Ідеологічні принципи функціонування нової влади в Україні

Ідеологія пост-кучмівського режиму в Україні являла собою складну суміш різнорідних елементів:

1) ідеологія культурницьких і деяких політичних форм українського націоналізму;

2) соборність українських земель;

3) сільська ідеологія «садка вишневого коло хати» або «бджіл у вулику» – тобто традиційного українського суспільства, яке приречене в час індустріалізму й глобалізму просто зникнути;

4) модель європейського вибору України;

5) «ідеали Майдану»;

6) ідеологія солідаризму.

До цього слід додати ще й «персональні» ідеології, репрезентовані двома найзначнішими фігурами нового режиму – Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко.

У результаті картина виходить доволі складна й не дуже піддатна аналізу. Вочевидь, ліберальні погляди В. Ющенка дуже погано суміщувалися з лівопопулістською, солідаристською ідеологією Ю. Тимошенко; «селянсько-традиційний» націоналізм погано суміщувався з європейським вибором, адже в Європі на цей час уже домінував індустріалізм. Й ці лідери разом ще й входили в протиріччя з ідеалами українського інтегрального націоналізму 20 – 30-х рр., який знов у цей час виринув з небуття й давав відчутні імпульси не стільки із західних регіонів України, скільки з діаспори, з якою був зв’язаний В. Ющенко.

То ж, якщо відставити в бік те, що ніяк не було новим і не належало до винаходів помаранчевих лідерів України, а саме – позиції (1), (3), (6), то до аналізу в якості новацій помаранчевої української влади у нас залишаються позиції (2) і (5). До цього відноситься також позиція (4), яку ми проаналізуємо в наступній лекції, присвяченій зовнішній політиці України. Проте слід зазначити, що позиція (4) відіграла значну роль також і у внутрішній політиці, що ми обов’язково висвітлимо.

Тож почнемо з позиції (5) з ідеалів і цінностей Майдану. «Стояння на Майдані» у листопаді – грудні 2004 р. заклало підвалини нового міфу української політики. З об’єктивної точки зору це не було чимось поганим, адже нація тільки тоді стає здатною підключити до процесу свого державотворення потужні потенції націоналізму, коли створює національний міф. А чи вдалося його створити українцям? Дійсно, Майдан став у свідомості багатьох українців і європейців символом перемоги свободи над корумпованим політичним режимом. Майдан перетворився в символ. Але символ чого? Адже майже половина населення України – ті, хто не голосував за Ющенка, – ніяким чином не підтримувала ті самі «ідеали Майдану».

Безумовно, абсолютна більшість тих, хто стояв у ті буремні часи листопада – грудня 2004 р. на Майдані погодилась би з тим, що їхньою метою було покінчити з «кучмізмом». То, можливо, це й був той вкрай необхідний сьогодні українській нації національний міф? Проте ця мета була скоріш негативною (не «за щось», а «проти чогось»), а головне – ніхто не міг точно сказати, що таке є, власне, «кучмізм». Але одну з визначальних його характеристик можна назвати – це широкомасштабна корупція. І в цьому сенсі є підстави твердити, що подолання «кучмізму» означало насамперед звільнення всіх нечесних людей і заміна їх чесними. І таким, дійсно, було одно з головних ідейних гасел кампанії В. Ющенка. Тож половина країни значною мірою повірила йому тому, що бачила в ньому людину, як «не буде красти» й, що не менш важливо, за влади якої «красти не будуть». Гідна постава, питань немає. А чи вдалося відповідати їй Ющенку? Вже й сьогодні можна відповісти на це питання однозначно: НІ. Причини цього будуть з’ясовувати історики трохи пізніше.

Зараз же задамося питанням: чи можна вважати «боротьбу з кучмізмом» повноцінною ідеологією? Однозначно, ні. В цій боротьбі видно тільки негативну поставу; знайти ж позитиви в ній практично неможливо – будь-яка пропозиція не підійде тій чи іншій частині людей, що (фізично чи духовно) «стояли на Майдані». То що це таке було? Пасіонарний поштовх (як ми сказали вище). А такі речі є ірраціональними, будь-яким характеристикам не підданими, й їхнє єство проявляється багато пізніше від їхнього матеріального прояву. Тож і досі ще не час давати їм визначення. Такий виразний поштовх пасіонарності, як Майдан, дав новий етнос, що визрів у лоні української й російської політичних націй, що проживали до цього на терені України (російська – частково). Але щó це за етнос і яким він буде – ще рано навіть припускати. Головне, що він уже виник, а це – шанс на майбутнє існування, а не зникнення (як це буває тоді, коли старі нації не народжують ніяких нових етносів, а відповідно й не дають ніякого пасіонарного поштовху). Але поштовх цей дав етнос саме новий, а це означає, що в Україні виникає синтеза українського й російського етносів. Синтеза ж об’єктивно завжди є запереченням обох до цього існуючих якостей. Отже, ні український, ні російський етнічні націоналізми для нього не підходять уже витоково. То ж можна зрозуміти, що на часі – дуже повільне (бо після революції настає доволі довгий час еволюції), але невпинне формування новітнього варіанту державницького націоналізму. І він, вочевидь, залучить до процесу своєї генези обидві основні мови України – українську й російську.

Соборність (позиція 2). Це була велика ідея української нації ХХ ст., яка дозволила зберегти її взагалі як таку. Вона, безумовно, протистояла як у ХХ., так і на початку ХХІ ст. будь-якому реґіоналізму, оскільки це було небажаним і підлягало нівеляції. Однак при цьому ідеалом («П’ємонтом») «істинної українськості» стала вважатися Галичина – територія колишньої Австро-Угорської імперії, згодом міжвоєнної Польщі («Другої Речі Посполитої»); на другому місці опинялися інші регіони Західної України; на третьому – Центральна Україна. Східна Україна ж у такому ракурсі виступала як щось зайве, неправильне, «заблудле».

[Парадоксальним чином це нагадує ставлення росіян до нинішніх українців – як до людей, які наробили багато помилок, даремно об’явили незалежність – але непоганим, просто заблудлим].

Однак «соборність» у розумінні нинішніх представників тієї частини політикуму, що позиціонує себе як «націоналістичний», означає щось більше, ніж державна єдність чи навіть сильна централізована влада (без чого жодний націоналізм ніколи не обходився). Припускається, що всі українці повинні висповідувати єдині цінності, жити в єдиному гомогенному культурному просторі, мати єдину державну мову (наявність половини країни, яка спілкується російською мовою, розглядається як гідне співчуття й, безумовно, тимчасове явище). Крім того, вірогідно, що й регіональні різниці розглядаються як небажані й такі, що повинні бути подолані.

То ж бачимо, що це теж є варіант етно-культурницького, а не державницького націоналізму.

Коли в листопаді 2004 року обласні ради Західної України об’являли, що не визнають перемогу В. Януковича на виборах і визнають своїм президентом В. Ющенка, це не розглядалось як акт сепаратизму й перший крок на шляху до відділення від України. І так, власне, воно й було. Такі рішення приймалися виключно для того, щоб надавити на Центр з метою перегляду результатів виборів.

Безумовно, дещо пізніший Сєверодонецький з’їзд депутатів різних рівнів і проголошення перспективи створення горезвісного ПіСУАРу, був багато загрозливішим для української державності, бо це й був справжній сепаратизм (не забуваймо про те, що в Україні діє, крім української, ще й російська політична нація, позиція якої є деструктивною по відношенню до Української держави). Однак і позицію західноукраїнських регіонів не можна назвати конструктивною. Це не був націоналізм, це теж був реґіоналізм. Але специфіка західноукраїнського регіонального підходу до центральних проблем є цілком протилежною практиці реґіоналізмів світу. Всі реґіоналізми (каталонський, шотландський, баварський тощо) проводять політику, спрямовану на збереження самобутності свого регіону й передачу більшого числа повноважень з Центру на місця (задля збереження цієї самобутності). Західноукраїнські політики, навпаки, не піднімають питання щодо регіональної самобутності, а намагаються нав’язати (за допомогою діаспори, яка на Заході майже вся походить з тієї ж Галичини) Центру своє розуміння як розвитку країни, так і її міфів та історії.

Безумовно, і міфи, й власну історію кожному поколінню тієї чи іншої нації належить переосмислювати зі своїх позицій (це – об’єктивна річ), але ж не можна лишати почуття величі власної історії (що дуже важливо для формування національного міфу) величезний індустріальний регіон Східної України. В пост-помаранчевій же Україні виходить, що Соборна Україна – це не Україна, єдина у своїй різноманітності, а Україна галицького зразка (аграрно-традиціоналістського. Й це не змогла зламати навіть радянська післявоєнна індустріалізація цього регіону). І цю настанову підтримує значна частина українських націонал-демократів інших регіонів України, а також верхівка гуманітарної інтелігенції (це можна було наявно побачити й відчути на Конгресі української інтелігенції 17 березня 2008 р., що його було проведено за ініціативою президента В. Ющенка).

Ідеологія Президента В. Ющенка: консерватизм, поміркованість, економічний лібералізм. Досі ми говорили про ідеологію режиму в цілому. Але на неї наклала дуже помітний відбиток ідеологія особисто В. Ющенка.

Сам В. Ющенко, як багато інших керівників України останніх 15 років (Л.Кравчук, І. Плющ, В. Литвин та ін.) був вихідцем із села. І сільські цінності відіграють в його житті важливу роль. Але ж саме аграрні суспільства протягом історії показали себе як такі, що породжують величезний апарат бюрократії, як також і схильність до клановості й корпоративізму. Вони дуже натискають на моральний ідеал життя людини, народу, держави. Тож не випадково, що В. Ющенко явив Україні стандартний набір консервативних цінностей у статичній картині світі. Це була його особиста парадигма.

Не можна вважати ідею загального примирення українського народу чимось поганим – вона є дуже моральною. Але й уявлення про те, що в різних частинах українського суспільства не існує сутнісних культурних різниць, що вилилося в його небажання визнавати факт розколу країни, який так чітко проявився під час виборів 2004 року й до якого команда Ющенка мала своє безпосереднє відношення, було утопічним. Як, вочевидь, він уважав, достатньо було ліквідувати козні минулої влади, як усі причини розколу (штучного, на його думку) зникнуть.

Аж ось тієї минулої влади з її кознями вже з 2005 року не стало, а розкол залишився. Тож, напевне, він мав інші причини, ніж доволі наївні в цьому відношенні уявлення Президента? Але ж, якщо переконати самого себе, що такого розколу немає, то й зникає необхідність його подолання (що, можливо, й було головним завданням нового Президента). А про те, що Президент себе самого саме в цьому й переконав, свідчила його настороженість до тих регіонів, які проголосувати проти нього у 2004 році, а також різко негативне ставлення до старих еліт цих регіонів.

Разом із сильним консервативним первнем політична філософія В. Ющенка містила також і цілу низку інших елементів, догм і доктрин, які почасти погано співіснували з консервативними настановами. Мова йде насамперед про прихильність В. Ющенка до ідей і практики економічного лібералізму. Попри свої симпатії до села й настороженість до промислових регіонів, він проводив політику найскорішого вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ), що було вигідним промисловцям, але згубним для українського села, яке не зможе витримати конкуренції в умовах СОТ.

Крім того, треба бачити, що прихильність В. Ющенка ліберальним цінностям (що характерне для переважної більшості представників крупної буржуазії будь-якої нації) у перші ж місяці існування нової влади вступила в протиріччя з обіцянками, які В. Ющенко дав у ході передвиборчої кампанії. Тож при формуванні бюджету 2005 року про ці цінності майже не згадувалося, адже пошуки коштів для виплати за соціальними зобов’язаннями не залишили місця для праволіберальних принципів. Звідси – безпрецедентний тиск на крупний бізнес у вигляді реприватизаційних дій і різкий наступ (особливо в перші 4 – 5 місяців 2005 р.) на інтереси малого й середнього бізнесу, який, до речі, й був однією з рушійних сил Помаранчевої революції.

Такі речі, як невдалі спроби поєднати лібералізм з популізмом, проявилися на тільки в сучасній Україні. Це, зокрема, коштувало популярності Шираку й Шрьодеру. Але слід зазначити, що віддання пріоритету соціальному популізму всюди призводило тільки до різкого падіння темпів зростання економіки.

В. Ющенко під час виборчої кампанії 2004 р. активно використовував сплеск месіанських очікувань, характерний для населення аграрної частини України, переважно віруючої у своїй більшості. То і він сам, як виразний представник того ж населення, набув виразного відчуття місії. Але будь-який месія повинен знати, куди вести свій народ. Чи знав це Віктор Ющенко? Можливо, й так. І вже можна сказати, що омріяний ним шлях української нації полягав у певній, але не без серйозних протиріч, синтезі українського патріархального ідеалу щасливого життя (для приватної особи й сім’ї), праволіберальної ідеології (для суспільства) й інтеграції в Європу (для держави). При цьому В. Ющенко був схильний говорити тільки про наміри досягти цього, й нічого – про технології його досягнення. На ділі ж Схід України сприймав його тільки як «президента українізації», а Захід – як «президента американського зразка».

На думку таких політологів, як М. Погребинський і О. Топтиго, політичну філософію В. Ющенка можна назвати специфічною версією українського неоконсерватизму, для якого характерні такі риси, як: індивідуалізм, схильність до патріархальних цінностей [на відміну від російської патріархальності, нерозривно зв’язаної з поняттям «община» як однієї з форм колективізму, українська патріархальність багато більш індивідуалістична, відокремлена. Це – добросовісна робота, пошана до старших, любов до природи (сільський пейзаж) тощо], ліберальна ринкова економіка, психологічне неприйняття техногенної індустріальної експансії й усього, що загрожує вказаним вище цінностям [Див.: Украина без Кучмы /Сост. М. Погребинский, А. Топтыго. – К., 2007].

Притаманне В. Ющенку відчуття місії, яке надихнуло величезну кількість українських громадян, різко контрастувало з введеним до того Л. Кучмою в українське суспільство вузьким прагматизмом. Це відчуття згуртувало навколо нього мільйони виборців, особливо мешканців аграрних областей Центру й Заходу України, які відчували себе кинутими при попередньому керівництві країни. Воно навіяло віру в Ющенка й багатьом підприємцям, які давно вимагали рівних умов для ведення бізнесу й сподівалися на те, що внаслідок Помаранчевої революції будуть подолані всі перепони на шляху зростання їхніх капіталів.

Водночас для месіанствуючого В. Ющенка був характерним дуже прикметний зворот: «моя нація», «мій народ», «моя держава». Ці вислови може виголошувати будь-який патріот перед близькими людьми вдома, на кухні, державний же діяч повинен розуміти, що публічно коректніше й правильніше оперувати тільки займенником «наш». Немає в цьому «фюрерства», як дехто з політиків і політологів уважає (яке там «фюрерство» – у навпіл розколотій країні?!), але немає й абсолютно необхідного усвідомлення тієї об’єктивної обставини, характерної для демократичної держави, що президенти приходять і відходять, а народ і країна залишаються.

Однак на цьому ґрунті в Ющенка швидко розвинувся комплекс «доброго царя», але одночасно автократора. Він любив зустрічі з людьми (які завжди були ретельно організовані його оточенням. Хіба що тільки вкрай хамовитій бабці Парасці вдавалося певний час на початку щось таке «народне» донести до його вух, та й то – тільки з «благовоління його високості». Але врешті решт її було нещадно побито міліцією – за спробу покласти квіти до пам’ятника «разом з її президентом». Так закінчується будь-який монізм і «виключність». Не зайве було б і Президенту замислитися над цим).

Він також був схильний особисто влаштовувати багатогодинні «розноси» посадовим особам, яких досить було б просто за кілька хвилин звільнити з їхніх посад і не втрачати на це більше свого часу. А він усе їх «виховував», не наважуючись зачепити як належить. До «товаришів по партії», як також подеколи й до журналістів, він звертається на «ти». Що він при цьому демонстрував – їхню «наближеність до імператора» чи особисту, елементарну зневагу – зрозуміти важко. Він узагалі почасти віддавав перевагу не чітким і ясним рішенням, а опозиційному моралізаторству. А про його схильність запізнюватися на важливі зустрічі, були швидко складені справжні легенди [Одного разу, в листопаді 2005 р. він, як завжди, запізнився на прес-конференцію. Й журналісти, байдикуючи, так собі, від нічого робити вешталися по приміщенню адміністрації Президента, та взяли й завдяки цьому «засікли» голову ЦРУ Портера Госса, про візит якого до України, схоже, ніхто повідомляти громадськість не збирався. Був скандал, так. Але й запізнюватися Президенту на зустріч зі всюдисущою пресою не треба, коли до твоєї адміністрації прибувають такі закордонні гості…].

До безумовних позитивів В. Ющенка треба віднести його власні гарні економічні знання, як також цілковиту холоднокровність у критичних ситуаціях. Останнє змушувало суперників втрачати нерви тоді, коли це йому було вигідно. Він мав значні зв’язки в США, що абсолютно не є зайвим у сьогоднішньому світі, хоча й багато чого все ж таки не вирішувало й не вирішує. Принаймні, на тлі абсолютно невиразного й сірого Леоніда Кучми Віктор Ющенко виглядав суперечливою, але все ж таки особистістю.

Ідеологія Ю. Тимошенко: радикалізм, менеджеризм, популізм, солідаризм, прагматизм. Економічний лібералізм та ідеологія соборності, притаманні В. Ющенку, погано суміщувалися з ідеологією солідаризму, що її взяла на озброєння його головна партнерка, а дуже скоро опонентка – Юлія Тимошенко. Саме Тимошенко, а не Ющенко багато людей вважали головною рушійною силою Майдану, саме в ній вони бачили «Жанну д’Арк української революції». І так багато в чому й було. Вона стала першим пост-помаранчевим (з лютого по вересень 2005 р.) прем’єр-міністром України.

Ю. Тимошенко – особистість, яка дуже не любить будь-яких обмежень її власної волі, яка в неї є, дійсно, винятковою. Це не є чимось поганим, але треба враховувати, чого це коштує країні й її народу. Протягом перших місяців свого прем’єрства Тимошенко, програючи одну за іншою битви з бізнес-оточенням Президента (реекспорт нафти, м’ясна та бензинова кризи, підходи до реприватизації тощо), тим не менш вигравала в громадських симпатіях. Саме це дозволило їй з сильних позицій підійти до парламентських виборів 2006 року. Водночас треба мати на увазі, що імідж Ю. Тимошенко був багато в чому результатом умілої й дуже інтенсивної роботи іміджмейкерів та пропаганди.

Погляди Ю. Тимошенко важко ідентифікувати з її публічних виступів, оскільки вона дуже по-різному розмовляла, приміром, з Президентом РФ і представниками МВФ, з підприємцями чи з Майданом. Вона могла бути в якийсь час переконаною державницею, наполягаючи на поверненні приватизованих підприємств у державну власність, і тут же перейти до політики продажу українських підприємств іноземному капіталу. Як уважають політологи М. Погребинський і О. Топтиго, метою Тимошенко була побудова системи персоністського типу, за якої олігархія знаходилася б у загоні, а контроль над крупними підприємствами – в руках держави. Деякі політики (як В. Семенюк, чи І. Богословська) вважають, що точка зору Тимошенко визначалася «місцем її сидіння». У будь-якому разі, її погляди цілком вписувалися у квадру: радикалізм – менеджеризм – популізм – прагматизм. Про солідаризм не говоримо, тому що його декларація на партійних з’їздах ще зовсім не означає те, що його хтось буде втілювати в життя. Це відноситься до серії того ж таки популізму.

Радикалізм. Він проявлявся не тільки в заявах Ю. Тимошенко, а насамперед у тому, які завдання вона перед собою ставила. Наприклад, у питанні реприватизації, спостерігаючи за її діями під час її першого прем’єрства, можна було дійти до висновку, що вона мала намір цілком розгромити всі найбільш крупні українські бізнес-групи, які накопичили свій капітал під час правління Л. Кучми. Чи можна це вважати однозначно негативним? Напевне, ні. Гасло Майдану «Багаті поділяться з бідними» існувало, й ніхто не буде цього заперечувати. Але той «поділ» у Тимошенко виявився на користь також багатих, просто – інших.

Значить, радикальні настрої суспільства можна використати на користь тих чи інших бізнесових груп, зовсім і не радикальних у своїх політичних настановах? Вочевидь, так. І практика Ю. Тимошенко це демонструвала наочно. Чи довго могло тривати таке використання? Ні. Проте, доки все це може тривати, зацікавлені сторони встигнуть посісти важливі економічні напрями й накопичити величезні капітали. А «після нас хоч Потоп» – адже саме так сказала Марія-Антуанетта в переддень Великої Французької революції, так же? Чим усе це для неї скінчилося, відомо. Але й психологія «допотопних» в українському втіленні видна наявно.

Менеджеризм. Тимошенко від самого початку продемонструвала глибоку переконаність у тому. що держава може й повинна бути гарним менеджером. Малися на увазі. природно, не перукарні чи пекарні, а крупні промислові об’єкти. Щоправда, цю ж тему було дуже дивно чути з вуст помаранчевого міністра культури Оксани Білозір («Ми прийшли до влади як менеджери. Які у вас проблеми? Скажіть нам і ми їх вирішимо»). Який може бути менеджмент у сфері, яка завжди була й залишиться назавжди для будь-якої держави виключно затратною? Вочевидь, усе це мало на увазі насамперед перерозподіл власності театрів та кіностудії ім. О. Довженка, що, власне, у 2005 році наявно й проявилося. Після скандалу на кіностудії Довженка О. Білозір сіла десь тихо-тихо в середовищі депутатів ВР України від «Нашої України» й там тільки «натискає кнопки» й донині. Ну, навіщо й кому вона в тій Верховній Раді потрібна? Питання залишимо на рівні риторичного. Жінки в політиці, безумовно, потрібні, але зовсім не для того, щоб демонструвати той політичний примітивізм, що притаманний переважній більшості з них.

Ю. Тимошенко ж демонструвала впевненість, що без посилення ролі держави в економіці побудувати соціальну ринкову економіку неможливо. Але, вочевидь, все ж таки мова повинна була йти тут саме про державу, а не про окремих державних урядовців (як бачимо, сказати «моя країна», «моя держава» прагнув не тільки В. Ющенко). І те, що в цьому питанні у своїх поглядах Ю. Тимошенко ніяк не могла зійтися з поглядами В. Ющенка, свідчить тільки про те, що Президент, вочевидь, просто дуже добре знав своїх колег зі стояння на трибуні Майдану.

Політика – не бізнес. Цю істину так і не зрозуміли ні лідери Майдану, ні їхні консультанти чи «любі друзі». Менеджер – це добре й ефективно для приватної кампанії, але це цілком неефективно й неприйнятно для державної служби, адже будь-який менеджер повинен мати зиск від своєї праці. Цей зиск, вочевидь. і полягав у перерозподілі державних коштів так, як було вигідно тому чи іншому «державному менеджеру» з нової влади, що посідав те чи інше місце в державній структурі. Але це погано закінчується для таких «менеджерів», адже вони є ефективними тільки до тих пір, доки мають прохід до влади, а без неї вони перетворюються в ніщо. Добре, якщо ще їм удасться, втративши владу, залишитися на свободі.

Популізм. Полум’яний трибун революції Тимошенко не тільки блискуче володіла й цілком раціонально користувалася всіма методами «зачаровування мас», а навіть уміла інстинктивно обирати такі рішення, які мали бути тими ж масами позитивно сприйняті, навіть якщо ці рішення не витримували жодної раціональної критики. Хоча, як свідчить історія, радикали ніколи не виказували великої відданості будь-яким своїм словам чи навіть діям, якщо вони починали заважати головному – здобуттю влади чи її втриманню в їхніх руках. Тимошенко неодноразово демонструвала просто еластичну гнучкість своїх поглядів з ключових питань політики.

За популізм Ю. Тимошенко серйозно критикували на Заході. Але західні критики, скоріш, за все, так і не зрозуміли й дотепер, що Помаранчева революція була спрямована проти крупного капіталу й мала дрібнобуржуазний характер. Але це, схоже, відразу зрозуміла Ю. Тимошенко й розпочала реалізацію її власних ідей у життя. Виступивши у «хрестовий похід» за реприватизацію чи адміністративними методами стримуючи зростання цін, вона діяла в руслі бажань мас, які вже стомилися чекати політиків, що відповідали б їхнім прагненням і рішуче виступали б проти правлячої еліти на боці тих самих мас. У цьому, вочевидь, і полягає причина стійкого рейтингу Ю. Тимошенко. Незважаючи на очевидні провали її політичних і економічних ініціатив (які вона завжди пояснює тим, що в тому чи іншому її починанні «їй заважали» ті чи інші політики), вона залишається однією з ключових фігур сучасної української політики й зберігає реальні козирі в політичній боротьбі.

Прагматизм. Цей принцип бувзаписаний як заледве не основоположний у програму партії «Батьківщина», що її очолює Ю. Тимошенко. Практичне його втілення цілком вписується у ставше вже анекдотичним питання: «Проти кого ми дружимо сьогодні?». Тож прагматизм – це абсолютний цинізм: використання всього, що є корисним для тебе в даний момент, а потім безжальне відкидання, незважаючи, як казав колись цар Петро І, «на чины и крики». Прагматизм по великому рахунку є запереченням будь-якої ідеології, адже заради сьогоденного інтересу він ламає будь-які ідеологічні прихильності, принципи й зобов’язання.

2. Стратегія реформування.

В. Ющенко посів посаду Президента України внаслідок революційного процесу, а це завжди об’єктивно вимагає від нової влади кардинальних змін. Проте новий президент ніякої виразної програми реформ суспільству не запропонував. Головні його тези полягали в тому, що за нової влади все буде по-іншому, а головним змістом цього «по-іншому» повинна бути «чесність» і «моральність». Тож цілком ясно, що реальної програми реформ Ющенко не мав. Той же перелік реформ, який врешті-решт був таки ним прийнятий, не був його особистою ініціативою. Проект економічної реформи був йому рекомендований ззовні й являв собою східноєвропейську модель економічної лібералізації, яка, як уважається, привела ці країни до ЄС; політична реформа була ініціативою ще Л. Кучми; адміністративно-територіальна реформа являла собою особистий проект Р. Безсмертного; судову реформу ініціював П. Дорошенко; єдина реформа, що відходила від самого Ющенка – це була реформа ЖКГ (правда, пояснення ним її необхідності виглядало дивно: мовляв, олігархи «живуть у стометрових квартирах й з них треба драти три шкіри». Принагідно зазначимо, що згідно з існуючим стандартом, норма загальної площі квартири на сім’ю з 4-х чол. – 104 кв. м).

Дата добавления: 2014-01-07