Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Одним із перших критиків Гегелівської філософії став Л. Фейєрбах (1804-1872 pp.) У своїх працях «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» та ін. Фейєрбах остаточно переорієнтовує класичну філософію на проблеми людини, її сутності, відчуження і свободи. Центром ф і лософії Фейєрбаха - стала морально-етична та антропологічна проблематика.

Свою філософську концепцію Фейєрбах ґрунтує на протилежних філософському ідеалізму засадах. Перш за все, Фейєрбах намагається переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом для нього виступає не пізнавальна істота, основна ознака якої - наявність розуму, а цілісна людина, в єдності її духовних, тілесних і родових (суспільних) якостей. Людину Фейєрбах розуміє як вищу природну істоту, вищу - завдяки тому, що вона є родовою (суспільною) істотою. Всі її природні якості, спільні з тваринними властивостями, одухотворені, вдосконалені, видозмінені життям в суспільстві.

Людина - природна істота, але вся її природа, за Фейєрбахом, відмінна від природи тварини. Людина є універсальною і активною істотою, яка не просто пристосовується до навколишнього середовища, а перетворює його родовим силам, які через освоєння культури стали її власними силами.

Родова сутність людини проявляється тільки у спілкуванні, у міжіндивідуальних стосунках Я і Ти. Єдність і взаємозв'язок Я і Ти стає основою моральної концепції Фейєрбаха. Безпосередня міжособистісна комунікація є сферою реалізації людиною своєї родової сутності, сферою розвитку суто людських здібностей індивіда.

Значне місце в творчості Фейєрбаха посідає критика Релігії. Для нього атеїзм був безпосередньо пов'язаний з моральною і політичною вимогою звільнення людських сил і оновлення суспільства. Причиною релігії Фейєрбах вважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами, непідвладними людям. Людське безсилля породжує богів. Релігія, вважав Фейєрбах, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Своєрідним продовженням релігії Фейєрбах вважав ідеалістичну філософію. Тому критику релігії він поєднує з критикою ідеалізму. Відчуження від людини, її родової сутності - це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм.

8. Філософські системи Й. Фіхте і Ф. Шелінга.

Й. Фіхте ( 1762-1814 pp.) продовжує і розвиває ідеалізм Канта з позиції послідовного суб'єктивного ідеалізму. Намагаючись подолати кантівський дуалізм подвоєння світу на «світ сутностей» і «світ явищ», Фіхте будує свою філософську систему з єдиного принципу свободи і активності суб'єкта. У центрі його філософії - поняття «Я» як абстракції людини, моделі «людини як такої». Якщо Кант акцентував увагу на активності людини як суб'єкті пізнання, то для Фіхте людина є суб'єктом всієї соціальної дійсності, творцем самої себе і людської історії.

Основними проблемами Філософії Фіхте стають проблеми суспільного життя історії, свободи та призначення людини, «Моя система - стверджував Фіхте, - спочатку і до кінця є аналізом поняття свободи». З принципу свободи, творчої, активної діяльності людини виводить Фіхте всі основні положення свого «Науковчення».

«Науковчення» - головний філософський твір Фіхте. Як і всі представники класичної німецької філософії, Фіхте намагався створити наукову філософію. Для того вона повинна, на його думку, бути строго логічною і послідовною. Вся повнота реальності повинна бути виведена з єдиного принципу. Уся система «Науковчення» ґрунтується у Фіхте на трьох основоположеннях, трьох основних твердженнях, що виводяться з єдиного принципу і взаємопов'язані діалектичною схемою: теза-антитеза-синтез. Формулює свої основоположення Фіхте таким чином: «Я обумовлює самого себе». «Я обумовлює не-Я; «Я обумовлює самого себе і не-Я».

Перше основоположення розкриває діяльну сутність людини. Вона полягає в тому, що людина здатна повністю визначати своє буття власною волею, здатна бути вільною, суверенною істотою. Людина виступає суб'єктом власного життя та історії, тобто сама створює себе, свою особисту та історичну долю. Фіхте відкидає кантівську «річ у собі», об'єктивний, незалежний від людини світ, який, врешті-решт, обумовлює існування людини. Для Фіхте абсолютно нічого не може обмежити людську незалежність. Діяльність повинна бути визнана первинною і єдиною реальністю для людини. «Діяти! Діяти! Ось для чого ми існуємо»,- так визначає Фіхте своє філософське кредо.

Друге основоположення філософії Фіхте підкреслює, що весь навколишній світ, природа повинні розумітися, як продукт людської діяльності. Природа не є самоцінною для Фіхте, вона розглядається ним як сфера реалізації людської творчості, як матеріал для людини, який вона перетворює. Через освоєння навколишнього світу людина розкриває свої власні можливості, реалізує себе.

Третє основоположення лежить в основі соціально-політичних поглядів Фіхте, на які вплинули ідеї Французької революції, ідеали громадянських прав і свобод. Діяльний суб'єкт (Я) перетворює предметний світ (не-Я), освоює його. Внаслідок власної творчої діяльності, за логікою Фіхте, суб'єкт повинен, «повернутися до себе», тобто вдосконалити і розвити власну родову, суспільну сутність. Цей процес не може бути остаточно завершеним. Вся історія людства - нескінченний процес наближення до ідеалу людини. «Я» у Фіхте розуміється не тільки як індивідуальне «Я», але як уособлене людство, як втілення здібностей і потенцій людства в особистості. Людина як соціальна істота може розвивати себе тільки в суспільстві. Але для того людська спільнота повинна бути спільнотою вільних і незалежних особистостей, вона повинна бути такою, щоб в ній не «розчинилася» людська індивідуальність. Суспільство вважає Фіхте, повинно бути побудованим не на примусі, а на принципі рівності.

Ф. Шеллінг ( 1775-1854 pp.) піддав критиці Фіхте за те, що в його філософії не залишилося місця для природи, вона втратила самостійну цінність і перетворилася на матеріал і продукт людської діяльності. Від суб'єктивного ідеалізму Фіхте, від його філософії автономного суб'єкта німецька філософія переходить до об'єктивно-ідеалістичного вчення про універсум Шеллінга.

Філософія Шеллінга зазнала значного впливу німецьких романтиків (Лессінга, Гете, Шіллера, Гердера та ін.). Романтизм пов'язаний з ідеями одухотворення природи, визнання за нею творчих потенцій, з піднесенням безпосереднього народного життя та його культури, з ідеєю наближення до природи і осягнення її таємниць художньо-інтуїтивними, а не науковими засобами. В основі Філософської системи раннього Шеллінга — поняття абсолюту, духовного універсум як єдності природи і духу.

Філософська позиція Шеллінга суттєво змінювалася протягом його життя (можна виокремити принаймні п'ять різних філософських систем, що він створює в різні періоди своєї творчості). Тим не менше у нього зберігається єдина «романтична» тенденція розглядати природу, як підсвідомий процес одухотворення, творчого саморозвитку духу, що лежить в основі світового універсуму. Лише в людині природа підноситься до власного самоусвідомлення.

Проблема співвідношення свідомого і несвідомого завжди була в центрі уваги філософії Шеллінга, але з часом саме безсвідоме викликає його особливий інтерес. Починав Шеллінг як спадкоємець раціоналістичної традиції європейської філософії, проте пізніше він переходить на позиції ірраціоналізму і містичної філософії, створюючи «філософію одкровення», в основі якої - поняття ірраціональної волі.

Протягом всієї творчості Шеллінг особливу увагу приділяв художньому освоєнню дійсності, мистецтву, а також міфології як вічній основі мистецтва. Міфологічне осягнення світу він вважав універсальною формою мислення. Філософія Шеллінга вплинула на гегелівську філософію, на ірраціоналістичні вчення XX ст.

Дата добавления: 2014-01-07