Данило Галицький

Північну групу слов'янських племенстановили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

Загальна характеристика.

Східні слов'яни у VI—VII ст..

Землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя населення ґрунтувалося на племінній організації.

Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. На основі східної групи словянських племен виникла Київська Русь.

Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.
Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.
Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави.

3.1. Боротьба за князівство.

3.2. Боротьба з «татарськими людьми»

4. Спадкоємці Данила Галицького

Під ударами монголо-татарів Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників князівства, і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем.

1.Галицько-Волинське князівство – загальна характеристика.

Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок місцевого розвитку, а пізніше — об'єднання двох князівств Галицького і Волинського. Особливістю цього князівства було те, що коли князівства Київської Русі дрібнилися на меньші – Галицько-Волинське навпаки збільшувало свою територію і в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

Галичина розташована в східному передгір'ї Карпат, у верхів'ї річок Дністра і Прута. її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала Русь.

2. Перші князі.

У 980—990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва.
У процесі розпаду Київської держави першою відокремилася від Києва Галичина. Перший, кому вдалося зміцнити Галицьке князівство, був князь Володимирко (1123— 1153). Він підпорядкував своїй владі все князівство і згодом успішно протистояв намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Столицею він зробив Галич над Дністром, який знаходився на важливому торговельному шляху до Чорного моря.
Обдарований син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153—1187) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Слава і авторитет Ярослава оспівується в «Слові про Ігорів похід». З піднесенням Галичини процвітали ЇЇ бояри. За Ярославового правління значно зріс їхній політичний вплив.
Ще більшу непокірність і незалежність галицькі бояри стали виявляти за владування сина Ярослава Осмомисла Володимира (1187—1198), останнього з династії Ростиславинів, що князювали ціле століття. Князь Володимир не любив радитись з бояр ам и. Вони виступили проти нього, примусивши князя тікати в Угорщину. Король Угорщини Андрій пообіцяв допомогти Володимирові, але, зайнявши Галичину, оголосив цю землю своєю. Народ повстав проти чужинців і, спираючись на нього, Володимир визволив свої землі від мадярів. Володимиру вдалося повернути галицький престол, але він відтепер ще більшою мірою залежав від волі бояр. Цей випадок став типовим протягом наступних 50 років, коли князі ворогували з боярами, а чужинці втручалися в це протистояння.
Незважаючи на піднесення Галичини, життя диктувало необхідність її об'єднання з Волинню. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.
У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. У боротьбі з олігархією він спирався на міщан та селян. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів кілька дуже вдалих походів на половців. Разом з тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. У 1205 р. на польських землях Роман загинув (існує версія що він став жертвою змови підступних галицьких бояр). Територіальне об'єднання, яке він створив, проіснувало всього шість років. І все ж сучасники Романа на визнання його визначних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».
Після смерті Романа його малолітні сини — Данило і Василько — разом з їхньою енергійною матір'ю опинилися у вигнанні. У справи Галицько-Волинського князівства почали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби.

Дата добавления: 2014-01-07