Внутрішньої геополітики пост-помаранчевої України

Лекція 12. Політико-ідеологічні та соціально-економічні підвалини

План

1. Ідеологічні принципи функціонування нової влади в Україні.

2. Стратегія реформування.

3. Регіональна політика.

4. Конфлікти й проблеми в гуманітарній сфері.

5. Феномен реприватизації..

Необхідний вступ (від проф. О.В.Борисової).

У цих лекціях ми будемо аналізувати події, які відстоять у часі від нас ще занадто близько, щоб можна було говорити про них, як про події історичні. Архіви будь-якої держави формуються тоді, коли після подій, щодо яких формується архів, пройшло не менше 16 років. Тож зрозуміло, що нині незалежна Україна формує архіви тільки за період 1991 – 1995 рр., а тому навіть цей період тільки починає вивчатися повноцінно за допомогою всього комплексу історичних методів дослідження (хоча не факт, що ВСІ документи цієї пори передаються в архіви і, за Еклезіастом, «немає нічого захованого»). Про пізніший час навіть цього ще сказати не можна.

Тим не менш, я все ж таки наважилася проаналізувати не тільки внутрішню й зовнішню політику України часів Л. Кравчука й Л. Кучми, а й сучасний стан Української держави та її суспільства. Зрозуміло, що ми не можемо ще зробити повноцінний історичний аналіз, однак наука – це насамперед виявлення закономірностей. Я й зробила спробу проаналізувати матеріал, який уже є в наявності й може бути підданий вивченню саме таким чином, щоб виявити загальні тенденції й основні закономірності.

У попередньому Розділі я писала, що нові політичні сили, які прийшли на зміну режиму Л. Кучми в Україні неодмінно повинні були випрацювати політико-ідеологічні засади новітнього українського націоналізму (у його розумінні в широкому сенсі, без етнічної зацикленості), бо без сучасної національної ідеології в умовах ХХІ століття жодна національна держава розвиватися не може. Навіть у країнах, що уособлюють собою світову тенденцію до глобалізму (країни Західної цивілізації), нині все більш зростають реґіоналістичні рухи, які являють собою, за визначенням європейських політологів, ті ж націоналістичні прояви, тільки трансформовані.

Націоналізм же як такий ще з середини ХХ ст. у європейській політології розглядається як рух, який після ХVІІІ ст. виявився наймогутнішою державотворчою силою в Європі. Так, виділяються «п’ять пульсацій» європейського націоналізму (Теодор Шіллер, Урс Альтерматт):

Перша пульсація – час виникнення національних держав у Великобританії й Франції. В цей час національно-державний принцип охоплює: всю Західну і Північну Європу – Великобританію, Францію, Іспанію, Португалію, Швецію, Данію, Ірландію, Нідерланди, Бельгію, Швейцарію. Сюди ж потяглися Норвегія й Люксембург.

Друга пульсація – в одну державу об’єдналися політично розірвані, але єдині в культурно-мовному відношенні частини Німеччини й Італії. Після розпаду «священної Римської імперії німецької нації» у Центральній Європі не залишилось ніякого політичного об’єднання, крім Австро-Угорщини (імперії Габсбургів). Держави Центральної Європи пішли за принципом об’єднавчого націоналізму. Сюди ж потяглися: Греція й Ісландія.

[Ці перша й друга пульсації націоналізму характеризувались тим, що в цей час виникнення держав передувало виникненню єдиних наці й ].

Третя пульсація – центром її стали Центральна, Південна й Східна Європа, де збереглися до початку ХХ ст. багатонаціональні імперії Габсбургів, Османів і Романових. Національні рухи охопили ті народи, які на цей час не мали держав (історичні етапи їхнього державотворення до уваги не беруться, мова йде про державність нового типу, яка базувалась на праві націй на самовизначення, що був задекларований Великою Французькою революцією ХVІІІ ст.). Між Берлінським конгресом 1878 р. і початком Першої світової війни в 1914 р. на землях Османської імперії виникли: Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Албанія. У 1918 – 1920 рр. відбувся крах Габсбурзької дуалістичної монархії, який призвів до виникнення нових держав. Республіка Австрія виявилася редукованою до історичного ядра старої імперії. Виникли: Чехословацька республіка (Богемія + Моравія + Словакія + частина Сілезії + Закарпатська Україна), Угорщина (дуже покремсана), Королівство СХС (пізніша Югославія), Польща (визнана Радянською Росією в 1918 р.), Литва, Естонія, Латвія (визнані у 1920 р. Росією), Ісландія (в особистій унії з Данією). В цей же час відбувся розділ Македонії на Егейську (відійшла до Греції), Вардар-Македонію (відійшла до Сербії) і Прин-Македонію (відійшла до Болгарії); дещо при цьому відхопила й Албанія. Крім того, у 1916 р. була проголошена Ірландська республіка. Північна ж Ірландія залишилася за Великобританією. Дещо приростили свої території інші західноєвропейські держави, що встигли виникнути раніше початку цього «великого поділу» Європи.

Четверта пульсаці я – кінець Другої світової війни вніс корективи в політичну карту Європи, але не змінив її принципово, за двома (але великими) виключеннями: СРСР (імперія) зріс, а Німеччина зменшилась і була розділена (на НДР та ФРН). Західноєвропейські ж кордони були в цей час остаточно стабілізовані.

[Під час третьої й четвертої пульсацій, навпаки, виникнення націй передувало виникненню держав ].

П’ята пульсація – мала місце в 1989 – 1992 рр. Виник рад нових держав, більшість яких була продуктом сецесії (виділення) зі складу СРСР. Це – Естонія, Латвія, Литва (1990 р.), Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна (1991 р.). Нова держава – Російська Федерація посіла ядровий терен СРСР – колишню РСРФР. На Балканах розпалась Югославія, як також (у 1993 р.) Чехословаччина розділилась на Чеську республіку й Словакію. Крім того, у 1990 році, ще при існуванні СРСР, об’єдналась Німеччина.

[Під час цієї п’ятої пульсації (хоча, принцип парності диктує необхідність очікування якоїсь шостої пульсації, що може настати в будь-який момент) відбулось поєднання обох вищевказаних закономірностей – в деяких державах виникнення націй передувало виникненню новітніх держав, а в деяких, серед яких була й Україна, навпаки – виникнення держави передувало виникненню єдиної політичної нації. І це положення ми зафіксуємо як дуже важливе для розуміння того, що нині відбувається в Україні].

Тож наявно видно, що всім, що собою являє сьогодні Європа, вона зобов’язана саме своїм націоналістичним рухам. І хоча в тій же Європі націоналізм показав не тільки свої позитивні риси, а й украй негативні, й сьогоднішня Європа ставиться до нього з великою пересторогою, це ніяк не змінює потужної здатності націоналізму до величезних геополітичних перетворень.

На сьогоднішній день формулою, що з ХІХ ст. визначає політичну історію Європи, є така: «Кожна нація – це одна держава, і кожна держава – це тільки одна нація».

І ось саме тут ми можемо побачити невідповідність сучасних українських державотворчих реалій цій формулі: в Україні існує не одна, а дві політичні нації: українська й російська. І остання, як би не намагалися її репродуценти в Україні представити як «державостворюючу», такою зовсім не є. Вона працює виключно на інтереси російської нації, яка має свою власну державу, і працює саме на розвал української державності. На доказ цього можна навести хоча б таке сьогодні дуже промовисте (на тлі другої російсько-української газової війни кінця 2008 – початку 2009 рр.) положення із звернення «Російської общини Севастополя. 2008 р.», з яким кожен може познайомитися в матеріалах Інтернет (переклад українською наш. – О.Б.):

«…Нагадуємо, що російські громадські організації Криму й Севастополя протягом 2006 – 2008 рр. неодноразово й методично закликали керівництво РФ підвищити ціни на газ для України до рівня світових, і заявляли про готовність основної маси кримчан і севастопольців терпіти будь-які втрати в ім’я зближення зі своєю Батьківщиною – Росією» (виділення наші. – О.Б..

Отже, як можна побачити, обидві російсько-українські газові війни (2006 і 2008 рр.) виникали зовсім не тому, що торгівлі газом хтось перешкоджав, чи той газ крав тощо, а тому, що Росія, маючи, безумовно, в усьому цьому свій власний інтерес, немов би просто відреагувала на «прохання трудящих» Криму й Севастополя (а про те, як вона може це робити, яскраво свідчить досвід, наприклад, Афганістану 1979 – 1989 рр. чи тієї ж Литви 1990 р.). Гаразд, то – позиція Росії, яка ніколи не була й не буде іншою. Наше ж питання інше: де в наведеному документі російської общини Севастополя присутня «українська державостворююча» позиція, якщо російська політична нація в Україні є дійсно державостворюючою? Скільки б таку позицію тут не шукати, знайти не вдасться. Безумовно, живучи в Криму, де стовпчик термометра ніколи не знижується до таких показників, як в інших регіонах України, а особливо у її східних регіонах, то можна й потерпіти «будь-які втрати» тепла заради «Батьківщини», якою, як бачимо, для них зовсім Україна не є. А чи зможуть терпіти свої природні холоди ті ж східні українці в континентальній Україні, маючи вже одного разу трагедію Алчевська,– це ще дуже велике питання.

Україна в пост-помаранчевий період встала перед вибором: що відстоювати – державницький націоналізм чи етно-культурницький? При тому, слід підкреслити, що ніхто й не ставив завдання ні розібратися в тому й іншому, ні розробити цілком нові, прийнятні для всієї України, а не тільки для якоїсь її частини, концепції. Президент Ющенко мало-помалу виявив схильність все ж таки до другого варіанту. Це різко загострило його особисті стосунки як з РФ, так і з російськомовними регіонами України, що тільки підігрівалось репродуцентами інтересів російської нації в Україні, які є деструктивними по відношенню до української незалежності. У свою чергу, слід було розуміти, що той, хто в сучасному світі закривається від невблаганних тенденцій глобалізму (передовсім у мовній царині, яка насамперед стосується наукової й освітньої сфери), приречений на зникнення. Імперативи обох тенденцій – і глобалістичної, і націоналістичної – це Сцилла й Харибда, яких треба навчитись обминати. Однак саме такого шляху нова влада Україні й не запропонувала.

Дата добавления: 2014-01-07