Українській інтелігенції першої пол. XIX ст. належить історична заслуга у відновленні національної свідомості народу

В XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної бороть-би в Україні. Національно-визвольний рух XIX ст. став продовженням цієї тра­диції, набувши інших форм і змісту.

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості українськоїінтелігенції, яка виступала ініціатором організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де дія­ли університети: Львів (у 1661 р. відкрито перший на українських землях університет), Харків (у 1805 р. відкрито перший на Над­дніпрянщині університет), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відігра­вало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Над­дніпрянщині було зросійщене і виступа­ло опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути ра­зом зі своїм народом, відображати його інтереси.

Важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької ре­волюції кін. XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р., засвідчивши марність спо­дівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги євро­пейських форм суспільного і державного устрою.

Наддніпрянська Україна

Національно-визвольний рух започатку­вала патріотична інтелігенція, яка прагну­ла зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.

У 1798 р. Іван Котляревський ви­дав поему "Енеїда", вперше ви­користавши ук­раїнську народну мову в якості літературної.

Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню україн­ської мови, перетворенню її на літературну.

Справу І.Котляревського продовжили " Харківські романтики " - літературне об'єд­нання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олек­сандром Корсунем та іншими.

Ідейним натхненником "харківських ро­мантиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.

Активізації літературної творчості україн­ською мовою сприяв професор Харківсько­го університету (пізніше його ректор) Пет­ро Гулак-Артемовський.

Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. по­мітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору віт­чизняної історіографії цього періоду нале­жить анонімній " Історії Русів ". Тривалий час вона поширювалася у рукописних спис­ках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справед­ливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського наро­ду на свободу і державу. Патріотична спря­мованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і значний вплив на роз­виток української історичної науки.

Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Істо­рію Малороси" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)

Поряд з літературними й історичними до­слідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяри­зацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського уні­верситету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

Дата добавления: 2014-01-07