Етнічних культур

Формування уявлень про рівність та рівноправність

ТЕМА 9 ІДЕЯ РІВНОПРАВНОСТІ КУЛЬТУРУ СУЧАСНОМУ СВІТІ

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

9. 1. Формування уявлень про рівність та рівноправність
етнічних культур.

9.2. Концепції нерівноправності культур та їх критичний аналіз.

9.3. Розуміння рівноправності культур в добу постмодерну.

Прагнення до рівності закладене глибоко в людській сутності. Воно так чи інакше виявлялося в різні періоди людської історії від самого її початку. Проте і уявлення про нерівність також супровод­жують житія людей з найдавніших часів. Стародавні суспільства будувалися на основі соціальної нерівності. Ця нерівність базува­лася на уявленнях про світобудову, в якій боги встановили певний порядок суспільного життя, відмінний від природного порядку.

В античності уявлення про рівність, нерівність, рівноправність та не рівноправність базувалися па двох протилежних концеп­ціях щодо сутності людини. Одні мислителі вважали, що людина є природною істотою, і нерівність в суспільстві йде від природно­го порядку, який встановлено богами. Виразником таких поглядів є, зокрема, Платон.

Протилежної точки зору, яка не була поширеною в античній Греції, дотримувався софіст Антифонт. Він вчив про природну рівність людей, говорив, що потреби людей від природи однакові, всі дихають ротом і їдять за допомогою рук. Він також був одним з перших в стародавньому світі прибічників ідеї рівноправності етносів (в пер. з грецьк. плем'я, народ - стійка спільнота, об'єдна­на спільним походженням, мовою, побутом, культурними тради­ціями тощо), вважаючи таке положення встановленим природою.

Намагаючись жиги відповідно до своїх переконань Антифонт відпустив своїх рабів па волю і одружився зі своєю колишньою рабинею. Його було оголошено божевільним і позбавлено грома­дянських прав.

Видатний мислитель античності Аристотель, був перекопаний, що нерівність людей походить від природи. Одні люди, за його думкою, від природи вільні, а інші - раби, тому їх рабський стан корисний і виправданий. Через нерівність людей виникає і держа­ва. Громадянином держави, тобто тим, хто бере участь в суді та управлінні, виконує військові обов'язки або служить богам, може бути не кожний. Ремісники, торговці, землероби і, безпе­речно, раби не є громадянами. Між громадянами існує рівність, перш за все рівність перед Законом. Проте правитель, який пере­вищує інших за своїми якостями, якщо він монарх, підноситься над Законом, він бог для людей, сам є втіленням Закону, тому не підлягає його дії, як усі інші. Цікавим в цій концепції є певний відхід від ідеї божественності законів, яка надалі в римській інтер­претації і згодом в західному правознавстві зумовила секуляри­зацію права і правосвідомості.

У творах Аристотеля обґрунтовується позиція нерівноправності етносів, яка є логічним продовженням його поглядів щодо соціаль­ної нерівності людей. Він вважав, що грек не повинен бути ані ре місником, ані торговцем, ані землеробом і особливо рабом. На прак­тиці ж в античній Греції існувало рабство за законом, тобто еллін одного полісу міг зробитися рабом в елліна іншого полісу. Том> для ідеального суспільства бажаним є такий стан, щоб рабами були не греки, а варвари, яких природа створила достатньо.

У Стародавньому Римі були поширені ідеї як нерівноправності, так і рівноправності щодо взаємовідносин з етносами і народами інших країн. Ці ідеї, як і в античній Греції, базувалися на релігій­них поглядах. У Римі здавна існувала територія, що окреслюва­лася борозною, проведеною плугом, яка вважалася священною, недоступною для ворожих, лихих зовнішніх сил. Дуже довго (аж до 201 р. до Н. X.) тут не можна було У ховати мертвих, з'являтися озброєним воїнам, > відправляти культи чужоземних богів. Йдучи на війну, римляни перетинали межу, за якою вони із зако­нослухняних, благочестивих громадян перетворювалися на ли­хих грабіжників, насильників та вбивць. Рим уявлявся як особли­вий, винятковий поліс, значно вищий і більш досконало організо­ваний, ніж увесь оточуючий сніг. Інші народи н більшій чи меншій мірі неповноцінні, вони створені для підкорення і мі в якому разі не можуть вважатися рівноправними з римлянами. В цьому вияв­ляється воля богів, яку зрозуміли и Римі і тому зробилися вищи ми, ніж усі племена і народи.

Співставлення варварів з античними народами є внутрішнім змістом багатьох творів римських авторів. Серед них "Геогра­фія" Стратона, "Галльська війна" Ю. Цезаря, "Німеччина" Та-цюпа. Так, в праці Тацита зазначається, що народи, які не зна­ють організованого, налагодженого полісного життя, - ^мандрівні, ^далекі, ^чужі. Централізованому римському дер­жавному устрою, який спирається на воєнну силу, протистав­ляється хаос місцевих інтересів та егоїстичного свавілля варварів.

Разом з тим, досвід імперського життя в безпосередніх контак­тах з іншими етносами сприяє розповсюдженню іншої тенденції, яка, подібно до елліністичної політики взаємодії різних культур на засадах рівноправного діалогу, стає базовою в Стародавньо­му Римі. Певний вплив мали і грецькі ідеї про те, що людина на­лежить не своєму полісу, а цілому світові, які вперше висловив філософ-кінік Діоген. Розвиток цих ідей прослідковується в твор­чості римського філософа Сенеки. Світ і людство він розглядав як єдине тіло, зазначав, що природа створила всіх з одного й того ж матеріалу, народила людей братами.

Віра в божественну місію Риму поєднувалася зі засвоєнням

духовних і матеріальних надбань інших народів, римський дер­жавний устрій і римське громадянство поширювалися на численні завойовані землі. Важливою складовою перемоги над іншими на­родами вважалося розповсюдження римської релігії серед вар­варів. У підкорених землях загалом дозволялося відправляти куль­ти місцевих богів, але в центрі міст обов'язково знаходився храм трьох вищих богів Риму. Рим не стільки протистояв іншим зем­лям і народам, як всмоктував їх в себе разом з їх богами. Існува­ли обряди, за допомогою котрих римляни зваблювали богів міста, яке збиралися завоювати, щоби боги змінили покровительство і сприяли римлянам. Вони приносили цим богам жертву і обіцяли у разі згоди побудувати їм храми після успішного завоювання. Впевнившись через гаруспіції (гадання за нутрощами тварин), що молитву прийнято, починали бойові дії. Чужі боги прийма­лись в римський пантеон, а варвари долучалися до римського життя. Згодом іноземні, особливо східні, культи Ісіди, Анубіса, Амона, Мітри та ін. стають дуже популярними в Римі. Римляни активно запозичували звичаї і традиції інших народів: способи гадання, тлумачення ознак, форми мистецтва, особливо архітектури тощо.

Яскравим виразом цих процесів є творчість римського поета Горація, який оспівував Рим і разом з тим високо цінував грець­ку культуру, розумів і шанував досягнення інших народів у тво­ренні культури.

Позиція нерівноправності культур, яка базується па принципі вищого культурного покликання того чи іншого народу, і» історії людства відігравала деструктивну роль. Породженням цього є жорстокість, насильство, криваві зіткнення, війни тощо. Багато народів зникли з нашої землі, забравши з собою неоціненні скарби своєї творчості, інші втратили життєву енергію і потрапи­ли в духовне рабство. Згадаємо приклад Єгипту, унікальна куль­тура якого і нині приваблює людей в усьому світі. Але внаслідок римського завоювання цей народ не зміг більше розвивати свою культуру і фактично припинив існування як творча спільнота. Як бачимо, лише творчий синтез культур, відкритість їх одна одній є конструктивними і мають майбутнє. Позиція нерівноправності культур не є істинною і тому, що ніколи послідовно не витримува­лась, тобто практика показала її нежиттєздатність. Коректне ло­гічне обгрунтування такої позиції принципово неможливе.

Протилежністю позиції нерівноправності культур став хрис­тиянський світогляд. Цікавим є те, що він визрів, набув ідейної сили і реалізувався практично саме в Римській імперії. Власне християнство, протиставивши свої ідейні засади античному світогляду, спочатку розширило межі античної культури, а потім і зруйнувало її. Християнству перш за все властиве протистав­лення земного царства (одного з багатьох) і Царства небесного єдиного для всіх народів; міста-поліса і вселенського Гра­ду Божого.

Рівноправність людей і етнічних спільнот зумовлена рівністю їх перед Богам і Божим законом. Людина, яка приймає Христа, позбавляється гріхів старозавітного Адама, оновлюється за об­разом свого Творця, для якого:

Отже, в християнстві заперечується будь-яка нерівність між людьми - Асоціальна, релігійна, етнічна. Рівність людей має божественну природу і тому є істинною. В античному світогляді позиція нерівноправності культур, вищості свого етносу перед іншими поступово набувала секуляризованого характеру, закон отримував світське тлумачення (Римське право), в християнстві ж закон має суто сакральний зміст. Син Божий приходить в світ як виконавець Закону.

Отже, християнство проголошує рівноправність людей перед Богом і його Законом - християнський універсалізм. Замість за­хисту свого етносу, національного інтересу воно закликає до вищого ідеалу істини і любові. Голгофська жертва Христа на­віки усунула розбрат поміж елліном і варваром, поганом і іудеєм. Христос воскресив любов в єдиному людстві, подолав зло роз'є­днаності живих і мертвих, бідних і багатих, вірних і не­вірних, представників різних племен і народів.

Проблемою рівноправності культур, рівності і нерівності лю­дей серед європейських мислителів найбільше займались діячі фран­цузького Просвітництва, які проголосили девіз справедливого суспільства - "Свобода, рівність, братерство". Жан-Жак Руссо (1712- 1778 рр.) написав твір "Міркування про походження і підґрунтя нерівності між: людьми" (1754), в якому висуває гіпо­тезу про первинний природний стан людей. Нерівність існує між людьми від природи, проте в природному стані її вплив на життя людей незначний. Суттєва нерівність виникає і поглиблюється в суспільстві через поступ цивілізації. Саме західну, сучасну йому цивілізацію Руссо оголошує наслідком і джерелом нерівності. Він закликає покинувши все соціальне повернутися до джерел, при­родного, сентиментального, втікати від культури до природи.

Досліджуючи причини походження політичних відносин. Руссо доходить висновку, що держава виникає після появи соціально: нерівності через погодження, тобто суспільний договір, метоп якого було забезпечення спокійного користування власністю, певний мир між людьми. Встановлені державою закони визнали чинними захоплену раніше власність. Правителів поставили для того, щоб вони охороняли свободу і рівні права, але вони забули про це своє призначення, фактично зліквідували рівність; на­справді запанували деспотизм і тиранія. Це стосується відносні і всередині етносів між людьми різного соціального стану. У відно­синах між державами свавілля і нерівність були завжди, поро/. жуючи стан політичного відчуження.

Імануїл Кант (1724- 1804 рр.) вважав рівність одним з голов­них принципів життя людей в державі. Йому належить гіпотеза про існування в минулому єдиного пранароду. Вихід людей з при­родного стану пов'язаний із тим, що цей стан прийшов у супе­речність з прагненням індивідів до особистого щастя (на відміну від думки Й. Гердера про несуперечливий поступ культури люд­ства). В розвинутому суспільстві рівність виявляється як рівноп­равність всіх підданих між собою по відношенню до верховного правителя як до особи, і якою вони не г рівні. Політична рівність означає також право визнати над собою вищим тільки того, кого ми принципово в змозі зобов'язати до всього того, до чого він зобов'язує нас. У майбутньому має бути скасований правлячий клас, а потім і нерівноправність правителя і підданих, які повинні всі бути рівні перед законом.

...Не може бути ніякої вродженої переваги одного члена сус­пільства як підданого перед іншим.

Імануїл Кант

За Кантом людське суспільство розвивається у напрямі до все­загального правового громадянського суспільства. Однією з рис соціального ідеалу мислителя була ідея про повне припинення міжнаціональних і міждержавних конфліктів, війн і встановлення всезагального вічного миру. Ця концепція викладена в праці "До вічного миру". Він був сучасником війн і вважав, що в міжнарод­них відносинах панує не рівноправність і закон, а лише насиль­ство. Проте війна не відповідає моральній сутності людини, її не повинно бути. До ліквідації війн не приведе ні рівновага озброєнь, ні створення якоїсь всесвітньої держави. Шлях до дійсного ґрун­товного миру між народами Землі Кант вбачає у створенні та­ких правових установлень, які привели би до федерації всіх на­родів, які зберігали би при цьому свободу, рівноправність і пол­ітичну незалежність. Це має бути союз народів, який проте не повинен бути державою народів.

Певні політичні принципи сприяють поступовому наближен­ню до стану вічного миру. Серед них:

- дотримання міжнародних угод;

- невтручання у внутрішні справи держав;

- розвиток торгових і культурних зв'язків тощо.

Інший представник німецької класичної філософії Йоган І'отліб Фіхте (1762 1X14 рр.) заперечує будь-який природним стан і при­родну рівність людей, вважає, що держава як суспільний суб'єкт була завжди. Проте вона не нічна, с необхідним злом і зробиться зайвою, коїш люди ' > стануть достатньо просвітнє ними, моральним, звикнуть до взаємної поваги прав кожного індивіда. В далекому майбутньому всі пригноблені народи звільняться, всі нації і громадяни всередині кожного суспільства будуть рівними, а війни втратять сенс і припиняться. Тільки тоді реалізується дійсний при­родний стан людини, що відповідає її природі і призначенню.

Фіхте жив у ситуації війни і закликав німців бути авангардом об'єднаних держав Європи проти французьких наполеонівських окупантів. Це, на відміну від загарбницьких, неістинних війн, мала бути справжня справедлива війна, через яку пролягає шлях до вічного миру. В роботі "Промови до німецької нації" він гово­рить про особливу місію німецького народу, про його органі­заторську роль у поступі культури і наближенні рівноправно­го високоморального суспільства.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель заперечує первісний райський стан людства, не погоджується з концепцією пранароду, який начебто мав високу культуру, що згодом була втрачена. Він також не підтримує ідею природного походження людини, зокре­-

визнати істинними теорії Руссо та інших просвітників, якими за­хоплювався в молоді роки, щодо природного права, договірної природи походження держави, початкової свободи людства тощо. Гегель рішуче протиставляє людське суспільство природі.

Вирішальну роль у поступі людства і розвитку його культури Гегель надає державі, субстанційною основою якої є істинна ре­лігія. Держава розв'язує суперечності суспільства, протистоїть анархії, охороняє свободу громадян. В концепції держави філо­соф у пізньому періоді творчості (зокрема, роботі "Філософія пра­ва") відштовхується від тези про початкову соціальну нерівність і неможливість суверенітету народу. Народ без монарха не є цілісністю, це хаотична, безформний маса.

У працях і філософії історії поняття держави співпадає в Гого­ля з поняттям згуртованої єдиним духом нації.

У "Філософії права" Гегель обґрунтовує "нордичний принцип германських народів", які покликані розгорнути "образ і дійсність розуму". Критерієм прогресу людства є ступінь розуміння сво­боди. Східні народи ще не знають, що дух (людина) вільний як такий. Вони розуміють свободу як свободу однієї людини, тому така свобода виглядає як свавілля, дикість. Отже, вільний індивід виявляється деспотом. У греків вже є розуміння свободи, про-' вільними вважаються лише деякі (вони були і вільними, і рівноп­равними в полісному житті), а не людина загалом. Існування раб­ства обмежувало цю свободу. Лише германські народи,і., підґрунті християнства піднялися до усвідомлення, що свобода духа становить суть природи людини.

Напрям всесвітньої історії Гегель вказує зі Сходу на Захід. У східної людини прагнення володарювати над всім і покірне підко­рення будь-якому рабству перебувають у суперечливому по­єднанні. Тут є абсолютна рівність, але немає свободи. Перед імператором всі рівні, тобто по суті всі безправні. Справжній держав­ний принцип не виявляє себе ні в Стародавньому Китаї, ні в Стародавній Індії, а лише в Перському царстві, де вперше з'являєть­ся світло Духа. Гегель вбачає його в єдності протилежностей доб­ра і зла в зороастризмі. В Греції спостерігається радісно свіжо життя духа, а реальний молодий грек Олександр Македонський завершує злет грецького духа. Тут вже панує дійсна демократія, рівноправність, яка має підґрунтям моральний спосіб мислення, звичку жити дня Батьківщини. Афіни – зразок держави, що гар­монійно поєднувала в собі громадські інтереси і прагнення людського духа, наслідком якого було творення прекрасних форм куль­тури. Римська історія характеризується Гегелем як зрілий вік людства. Зникає індивідуальність як органічний елемент куль­тури, але формуються основи свободи і рівноправності людини, яка базується на праві приватної власності. Проте Римська дер­жава трималася на насильстві і військовій владі і тому вичерпа­ла себе. Криза політичного життя, розрив між народом і монар­хом, який царював, але не управляв, мали наслідком байдуже ставлення громадян до політичного життя. Тому дух покидає Рим і виявляє себе в більш високій формі, в християнстві, яке з часом стало панівним в Римі. Однак це вже не могло врятувати його.

Германці підкорили знесилені цивілізовані держави, сприйня­ли цінності інших культур, релігій, зробилися носіями християн­ства. Книгодрукування, втеча вчених-греків з Візантії, відкрит­тя Америки були ознаками піднесення життя духа. Але справжній розквіт культури прийшов з Реформацією, яка відновила дух християнства, який був знесилений католицькою церквою. За­вершення розвитку світового духа Гегель знаходить в сучасній йому Пруській монархії, яку вважав ідеалом державного устрою. В цій державі, за словами філософа, встановлено справжню рівноправність громадян, які мають можливість зайняти посаду відповідно до їх фаху; принципи свободи власності і особистості зробилися основними, і над усім цим стоїть особисте рішення монарха. Критики вважали, що це не відповідало дійсності, але було виявом бажання Гегеля побачити ідеальний стан суспіль­ства, і тому бажане приймалося за дійсне.

Стимулом до прогресу у боротьбі суспільних сил Гегель вва­жає війни між державами. Війна для нього - це не зовнішньопол­ітична дія, вона є виявом суті держави. Він був апологетом війни. Ці погляди органічно випливають з його загальнофілософської концепції духа, політичних і правових ідей, концепції нерівності людей і нерівноправності націй і народів тощо.

Проте слід відзначити, що Гегель не увіковічує війну. В "Ен­циклопедії філософських наук" він висловлюється у дусі концепцій Й. Гердера і І. Канта про вічний мир. Закінчення періоду війн означає для нього і кінець історії, оскільки вони вже зробили свою справу і вичерпали себе. Але це справа майбутнього.

У некласичній філософії проблема рівності, нерівності людей, рівноп­равності культур особливо цікавила Фрідріха Ніцше (1844- 1900). Він відверто відкидає ідею рівності між людьми, критикує на цій підставі християнство як релігію, що базується на рівності, релі­гію хворобливого мислення, яка послаблює людину, позбавляє її справжніх орієнтирів. Він протиставляє стадну людину надлю­дині. Стадна людина - слабка, ляклива, доброчесна, з рабсь­кою натурою, плазуюча, У співчутлива, У численна; надлюдина - сильна, відчайдушна, інтелектуальна, благородна, мо­гутня, Звільна, безжальна, унікальна. Уявлення Ф. Ніцше про життя суспільства і принципи, якими воно керується, базуються на принципі природної і соціальної нерівності людей, а отже, па­нування одних над іншими.

Ставлення до війни у Ф. Ніцше, як і в Гегеля, позитивне. Війни для нього є засобом для послаблених народів отримати бруталь­ну енергію, глибоку ненависть, наснагу у знищенні порога, байдужість до втрат, до власного життя і вжиття своїх близьких. Це мас і негативний зворотний бік, зокрема знищення вишуканих ніжних культур. Проте з новою енергією діють сили культурного відновлення.

Певну цінність має також культурологічна концепція ідеолога панславізму Данилевського Н. Я. (1822- 1885 рр.)- Він вважав, що кожне плем'я або сім'я народів, якщо вони вже вийшли з первісно­го стану і спроможні до історичного розвитку, є самобутнім куль­турно-історичним типом. Мислитель вважає розвиток народів так само обумовленим природою, як і інших її створінь. Культурно-історичні типи знаходяться в безперервній боротьбі один з одним і зі зовнішнім середовищем, як відбувається і в природі. Хід історії - це зміна культурно-історичних типів, що витісняють один одного. Деякі з них загинули, не встигши здійснити свій розвиток (мекси­канська та перуанська культура). У творі "Росія і Європа" Н. Данилевський протиставляє європейську і слов'янську культуру.

У працях Клода Леві-Строса (1908 1984 рр.) одного з найбільш яскравих представників структуралізму плідного напряму в су­часній культурології, важливе місце займає поняття несвідомого, що розглядається як необхідна умова культури. Сучасні народи н своєму культурному житті відійшли від орієнтації на несвідомі структури розуму, які наслідують природу і даються під природи. К. Леві-Строс, і низка інших сучасних культурологів ідеалізують

міфологічне мислення первісних народів, доводять, що їх розум

нічим не поступається розуму сучасної людини. Сучасні євро­пейські народи втратили єдність чуттєвого і раціонального і це загрожує надзвичайними лихами західній цивілізації. Вихід вба­чається в тому, щоб повернутися до первинної цілісності і відно­вити первісну єдність природи і культури.

Подані культурологічні концепції не вичерпують тої різнома­нітності думок, які в тій чи іншій мірі базуються на врахуванні принципів рівноправності (нерівноправності культур). Проте вже цей історико-філософський екскурс дає можливість скласти уяв­лення про розвиток цих уявлень і заснованих на них моделей сус­пільства (актуально і в перспективі). Підсумок даного розгляду коротко міститься в розміщеній нижче таблиці.

.2. Концепції нерівноправності культур та їх критичний аналіз

Заперечення ідеї рівноправності культур породжувало і пород­жує різноманітні теорії, в яких на основі певних припущень і на­маганні підвести наукове підґрунтя під ті чи інші погляди, фор­мувалися засади практичних дій в політиці і соціальній практиці. Йдеться про такі однобокі підходи до розуміння шляхів розвитку людської цивілізації, як націоналізм, шовінізм, расизм і фа­шизм, що базуються на перебільшенні ролі окремих народів в за­гальному поступі і зверхньому ставленні до інших націй і народів чи сукупностей народів. Абсолютизація загальних закономірно­стей становлення людської культури веде до іншої поширеної в сучасному світі системи поглядів - космополітизму. Ці теорії є невід'ємною складовою сучасного життя цілого світу. їх витоки мають давню історію, певне психологічне підґрунтя, історичні і соціальні причини. Можна прослідкувати також вплив окремих мислителів на їх формування.

♦ Основою націоналізму (в пер. з лат. "паtiоп " плем` я, на­род) є ідеї вищості окремого народу, його національної ви­нятковості, розгляд нації як вищої позаісторичної спільно­ти людей. Нація тлумачиться як гармонійна єдність людей певного народу, в якій інтереси окремих прошарків суспільства вважаються ідентичними.

У соціології, культурології та інших гуманітарних науках не­має загальноприйнятої теорії нації і націоналізму. Можна виді­лити кілька підходів, зокрема, духовно-психологічний, У політич­ний та історичний.

З позицій духовно-психологічного підходу нація розглядаєть­ся як спільність національного духу (національної свідомості, національного характеру), певний стійкий набір психологічних характеристик особистості, єдність культури. Окремі ідеї щодо духовної основи існування нації висловлювали такі пред­ставники німецької класичної філософії, як Фіхте і Гегель. Вчені американської етно-психологічної школи (А. Кардинер, Р. Пенс-дикт. М. Мид) створювали моделі середнього представника того чи іншого народу, проводили порівняльні дослідження типів на­ціонального характеру, спрямовані на подолання культурних стереотипів. Ці дослідження мали великий резонанс в західному суспільстві і сприяли формуванню найновіших сучасних уявлень про рівноправність культур. Проте духовно-психологічний підхід при всій його цікавості і науковій плідності недостатньо врахо­вує соціальні фактори створення нації.

Для політичного підходу характерною є тенденція розглядати націю з державно-правових позицій. Визначальним компонентом нації вважається загальнонаціональна мета, яка об'єднує всіх лю­дей нації. Ця спільна мета найбільше реалізується в державі, яка скріплює союз між людьми. Згадаємо, що Г. Ф. В. Гегель ідеальне суспільство, в якому абсолютний дух виявляє себе найбільше, вба­чав в сучасній йому пруській державі. Державно-правовий підхід до нації і націоналізму запроваджували в своїх роботах соціолог П. Манчині, політолог, спеціаліст з питань держави і права в слов'янському і західноєвропейському світі О. Градовський та ін. Цей підхід має свої вади, оскільки недостатньо враховує складність соціального життя людей. З цих позицій народи, які не змогли ут­ворити державу або втратили її, не можуть вважатися націями. Проте історія свідчить, що багато націй зберігали свою іден­тичність, не маючи держави. Організуючою і скріплюючою силою були релігія, культура тощо. В таких умовах виживання народу надзвичайно ускладнювалося, ось чому прагнення мати свою на­ціональну державу було і є однією з найбільш суттєвих причин міжнаціональних і міжнародних конфліктів.

Третім підходом до проблеми формування нації і її тлума­чення є історичний, що базується на позиціях матеріалізму. Пле­м'я, народність, нація становлять єдиний історичний ряд, по­слідовність якого зумовлена розвитком матеріального виробниц­тва. Нація як така виникла на ґрунті усталених економічних відно­син капіталізму. Етнічні фактори також мали псине, хоч і не го­ловне значення. Така позиція характерна для марксизму, її дот­римувалися революційні демократи, зокрема І. Франко.

Деякі мислителі, наприклад, данський релігійний філософ

С. К'єркегор, взагалі заперечували істинність ідеї нації. К'єркегор вважав її лише дуже поширеною абстракцією, що не має позитивного змісту - ілюзією, У хибною метою, якій людина не повинна слідувати. В іншому разі для людини стає неможливим усвідомити свою духовну природу і своє справжнє призначення. Проте національна ідея в житті народів мала велике значення. Різноманітне, зазвичай дуже однобічне тлумачення, що містить­ся в ідеї нації, національності, народу, породжувало розбрат, кон­флікти, ворожнечу. Ця проблема хвилювала більшість мислителів Срібного віку - Д. Мережковського, В. Соловйова, П. Струве, Г. Федотова. Найбільш виразно ця позиція викладена в творах В. Соловйова. Загальновідомо, що в основі більшості політичних дій знаходяться національно-державні інтереси. Однак ці інтере­си зазвичай тлумачаться досить вузько - як право однієї нації чинити тільки виходячи зі своєї вигоди, не рахуючись з іншими націями. В. Соловйов вказує на нелогічності теорії національно­го егоїзму, її ірраціональності.

Суперечність є і в тому, що абсолютно неможливо визначити межу свого національного інтересу. Він є для кожного суб'єкту різний. Крім того, неможливо знайти достатньої підстави для тези про перевагу національного інтересу над інтересами різних інших соціальних груп, зокрема класів, промислових чи інших спілок. Отже, інтелектуальний рівень теорії націоналізму низький. Мож­ливо тому, втілюючись в діях людей, боротьба за свій національ­ний інтерес в егоїстичному тлумаченні, за подвійними стандар­тами на практиці оберталася дуже прикро проти носіїв цих інте­ресів, які розв'язували конфлікти, намагались захоплювати те­риторії інших народів, вели війни. Згадаємо дії Німеччини в другій світовій війні, які мали гаслом вищість нордичної культури по­рівняно і іншими культурами і право арійців на панування над іншими народами. Нині Сполучені Штати Америки втручають­ся в життя багатьох народів, здійснюють культурну експансію, керуючись подібними ідеями, намагаючись забезпечити свої на­ціональні інтереси за рахунок інших народів. Як і завжди, ця пол­ітика обертається проти власного народу, серед якого після подій 11 вересня 2001 р. і війни в Іраку панують страх, розчарування та інші негативні настрої.

Шовінізм - це концепція національної винятково, протис­тавлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй, роздмухування національної ворожнечі і ненависті, річні про­яви націоналістичного екстремізму.

Шовіністичні погляди зустрічаються ще в античній Греції і Ста­родавньому Римі. Прикладом є усвідом­лення того, що Рим - особлива, неповторна і, отже, замкнена в собі культура, відділена від оточуючого світу, що стоїть в ієрархії цього світу найвище від усіх, а інші культу­ри в тій чи іншій мірі неповноцінні, їх носії створені для підкорен­ня. В творах Тацита і Цицерона багато хижацьких випадів про­ти інших народів. Зазначається, що іудеї і сірійці - народи, ство­рені для підкорення, а греки не здатні до правдивості.

Такого роду націоналізм властивий найбільш могутнім в полі­тичному і економічному відношеннях державам, тому іноді його називають великодержавним. Шовінізм сьогодні найбільше вла­стивий Сполученим Штатам Америки, що виявляється в ідеології панамериканізму. Культивування в американського народу впев­неності в перевагах американської культури порівняно з іншими здійснюється у специфічний спосіб через плекання ідеалів демок­ратії свободи, рівноправності, боротьби за права людини тощо. Засобами ідеологічного впливу всіляко підкреслюється, що саме в США ці ідеали знайшли найповніше втілення і чому інші народи повинні вчитися на цьому прикладі. Політичне, економіч­не, воєнне втручання в життя інших країн йде під гаслом поши­рений демократії, боротьби з тоталітарними режимами. Зони інте­ресів С'ІІІЛ знаходиться па всій території нашої планети, і захист цих інтересів відбувається і фактичним порушенням прав, суве­ренітету інших народів. Відбувається експансія американської культури, американського способу життя. Ті, хто чинять спро­тив, оголошуються ворогами демократії. Йде безцеремонне втру­чання в хід політичних процесів інших країн. Прикладів багато, нині це можна спостерігати в Україні.

Панамериканізм - теорія і практика культивування в аме­риканському народі ідеї його місії демократичного перетво­рення світу, його вищості порівняно з іншими народами, які ще не досягли достатнього рівня демократії, щоб вважа­тися рівноправними зі США. Це обґрунтування права на втручання в життя інших народів. Це експансія амери­канської культури і способу життя на весь світ.

Обґрунтування ідеї про нерівноправність культур є змістом іншої течії гуманітарних досліджень - расово-антропологічних, які ста­новлять ідейну основу політики і соціальної практики расизму.

Расизм - сукупність концепцій, основу яких складають по­ложення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив расових відмінностей на історію і куль­туру суспільства. Для всіх різновидів расизму характерні ідеї про одвічний поділ людей на вищі і нижчі раси, з яких перші нібито є єдиними творцями цивілізації, покликані до пану­вання, а другі не здатні до створення і навіть засвоєння ви­сокої культури і приречені бути об'єктами експлуатації.

Основоположником расизму вважають французького філософа і дипломата Ж. Гобіно (1816 - 1882 рр.). В головній його праці "Про нерівність людських рас" дається біологічне пояснення історії, в якій вирішальну роль відіграє "чистота раси". Проте не вдається ніколи дотриматися такої чистоти, раси змішуються, тому розквіт цивілізації кожен раз триває недовго. Змішування рас веде до ви­родження людей і вищої культури. Негри і жовта раса не здатні до творення культури. Такою властивістю володіє тільки біла раса, яка спричиняла виникнення будь-якої культури. Біла раса також не є однорідною. З одним різновидом арійцями Гобіно пов'язує найбільші здобутки культури. Призначення цієї раси панування. Вона мас найкращі У фізичні якості. Усильна, У витривала. У при­ваблива, У в духовному аспекті безстрашна. У енергійна. У твор­ча. Найбільш плідним в творчому відношенні стародавнім парадом Гобіно вважав персів, які, на його думку, ретельно піклували­ся про чистоту породи. Нинішня ж західна культура приречена до загибелі внаслідок погіршення якості людей. Ж Гобіно був знайо­мий з Р. Вагнером і знаходився під впливом його ідей щодо гер­манської раси. Деякі мотиви творчості французького філософа знайшли розвиток у працях Ф. Ніцше.

У другій половині XIX - на початку XX ст. в західній соціо­логії формується расово-антропологічна школа; в її основу були покладені ідеї Ж. Гобіно. Одним з перших представників школи став X. Чемберлен, який у праці "Основи дев'ятнадцятого сто­ліття" дає огляд європейської історії і робить висновок про те, що найвищим її досягненням було створення тевтонської лицарсь­кої культури. Інші представники школи О. Аммон і Ж. Лапуж започаткували антропосоціологію, в межах якої намагалися встановити універсальний зв'язок між соціальною приналежністю і розмірами голови. Надалі цей напрям зближується із соціаль­ним дарвінізмом, мальтузіанством, євгенікою, в кожному яких ідея нерівноправності культур є однією з головних концептуальних засад. Ці напрями соціології були особливо поширені в США, Німеччині, Великій Британії. Після Першої світової війні ідея вищості нордичної раси зробилася надзвичайно популярні в Німеччині, деякі німецькі соціологи відверто підтримали «нацизм " (одна з назв німецького фашизму, походить від назви партії націонал-соціалістичної), було створено нацистську ідеологію в якій арійська (і її варіант германська, германомовна) раса оголошувалася пануючою і правомірною поневолювати інші народи. Грандіозна спроба здійснити цю програму в завойовницька політиці фашистської Німеччини закінчилася поразкою, отже, со­ціальна практика довела хибність основних постулатів расизму.

Одним і голошиїх ідеологів фашизму вважається італійський філософ гегелівського спрямування (так зване неогегелеянство) Дж. Джентилє (1875 - 1944 рр.). Він осмислював реальність як акт думки, протиставляв цей акт об'єктивному світу, а також минулим актам думки. Джентиле розглядав державу як уособ­лення морального духа, вважав, що індивід мусить суцільно підко­рятися державі як загальному, як цілісності. Він офіційно співпра­цював з фашистським урядом Італії, який прийшов до влади в кінці 30-х рр. XX ст. Фашистські режими утвердилися в цей же час у Німеччині, Португалії, Іспанії і деяких країнах східної Євро­пи. В Німеччині ідеологія фашизму формувалася під впливом ідей Ф. Ніцше про нерівноправність культур і рас, ніцшеанського імморалізму, У апології зла і насильства, а також: на фоні поши­рених в той час уявлень У про вищість германської (арійської) раси над іншими, її права на панування і життєвий простір.

Концепціям нерівноправності культур протистоїть космопо­літизм (в пер. з грецьк. - громадянин світу), корені якого сяга­ють в глибоку давнину, зокрема в античний світ, про що вже зга­дувалося вище. Ця ідеологія практично використовувалася в пол­ітиці Олександра Македонського щодо завойованих народів, в організації життя Стародавнього Риму. В Середньовіччі діяльність католицької церкви набула космополітичного харак­теру. Космополітизм, тобто світове громадянство розглядався як ідеал видатними мислителями епохи Відродження. Космополі­тичні ідеї використовували в своїх творах видатні діячі німець­кої культури Гете, Кант, Лессінг, Шіллер, Фіхте.

Космополітизм - ідеологія світового громадянства, яка заперечує державний і національний суверенітет, пропові­дує відмову від національних традицій, національної куль­тури, патріотизму.

Особливого розповсюдження космополітизм набув у XX ст., спричинивши утворення наднаціональних держав і об'єднань. Він виявляє себе в економічній інтеграції країн Європи і Америки; у формі створення міждержавних блоків і спільнот, в теоріях світо­вого права і міжнародних правових організаціях. Близьким за змістом до космополітизму є християнський універсалізм, який на перший план висуває не приналежність до етнічної чи національ­ної культури, а до єдиного у Христі людства. Християнський еку­менічний рух сучасності як впливова тенденція міжцерковних відно­син також можна розглядати як сучасну форму космополітизму.

Екуменін (в пер. з грецьк. населена людьми частина землі) досить давне явище, спостерігалося в Стародавньому Єгипті, Шумері. Персії, Стародавньому Римі, Візантії тощо як прагнення до єдності, обожнення єдності, а в межах цієї єдності (державної) толерантне ставлення до вірувань річних етнічних спільної. Сучасний екуменізм через діалог різних церков має на мсті об'єднання людей на основі віри в Бога. Толерантність і діа­лог стають принципами взаємовідносин не тільки всередині хри­стиянства, але й за його межами. Космополітизм відчутний в су­часній науці. Звичайними зробилися світові форуми, конференції, симпозіуми, міжнародні програми, через які люди намагаються вирішити загальносвітові проблеми безвідносно до особливих інте­ресів різних національних спільнот і держав. Формування уяв­лення про глобальні проблеми, спроби їх вирішення - це досяг­нення вчених, що створили міжнародну групу Римський клуб.

Деякі тенденції космополітизму в сучасному світі отримали назву глобалізація (від лат. Global - куля). Це світоглядна пози­ція, згідно з якою всі істоти Землі - клітини єдиного глобального організму. Всі залежать від однієї екосистеми. Це нова свідомість, яка відображає всесвітню глобальну єдність. У руслі глобалізації діють захисники оточуючого середовища, вона виявляється в неопантеїстичній теології New AgE, в об'єднаннях бізнесменів, у ви­ступах багатьох популярних артистів, зокрема рок-зірок та ін.

З космополітизмом пов'язане явище сучасного культурного синкретизму, характерного для останніх десятиліть XX ст. У ньо­му принцип рівноправності культур отримав особливий харак­тер. Соціальні зміни, технічний прогрес і нова ідеологія, сформо­вана на базі сучасних гуманітарних наук, підірвали принцип пріо­ритету національної культури. Оскільки кожна з культур має своє мислення і свій спосіб життя, то безглуздо ставити питання про переваги тієї чи іншої культури. Пропонуються ідеалізовані куль­турні стереотипи. Розглядати західну культуру як вищу, а захід­не мислення як єдино правильне вважається неприйнятним. Ут­вердився культурний плюралізм і релятивізм.

Отже, культура сучасного світу виглядає більш багатогран­ною і різноманітною, ніж раніше, коли лише окремі народи вва­жалися носіями культури. Повага до найменш численних, екзо­тичних, віддалених від пас культур '' відчутною тенденцією на­шого часу. Толерантність, терпимість принцип міжнародних і міжкультурних відносин сучасного світу, який, принаймні, ши­роко декларується.

Правильне розуміння культурного синкретизму закла­дає засади єдності, поваги і взаєморозуміння.

Термін "постмодерн", який характеризує новий етап культури, що розпочався в 1989 р. з падіння Берлінської стіни, одним з перших застосував видатний вчений Арнольд Тойнбі. Він позначив цим поняттям останню з чотирьох фаз розвитку західної цивілізації (тобто четверту в послідовності: виникнення, ріст надлом і розклад), для якої характерними є ірраціоналізм і безпорадність. Свідомість вже не має твердої основи в ідеях спра­ведливості, істини і розуму; поза нашою культурою відсуне позиція, з якої можна оцінити культуру; мистецтво припинило бути виявом людського духа, зробилося одним з товарів.

Раніше говорили про цивілізації, досягнення окремих суспільств, їх внесок у поступ людства. Науками, що визнача­ють основи світогляду носі модерну, гуманітарні галузі знань.

які досягли великих успіхів у пізнанні людини і суспільства, значно розширили, а в деякій мірі докорінно змінили наші уявлення.

Відкриття і вивчення багатьох нових суспільств, які раніше вважалися відсталими, дикими, примітивними, докази розумової рівноцінності людей передових цивілізацій і тих, до яких раніше ставилися зверхньо, порівняльний аналіз суспільств давніх і су­часних, зростання самосвідомості народів і їх боротьба за неза­лежність - все це сприяло розвитку нових культурних тенденцій в сучасному світі.

До таких тенденцій можна, перш за все, віднести утворення багатокультурних суспільств. Такі суспільства особливо харак­терні для багатонаціональних держав, прикладом яких є США, Канада, Радянський Союз. Зокрема, Сполучені Штати створю­валися з емігрантів усього світу. Люди різних національностей об'єдналися в єдину націю. Вони були дітьми своїх культур, але, приїхавши, повинні були вивчити англійську мову, навчитись принципам демократії, ідеалами якої є свобода, рівність, само­управління. В такий спосіб утворювалася особлива метакультура, або американізм.

Американізм - це культивування американської ідентич­ності, особливий американський патріотизм, який посту­лює пріоритет загальнонаціональної приналежності перед етнічною ідентичністю, принцип американського "киплячо­го казану".

Різниця між поляками, китайцями, протестантами і католика­ми, чорними, жовтими, білими стає все менш помітною, і ніхто не сприймає це трагічно. Всі є патріотами Америки. Приблизно таке ж явище спостерігалося в Радянському Союзі, що було визначе­но в радянських програмних документах як формування пової інтернаціональної спільноти радянського народу на принципах розквіту і розвитку національних культур і їх зближення. Разом з тим, в цих суспільствах важливим було дотримання рівноправ­ності різних націй і народів, що декларувалося в конституціях, інших правових документах. У конституції Радянського Союзу було положення про право націй па самовизначення і відокрем­лення, тобто створений власної національної держави. Розпад СРСР змінив ситуацію на пострадянському просторі. Багатокультурне суспільство розділилося на безліч малих культур, а взає­мовідносини між носіями цих культур дуже часто мали і дотепер мають конфліктний характер. Багатокультурне суспільство Спо­лучених Штатів зберігає цілісність, проте всередині нього відбу­ваються процеси поділу, які, можливо, найбільш суттєво відоб­ражають особливості доби постмодерну.

Внаслідок цих тенденцій суспільство, ідеалом якого в мину­лому була єдність, поділяється на велику кількість маленьких груп, які мають свої культурні особливості. Такі утворення на­зивають субкультурами.

Субкультури - це групи, об'єднані певними цінностями, особливостями поведінки, мікромовою - відмінностями у стилі життя.

Субкультурами можна вважати етнічні групи, У підлітків, гомосексуалістів, лесбіянок, комп'ютерних хакерів, фут­больних вболівальників тощо. Важливим принципом такого сти­лю життя є групова солідарність; члени групи вимушені прибор­кувати свою індивідуальність і справжні переконання задля того, щоб бути своїм у групі. Подібне явище спостерігається не тільки всередині західних країн. Тенденція до розділу на дрібні субкуль­тури є відчутною і в країнах, що утворилися після розпаду Ра­дянського Союзу, який був багатонаціональною державою з єди­ною загальнодержавною ідеологією. Коли ідеологія зазнала поразки, етнічні групи активізувалися, почали відновлювати і відроджува­ти свої культурні традиції, намагаючись віднайти свою іден­тичність. Одночасно почалася боротьба між ними, яка в деяких місцях породжувала криваві конфлікти і війни.

Тенденція до утвердження рівноправності культур і боротьба за це породжують в сучасному світі розкол на безліч відокремле­них племен. До виникнення сучасної національної держави більша частина нашої Землі була поділена на племена. Сьогодні від Аф­рики до Індії, від України до Америки колись єдине суспільство розколюється на окремі ворогуючі між собою субкультури. Так виявляє себе сучасний трайбалізм (в мер. з лаг. плем'я). Цим терміном раніше позначалася Опозиція культурної виключності, суворого дотримання племінних правил і звичаїв, що виявлялося у міжплемінній ворожнечі африканських племен. Піші це явище поширилося на нею сучасну культуру, культуру постмодерну.

Розкол суспільства на багато конкуруючих культур - це форму­ла трайбалізму,... означає не що інше, як відродження первісності

Дата добавления: 2014-01-07