Характеристика сепаратизму в Галісії. Процес автономізації

Аналізуючи джерела й форми сепаратизму в Галісії в першу чергу, на наш погляд, слід звернути увагу на особливість галісійського сепаратизму, що є за своєю сутністю таким його різновидом, як етнічний сепаратизм. У першу чергу слід конкретизувати поняття «етнічний сепаратизм» та додати, що він не обов’язково повинен бути військовим, як у випадку з Галісією. На думку багатьох аналітиків, традиційно будь-яка сепаратистська ідеологія базувалася й базується на прагненні до територіальної єдності, культурної, мовної або релігійної спільності. Це і є етнічний сепаратизм, у якому мова є потужним об’єднуючим фактором національної спільноти. Однак багато лінгвістичних співтовариств припинили протистояти асиміляції держав-централізаторів, поступово зливаючись із титульними націями, чого, однак, ми не можемо сказати про галісійців.

Протягом усієї своєї історії Галісія була більш відсталою, в першу чергу в економічному плані, ніж Країна Басків і Каталонія. Це аграрний регіон Іспанії й у ньому не була настільки розвинена промисловість, як у більшості вищезгаданих регіонів. В Іспанії через таку економічну відсталість у деяких регіонах жителі південних (Андалусії й ін.) і західних областей (у першу чергу Галісії) залишали свої етнічні території і вирушали в пошуках роботи на північний схід (у Країну Басків, Каталонію та інші економічно розвинені області). Таким чином, протягом тривалого часу галісійці мігрували зі своєї етнічної території, що, до речі, триває й донині, у зв’язку з незадовільним рівнем життя населення, у пошуках роботи й більш і менш достатнього для життя рівня заробітної плати в більш розвинені в економічному плані регіони країни.

Наприкінці XIX століття галісійський рух проявлявся в основному у формі боротьби інтелектуальних об’єднань за розвиток культури, які виникали навколо університетів. Тому прагнення до автономії, сепаратистські тенденції були досить слабкі й не мали більш яскравого вираження, ніж, наприклад, у Каталонії. Як і у випадку із Країною Басків, сепаратисти якої йшли по лінії ідеології Сабіно Арани, галісійці пожвавили рух за автономію в період виходу на арену Альфредо Бран’яса, діяльність і праці якого були присвячені самоврядуванню та федералізму. У той період, у 1896 році, утворюється «Галісійська ліга», а в 1907 році була створена регіоналістська партія «Солідарність».

Важливим підсумком першої світової війни стала помітна активізація національного руху в Каталонії, Країні Басків і Галісії. У всіх цих областях буржуазія розбагатіла й зміцніла. Корінні зміни спостерігалися й у розвитку національної боротьби в Галісії. Тут національні сили утворили в 1916 р. так звані Ірмандадес («Братерства»), програма й вимоги яких були розроблені через два роки, у листопаді 1918 року. Ця програма стала потім відомою під назвою «Програми галісійського націоналізму». Її головна мета зводилася до надання автономії Галісії. Сьомий пункт програми вимагав: «Земля тим, хто її обробляє». Це було важливе звертання до селянства, здатне втягти його в активний національний рух.

У 1923 році представники від націоналістів Країни Басків і Галісії, які прибули до Барселони для участі у святкуванні Дня боротьби Каталонії за свої права (11 вересня), утворили разом з каталонцями союз боротьби за автономію цих провінцій. Незважаючи на досить серйозні соціально-економічні й політичні відмінності, у них була загальна мета - самоврядування народів, і загальний супротивник - центральна влада. Важливу роль у цьому зіграли націоналістичні партії.

Якщо розглядати період Першої республіки, то й галісійці, поряд з іншими регіонами, брали пасивну участь у загальноіспанському федеральному русі. Під впливом федералістських ідей був розроблений проект конституції галісійської держави, який передбачав її автономію в рамках Іберійської федерації. Однак у вирішенні національного питання уряд республіки 1931 року обмежився наданням автономії одній лише Каталонії. Вимоги Країни Басків і Галісії про надання їм автономних прав не були задоволені, тому підкреслимо, що в той період національне питання в країні було розв’язане частково. Конституція 1931 року стала, по суті, компромісом між традиційною централізованою державою й автономістськими устремліннями окремих частин країни. Прийняття статутів про автономію Країни Басків і Галісії затримувалося. Центральна влада не вважала галісійську проблему першочерговою й постійно відкладала її в довгий ящик.

У грудні 1932 року на муніципальній асамблеї був схвалений проект галісійського статуту. Його підготував Інститут з вивчення Галісії, який передбачав входження Галісії в Іспанську республіку на федеративних умовах. Але на цьому все надовго зупинилося. Статус автономії Галісія одержала тільки у 1936 році, однак статут про автономію так і не був впроваджений у життя через Громадянську війну, що почалася в Іспанії.

Таким чином, наприкінці XIX - першій третині XX ст. домінуюче становище у боротьбі за свою автономію, поряд з такими розвиненими провінціями Іспанії, як Каталонія й Країна Басків, займає й Галісія. Необхідно звернути увагу на той факт, що паралельно з боротьбою за самоврядування та економічною незалежністю у Галісії зростає прагнення корінного населення зберігати й розбудовувати свою культурну самобутність. У цей період відбувається визнання права Галісії на автономію, у якому, щоправда, є нюанси, про які йшлося вище. Якщо характеризувати ці роки, то варто зазначити, що вони були часом напруженої й завзятої боротьби між ідеологією «іспанізму» і автономізму із сильним етнонаціональним відтінком. У такий спосіб в Іспанії центризм знову узяв гору й протягом наступних років прагнув добитися повної уніфікації країни.

На рубежі 60 – 70 - х років різко посилюється рух проти диктатури Франко, однієї із провідних сил якого були сепаратистські рухи. Усі політичні партії Іспанії, у тій або іншій формі, виражали своє ставлення до проблеми самоврядування регіонів. Але мова поки йшла лише про відновлення справедливості, яка була зруйнована франкістським режимом, що позбавив автономії Каталонію, Країну Басків і Галісію. Після смерті Франко у 1975 р. етнічні сили, зокрема, політична еліта басків, каталонців і, у меншій мірі, галісійців, прагнули здобути значний ступінь самоврядування й навіть елементи федералізму на зразок Швейцарії й Німеччини.

Відзначимо, що процес автономізації в Галісії проходив з більшими труднощами. Створена в березні 1978 р. предавтономна хунта виробила проект автономного статуту, який усі інші партії визнали незадовільним. Загроза провалу цього проекту на референдумі змусила центристів піти на поступки, і зрештою був досягнутий компроміс. У такий спосіб у листопаді 1979 року конституційна комісія схвалила проект Статуту Галісії. Проект обмежував права цього автономного співтовариства тим, що уряд одержував можливість більш жорстко контролювати процедуру передачі повноважень від центральних органів автономним, ніж у випадку зі Статутами Каталонії й Країни Басків. Однак, маневрування місцевих лідерів, суперництво різних течій і, головне, та обставина, що два з половиною роки передавтономного режиму нічого не принесли народу, - усе це привело до компроментації процесу автономізації в Галісії й розчаруванню мас, що позначилося на результатах референдуму 21 грудня 1980 року. Більшість тих, що з’явилися проголосували за автономний статут, і, таким чином, він був визнаний затвердженим. Але авторитет такого затвердження виявився невеликим – його схвалили лише 20, 8% виборців.

Протягом останніх десятиліть поняття федералізму розглядається у контексті концептуального розширення із включенням комплексу політичних реалій, який базується на федеральних принципах: асоційовані державні утворення, асиметричні конфедерації, регіоналізація й різні форми субнаціональних автономних статусів у рамках так званих «унітарних держав». Саме останні є тою системою, яку Іспанія почала розбудовувати для того, щоб задовільнити певною мірою регіональні інтереси Галісії (рівною мірою як і Валенсії, Канарських і Балеарських островів).

В Іспанії модель територіального устрою одержала свій специфічний розвиток завдяки імпульсу, що виник внаслідок політичного консенсусу, підтримки основних політичних сил, державної й недержавної сфери. Демократичний транзит був реалізований через пакт між реформаторами й консерваторами. «Пакт Монклоа» (підписаний у 1977 році в однойменному палаці в Мадриді у результаті зустрічі уряду та представників усіх опозиційних політичних партій Іспанії. В його основі – реструктуризація державних систем і проект виходу з політико-економічної кризи, яка охопила країну наприкінці
70-х рр. ХХ ст.) став вже хрестоматійним прикладом вдалого переходу в політичній науці. Подібна модель довела свою ефективність і з погляду темпів, і з результатів транзиту. Основні політичні сили досягли домовленості щодо загального проекту Іспанії, її національної єдності, яка виступала вищим пріоритетом.

Держава Автономій - це різновид держави, прийнята правовою системою Іспанії в 1978 році для того, щоб звести воєдино два фундаментальні положення. Перше - загальне для всіх регіонів - децентралізація влади; друге - особливе, властиве винятково окремим територіям - визнання автономії культурних і історичних спільнот. Враховуючи специфічні риси іспанської реальності, створюється особлива, єдина у своєму роді, модель, що використовує, зазвичай, окремі елементи інших моделей, які існують у цей час або тих, що існували раніше (Конституція II Республіки), та адаптує їх до своєї ситуації. Характерною рисою розглянутого нами різновиду держави, Держави Автономій, є передача права вирішення безлічі основних питань, що стосуються територіальної організації влади, які звичайно перебувають у віданні Конституції, Статутам Автономій. Цього немає в жодному з інших типів держав. Конституція залишає за Статутами право уточнювати, конкретизувати й закривати модель, яка конституційно визначена в її основних положеннях, однак є відкритою й незавершеною.

Таким чином, у гру вступає принцип пристосування або добровільності - це є юридичним проявом захисту власних інтересів, обмежених спільними інтересами, що й захищаються Генеральними Кортесами в рамках Конституції. Це конституційна функція Статуту Автономії. Якщо Конституція - це творіння єдиної установчої влади, то Статути розробляються Державою разом із представниками територій. Звідси випливає, по-перше, важливість проведення переговорів і укладення угод для того, щоб зрозуміти, як надалі відбувається розробка й реформування подібного роду норм (особливо в Автономних Співтовариствах особливого режиму); по-друге, твердість Статутів, у порівнянні з іншими нормами, які прирівнюються до законів, і їх підпорядкування одній єдиній Конституції; і, нарешті, по-третє, включення Статутів у блок конституційності.

Галісія ніколи не була головною проблемою для Мадрида й не заявляла про прагнення відділитися від Іспанії. Але вона продовжувала будувати свою власну регіональну державу відразу ж після набуття статусу автономії в 1981 році: самостійно зав’язувала стосунки з іншими регіонами й країнами, ставала членом міжнародних організацій, що поєднують різні частини Європи. Мадрид був незадоволений такою поведінкою, яка стала характерною для більшості регіонів, і навіть намагався захистити в трибуналі своє монопольне право на ведення міжнародних відносин. Але трибунал визнав право регіонів на самостійну зовнішню діяльність.

Сьогодні Галісія - це регіон із сильною автономією, власними державними символами, парламентом і поліцією. Хоча потрібно відзначити, що дотепер не всіх задовільняє той факт, що всі 17 регіонів мають рівний ступінь самоврядування. Теоретично всі мають рівні права, але не всі регіони однаково сильні економічно, не в усіх є політична воля й навіть бажання бути такими. У них немає прагнення до регіоналізації, оскільки в них відмінні історія, культура, наміри.

В інших регіонах, наприклад у Країні Басків, зворотні настрої. Там баски вважають себе унікальними, кращими із кращих. Вони відкрито виступають проти Іспанії, їх книги з історії мають відверто негативне забарвлення стосовно інших. Галісія ж не шукає незалежності подібним шляхом. «Ми не екстремісти. Єдиною реальністю для нас залишається девіз: «Галісія в Іспанії, Галісія в Європі»». Це дозволяє регіону йти далі. Сьогодні він єдиний в Іспанії, який політично співпрацює з країнами Латинської Америки та Північною Португалією. Приклад відносин з регіоном сусідньої країни є моделлю міжрегіонального співробітництва в Європі.

Іспанія обрала свій, принципово інший шлях, створюючи свою модель децентралізації й регіоналізації. В Іспанії побудова моделі територіального устрою описується, як першочергове досягнення консенсусу й вирішення питання про національну єдність, а потім поетапна, поступова й послідовна децентралізація - передача компетенції від центру - автономним співтовариствам.

Іспанська держава автономій практикою свого існування довела, що стійкість такої моделі залежить від балансу сил центра та регіонів. Сильний центр виявився необхідним для консолідації демократичного режиму, а сильні регіони - для демократизації суспільства. Узагальнюючи досвід територіального будівництва Іспанії, як країни демократичного транзиту, можна сформулювати висновок: процеси федералізації й/або регіоналізації є важливими вимірами демократичного переходу, при цьому їх характер та швидкість протікання повинні відповідати загальному прогресу національної державності.

Дата добавления: 2014-01-06