Вчення І. Канта, ідеї Г. Гегеля

Основоположником німецької класичної філософії стає І. Кант. В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний і критичний. Ранній період творчості Канта присвячений філософським проблемам природознавства, й також конкретно-науковим дослідженням в галузі фізики, астрономії, географії. Видатним досягненням Канта у цей період було застосування діалектичних ідей для пояснення еволюції Всесвіту.

Основний, критичний період його творчості, пов'язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система кантівської філософії. «Критика чистого розуму» присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання («чистий розум» у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). «Критика практичного розуму» є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - в моралі, праві, політиці тощо). У «Критиці здатності судження» містяться основи кантівської естетики та теорії культури.

Безпосереднім завданням своєї філософії Кант вважає критику розуму. Кант був вірним спадкоємцем раціоналістичної традиції класичної філософії, але він розумів, що засобами розуму, науковими методами неможливо розкрити всі таємниці буття. Принаймні Бог, душа, свобода - непідвладні науковому пізнанню. Тому Кант намагався чітко визначити межі його застосування, з'ясувати, що можливо осягнути розумом, а що - ні.

Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності. У «Критиці чистого розуму» Кант намагався розв'язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. Він ставить основне питання своєї «Критики чистого розуму» так: як можливе достовірне наукове знання, як можлива наука?

Виявляється, що не розум відповідає предмету пізнання, а предмет - розуму. Розум «конструює» уявно, в думці предмет пізнання і пізнає тільки те, що було створено, скоректовано ним самим, узгоджено з його принципами і логікою. Тому вихідним принципом кантівської гносеології стає принцип активності суб'єкта пізнання.

Процес пізнання не є пасивним відображенням світу. Людина як розумна, логічна істота, не може мати справи з хаосом, не може пізнавати те, до не упорядковане, не оформлене. Природа людини така, що її розум перетворює хаос чуттєвого даного, невичерпну різноманітність світу на струнку картину світобудови. Ця «оформлена» розумом картина світу і уявляється нам світом, яким він є «сам по собі», «об'єктивно» (насправді ж, вважав Кант, він є конструктом нашого мислення).

Людському розуму притаманні певні структури, певні засоби, якими ін упорядковує чуттєві враження і уявлення. За Кантом, є два джерела пізнання - чуттєвий досвід і логічне мислення. Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення - категорії, найбільш загальні поняття. чуттєвий досвід без просторово-часових координат перетворився б на хаос Різноманітних вражень і уявлень. Цілісне бачення предмета і світу стає можливим завдяки цим додосвідним схемам пізнання. Так само і мислення використовує апріорні форми - категорії (Кант визначає 12 основних категорій), які організують процес розуміння, логічного пізнання. Просторово-часові координати і логічні зв'язки та закономірності, що фіксуються катерігоріями, - це форми самого розуму. Чи притаманні вони світу, незалежно від людини, - на це, вважає Кант, у принципі неможливо дати відповіді.

Кант не заперечував існування об'єктивного світу, незалежної від людини субстанції. Але достовірне знання про світ за межами чуттєво-емпіричного досвіду, про об'єктивну сутність світу отримати у принципі неможливо. Світ, яким він є сам по собі, об'єктивно - це, за словами Канта, «річ в собі», принципово непізнаваний світ. Єдине, що можна сказати про об'єктивний світ, - це те, що він якимось чином викликає, породжує чуттєві враження, стає імпульсом для чуттєвого досвіду.

Таким чином, Кант приходить до дуалізму, роздвоєння світу на сферу, яку можна пізнати науковими засобами (чуттєвий світ явиш, «речей для нас»), і сферу, недоступну розуму - понадчуттєвий світ сутностей. прихований, загадковий і непізнаваний світ «речей в собі». Людина спроможна пізнавати речі тільки такими, якими вони їй уявляється, а не такими, якими вони є в дійсності. Як би не збільшувалося наше знання, воно ніколи не може бути абсолютним. Сама наука має межі - вона у принципі не може проникнути в «світ сутностей».

До об'єктів «світу сутностей», яких не має і не може бути в емпіричному досвіді людини, належать, зокрема, Бог, душа і свобода. На них Кант зосереджує свою увагу у «Критиці практичного розуму». Саме ці поняття закладають фундамент його етичного вчення.

Наукове пізнання є обмеженим і невсесильним, але розуміння цього відкриває людині більшу істину - істину віри. Існування Бога, безкінечність світу, безсмертя душі, людська свобода волі. - все це є сферою моралі і віри, а не розуму і науки. Особливість Кантівської позиції полягає у тому, що він саме на моралі засновує віру, мораллю обґрунтовує релігію.

Людина, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - природного і надприродного. звідси і ставлення до неї може бути двоїстим - як до «речі» і як до особистості. З одного боку, людина належить фізичному, природному світу явищ, в якому панує закон причинності. В емпіричному світі явищ даремно шукати свободу. Тут вона позбавлена свободи, оскільки всі її вчинки можна пояснити дією зовнішніх причин - обставинами життя, соціальним середовищем та іншими факторами - економічними, природними, культурними тощо. Проте людина як особистість, як духовна істота є «громадянином надприродного світу», світу свободи. Світ свободи - це внутрішній, духовний світ людини. Для Канта він є, разом з тим, образом вічного Духу, Божественного буття. За Кантом, Людина як особистість не є частиною природи, вона має волю, а звідси можливість вибирати за своєю волею добро або зло, тобто чинити моральний вибір. Мораль не можлива без свободи. Неможливо пізнати істинність таких ідей, як Бог, безсмертя душі і свобода волі, стверджує Кант. Але вони «доводяться» практичним розумом - їхнє визнання є необхідним для морального існування людини.

У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє теорію моралі. На Його думку, закони моралі повинні бути такими ж загальними і необхідними, як і закони науки. Намагаючись побудувати вчення про універсальну загальнолюдську мораль, Кант серед всіх можливих моральних правил і законів визначає один - основний моральний закон. Цей закон він називає категоричним імперативом», тобто безумовним повелінням. Одне з формулювань даного закону є таким: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до неї тільки, як до засобу».

Згідно з цим законом, людину не можна перетворювати на засіб - на річ, яку можна використати. До неї зажди потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості. Кантівський категоричний імператив формулює принцип безумовної бідності і цінності людини. Вищим принципом міжлюдських стосунків, стверджує Кант, повинен бути не принцип корисності, а принцип абсолютної поваги до особистості

Таким чином, філософія Канта поставила людину у центр усіх філософських проблем, підкреслюючи її безумовну цінність. Кант переорієнтував всю філософію на антропологічну проблематику. З точки зору Канта, всі філософські проблеми зводяться до чотирьох питань: що я можу знати; що я повинен робити; на що я можу надіятися; що таке людина. Перші три питання зводяться, в свою чергу, до четвертого - основного.

Серед цих питань немає питання про сутність об'єктивного світу. Кантівська критика розвіяла марні претензії людського розуму на можливості осягнення глибинної природи всесвіту, вона перекреслила саму можливість для людини пізнати основи світобудови. Сучасне західне філософське мислення продовжує і посилює релятивістські (Релятивізм (від лат. «відносний») - тенденція стверджувати відносність, невизначеність і непевність людських знань.) тенденції філософії Канта.

Г.Гегель (1770-1831 pp.) створює всеохоплюючу систему об'єктивного ідеалізму, в якій він прагнув осягнути всі прояви світу, об'єднати в одній системі логіку, філософію природи, філософію духу, права, релігії, мистецтва, історії. Основними творами Гегеля стали «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін.

Основним надбанням гегелівської філософії стало створення теорії діалектики як певного розуміння дійсності і філософського методу пізнання.

Діалектика в розумінні Гегеля полягає у безперервному розвитку сущого, джерелом якого є діалектична суперечність. Усе в світі виявляє свою протилежність (теза - антитеза). Взаємодія цих протилежностей породжує третю стадію, в якій протилежності об'єднуються і завершуються повним синтезом, який, в свою чергу, стає вихідним пунктом розгортання подальшого розвитку (тобто в основу цього процесу Гегелем покладена схема «теза - антитеза - синтез»). Будь-яка людська думка, будь-яка дійсність містить в собі суперечність, що є імпульсом її розвитку і переходу на більш високий рівень. Завдяки процесу єдності та протиставлення протилежностей відбувається саморозвиток світу.

В основі філософської системи Гегеля лежить поняття «Абсолютноїідеї», або «Абсолютного духу». Для Гегеля світ є упорядкованим, закономірним, доцільним, в ньому панує гармонія і логіка, тобто - розумність. Основою всього світу є об'єктивно існуючий світовий розум.

Гегель стверджував, що сутність його філософських поглядів міститься в християнському одкровенні про втілення Христа. Це пояснює, чому Божество набуває у Гегеля скінченої, обмеженої форми, «втілюючись» в процеси природи та людської історії. Здійснюючи свій розвиток через природу, потім - через розвиток людської історії, Абсолютна ідея приходить до абсолютного самопізнання у духовній культурі людства. Вищим ступенем самопізнання Абсолютної ідеї є філософія. Людина з її мисленням, культурою, історією є стрижнем Божественного одкровення.

У своїй «Феноменології духу» Гегель розкриває історію розвитку людського духу. На його думку, індивід не народжується з готовим знанням і розвиненим розумом. Людина повинна пройти прискореним темпом весь шлях, що пройшло людство в духовному розвитку. Іншими словами, духовний розвиток індивіда здійснюється через освоєння культури людства.

Гегель здійснює принципово новий підхід у гносеології. Пізнання реальності індивідом розглядається в безпосередньому зв'язку з пізнавальним досвідом всього людства.

На відміну від Канта, Гегель був упевнений у можливості досягнення абсолютного знання, оскільки людський розум є відбитком Божественного розуму. Кант вважав, що існує межа наукового пізнання, Гегель же стверджує, що потрібна просто принципово інша наука з іншими методами. Діалектика у Гегеля є власно філософським методом пізнання, філософською логікою з певною системою категорій - гранично загальних понять.

Гегелівська діалектична система містить в собі близько сорока категорій (буття, кількість і якість, міра, явище і сутність, форма і зміст, матерія, закон, випадковість і необхідність, можливість і дійсність, ціле і частина, причина і наслідок, свобода і необхідність, протилежність, суперечність тощо). Розкриваються категорії у процесі розвитку від абстрактних, простих, бідних за змістом до конкретних, складних категорій. Основними законами діалектичного розвитку у Гегеля виступають закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності та взаємоперетворення протилежностей і закон заперечення заперечення.

Гегелівська ідея діалектичного розвитку значно вплинула на його концепцію Філософії історії

Гегелівська філософія історії не залишила місця для історичної творчості особистості. Людина перетворилася в концепції Гегеля на маріонетку безособових історичних закономірностей. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індивіди, народи, людство в цілому - лише матеріал для реалізації цієї логіки. Доля окремих особистостей - лише незначний епізод у всесвітньо-історичній драмі. Якщо Кант підкреслював безумовну цінність кожної особистості, а його категоричний імператив є забороною використовувати людину, перетворювати її на засіб, то Гегель стверджує прямо протилежне. Логіка історії, значенням всесвітньо-історичних законів перевершують цінність і значення індивідуального життя. Право світового розуму вище прав особистості. Людина виступає простим знаряддям реалізації логіки історії. Історичний процес відбувається і діє поза межами волі людей. Вони не є суб'єктами, творцями історії.

Концепція Гегеля здійснила величезний вплив на філософську думку XX ст., але і викликала численні напади з різних філософських позицій.

Дата добавления: 2014-01-07