Суть, суб'єкти та структура мистецтва та художньої культури

Класифікація видів мистецтва.

Основні види і жанри мистецтва.

Суть, суб'єкти та структура мистецтва та художньої культури.

План

Художня культура і мистецтво

Лекція № 6

На початку з'ясуємо визначення поняття мистецтва. Його потрібно розуміти як мінімум в трьох значеннях:

- мистецтво в широкому значенні — це художня творчість вцілому: література, архітектура, скульптура, живопис, графі­ка, декоративно-прикладне мистецтво, музика, танець, театр, кіно та інші різновиди людської діяльності, які об'єднані в ролі художньо-образних формах освоєння світу;

- мистецтво у вузькому значені — тільки образотворче

мистецтво;

- мистецтво як майстерність в будь-якій сфері діяльності.

Отже, мистецтво можна трактувати як дуже вузько і зво­дити його до образотворчого мистецтва, а можна розуміти і досить широко, включаючи всі види художньої творчості. Для того, щоб розібратись в цих нюансах, потрібно коротко сказати про те, чим відрізняється образотворче мистецтво від художньої творчості.

Художня творчість виступає синонімом художньої культури.

До мистецтва належить тільки та частина художньої куль­тури, яка виконана на високому рівні та має художню цінність для інших людей.

Таким чином, критерій виділення художньої культури -предметний, а мистецтва - - кваліфікаційний. У художню культуру включені не тільки результати діяльності профе­сіоналів, але й вся величезна інфраструктура, яка їм сприяє.

Мистецтво — спеціалізована професійна діяльність, побудо­вана на властивості людини виражати свої відчуття в худож­ньо-образних засобах і жанрах.

Суб'єкти художньої культури поділяються на тих, хто ство­рює нові твори та ідеї, поширює їх на некомерційній основі, фінансує, знайомить, навчає, займається масовим тиражу­ванням, продає на комерційній основі і завдяки цьому отримує прибуток, оцінює і здійснює експертизу, здійснює цензуру, державний контроль та управління над створенням, поширен­ням нових творів, перетворюється у фаната, прибічника нових творів та ідей.

До художньої культури входять народні, елітарні (високі), частково масові твори. До мистецтва, ми повинні віднести тіль­ки продукти елітарної культури — картини Пікассо, музику Лисенка, храми Софії Київської, театр Станіславського.

Займатися народною творчістю може хто завгодно, а зайняття мистецтвом потребує певної підготовки. Доступ до нього обмежений. Щоб отримати право професійно займатися мистецтвом художник повинен оволодіти основами майстер­ності. Згадаємо про третє значення мистецтва - - високий рівень майстерності, особливі навички. Ось критерій зараху­вання того або іншого твору до художньої культури вцілому або тільки до мистецтва як його частини.

Художня культура -це елітна культура плюс народна культура. Мистецтво — це тільки елітна культура.

Отже, мистецтво — сфера професійної діяльності, фольк­лор — сфера народної творчості, художня культура — єдність обох цих сфер.

У мистецтві — частині художньої культури є як і у культурі вцілому, своя нормативна система. Але вона суттєво відрізня­ється від тієї, яка є в культурі. У культурі нормативна система керує всіма людьми, а в мистецтві - - тільки тими, хто її створює. Чому так відбувається? Мистецтво, особливо сьогодні, постійно змінюється: 1) засоби художньої виразності; 2) профе­сійні навички художників; 3) сукупність принципів і критеріїв оцінки художньої продукції, тобто критерії оцінки творів.

Оцінку виносять професіонали - - сукупність любителів або прихильників, експерти, критики і знавці, упорядники аукціонів і державні чиновники, якщо вони регулюють розви­ток культури. При цьому вони керуються не тільки власними смаками і почуттями. У них є об'єктивні стандарти. Це пануючі в даний історичний період естетичні стилі. Естетичний стиль представляє собою сукупність принципів і критеріїв пов'яза­них з побудовою художньої форми в конкретному напрямку. Вони складають нормативні начала мистецтва, які обмежу­ються багатством художніх проявів. Особливо часто естетичні стилі змінюються у високій моді - чотири рази на протязі

року. Достатньо часто вони змінюються і в інших жанрах мистецтва і художньої культури: авангардизм, футуризм і дадаїзм у живописі початку XX ст; імпресіонізм, романтизм і реалізм - в кінці XIX ст; сюрреалізм і експресіонізм — в середині XX ст. Таким чином, нормативна система мистецтва поширюється на меншість суспільства, на тих, хто постійно бере участь у створенні мистецтва. Порівнюючи нормативні системи в культурі та в мистецтві треба відмітити, що в мистецтві норми змінюються дуже швидко. У культурі деякі норми, наприклад, кровна помста, тримається тисячоліттями. Хоча естетичні стилі, критерії, оцінка художніх творів змі­нюється дуже швидко, але вцілому нормативна база мистецтва залишається незмінною. Для того щоб глибше розібратися в проблемі, складемо схематичне уявлення нормативної системи мистецтва та художньої культури вцілому.

Рисунок 1. Розміщення трьох форм культури по відношенню до ядра і периферії

Розглянемо схему (рис.1). Ядро мистецтва (у даному випад­ку мистецтво і художня культура будуть рахуватися еквіва­лентними) складають незмінні принципи. До них відносяться ті естетичні критерії краси та возвеличення, які напротязі тисячоліть керували художниками. Периферію складають змінні стильові критерії, які змінюються на дуже короткому відрізку часу — часом напротязі одного-двох років.

Митець завжди роздвоюється: він намагається відповідати нормам, ядрові та периферії. З одного боку, він не хоче від­ставати від художньої моди, смаків та орієнтацій публіки, намагається бути актуальним. Це й зрозуміло, так як його твори завжди звернені до глядача. Власне, він для них і створює свої твори. З іншого боку - справжній митець намагається відобразити в своїх полотнах вічне, проникнути в таємниці краси, додати щось своє в скарбницю світового мистецтва. І в цьому значенні він як раз не повинен слідувати за непостійним смаком публіки. Він повинен іти на крок-два попереду епохи, просвіщати і навчати публіку.

Отже, у мистецтва дві частини, і вони антагоністичні. Вимоги однієї суперечать вимогам іншої. Художник одночасно зобов'язаний виконувати як одну так і другу систему норма­тивних критеріїв. Звідси суперечливість природи мистецтва.

Цікаво, що не тільки митець, але і його безпосереднє оточення також керується суперечливою системою норм. На­приклад, критики оцінюють актуальність твору, здатність бути актуальним і його цінність з точки зору вічних критеріїв прекрасного. Колекціонери, які купують і поповнюють свої колекції творами мистецтва, потім поповнюють виставки та музеї, також виходять із подвійних стандартів. Багато випад­ків, коли вони не змогли розгледіти в початківці майбутнього генія людства, не купували картини і втрачали на цьому великі гроші. Із цих подвійних стандартів виходять організа­тори аукціонів, на яких продаються художні твори. Несвідомо ними керує навіть публіка, любителі мистецтва. Із подвійних стандартів, але із деяким нахилом в бік периферії, виходять ті, хто тиражує твори, організує фінансову підтримку, про­штовхує митця на телебачення, в пресу і т.д.

За жанрами художньої культури значення ядра та пери­ферії розподілено нерівномірно. І тут ми змушені розрізняти мистецтво і художню культуру. Наприклад, естрадні зірки скоріше відносяться до художньої культури, але не обов'яз­ково — до мистецтва. І лише деякі з них удостоюються такої високої честі.

Ядро і периферія виконують в мистецтві різні функції. Ядро, яке складається із незмінних критеріїв вічного та прекрасного, консервативного, а периферія ліберальна і рево­люційна. Все нове, оригінальне, екзотичне народжується на периферії. Це експериментальна лабораторія художньої куль­тури. Найбільшою популярністю у публіки користується найнезвичніше та шокуюче. Чим незвичніший твір, тим миттєвий успіх. На цьому тримається масова культура. На периферії народжується не тільки найоригінальніше, але і наймасовіше.

2. Основні види і жанри мистецтва. Твори мистецтва — сонати та романи, картини і театральні вистави — займають саму верхню позицію. Поряд з науко­вими теоріями, релігійними вченнями та філософськими творами продукція художньої культури відноситься до най­складніших та найвищих проявів людського духу.

Раніше словом "мистецтво" називали будь-які вироби керамічний посуд, ювелірні вироби, медицину. Всіх їх зарахо­вували до "мистецтва" або ремесла, вони мали не тільки корисні практичні властивості, але й високі естетичні якості. І тільки пізніше до мистецтва почали відносити витончені види творчості — живопис, літературу, архітектуру, скульптуру, балет і близькі до них галузі творчості. У результаті цього зна­чення терміну звузилось. Але і в своєму широкому розумінні мистецтво охоплювало тільки майстерно створені твори.

Сьогодні ми можемо віднести до сфери мистецтва те, що відповідає трьом обов'язковим критеріям. А саме:

- пізнавальним цінностям;

- естетичним цінностям;

- моральним цінностям.

Вказані три види цінностей, яким підпорядковуються твори мистецтва, можна інакше сформулювати: Істина, Добро, Краса.

Важко, напевно, знайти четвертий або п'ятий чи шостий критерій, який би в повній мірі виражав духовну сферу. Істина, Добро і Краса - - це три кити, на які спирається духовна сфера суспільства. Щоб ми не взяли із цієї сфери -релігійне вчення, наукову теорію чи педагогічний прийом -вони обов'язково будуть в тій або іншій мірі відповідати трьом головним принципам духовності. У науковій теорії на перший план виступає Істина, в релігійних вченнях — Добро, в педагогічному прийомі (сфера освіти) — те й інше. У художніх творах на перший план виступає Краса. Всі види художньої творчості, які відповідають даним критеріям, ми можемо називати видами мистецтва. Сюди відносяться літе­ратура, живопис, скульптура, театр, кіно, балет і класичний танець, архітектура та інше.

Слово "мистецтво" походить від латинського агs, аrtis, що в перекладі означає ремесло, заняття, мистецтво, наука. Якщо до нього добавити прикметник, тоді вийдуть конкретні види занять, наприклад, агtes liberales- вільне мистецтво, агtes sordidae - ремесло, агtes aptimae- науки, artes disserendi -діалектика. Взяте у множині слово агtes означає твори мис­тецтва. У широкому значенні це слово означає знання, які необхідні для того, щоб щось виготовити.

У стародавніх греків використовувалось інше слово -Іесппе. Від нього пішли слова "техніка" та "технологія". Воно, як і перше, означає заняття, ремесло, науки. Але у нього інша орієнтація. Латинське слово більше орієнтується на гума­нітарні знання, а грецьке - на технічні та наукові. Через це ми ніколи не використовуємо слово "техніка" по відношен­ню до літератури чи театру. У той же час сукупність техніч­них прийомів виконавського мистецтва, наприклад, балет ми можемо називати технікою.

Терміном "вільне мистецтво" в Середні віки називався університетський курс наук, які включали в себе граматику, риторику, логіку, арифметику, геометрію, музику і астроно­мію. Студент, який закінчив даний курс називався бакалав­ром мистецтв.

Давньогрецькі філософи, насамперед Платон, Аристотель, проводили різницю між вільним (витонченим) мистецтвом, яким займалися вільні громадяни, і "сервільним" мистецтвом, яким займалися раби. Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею або обслуговуванням. Для цього у греків та римлян вистарчало рабів. У громадян залишалася маса вільного часу для розумової діяльності, куди входило відвіду­вання театрів, стадіонів, музеїв, філософські диспути та бесіди, політичні мітинги, гадання, поетичні змагання, спостереження за зірками. Для цього і потрібні були такі мистецтва, як логіка, риторика, астрономія, музика. Ремеслами — сільсько­господарським, будівельним і т.д. займалися інші прошарки населення: раби та бідняки. Ручна фізична праця — чи то створення товарів чи послуги — називалися сервільним мис­тецтвом (від латинського sегvіо — бути рабом). Спочатку до нього входили такі види діяльності, як живопис і скульптура, які сьогодні ми відносимо до вільного (витонченого) мистецтва.

В епоху середньовіччя — з III по XIII ст. — види художньої творчості, які пізніше будуть відноситися до вільного мис­тецтва, насамперед живопис, скульптура і архітектура, вико­ристовувались в якості декоративних прийомів прикрашення церквів, монастирів, міських будинків, парків, віл. Багаті аристократи змагалися один з одним замовляючи художникам картини і скульптури для своїх будинків, галерей, колекцій.

Тільки в епоху Ренесансу з'являється перше покоління художників, які змогли піднятися вище утилітарних завдань прикрашення стін, плафонів та колон. Вони змогли витво­рити у своїх полотнах ідеали краси. Ставало зрозумілим, що живопис і скульптура має самобутню, незалежну від їх утилі­тарного призначення цінність. Вони могли заставити хвилю­ватися, сумувати, радіти, задумуватися глядача.

Багатий і середній клас (дрібна буржуазія) виступили спон­сорами не тільки живопису, архітектури і скульптури, але також театрального та музичного мистецтва. У середньовіч­них містах існувало багато театральних труп і бродячих музикантів, яких запрошували до королівського палацу, на масові гуляння. Створювались всі умови для підтримки роз­витку вільного мистецтва.

Поняття "вільне мистецтво" з'явилося у Франції в XVIII ст. На відміну від прикладних або тих, які приносять практичну користь мистецтв, вільне мистецтво мало зовсім інше застосу­вання: воно задовольняло глядача і слухача. Ця якість була названа естетичною, тобто характеризувалась як прекрасне, красиве.

Естетика - - це вчення про красу. З старогрецької мови "аisthetikos" означає чуттєве сприйняття. У двотомному виданні "Акроматична естетика", яке вийшло в період з 1750-1758 рр., німецький філософ О. Баумгартер підняв цей малознаний для греків термін на рівень абстрактної філософської категорії, надав йому значення самостійного розділу філософії. З тих пір естетика входить до складу філософського знання. Есте­тика піднімається у двох значеннях, а саме як:

- теорія прекрасного;

- теорія мистецтва.

Спеціалісти по естетиці займаються класифікацією відо­мих мистецтв, вивчають закономірності їх розвитку, стильові особливості, співвідношення форми і змісту художнього тво­ру. Саме завдяки їм категорія прекрасного, або краси, підня­лась на рівень з поняттями істина і добро. Про цю рівність Краса=Істина=Добро писав ще Платон в V ст. до н.е.

У цій тріаді не всі елементи рівні один з одним у тих же відношеннях. Наприклад, істина, на яку спирається наука і технічний прогрес, припускає постійне поглиблення в сут­ність речей.

Справді, сучасна наука і техніка сильно випередила науку часів Платона або Ньютона. Але чи можна те саме сказати про релігію або мистецтво. Чи є тут прогрес і постійне покра­щення? Навряд чи вони підпорядковуються іншим законам. Ми захоплюємося старогрецьким Парфеноном або римським Колізеєм не менше, якщо не більше, ніж абстрактним мис­тецтвом або авангардною музикою ХХст. У мистецтві та релігії немає прогресу, немає покращень. Рембрант не перевершив Рафаеля, а Пікассо — Рембрандта. Кожний з них відкрив вічну красу раз і назавжди. Можна написати інше, але не можна написати краще.

Із чотирьох складових елементів духовної сфери суспільства дві — наука і освіта — піддаються прогресові, тут добре вчора змінюється кращим сьогодні. Два інших елементи - - мис­тецтво і релігія — непідвласні прогресові. Перші знаходяться завжди в часі і тільки спішать до вічності і нам, глядачам, слухачам, віруючим, повідомляють про те, що є вічна краса і вічне добро. Заповіді Христа залишаються вічно істинними і через тисячу років. Картини і скульптури Мікеланджело залишаються вічно прекрасними і через тисячу років. Але теорія Ньютона і теорія Енштейна може і не бути істинною через тисячу років. Не залишаться вічно досконалими і всі технічні винаходи. Їх обов'язково перевершать у майбутньо­му. На зміну дерев'яній рахівниці прийшов механічний калькулятор, його змінив електронний. Мистецтво служить Красі, релігія — Добру, наука — Істині, а техніка — Користі.

Союз Краси і Добра дає витончене мистецтво, а союз Краси і Користі — прикладне мистецтво. Кабаре, цирк, спорт, архі­тектура, дизайн поєднують Красу і Користь. Для того, щоб ремесло або вид мистецтва називався прикладним треба щоб його твір створювався спочатку для користі, а потім для есте­тичних цілей. Тому архітектуру правильніше віднести до прикладних мистецтв.

3. Класифікація видів мистецтва. У третьому питанні потрібно з'ясувати класифікацію видів мистецтва. Отже, за першим способом класифікації воно поділяється на:

- витончене (вільне, фундаментальне);

- прикладне (практичне, сервісне).

Інший спосіб ділить все мистецтво за тими почуттями, на які воно впливає. Оскільки живопис, скульптура, архітектура, дизайн сприймаються очима їх називають візуальними вида­ми. Музика діє на органи слуху, тому її можна було б віднести до аудиторних видів (аиоіііоги — слуховий), але даний термін у вітчизняному мистецтвознавстві ще не прийнятий. Літера­туру відносять до візуальних і аудиторних видів, через те, що читаючи про себе книжку, ми користуємося словами, а переказуючи її вголос, звертаємось до аудиторії. Зразу до двох видів почуттів звернені такі прикладні мистецтва, як дизайн техніки або меблів (дотику і зору), культурне мистецт­во та дегустація (смаку і запаху).

Третій спосіб класифікації ділить все мистецтво на:

- односкладове;

- багатоскладове.

До односкладового відносяться живопис, скульптура, музи­ка і література; до багатоскладового -- архітектура, опера і танці. Наприклад, в опері використовується хореографія, музика і словесний текст. Через це, оперному артистові приходиться найскладніше, оскільки треба володіти талантом і класифікацією не в одному, а в декількох видах мистецтва: вміти співати, танцювати і розумітися в музиці. До того ж, йому необхідно бути драматичним артистом. В опері також використовуються елементи дизайну — декорації та костюми.

Якщо розглядати чотири складові частини духовної сфери суспільства, то виявляється, що мистецтво знаходиться у винятковому становищі, і ось чому. Наука не наслідує приро­ду, вона її пізнає за допомогою штучно створених абстрактних символів. Релігія також не імітує її. Не наслідує її і освіта, через те, що у неї зовсім інша мета.

Тільки мистецтво імітує навколишню природу і в тому числі людину. Таке його призначення.

Але імітація далека від того механічного копіювання реаль­ності, яке ми спостерігаємо на фотографії. Наслідуючи природу, відображаючи її, митець залишає одне і відкидає інше, пере­більшує, переставляє, добавляє від себе, знаходить прихований зміст. Іншими словами, він творчо наслідує навколишній світ.

Тільки в XX ст. мистецтво відступає від свого початкового принципу. Тепер воно не наслідує, а розбирає природу на частини, елементи, форми, створює із них нові комбінації. Кубізм, абстракціонізм, супрематизм, авангардизм, поп-арт поривають з реальністю. Лозунгом стало "мистецтво для мистецтва", або чисте мистецтво, завданням якого є формо­творчість. Його так і називають — формальним, на противагу змістовному мистецтву класичного періоду. А ще безпредмет­ним, так як реальні предмети: люди, дерева, знання, тварини -зникли. Тепер митець малює не те, що бачить, а те, що знає, про що думає. Він майже наблизився до вченого, відобража­ючи реальність за допомогою абстрактних символів і знаків. Але не відкривав об'єктивні закони всесвіту, а придумував їх сам, наслідуючи своїй внутрішній логіці. Глядача художньої галереї запрошували не в глядачі, а в співавтори: він повинен був додумати відображене на картині, вкладаючи в неї свій зміст, який міг розходитися із задумом автора. Якщо раніше

Художня культура і мистецтво

художники жалілися, що деякі глядачі не розуміють намальо­ваного на картині, то тепер вони рахують це в порядку речей. Сучасні художники все більше виражають самих себе, а не відображають реальність. Вони говорять, що мистецтво просто повернулося до своїх витоків: подивіться наскальні малюнки. Критики заперечують: печерна людина та іконописець не ставили завдання змінити реальність — перший технічно не вмів передати реальні об'єкти, а другий відображав ідеаль­ну реальність, таку якою вона була представлена в християнст­ві. Відображення оленя на стіні або Богоматері на іконі були дуже зрозумілими та близькими глядачеві, вони викликали потік приємних відчуттів і романтичних почуттів. Вони будилив людині її кращі якості.

Література

1.Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. — К., 2000

2.. Дмитриева Н.А. Кратная история искусств. — М., 1 991.

3. Ильина Т.В. История искусств: Западноевропейское искусство. — М., 1983.

4.Кравченко А.И. Культу рология: Учебное пособие для вузов. - М., 2000.

5.Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / / М.М. Закович, І А. Зязюн; За ред. М.М. Заковича. — К., 2001.

в людині її кращі якості.

6. Павленко О. П. Культурологія: Посібник для підготовки до іспитів.- К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В.,2006.

7. Основи художньої культури. Ч.1: теорія та історія світової художньої культури: Навч. посібник для вищих навчальних закладів / За ред. В. О. Лозового, Л.В. Анучиної. – Х.: Основа, 1997.

8. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005.

9. Могильний А. П. Культура і особистість. – К. – Вища школа, 2002.

10. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібникдля студентів вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації / За заг. Ред.В.М. Пічі. - Львів: «Новий світ - 2000», 2004.

11. Є. А. Подольська, В. Д. Лихвар, К. А. Іванова. Культурологія: навчальний посібник. – Київ: центр навчальної літератури, 2003.

Дата добавления: 2014-01-06