Специфіка філософії Просвітництва

XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітництва. Ідеологія Просвітництва продовжує ідейні та культурні тенденції Нового часу. Основний зміст Просвітництва був визначений раціоналістичним світоглядом з його культом розуму, критикою всіх основ феодального суспільства та ідеєю вдосконалення людини і суспільства.

Просвітницька ідеологія виникає як теоретичне обґрунтування прагнень та інтересів буржуазного суспільства в його боротьбі з феодалізмом. І хоча Просвітництво XVIII ст. було загальноєвропейським явищем, найбільш яскраво просвітницький рух виявив себе у Франції, де він став своєрідною ідейною підготовкою і виправданням Великої французької революції. Вольтер, Руссо, Дідро. Ламетрі. Монтеск'є, Гельвецій, Гольбах, Кондорсе та ін. є представниками французького Просвітництва.

На відміну від філософії Нового часу, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Тому проблема людини. її історичної діяльності, її прав та політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського буття, - все це стає предметом особливої уваги.

Філософія Просвітництва ґрунтується на переконанні, що в історії все трапляється так само закономірно, як у природі. Ідея створення справедливого суспільства потребувала відкриття його законів. Майбутнє суспільство, щоб бути дійсно розумно побудованим, повинно було відповідати «природним» законам історії. Так з'являється в філософії XVIII ст. ідея історичного прогресу, розвитку людського суспільства по висхідній. Сприяти суспільному прогресу було одним з основних завдань Просвітництва. Засіб вдосконалення суспільства просвітники вбачали в освіті і вихованні, у розвитку культури і науки, у моральному вихованні народу. Причому для просвітницької ідеології був характерним поділ суспільства на «темну» масу, народ, який потрібно було просвітити і виховати, й «еліту», купку інтелектуалів, які знають, у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що саме потрібно для свободи, щастя і благополуччя народу.

На противагу схоластично-теологічному розумінню історії, просвітники висувають раціоналістичні версії суспільного розвитку.

Проблема політичної і правової свободи громадян стає однією з центральних тем обговорення в ідеології Просвітництва, саме у цей період виникає концепція прав людини, на яку спирається сучасна правова система демократії.

Просвітництво XVIII ст. виявило тяжіння до матеріалізму й атеїзму. Безумовно, не всі просвітники зайняли відверто атеїстичну позицію, як Дідро, Гольбах, та інші. Але всі французькі філософи піддавали критиці релігійні забобони і релігійний фанатизм, догматизм і нетерпимість церкви. Філософи-просвітники підкреслювали соціальне призначення релігії, її функцію засобу для підтримки соціального порядку і зберігання моральності у суспільстві.

Визнаючи необхідність політичної свободи, французькі філософи фактично заперечували особистісну свободу, як вияв творчої сутності людини. У теорії пізнання французький матеріалізм займав сенсуалістичну позицію (від лат. «чуття», «чуттєві сприйняття»). Джерелом усіх знань вони проголошували відчуття.

5. Німецька класична філософія.

Німецька класична філософія стала вершиною розвитку і разом з тим завершенням європейської класики XVII-XIX ст. Цей небачений ще злет філософської думки був пов'язаний з перебудовою суспільної свідомості, значною мірою під впливом Французької революції. Основними представниками німецької Філософії цього періоду стали І. Кант. Й. Фіхте. Ф. Шелінг. Г. Гегель. Л.Фейєрбах. а також К. Маркс і Ф. Енгельса - творці вчення, яке стало завершенням німецької класики.

Німецька філософія кінця XVIII - сер. XIX ст. продовжила традиції раціоналізму та просвітницької ідеології. Визначальними ідеями тут залишилися уявлення про розумність людського існування, ідея історичного прогресу, віра у всемогутність науки тощо. Разом з тим німецька класична філософія суттєво змінила традиційні принципи гносеології, яка в класичний період розвитку європейської філософії була в центрі всіх проблем. Новий підхід до теорії пізнання відкрив нові перспективи в розробці гуманістичної проблематики.

У центрі всіх вчень німецької класичної філософії - принцип активності суб'єкта. З аналізу об'єкта пізнання філософія переключається на дослідження суб'єкта. Потрібно зазначити, що європейська культура і наука засновані на суб'єкт-об'єктній світоглядній моделі, тобто на протиставленні, на опозиції природи (об'єкта) і людини (суб'єкта). Докантівська філософія віддавала перевагу природі, як об'єкту людського пізнання і діяльності, людині ж залишилося місце бути тільки частиною природи, а пізнанню - бути «дзеркалом природи», пасивним відображенням дійсності. Німецька класична філософія долає механістичний підхід до людини, до процесу її пізнання, підкреслюючи діяльний, творчий, активний характер суб'єкта. Вже у філософській концепції Канта людина є не тільки природною, але й надприродною істотою. Тим самим німецька класична філософія відроджує гуманістичне ставлення до людини, привертає увагу до проблем її гідності та свободи, підносить етичні проблеми над вузько-гносеологічною проблематикою.

Філософська традиція до Канта, розуміючи людину як частку природи, не розрізняла мислення як психічний процес, зумовлений природними чинниками, від свідомості як продукту культури і суспільного розвитку. Німецька класична філософія зробила крок вперед у подоланні цього конфлікту завдяки створенню концепції суспільно-історичної. надіндивідуальної природи свідомості Це сприяло, у своючергу, розвитку історичного підходу до дійсності і формуванню діалектичного методу пізнання.

Загальною рисою всіх вчень німецької класичної філософії є прагнення перетворити Філософію на науку, створити єдину наукову філософію у виді цілісної системи. З падінням культу розуму, який досягає апогею у філософії Гегеля, втрачаються підстави для претензій філософії охопити все в одній системі. Помилковою виявилася і претензія будь-якої філософської теорії бути єдино правильним, єдино науковим філософським вченням, як це сталося у випадку з марксистсько-ленінською філософією.

Теоретична розробка діалектики стає одним із найважливіших досягнень німецької класичної філософії.Діалектика виступає тут як вчення про розвиток і як універсальний філософський метод пізнання.

Першою формою діалектики було вчення про становлення, про вічну мінливість, плинність світу явиш, причиною того вважалася боротьба і взаємозв'язок протилежностей. Ця форма діалектики була притаманна, зокрема філософії Геракліта, Емпедокла, Демокрита (подібні діалектичні ідеї містилися і в давньокитайських уявленнях про існування двох протилежних сил космічного цілого - Інь і Ян).

Другою формою античної діалектики стала діалектика як певний метод пізнання. Для Сократа діалектика є пошуком істини через стикання протилежних точок зору, через діалог, через мистецтво вести бесіду. У філософії Платона, Аристотеля і неоплатоніків діалектика виступає методом пізнання сутності речей і охоплює собою всю логічну проблематику. У натурфілософських вченнях Відродження (М. Кузанського, Дж. Бруно) знову з'являються діалектичні ідеї про вічний рух, про співпадання і єдність протилежностей - світу і Бога.

Таким чином, в історії філософії поступово Формується розуміння діалектики, як вчення про розвиток, (джерелом якого є єдність та взаємоперетворення протилежностей) і заснований на цьому вченні метод пізнання. Особливість німецької класичної філософії полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершеної форми в філософії Гегеля.

Засновниками марксизму, К.Марксом і Ф. Енгельсом, була створена система матеріалістичної діалектики як вчення про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення. Матеріалістична діалектика відбивається в системі філософських категорій і законів.

Категорії діалектики - гранично загальні, фундаментальні поняття, які відображають найсуттєвіші закономірні зв'язки і відносини реальної дійсності і пізнання. Категорії філософії знаходяться у взаємозв'язку одна з одною і складають систему категорій на основі принципу єдності історичного і логічного (категорії є історичними ступенями практичного освоєння дійсності і, разом з тим, логічними ступенями проникнення мислення в Сутність предметів та явищ в процесі пізнання). Основними категоріями діалектики є одиничне і загальне, часткове і ціле, форма і зміст, сутність і явище, причина і наслідок, можливість і дійсність, необхідне і випадкове.

Закони діалектики - це загальні форми суттєвих зв'язків у процесі розвитку.

Дата добавления: 2014-01-07