Вищі та центральні органи влади

Вирішення питань державного управління король здійснював разом з Радою Резидентів, яка мала виконувати роль постійного сеймового органу. Також при королі існував такий виконавчо-розпорядчий орган влади як королівська (коронна) канцелярія, однією з важливих функцій якої була організація виборів до Сейму.

Вищу законодавчу владу в країні здійснював парламент – Вальний (Великий) сейм. Структурно він поділявся на дві палати – Сенат та Посольську ізбу (зборню). Посольська ізба сформувалася як представництво всієї шляхти. Депутати обиралися від адміністративно-територіальних одиниць Польщі. Крупні воєводства обирали до Сейму по шість депутатів. Від земель обиралося як правило, по два, за невеликої території і по одному послу. Після Люблінської унії до складу Посольської ізби входило 170 послів, в тому числі 48 від Литви. З 1505 року їм було обмежено права щодо управління справ міських. Це право отримав Львов у 1658 р., та Кам’янець-Подольський у 1670-му. Діяльність Посольської ізби керувалася спікером-маршалком, або директором.

До складу Сенату входили гнезненський і краківський (почергово з львівським) архієпископи, усі римо-католицькі єпископи, воєводи та каштеляни, та коронні і литовські міністри. Їх призначав довічно король, який і очолював діяльність Сенату. На початку XVII століття в ньому нараховувалося 140 сенаторів. В 1650-х–1660-х рр. сенатором був гетьман Війська Запорозького, київський воєвода, православний шляхтич Іван Виговський.

В Посольській ізбі затвердження ухвал відбувалося через голосування. Постанови вимагали одноголосного затвердження, але до кінця XVI ст. голоси окремих заперечуючих не бралися до уваги. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свою думку. На основі цього король або від його імені канцлер формулювали загальну думку, що називалося конклюзією (заключенням). Сеймові рішення отримували правове оформлення у вигляді законів (конституцій).

З XVII ст. століття діяльність сейму все більше отримує деструктивний характер. Сейм міг не прийняти жодного рішення впродовж сесії. Набуває поширення зрив сеймів в результаті проголошення так званого «ліберум вето» (вільної заборони).

За Генріховими артикулами король мав скликати сейм раз у два роки. Сесії сейму поділялися на ординарні (чергові), які тривали шість тижнів, та екстраординарні (позачергові), що тривали два тижні.

Сейму надавалося виключне право прийняття нових законів. Він встановлював податки, надавав згоду на скликання посполитого рушення, з 1578 р. – нобілітації, здійснював контроль над центральними органами влади. Так, підскарбії мали звітувати перед сеймом щодо витрат державних коштів. В сеймі заслуховувалися доповіді іноземних послів і визначалися напрямки зовнішньої політики, укладалися мирні угоди і союзи.

Центральні органи влади. Польські та литовські державні і надвірні урядовці, що увійшли до складу Сенату, називалися міністрами. Це були: великий коронний і надвірний маршалок, канцлер і підканцлер, коронний і надвірний підскарбії, коронний і польний гетьман.

Великий коронний маршалок виконував карне судочинство в королівській резиденції, був церемоніймейстером та визначав ціни на продовольство в місцях перебування двору. Під час засідань Сейму зачитувалися маршалкові артикули, тобто поліцейсько-карні розпорядження, що оголошувалися маршалком. Канцлер і підканцлер завідували управлінням королівською канцелярією. Коронний підскарбій завідував королівською казною.

Управління військовими силами здійснювалося великим коронним гетьманом. У якості його заступника призначався гетьман, що називався польним. Посада гетьмана була довічною. Гетьмани були досить незалежними.

Дата добавления: 2014-01-07