Лекція 10. Проблема культурної ідентичності

Джин Едвард Вейз

Розкол суспільства фактично веде до нового дуже специфічного націоналізму, який отримав назву, запозичену з мусульманської культури - джихад. Це спосіб мислення, орієнтований на групову ^ідентичність, ^єдність і ^солідарність. Від звичайного націо­налізму він відрізняється значно більш дрібним поділом людей.

Джихадівські групи - це культури, а не країни, частинки, а не ціле, секти, а не релігії, фракції і невдоволені меншини, що воюють не тільки з глобалізмом, але й з національними традиціями. Вони відстоюють не політичні інтереси, не загальнолюдські цінності, а збереження своєї ідентичності будь-якою ціною, цілісність спільноти, яка фактично і є єди­ною метою.

Основні тенденції в культурі постмодерну:

- утворення багатокультурних суспільств - єдність народу і рівноправність націй;

- поділ на субкультури - боротьба за культурну ідентичність, за рівноправність;

- трайбалізм - конкуруючі і ворогуючі культури;

- джихад - новий націоналізм, пріоритет своєї культури будь-якою ціною.

План

10.1.Поняття ідентичності. Механізми ідентифікації.

10.2.Історичні форми розвитку культурної ідентичності.

10.3. Вияви та типологія сучасних форм культурної ідентичності

10.1. Поняття ідентичності. Механізми ідентифікації

Спроби визначити та класифікувати суто людські потреби по­чали здійснювати ще філософи античності. Мислителі XVIII ст. також намагалися аналізувати й осмислити різноманітні людські потреби. В XIX ст. цю тему зачепив Артур Шопенгауер, а в XX ст. - Еріх Фромм. У своїй праці "Мати чи бути" американський філософ спробував типологізувати людські потреби.

Першою він називає потребу в спілкуванні, у міжіндивідуальних зв'язках. Ізольований, штучно викинутий із суспільства індивід губить соціальні навики, втрачає культурні стандарти. Друга потреба, описана Фроммом - це потреба творчості. Тварині вла­

Піднятися над повсякденною прозою життя особистість не може без внутрішньої готовності до піднесеного, до романтичного по­риву. На думку Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожного індивіда, серед яких особливе місце зай­має уява, емоційність. В акті творіння індивід поєднує себе зі світом, долає рамки пасивності свого існування, входить в цар­ство свободи, в якому він може почувати себе дійсно людиною.

Налагодження міжіндивідуальних зв'язків, реалізація творчих можливостей немислимі без третьої людської потреби - прагнення відчувати глибокі корені. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному, визначеному стабільному ланцюгу людського роду, який виникає ще в праісторії. Американський вчений визна­чає такі форми, як кореневі, психологічно стійкі зв'язки.

Четвертою потребою людини Фромм називає прагнення до пізнання, до освоєння світу. Один з глибоких потаємних потягів особистості - прагнення розпізнати логіку навколишнього світу, задовільнити своє прагнення до осягнення змісту універсума.

Нарешті, п'ята потреба людини - одна з найглибинніших її по­треб - прагнення до уподібнення, пошук об'єкта поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємничих речей і явищ, просто не в стані самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття. Йому (індивіду) необхідна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію дає йому саме культура. Ось чому проблема культурної ідентичності відіграє помітну роль у культурології.

У контексті тих процесів, які відбуваються в сучасній Україні, проблема ідентичності набуває особливого актуального значен­ня. Становлення української державності передбачає акцепту­вання уваги на цьому феномені. Мова йде не тільки про іден­тичність особистості, але й про ідентичність етносу в цілому, його матеріальної і духовної культури. Хто ми? Де наші корені? Які

витоки нашого буття? Ці та інші питання неодмінно виникають в

процесі формування державних інститутів незалежної України.

Дж. Неру якось сказав, що "Ганді дав Індії ідентичність". Ці слова стосуються лідерів національно-визвольного руху будь-якої країни. Адже народи, які визволилися від колоніального гніту, набувають разом зі статусом державного суверенітету не менш важливий здобуток - право бути самим собою, мати своє "Я". Розшифровуючи зміст цього "Я", відмітимо, що воно передбачає сформування національної самосвідомості, національної куль­тури, розвиток сфери духовності, спрямованої на зміцнення ідентичності народу. Окрім того, важливим аспектом змісту іден­тичності етоносу, національної ідентичності є завоювання неза­лежності, яка є передумовою незалежності національної. У нау­ковій літературі цьому аспекту ідентичності приділяється недо­статня увага. Як правило, акценти зміщуються в сторону психо­логічних, а нерідко і політичних факторів.

До недавнього часу у вітчизняній науці поняття ідентичності практично не використовувалось - воно не було предметом ані теоритичних, ані емпіричних досліджень. Цього поняття не зуст­ріти в психологічних чи культурологічних словниках, не знайти в монографіях, підручниках чи журнальних публікаціях. Лише в останні роки воно починає появлятися на сторінках психологіч­ної періодики, продовжуючи однак залишатись для більшості чи­тачів чужорідним, малозрозумілим.

Ідентичність - психологічне уявлення людини про своє "Я", яке характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлене, частково неусвідомлене) з тими чи іншими типологічними категоріями.

У науці розрізняють:

- соціальну ідентичність (ототожнення себе з соціальною позицією або статусом);

У групову ідентичність (ототожнення себе і іншою спільністю);

- етнічну ідентичність (ототожнення себе і певною етнічною групою);

- культурну ідентичність (ототожнення себе з культурною традицією).

Механізм ідентичності є необхідною умовою спадкоємності соц­іальної структури і культурної традиції. Але багато сучасних ав­торів віддають перевагу терміну "ідентифікація", критикуючи статистичність терміну "ідентичність ". Ідентифікація охоплює динамічні, процесуальні аспекти формування ідентичності. По­няття ідентифікації було запроваджено 3. Фрейдом. Питання іден­тифікації постало на основі патопсихологічного спостереження, а потім було поширено на "нормальне" духовне життя. 3. Фрейд роз­глядав ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) пе­рейняти силу батька, матері (або лідера) і таким чином зменшити почуття страху перед навколишнім світом. Поняття ідентифікації активно використовувалось неофрейдистами.

Ф У психоаналітичній традиції ідентифікація трактуєть­ся як центральний механізм, який забезпечує здатність "Я" до саморозвитку.

На сьогоднішній день найбільш популярними є три варіанти визначення ідентифікації, які виникли дещо раніше і продовжу­ють розроблятись на сучасному етапі.

Ідентифікація трактується як один з механізмів міжособистісного сприймання (поряд з рефлексією і стереотипізацією). У цьому трактуванні під ідентифікацією розуміють спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене (чи несвідоме) уподіб­нення "її характеристикам самого суб'єкта", це механізм по­становки суб'єктом себе на місце іншого, що виявляється у виг­ляді занурення, перенесення індивідом себе в поле, простір, об­ставини іншої людини, і приводить до засвоєння його особистісних смислів. Цей тип ідентифікації дозволяє моделювати смис­лове поле партнера, у спілкуванні забезпечує процес взаєморозу­міння і викликає відповідну поведінку.

Ідентифікація (часто в цьому випадку використовують термін "самоідентифікація ") розуміється як центральний еле­мент самосвідомості, пов'язаний з відповіддю на запитання "Хто я?", і фіксацією свого становища ч системі суспільних відносин цьому випадку підкреслюється суб'єктивне відчуття власної належності до різних соціальних спільностей на основі стійкого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

Ідентифікація в стратометричній концепції А. В. Петровського трактується як показник рівня розвитку групи (в цьому випадку використовуються поняття "колективістської іденти­фікації" поряд з такими показниками, як згуртованість; об­'єктивність у покладанні та прийнятті відповідальності за усп­іхи і невдачі у спільній діяльності"). У цьому випадку під іденти­фікацією розуміють "сформовану в ході спільної діяльності фор­му гуманних стосунків, при якій переживання одного з групи дані іншим як мотиви поведінки, організовуючи їх власну діяльність, спрямовану одночасно на здійснення групової мети і на усунення фруструючих впливів. Функціонування даного феномену вираже­не у ставленні до інших членів групи як до самого себе, у сприй­нятті їхніх проблем і досягнень як своїх, що індивід у стосунку до себе і у ставленні до інших буде застосовувати різні моральні норми і на основі цього будувати свою власну поведінку.

В останні роки, як вже сказано, про ідентичність та ідентифіка­цію говорять все частіше, і не тільки на Заході. Про них згаду­ють в журнальних публікаціях, їм присвячують свою роботу секції конференції, вони стають предметом ретельного аналізу в монографіях і збірниках.

Культурна самоідентифікація є одним з найважливіших етапів і процесів культурного устрою кожного суспільства. Люди - не просто механічні носії тих чи інших потреб та інтересів, але і пси­хологічні індивідуальності, а це вимагає їхнього групового співіснування. Можна припустити, що в деякій мірі потреба в соціальній самоідентифікації зі зграєю успадкована людиною від первісного суспільства. Людина не завжди усвідомлює парамет­ри своєї культурної ідентичності, але весь набір засвоєних нею за життя елементів свідомості, поведінки, смаків, звичок, оцінок, мови та інших засобів комунікації мимоволі роблять її незалежною від деякої конкретної культури (не тільки етнічної, але й соціальної, професійної і г. п.).

Важливою є проблеми співвідношення поняття ідентичності з поняттям ідентифікації. Ще Е. Еріксон, прагнучи співвіднести обидва терміни, писав про те, що розвиток ідентичності полягає в синтезі ідентифікації, спостереженої в процесі соціалізації. Дещо пізніше починаються ідентифікації не з окремими людьми, а з малими і великими соціальними спільностями, котрі також інтегруються в систему ідентичності.

Щодо передумов процесу ідентифікації, то слід відмітити, що у різних концепціях ця проблема пояснюється по-різному. Так, в психоаналітичній традиції ідентифікація розглядається як пев­ний прихований спосіб взаємодії з кимось, хто є емоційно значущим. При цьому дослідники розглядають подібну емоційну при­в'язаність як нормальний варіант, однак, в будь-якому випадку, згідно з психоаналітиками, його основою є енергія лібідо.

Більшість теорій не психоаналітичного напрямку до розгляду ідентифікації підходять з інструменталістських позицій. У цьому випадку вважається, що дитина ідентифікує себе із дорослим, ще І" забезпечити собі деякі необхідні ресурси, наприклад, безпеку. Інструментальна мотивація застосовується також для того, щоб пояснити вибір дитиною конкретного об'єкту ідентифікації, не­обхідність ідентифікації з групою і т. п. У рамках даного підходу, ідентифікуючись з групою, а не з індивідом, людина отримує можливість досягнути деяку інструментальну мету, яка не може бути досягнута індивідуальною ідентифікацією.

Теорія самокатегоризації постулює, що ідентифікація – це когнітивний (пізнавальний) процес, що виникає неминуче внаслідок самокатегоризації у певній ситуації. Акцент на ситуаційну динаміку відрізняє цю теорію від теорії соціальної ідентичності, яка розглядає соціальну категоризацію не як кінцеву причину, а я-опосередковану ланку ідентифікаційного процесу.

Ще один важливий елемент в механізмі ідентифікації - само­оцінка особи. Дуже часто ідентифікація трактується як засіб збе­реження або підвищення позитивної самооцінки. Належність до певної групи може задовільнити базові потреби індивіда, залежні від потреби бачити свою групу кращою в порівнянні з іншими. Зв'язок між самооцінкою і соціальною ідентифікацією постійно досліджується, однак досі чітко не визначено, чи існує між ними каузальна причина, а якщо й існує, то який елемент виступає в ролі причини, а який - наслідку.

Так само, як мотиваційний фактор самоідентифікації, розгля­дають також статус групи. Згідно з дослідженнями західних пси­хологів, виявлено, що індивіди, які належать до високостатусних груп, ототожнюють себе з цими групами більше, порівняно з чле­нами низькостатусних груп.

Механізм ідентифікації як психологічне явище не отримав од­нозначного визначення. У різних напрямках, залежно від їх тео­ретичної орієнтації, різні психічні процеси вважаються ключовим механізмом ідентифікації. У теоріях когнітивної спрямованості одним з найбільш загальновизнаних механізмів вважається когнітивний процес самокатегоризації. Ця точка зору знайшла своє відображення в теорії соціальної ідентичності Генрі Тайфеля і в найбільш завершеному вигляді - в теорії самокатегоризації Джона Тернера. Підкреслюється також роль когнітивних про­цесів у формуванні значущої соціальної ідентичності.

У теоріях психоаналітичної спрямованості в якості централь­них механізмів ідентифікації виступає афективно-емоційна спря­мованість. Вже відзначено, що роль мотиваційної та емоційно-ціннісної сфери була акцентована при створенні поняття "іден­тифікація" в класичному фрейдизмі (де ідентифікація це найбільш ранній прояв емоційного зв'язку з іншою людиною), але втратила свої позиції в сучасних дослідженнях.

Теорії інтеракціопістського напрямку в якості основного ме­ханізму ідентифікації розглядають взаємозалежність людей. У класичному варіанті ідентифікація неможлива беї наявності ре­альної взаємодії між індивідом і групою, в більш пізніх варіантах мова може йти про те, що реальна взаємодія полегшує та поси­лює ідентифікаційний процес.

Ці три механізми, акцентуючи когнітивну, афективну чи ко­мунікативно-дійову сторону процесу ідентифікації, становлять на сьогодні той базис, на якому стоїть сучасне уявлення про ме­ханізми ідентифікації. Однак, на емпіричному рівні дуже рідко нині зустрічаються праці, в яких враховувалась би дія всіх трьох механізмів ідентифікації - лише віднедавна з'являються роботи, автори яких пробують вичленувати дію кожного з них в процесі ідентифікації і особливості їхньої взаємодії. Так, на думку дослі­дників, значення соціальної ідентифікації полягає не тільки в тому, що вона є однією з найважливіших характеристик особис­тості, а і в тому, що вона (ідентифікація) впливає на суцільну поведінку особи. До загальновизначених і емпірично дослідже­них ефектів ідентифікації відносять:

міжгрупове упередження. Його суть - в різному ставленні, різних оцінках і відмінних діях стосовно "ін-групи" (в цьому ви­падку часто користуються поняттям "ін-груповий фаворизм ") та "аут-групи" (применшуванні її чеснот на всіх рівнях). Увага саме до цього наслідку ідентифікації зумовлена соціальними і пол­ітичними реаліями міжгрупових конфліктів, в основі яких лежить етнічна або національна ідентифікація. У разі, коли будь-яка зовн­ішня подія загрожує деяким соціальним ідентичностям, паттерн упередження інтенсифікується. Однак, дана інтенсифікація буде залежати від ступеня ідентифікації: чим сильніше ототожнен­ня себе з групою, тим виразніша буде інтенсифікація паттерна, при слабій ідентифікації дана тенденція не спостерігається;

феномен ін. - групової гомогенності. Люди, котрі ідентифіку­ють себе з визначеною групою, мають тенденцію сприймати себе і членів даної групи як дуже подібних однин до одного, згідно з теорією самокатегорії, в основі цього явища лежить процес самостереотипізації. Досліджено, що сприйняття внутрішньогрупової подібності інтенсифікується в умовах, коли з'являється. відповідна група для порівняння;

- використання мови та інших культурних маркерів. Люди переважно повідомляють про свою соціальну ідентичність че­рез використання деяких спільних для групи символів чи маркерів. Це може бути певний ^особливий стиль одягу, зачіска, особ­ливі прикраси, спосіб харчування і т.п. Для багатьох етнічних груп в якості найбільш значимого символу колективного членства виступає мова. Не випадково саме тому етнічні спільності зав­жди в першу чергу стурбовані збереженням рідної мови, повноц­інним навчанням мови підростаючого покоління, її подальшим роз­витком. У той же час не прийнято абсолютизувати мову як єди­ний засіб збереження етнічної ідентичності. Існує чимало при­кладів, коли головним ідентифікаційним критерієм виступає не мова, а релігія, історія території і т. п.

Якщо повернутись до теми мови, то необхідно відмітити двос­торонній зв'язок між мовою та ідентифікацією - з одного боку, використання мови як культурного символу і маркера є на­слідком ідентифікації, з другого боку, існування мови є необхід­ною умовою

Етапи ідентифікації. Коли ми говоримо про ідентичність, то маємо на увазі ідентичність особистості, істоти соціальної, що проживає в певному соціумі. Саме тому під ідентичністю, то­тожністю самому собі, ми маємо на увазі соціального суб'єкта, а не біологічного, тобто, розглядаємо її не з точки зору медичних факторів, як це часто робить фрейдизм. Вже згаданий Е. Еріксон виділяє вісім стадій розвитку ідентичності.

На першій стадії, яку він називає орально-сенсорною (або інкорпоративною, вбираючою), дитина вирішує фундаменталь­не питання всього свого майбутнього життя довіряє вона на­вколишньому світу чи ні.

Другі стадія (IX міс. 4 роки) прогресуюча автономність дитини (перш за все здатність пересуватись, розцінок мовлення, маніпуляторних здібностей та ш.) дозволяє дитині перейти до рішення другого життєвого завдання - набуття самостійності -(альтернативний, негативний варіант, пов'язаний з невпевнені­стю у собі, сором'язливістю, безперервними сумнівами).

Третя стадія (4-6 років) - локомоторно-генітальна, або едипова. Тут вирішується альтернативна між ініціативою та почут­тям вини. У цьому віці розширюється простір життєдіяльності ди­тини, вона починає сама визначати собі цілі, придумувати занят­тя, виявляти винахідливість у мовленні, фантазувати. У просторі дитини появляється все більше людей. Вже не тільки батько й мати, а й інші дорослі стають предметом ідентифікації дитиною себе з дорослими як основою становлення нового ступеня ідентичності.

Четверта стадія (6-11 років) пов'язана з набуттям дитиною різних умінь, в тому числі й уміння вчитися. Дитина активно ово­лодіває символами культури. Цей вік - оптимальний час для на­вчання, готовності до труднощів дисципліни, засвоєння знань, праг­нення робити все добре, панування духу змагань. Тут формується почуття вмілості, компетентності, а при негативному протікав віку - неповноцінності. Оволодіваючи основами знань, діти починають ідентифікувати себе з представниками окремих професії Для них важливою є суспільна значущість їхньої діяльності.

П'ята стадія (11-20 років) - базова для набуття ідентичності. У цей час підліток коливається між позитивним по­люсом ідентифікації "я" і негативним полюсом плутанини ролей. Перед підлітком стоїть завдання об'єднання всього, що він імені про себе самого як сина (дочку), школяра, спортсмена, другі і т. п. Все це він повинен об'єднати в єдине ціле, осмислити, зв`язати ти з минулим і спроектувати на майбутнє. При вдалому про тіканні кризи підліткового віку у юнаків і дівчат формується почуття ідентичності, при несприятливих заплутана іден­тичність, поєднання з тяжкими сумнівами відносно себе, свого місця в групі, в суспільстві, з неясністю життєвої перспективи.

Шоста стадія (21 25 років), за Еріксоном, знаменує перехід до вирішення вже власне дорослих завдань на базі сформованої психосоціальної ідентичності. Молоді люди вступають в дружні сто­сунки, и шлюб, з'являються діти. Вирішується глобальне питання про принциповість, вибір між цим широким полем встановлення дружніх сімейних зв'язків з перспективою виховання нового поко­ління та ізоляціонізмом, властивим людям зі сплутаною ідентичні­стю та іншими, ще більш ранніми помилками в лінії розвитку.

Сьома стадія (25-60 років), яка займає левову частку людсь­кого життя, пов'язана з суперечністю між здатністю людини до розвитку, яку вона (людина) отримує на попередніх стадіях, і особистим застоєм, повільним регресом особистості в процесі буденного життя. Нагородою за оволодіння здатністю до само­розвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Піднімаючись над рівнем ідентичності, індивід отримує рідкісну здатність бути самим собою.

Восьма стадія (старше 60 років) завершує життєвий шлях, і тут, пожинаючи плоди пройденого життя, людина або отримує спокій та врівноваженість, або виявляється приреченою на без­вихідність, відчай як результат заплутаного життя.

* Отже, проблема культурної ідентичності особистості міститься, перш за есе, в усвідомленому сприйнятті тих культурних норм і зразків поведінки і свідомості, системи цінностей і мови, усвідомленого свого "Я " з позицій цих куль­турних характеристик, які прийняті в даному суспільстві; виявленні лояльності до них, самоототожнснни себе саме з цими культурними зразками як маркіруючими не тільки сус­пільство, а й саму дану особистість, і поняттям ідентич­ності нерозривно пов` язане поняття ідентифікації, яке охоплює процесуальні аспекти формування ідентичності. Ідентифікація досліджується, передусім, у руслі психологічних концепцій і теорій, кожна з яких по-своєму визначає доміну­ючі передумови та ключові механізми даного явища.

10.2. Історичні форми розвитку культурної ідентичності

Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини все­редині певної культури.

Расові, етнічні, релігійні та інші форми дискримінації в кінце­вому результаті містяться в еволюційній потребі індивіда у виз­начених формах групової ідентифікації. Групи, які змогли досяг­нути якоїсь певної монолітності, можливо, вижили краще, аніж ті, які не змогли її досягнути. Всі суспільства володіють тим, що американський культуролог О. Тоффлер назвав психосферою, яка охоплює їхні ідеї, починаючи від спільності та ідентичності.

Отже, ідеї "сопричастя" або "спільності" і акт іденти­фікації з іншими виявляються однією з фундаментальних основ всіх людських утворень.

Слід також згадати, що суспільство - це соціально консолідо­ваний стійкий колектив людей, які визначають спільні цілі та інте­реси. А культура - це спосіб реалізації даних цілей та інтересі і', основні технологічні та соціальні параметри якого визначені складною системою "соціальних конвенцій", досягнутих цим сус­пільством протягом багатьох поколінь його інтегрованого співіснування. Тому узагальнююче поняття "культура" є не більше, ніж умоглядна категорія, яка фіксує певний клас явищ в соціальному житті людей, певний аспект їхнього спільного співіснування.

Історичні хвилі парадигмальних перетворень кожен раї видоз­мінюють групову культурну ідентичність. Наприклад, протягом десяти тисяч років панування на планеті індивіди надзвичайно міцно ідентифікувались і сім'єю, кланом, бродом або іншими угрупованнями, які охоплювали індивіда при появі його на світ. Індивід народжувався вже як член сім'ї та расової групи. Про­блемі колективної ідентичності присвячує свою увагу Е. Сміт в монографії "Національна ідентичність". Якщо Еріксон виділяє декілька типів індивідуальної ідентичності, то Сміт досліджує типи колективної ідентичності. З його точки зору, першим типом колективної ідентичності виступає фактор роду. На думку Сміта, дана категорія є поширеною та переконливою. Класифікація за родом виступає основою інших відмінностей. Будучи універсаль­ною, вона виступає зв'язуючою ланкою з іншими видами іден­тичності; в такому випадку родова ідентичність створює умови для колективних дій. Групова родова ідентичність людини заз­вичай залишалась постійною протягом всього її життя - адже базові індивідуальні та групові культурні взаємозв'язки визна­чались вже при народженні.

Існують інші види ідентичності, які, на відміну від класової ідентичності, більш повно відображають суспільні інтереси. Сміт має на увазі релігійні та етнічні ідентичності. Так, ідентич­ності включають в себе не один, а декілька класів. Але не тільки в цьому відмінність релігійної ідентичності від класової. Сміт вва­жає, що релігійна ідентичність принципово відрізняється від кла­сової, оскільки вона базується на цілком інших критеріях, відмінних від критеріїв соціального класу. Головна відмінність в тому, що класова ідентичність виростає із сфери виробництва, тоді як релігійна - із сфери спілкування. Вона спирається на об'єд­нання культури та її елементів - цінностей, символів, міфів та традицій - часто кодифікованих в обрядах і ритуалах. Окрім того, у формуванні релігійної ідентичності, на відміну від класової, велику роль відіграє психологічний фактор. Останній виступає визначальним у структурі релігійної ідентичності. Сміт справед­ливо підкреслює той зв'язок, який існує між релігійною та етніч­ною ідентичністю. Світові релігії прагнуть переступити етнічні кордони, однак більшість релігійних спільностей співпадають з межами етнічних груп. Для прикладу Сміт згадує вірмен, євреїв та інші етнічні групи. Він висловлює думку про те, що нерідко буває так, що постала релігійна спільність може трансформува­тися в етнічну - як-от етнорелігійна спільність друзів.

Переплетення релігійних та етнічних ідентичностей ми бачимо на прикладі становища сучасних католиків і протестантів у Північній Ірландії; поляків, сербів, хорватів, маронітів, сингальців, персів-шиїтів, які, як відмічає Сміт, належать до тих численних етнічних спільностей, ідентичність яких спирається на релігійні критерії диференціації. Протягом більшої частини людської історії сфери близнюки релігійної та етнічної ідентичності були якщо і не тотожні, то дуже близькі.

Національна ідентичність за своєю сутністю багатомірна. її ніколи не можна тести до єдиного елементу па це не здатні навіть окремі націоналістичні фракції, її не мож­на легко чи швидко прищепити населенню за допомогою штучних часовій.

Стосовно сучасної епохи, то, на перший погляд, превалюючими тенденціями є глобалізація та космополітизація. Проте насправді це не так. На зміну національній ідентичності приходить цивілізіаційна ідентичність. Саме цій новій формі ідентичності, як причині світових конфліктів, присвячена праця С. Хантінгтона "Зіткнен­ня цивілізацій ". Розглядаючи причини конфліктів в історії людства, він приходить до висновку: протягом 150 років після Вестфальського миру, який сформував міжнародну систему, в західному аре­алі конфлікти розгорталися головним чином між правителями-ко-ролями, імператорами, які прагнули розширити свій бюрократич­ний апарат, збільшити армію, зміцнити економічну потужність, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь.

Крім того, світ стає все більше взаємозв'язаним та взаємозалежним. Взаємодія народів різних цивілізацій посилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до того, що глибоко усві­домлюється відмінність між цивілізаціями і те, що їх об'єднує. Крім того, процеси економічної модернізації і соціальних змін у всьо­му світі розмивають традиційну ідентифікацію людей за місцем проживання, одночасно послаблюється і роль націй-держави як джерела ідентифікації. Утворені в результаті цього прогалини заповнюються в більший мірі релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні течії сформувались не тільки і'. ісламі, але й в західному християнстві, іудаїзмі, індуїзмі, буддизмі. Посиленню культурної ідентифікації сприяє і те, що куль­турні особливості менш підвладні, ніж економічні чи політичні. Внаслідок такої ригористичності їх значно важче сумістити, а •' випадку конфліктної ситуації звести до компромісу.

Особливе місце в концепції С. Хантінгтона посідає класифікація цивілізацій. їх він нараховує вісім: західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, православно-слов'япську, латиноамериканську та африканську. Очевидно, ця ідея перегукується з поглядами О. Шпепглера, А. Гойпбі. Але власні цей момент його концепції і є найслабшим. По-перше, завжди можна виділити з палітри людства якусь наступну цивілізацію. По-друге, Хантінгтон уникає згадок про те, що в межах цивілі­зацій також існують конфлікти (взяти дня прикладу Афганістан, Іран та Ірак, африканські конфлікти). Саме тому панівною на сучасному етапі варто вважати саме етнічну ідентичність.

10.3. Вияви та типологія сучасних форм культурної ідентичності

Узагальнююче поняття "культура", згідно з точкою зору ав­торів словника "Культурологія для культурологів", є не більше, аніж умоглядна категорія, яка відзначає певний клас явищ в со­ціальному житті людей, визначений аспект їхнього спільного співіснування. Реально на Землі існувало в історії та існує донині множина локальних культур окремих людських спільностей як системних комплексів історично сформованих форм їхнього со­ціального буття. Деякі з цих культур подібні одна на одну завдяки генетичній спорідненості народів або подібності умов їх виникнен­ня та історії, інші відрізняються настільки, наскільки відрізняють­ся умови життя етносів, які породили дані культури. Неможливо, щоб існувала "культура взагалі". Кожна втілює специфічний набір способів соціальної практики будь-якої конкретно-історичної спільності. З часом до такого способу популяційної диференціації форм життєдіяльності додалось їхнє розмежування за соціальни­ми, конвенційними, політичними та іншими параметрами. Локальні соціокультурні комплекси окремих популяцій перетворились у надзвичайно складні і полі функціональні системи для забезпечен­ня колективного існування і діяльності людей.

Із сучасною культурною ідентифікацією відбуваються певні зміни. При переході до більш гетерогенного, більш диференційова­ного суспільства слід очікувати набагато більшої різноманітності ідентифікацій і групувань. У всіх високотехнологічних країнах політичне життя все більше сегментується, споживчий ринок відоб­ражає все більш різноманітні індивідуальні і групові погреби.

Расові, етнічні і релігійні підгрупи в кожному суспільстві сегментуються па менші, більш різноманітні міні-групи. Помилково буде вважати американських негрів гомогенною групою або включати в одну групу вихідців Латинської Америки. Па дано­му етапі змінюється саме поняття, яке визначає політично зна­чущі меншини. Відмінності, які вважалися раніше незначними, на­бувають культурного і політичного змісту. Сьогодні ми стаємо свідками самоорганізації престарілих, ветеранів війни, людей не­традиційної орієнтації і і. и., які вважають, що суспільство не справедливо до них налаштоване. Виникають нові ідентифікаційні

групи і цей бурхливий соціальний процес отримує значне при­скорення завдяки засобам масової інформації з їхніми спеціально адресованими публікаціями і передачами, кабельному телебачен­ню, супутниковому зв'язку і т. п.

Втрачаючи зв'язок з контекстом свого народження, індивід отримує можливість більшого вибору у самовизначенні. Звичай­но, ми, як і раніше, народжуємося як члени сімей і расових груп, однак очевидно, що в міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей отримає більшу можливість у виборі культурної ідентичності у відповідності з посиленням індивіду­альності і гетерогенності в новій соціальній структурі. Помітно прискорюються сьогодні і темпи соціальних та культурних змін, так що ідентифікації, які вибираються, стають все більш корот­кочасними. Нові форми самоототожнення накладаються на по­перечні, можливо, більш глибоко вкорінені форми ідентичності.

Незалежно від теоретичного напрямку у всіх моделях і кон­цепціях ідентичності в більш чи менш явній формі існує ідея плю­ралізму особистісних ідентифікацій. Співіснування різних іден­тифікацій в одній особі утворює певну цілісну систему. Більше того, незалежно від змістовного наповнення системи ідентифі­кацій, дослідники свідомо чи несвідомо спираються на ідею існу­вання в системі ідентифікацій певної внутрішньої структури. В рамках цих уявлень виділяються такі підходи до трактування цієї структури:

або - через опис ступеня близькості, зв'язаності всіх еле­ментів системи між собою;

або - через опис їх відносної актуальності чи значущості.

Гіпотеза про множинність ідентифікації ставить питання не тільки про принципи їхньої організації в певну цілісну систему, а й пи­тання про саму різноманітність чому саме стільки і саме ці субідентичності існують, чи є відмінності в самому процесі ідентиф­ікації в залежності від того, з якою соціальною групою ідентиф­ікує себе індивід і т. н. Ці проблеми в останні роки почали з'явля­тися у дослідженнях, спрямованих на їх вирішення. Так, у 1905 р. Клод Доу і колегами запропонували досліджуваним класифіку­вати набір із 64 категорій ідентичності, виділених респондентам одного з попередніх досліджень. На основі кластерного аналізу цих даних було виділено 5 основних кластерів:

етно-релігійні ідентичності (американці, мусульмани);

політична незалежність (демократ, фемініст);

професійна ідентифікація (юрист, садівник);

ідентифікація, що фіксує позиції в міжособистісних стосун­ках (син, коханець);

ідентифікація з будь-яким варіантом відхилення у поведінці (алкоголік, бомж:).

На характер культурної ідентифікації великий вплив мають ті образи, з якими часто персоніфікується конкретні люди. Таких образів - велика кількість. Тому в науці виникла потреба в їх типологізації. Американський соціолог Г. Абрамсон запропонував типологію персоніфікацій, які втілюють в собі форми культурної ідентифікації.

Тип "традиціоналіста". Це особи, які визнають цінності даної культури і є інтегрованими у відповідні структури. Автор підкреслює новаторський дух етнічних традиціоналістів - пред­ставників культурних меншин, які компенсують творчими почи­наннями маргінальність і хиткість свого суспільного становища. Шотландці в Британській імперії, євреї в християнському світі, вірменські і грецькі купці в діаспорі, китайці в Південно-Східній Азії нерідко стають ініціаторами нововведень.

Тип пришельця - "неофіта". До цього типу відносять людей, які включені в структурну систему етнічних зв'язків, але не ма­ють спадкових у відповідній етнічній культурі, вона не стано­вить їх внутрішнього духовного надбання, не інтеріоризована ними. Рання ідентифікація "пришельця" відбувалась за межами культурної спільності, до якої він прилучився. Він відчуває себе на порозі цілком нового культурного досвіду. Звідси почуття невпевненості і маргінальності, більш гостре, аніж маргінальність "традиціоналіста", який самостійність серед чужинців компенсує взаєморозумінням із одноплемінниками.

Тип "вигнанця". Нім протиставляється "пришельцю-неофіту". Мова йде про втрату первинних соціальних зв'язків з одноплем­інниками при збереженні етносу і символічних традицій рідної культури. Духовним досвід "вигнанця" - це перш за все досвід ізоляції та самотності. Життєві типи "вигнанця" зустрічаються на різних рівнях соціально-класової системи: китаєць-прачка чи власник ресторану, іноземець-чорнороб, єврей при дворі німець­кого князька в XVII - XVIII ст.

Тип євнуха. Це особи, позбавлені пам'яті про будь-яке куль­турне минуле, не обтяжені жодним традиційно-символічним спад­ком, і (в буденному житті) не інтегровані в будь-яке соціокультурне середовище. Такий тип іменується Ч. Айтматовим, як "ман­курт", тобто, людина, позбавлена коренів. "Євнух" - це тип, про­тилежний "традиціоналісту". Класичним його зразком можна вва­жати євнуха при дворі східного деспота. Євнух у гаремі, яничар у війську, охоронець-кавас в іноземному посольстві, християнин-віровідступник, який став візирем при стамбульському дворі - такими є форми втрати попередньої культурної ідентичності в епо­ху оттоманського владарювання.

На сьогоднішній день в культурологію міцно ввійшло ще одне поняття, яке позначає опозицію нормальній культурній ідентич­ності - "маргінали". Це слово з'явилось у Франції у 1927 р. як іменник. Маргіналами почали називати тих, хто сам відкидає суспільство або стає відкинутим.

Маргінальність - це не стан автономії, результат кон­флікту з суспільними нормами, вираження специфічних стосунків з існуючим суспільним строєм. Маргінальність не виникає поза різким реальним або вигаданим зіткненням з навколишнім світом.

Як вважає французький соціолог А. Фарж, втеча в маргі­нальність передбачає два цілком різних маршрути:

або розрив всіх традиційних зв'язків і створення власного, абсолютно інакшого світу;

або поступове витіснення (чи насильний викид) за мелісі офі­ційних установлень.

Втім, в будь-якому варіанті чи в результаті вільного вибо­ру, чи внаслідок процесу декласування, який провокується наля­каним суспільством маргінали це не зворотна сторона снігу, а немовби його тіньові сторони. Суспільство виставляє відкину­тих "напоказ", для того, щоб підкрипити, облагородити свій влас­ний образ, який воно визнає світлим, нормальним.

Сьогодні, говорячи про маргіналіє, ми маємо на увазі не тільки аутсайдерів суспільства. Маргінальність взагалі стає універсаль­ним феноменом. Багато людей опиняються ніби поміж культурних визначень. У світі багато людей, яких називають "полукровками ". Вони не можуть чітко ідентифікувати себе з жодною культурою.

Отже, проблема ідентичності виступає важливим зв'язуючим кільцем на стику багатьох гуманітарних наук - філософії, психо­логії, історії, етнографії, літератури та ін. Поняття культурної ідентичності - різнопланове і багатовекторне. Структуризуючи його, можна виділити як історичні форми розвитку, так і сучасну типологію ідентифікації особи та спільноти. Досліджуючи особистісну ідентичність, виокремлюють вертикальний (у співвідношенні з віковими періодами) та горизонтальний (різні форми ідентифі­кації: статева, релігійна, етнічна) зрізи. Такий великий об'єм струк­турних елементів в системі поняття культурної ідентичності доз­воляє досліджувати даний феномен в межах різних наук культу­рології, психології, соціології, філософії та історії.

Дата добавления: 2014-01-07