Зміни в державному управлінні у зв’язку з революцією 1848-49 рр

У середині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і в усій Австрійській імперії, назріла революційна ситуація. Відбулося повалення реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Імператор Фердинанд І був вимушений проголосити деякі буржуазно-демократичні свободи і пообіцяти конституцію. 25 квітня 1848 р. було оприлюднено проект першої австрійської конституції (так звана конституція Піллерсдорфа), в якій проголошувалися деякі демократичні права і свободи. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, проект так і не набрав сили конституції, бо вже 16 травня втілення його в життя було офіційно призупинено.

2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організація – Головна руська рада. Вона висунула вимоги, що стосувалися захисту наданих Конституцією (1848 р.) політичних свобод і задоволення культурно-національних інтересів українського населення.

Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільно-політичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об’єднати усі західноукраїнські землі. Це прагнення виявилося і в період виборів депутатів до загальноавстрійського рейхстагу в червні 1848 p., і в період його роботи, що розпочалася 10 липня 1848 р. З 368 депутатів (їх загальна кількість) Галичину представляли 96 депутатів, із них 39 українців, Буковину – 8 депутатів-українців.

В умовах спаду революційного руху австрійський уряд пообіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати українським землям деяку автономію, якщо ці організації додержуватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «поділяй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосип «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся повнота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які віддавалися в повне розпорядження румунських поміщиків.

7 квітня 1849 р. представник Закарпаття в Головній руській раді звернувся з черговою пропозицією об’єднання Закарпаття з Галичиною. 20 квітня Рада надіслала меморандум про можливе об’єднання Галичини і Закарпаття, однак позитивної відповіді не одержала. 10 листопада 1849 р. депутація закарпатських українців на чолі з А. Добрянським (юристом, членом Головної руської ради, автором проекту утворення окремого самоврядного краю з усіх західноукраїнських земель у складі Австрійської держави, у 1848-1849 pp. – комісар при російській армії, яка допомагала придушити повстання в Угорщині) прибула у Відень, де провела переговори з міністром внутрішніх справ А. Бахом, а також зустрілася з імператором. 19 листопада Добрянський подав на ім’я імператора «Пам’ятку русинів угорських» – проект розподілу Угорщини на національні території з утворенням українського дистрикту.

За Декретом імператора від 6 вересня 1850 р. Угорщину було поділено на 5 дистриктів. 4 жупи (комітати) з переважно українським населенням були об’єднанні в один Руський дистрикт з адміністративним центром в м. Ужгороді. Фактично керівником українського дистрикту став А. Добрянський. З листопада 1849 р. до березня 1850 р. на території дистрикту було поновлено право користуватися українською мовою, утворені місцеві виборні органи самоврядування, проведена шкільна реформа та ін. Однак в березні 1850 р. А. Добрянський був переведений на нове місце служби і вся влада знову повернулася до рук угорських феодалів.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійської конституції 1849 р. і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій було видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківську, Львівськуй, Станіславську) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника.

Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст., торкнулися і системи судів. Згідно з австрійським положенням про суд 1849 p., судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і проголошувалася незалежною. Ліквідовувався становий розподіл серед судочинних установ. Запроваджувалися суди присяжних. Основними ланками судової системи ставали повітові суди, повітові колегіальні суди, крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, компетенція якого охоплювала всю Галичину і Буковину. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал.

Отже, в продовж першої половини ХІХ ст. структура державних установ на українських землях, що входили до Російської імперії, мала певну специфіку, що визначалася перш за все в існуванні інституту генерал-губернаторств. В розвитку державних установ на західноукраїнських землях відбувається розширення елементів самоврядування у зв’язку з буржуазно-демократичною революцією 1848-1849 рр.

Дата добавления: 2014-01-07