Інтеграційні аспекти взаємодії на терені СНД

В середині 90-х років на зміну концепції суцільної інтеграції у керівництва Росії та в органах СНД почала переважати думка ' про доцільність використання моделі різношвидкісної інтеграції, ство­рення такого інтеграційного ядра, яке могло б поступово втягнути в цей процес всі інші країни Співдружності. Саме пошуки та намагання ре­алізувати різні форми інтеграційної взаємодії із обмеженим колом учас­ників визначили характерні риси другого етапу існування СНД.

Для реалізації моделі «інтеграційного ядра» Росія та Білорусь 6 січня 1995 р. проголосили про утворення Митного союзу СНД, до яко­го вже 21 січня приєднався Казахстан, у 1996 р. — Киргизстан і в 1999 р. — Таджикистан. Протягом кількох наступних років його учас­ники уніфікували митне законодавство, здійснили низку заходів з уста­новлення спільних митних тарифів, скасували тарифні й нетарифні об­меження у взаємній торгівлі. Були ліквідовані митний контроль і мит­не оформлення товарів на російсько-білоруському кордоні, а також введено спрощений контроль на митному кордоні Росії та Казахстану.

Але в цілому поставлені організаторами Митного союзу цілі не були досягнуті в повному обсязі.

Відсутність кардинального прориву в інтенсифікації інтеграційних процесів підштовхнула найбільш активних їхніх прихильників нап­рикінці другого етапу існування СНД шукати нові форми інтеграційної взаємодії. 16 жовтня 2000 р. на саміті п'яти членів Митного союзу він був перетворений на Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС). Цільові функції нового утворення були суттєво розширені за рахунок реалізації раніше досягнутих цими п'ятьма державами домовленостей (До­говір про поглиблення інтеграції в економічних та гуманітарних галузях 1996 р. і Договір про єдиний економічний простір 1999 p.). Основними завданнями ЄврАзЕС були визначені завершення формування Митного союзу й перехід до більш високих форм інтеграційної взаємодії в межах зазначеного економічного простору країн-учасниць. У цій організації продовжено функціонування таких органів колишнього Митного союзу, як Міждержавна рада, Інтеграційний комітет і Міжпарламентська асамблея ЄврАзЕС (останню треба відрізняти від МПА всієї СНД).

Показовою є процедура прийняття рішень із поточних питань у цьо­му міждержавному союзі, яка ув'язана з рівнем фінансування його діяльності окремими членами. Згідно з цим принципом Росія має 40 % голосів, Казахстан та Білорусь — по 20 %, а Киргизстан і Таджикис­тан — по 10 %, тобто спілка Росії з будь-яким іншим членом ЄврАзЕС. дає їй змогу забезпечити прийняття бажаного для неї рішення. Проце­дурні норми організації передбачають можливість участі в її роботі спостерігачів, якими у 2002 р. стали Україна і Молдова.

Одним із субрегіональних міждержавних союзів на цьому просторі є організація ГУАМ, яка була заснована представниками Грузії, Ук­раїни, Азербайджану та Молдови 10 жовтня 1997 p., коли вони брали участь у засіданні Ради Європи у Страсбурзі. У квітні 1999 р. під час відзначення 50-річчя НАТО у Вашінгтоні до цього союзу вступив Уз­бекистан, який у 2005 р. вийшов із його складу.

Основна мета створення ГУАМ, крім систематичних політичних консультацій між його учасниками, полягає у спільній роботі зі ство­рення транзитних транспортних коридорів, у посиленні співробітницт­ва в енергетичній галузі, у розширенні торговельно-економічних зв'язків, відносин у сферах культури, науки і освіти, туризму, а також у протидії міжнародному тероризмові, наркоторгівлі, незаконній міграції тощо.

Ялтинською хартією ГУАМ (7 червня 2001 р.) були закладені основи для її розвитку як організації інтеграційного співробітництва. Цьому мають сприяти Угода про створення зони вільної торгівлі між країнами-учасницями, а також завдання уніфікації митного і тарифного законодавства., Разом із тим невисокий рівень взаємного економічного співробітництва (частка двосторонніх експортно-імпортних операцій із кожним партнером по ГУАМ не перевищує 1—1,5 % загального обсягу зовнішньої торгівлі у будь-якого члена цього союзу) суттєво знижує ва­гомість цієї спілки як одного з прикладів інтеграції в межах СНД.

Приблизно таку саму оцінку можна дати й іншому міждержавному ут­воренню — Центральноазійському економічному співтовариству (ЦАЕС), яке у квітні 1994 р. заснували Казахстан, Узбекистан і Киргизстан (у 1998 році до них приєднався Таджикистан). Первинним наміром учасників ЦАЕС було формування єдиного економічного простору, для чого вони ухвали­ли Програму інтеграції на 1995—2000 pp., а для підтримки цієї програми створили Центральноазійський банк розвитку і співробітництва. Але ут­ворення спочатку Митного союзу, а потім ЄврАзЕС із участю всіх цих країн, крім Узбекистану, стало на заваді активному розвиткові ЦАЕС. Його функції нині зводяться до консультацій та обговорення лише деяких питань взаємного регіонального співробітництва.

Практично всі (крім Білорусі) учасники СНД беруть участь у міждержавних союзах із країнами, які не входять у Співдружність. Так, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія та Україна разом з іншими причорноморськими державами від 1992 року є членами Ор­ганізації чорноморського економічного співробітництва (ОЧEC). Врахову­ючи те, що пріоритетним напрямом відносин для всіх учасників цієї організації виступають інші міждержавні утворення — СНД або Євро­пейський Союз (Греція є членом ЄС, а Болгарія, Румунія та Туреччи­на перебувають в асоціації та готуються приєднатися до ЄС), ОЧЕС не має перспектив дієвого інтеграційного об'єднання і займається конк­ретними проблемами регіонального співробітництва у сферах транс­порту, взаємної торгівлі, енергетики тощо.

Від 1992 p. Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан є членами Організації економічного співробітницт­ва мусульманських держав (ЕКО) разом з Іраном, Пакистаном, Туреччи­ною і Афганістаном. Хоча учасники ЕКО й підписали у 2003 р. угоду про перехід протягом наступних восьми років на режим вільної торгівлі, виз­начити цю організацію як інтеграційний союз не видається можливим

Сучасне керівництво України та Грузії таким пріоритетом визначають курс на євроінтеграцію, але в ЄС до реалізації ідеї прийняття цих країн ставляться досить стримано, принаймні на короткострокову перспективу.

Практично єдиним прикладом поетапного реального просування шляхом інтеграції в межах СНД виступають російсько-білоруські відноси­ни. Починаючи з угоди 1996 р. про утворення співтовариства двох дер­жав та угоди 1997 р. про союз Росії та Білорусі ці держави поступово формували передумови для посилення інтеграційної взаємодії в еко­номічній і політичній сферах. 8 грудня 1999 р. був укладений Договір про утворення союзної держави Росії та Білорусі, згідно з яким в економічній площині інтеграційним ознакам найвищого, навіть співставного з ЄС, рівня могли б відповідати наміри формування єдиного економічного простору, повної уніфікації внутрішніх господарських механізмів та сис­теми зовнішніх економічних зв'язків, введення єдиної грошової одиниці.. Але поряд із цим даний договір орієнтований на створення федерації Росії та Білорусі з єдиними вищими органами влади, громадянством, ліквідацією кордону між ними та встановленням спільного кордону з іншими державами. Тим самим це утворення набуває ознак окремої дер­жави, тобто не може бути віднесене до категорії інтеграційних союзів.

Остання спроба реанімувати інтеграційні процеси в межах СНД пов'язана з проектом такої організації більш тісної взаємодії найбільших країн-членів Співдружності, бажаність створення якої була висловлена президентами Росії, Казахстану, Білорусі та України в лютому 2003 р. 19 вересня того ж року В. Путін, Н. Назарбаєв, О. Лукашенко і Л. Кучма підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) цих чотирьох держав. Відповідно до статті 1 цієї Угоди під таким прос­тором «...Сторони розуміють економічний простір, що об'єднує митні території Сторін, на якому функціонують механізми регулювання еко­номік, засновані на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух то­варів, послуг, капіталу та робочої сили, і проводиться єдина зовнішньо­торговельна і узгоджена, в тій мірі і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна і валютно-фінансо­ва політика».

Якщо керівництво України й погодиться на участь в ЄЕП, то найбільш раціональним буде забезпечити оптимізацію еко­номічних відносин із партнерами саме на умовах зони вільної торгівлі, а не переходити без належних передумов до тих більш високих форм інтег­раційного співробітництва, які намічені в Угоді 2003 р.

Дата добавления: 2014-01-07