Розробка теорії правової держави

Яка природа, ознаки й основні принципи правової держави в доктринах вітчизняних і російських правознавців на­прикінці XIX — початку XX ст.?

Відомий український і російський правознавець, соціолог, іс­торик і політичний діяч Максим Ковалевський (1851—1916) вва­жав, що «сучасна демократія зароджується під безпосереднім впли­вом подій 1789 року» у Франції і цей вплив просліджується в праві, політичному житті і літературі. На його думку, при всій розмаї­тості існуючих державних форм у Західній Європі і США, вони «являють нам один загальний тип так званої правової держави».

Для Ковалевського форма правління в державі не є голо­вним чинником, що характеризує конкретну державу. Як і для Драгоманова, головне для нього — рівень «політичної і грома­дянської повноправності в ній». Гарантією визнання і дотримання прав особистості в правовій державі служать, вважає учений, організація і діяльність певних державних установлень. Сюди відносяться: 1) забезпечення політичних прав громадян систе­мою народного представництва і місцевого самоврядування, яке створює можливість участі громадян у вирішенні загальнодер­жавних і місцевих питань; 2) судова відповідальність як приват­них осіб, так і чиновників, що перевищують, хоча б з добрими намірами, свої законні повноваження. При цьому він посила­ється на приклад Верховного суду США як «стража конституції».

Ковалевський виділяє дві основні особливості правової держа­ви: рівність громадянська і політична, «участь усіх її громадян у різній мірі в політичній владі»; свобода особистого самоуправління і самоврядування суспільства. На історичних прикладах і на прикла­дах передових європейських держав він ілюстрував переваги загального виборчого права, захист державою свобод особистості, її майнових договорів, «точне дотримання урядовою партією існую­чих законів», відповідність законів конституції держави та ін.

Інший вітчизняний і російський юрист і політичний діяч Во­лодимир Гессен (1868—1920) вважав «родоначальником сучас­ної теорії правової держави Монтеск'є». Саме він у «виокрем­ленні влад» вбачав гарантію політичної свободи, що знайшло закріплення в конституціях передових європейських держав.

В. Гессен також вважав, що «сучасною державою є тільки демократична держава» у формі конституційної монархії або представницької республіки. «Істинно демократична, правова держава, — писав вчений, — не може не бути парламентарною, адже парламентаризм є вищою формою, вінцем конституційно­го режиму». На його думку, правова держава з представницькими установами здійснює двояку функцію: законодавствує («держав­на влада є творцем позитивного права») і керує («у межах нею ж самою створюваного права»). При цьому пануюча законодавча влада «не може бути обмежена законом», їй підлеглі урядова і судова влади, обмежені діючим позитивним правом. «Правова дер­жава у своїй діяльності, у здійсненні урядових і судових функ­цій зв'язана й обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним». У «Теорії правової держави» Гессен підкреслював: така держава передбачає взаємну зв'язаність правом як державної влади, так і його громадян. «Держава, в особі своєї урядової влади, так само підлягає закону, як кожний окремо громадянин». Сваволя і безправ'я — одне й те ж явище, вважав вчений.

Таким чином, Гессен трактував правову державу як парламе­нтський лад на засадах послідовного демократизму. Підзаконність державної влади він вважав виразом початку відособлення влади, а його наслідком — «правомірний характер відносин між громадянами і владою», «політичну правоздатність громадянина».

Видний теоретик правової держави Сергій Котляревський (1873—1939) у кращих традиціях правознавства розглядав проб­лему «влада і право».

Природа державної влади, на думку Котляревського, «може бути зрозуміла тільки на тлі набагато більш широкому, ніж те, яке в змозі дати ізольована наука про державу». Основою влади, писав вчений, є свідомість залежності, нескінченно зміцнювана «одночасним переживанням у маси людей». Примус при цьому «грає незначну роль». У ній є не тільки зародок повного понево­лення, але вона здатна стати великою культурно-етичною цінніс­тю, і в цій якості — передумовою правової держави, забезпечи­ти високий рівень правосвідомості в суспільстві.

Іншою передумовою правової держави Котляревський нази­ває «рівноправність» права і держави, їх самостійне значення. Це — «дві стихії держави», де право не самоціль, але «є лише добре зрозуміла політика державної влади». Отже, з одного боку, держава є «єдиний творець права», а з іншого — «сама держав­на влада, що створила ці норми, їм кориться». Державне, а отже, народне благо, вимагає, на його думку, правового обмеження дер­жавної влади, адже слабкість влади є смертний гріх держави, який менш прощається її керівникам, ніж жорстокість і сваволя.

С. Котляревський заперечує ототожнення правової держави з конституційною — конституційний лад лише необхідна її пере­думова. Принципами правової держави («як завдання») він на­зиває «верховенство закону і відповідальність, пов'язану з акта­ми державного володарювання — відповідальність, яка поступово розширюється і поглиблюється». Правова організація держави вимагає «дійсної відповідальності посадових осіб і правильно поставленої адміністративної юстиції».

Держава як суб'єкт права визнає й інших суб'єктів права, «ставить перед законодавцем певну заповідь — повага до право­вої особистості всякого члена державного цілого і союзу цих членів»; забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справед­ливості.

Від сили — до права. Таким є сенс, за Котляревським, змін, «пережитих поколіннями людей у державній організації». Успіх цих прогресивних змін залежить від певних умов. По-перше, вчений вважає, що для цього важливо не тільки «пристосувати лад і установи», але й «забезпечити певну психологічну рівнова­гу», усвідомлення громадянами цінності права, необхідності «лю­бові до права, боротьби за право». Іншими словами, забезпечи­ти найбільшу відповідність між об'єктивним правопорядком і громадською правосвідомістю. По-друге, правове самообмеження держави має свої межі. Юридичний фанатизм не краще від вся­кого іншого фанатизму. На думку Котляревського, держава по­винна бути готова жертвувати «у певні хвилини цією любов'ю до права, звичкою до правового укладу в ім'я обов'язків перед батьківщиною, відповідальності за її безпеку і незалежність». По-третє, смисл верховенства закону в державі виправданий, коли він справедливий і спосіб його створення забезпечує цю справе­дливість (тобто відповідність закона праву). Це те мірило права з часу Сократа, без якого немає правової держави.

У поглядах видних теоретиків правової держави яскраво про­явилася переважно ліберальна природно-правова концепція про права і свободи людини і громадянина. У роботі «Державне право європейських держав» Ковалевський висловив думку про безперестанне розширення сфери індивідуальної самодіяльності і кола особистих прав в процесі «поступової еволюції держави». Це положення зв'язане з концепцією Ковалевського про пер­винність права і його пріоритет над державою: вона «не допускає протиріччя між державою і правом і бачить у першому ви­конавця вимог останнього. Тому держава не може в інтересах самозбереження скасувати особисті права громадян, адже ви­знання їх є такою же вимогою суспільної солідарності, як установлення самого факту державного співжиття».

Права людини і їх гарантії починають розглядатися на кон­ституційному рівні. Ковалевський, підкреслюючи вищу юридич­ну чинність конституції, писав: «Конституція і публічні права громадян, які вона містить, поставлені вище законів», які нові закони не можуть скасувати чи обмежити.

Основні права і свободи людини і громадянина в працях з теорії правової держави починають вибудовуватися й обґрунто­вуватись як система особистих, політичних, економічних, соціаль­них, культурних прав, поділятися на позитивні і негативні права.

Збереження індивідуальності — одне із найжиттєвих завдань загального інтересу, переслідуваних державою, писав Котлярев­ський.

У політичних правах громадянина Ковалевський акценту­вав увагу насамперед на загальному виборчому праві, праві участі громадян у політичній владі, обґрунтовував їх роль у правовій державі.

Кістяківський — на свободі громадських об'єднань, збо­рів, свободі слова. Він вважав, що в майбутній соціалістичній державі буде звужене коло особистих прав, але розшириться сфера публічних суб'єктивних прав.

Економічні права розглядалися теоретиками правової дер­жави насамперед як свобода самодіяльності індивідів, право на приватну власність.

Правова держава майбутнього повинна бути соціальною. Кістяківський писав, що права на позитивні послуги з боку дер­жави будуть не тільки розширені, але й поповнені новими пра­вами. «Усі ці права поєднуються в одному загальному суб'єкти­вному публічному праві, саме — в праві на гідне людське існування». При цьому відзначав: «Мета соціального розвитку не в тім, щоб усі члени суспільства перетворилися у немічних, що розрахову­ють на милосердя і благодіяння з боку суспільства, а в тім, щоб нікому не приходилося розраховувати на благодіяння». Котля­ревський був ще більш категоричний: «Держава не має права залишатися байдужою до того, що добробут її громадян опуска­ється нижче певного рівня».

Культурні права громадян трактувалися Чичеріним, Ковалевським, Кістяківським як право на освіту, духовний розви­ток, розвиток національної самобутності.

Теоретики правової держави розглядали співвідношення і вза­ємозв'язок суб'єктивного й об'єктивного права, рівність право­вих суб'єктів права — особистості і держави, співвідношення прав і обов'язків. Гессен вважав, що «статус громадянства складаєть­ся з публічних обов'язків і прав індивіда. З іншого боку, для того, щоб бути в державі громадянином, суб'єктом обов'язків і прав, — індивід повинен, зрозуміло, визначатися правом держа­ви, тому що свою правоздатність він одержує від права».

Системі прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в теорії правової держави відповідає система гарантій — політич­них, соціально-економічних, юридичних. У державному меха­нізмі захисту прав і свобод Ковалевський першорядного зна­чення надавав народному представництву, самоврядуванню, «підпорядкуванню однаково адміністрації і законодавства судо­вому контролю». У вченні Гессена про суб'єктивне право важ­ливе місце посідає «відокремлення влади», адміністративна юстиція. Котляревський у свою чергу підкреслював: дійсна відповідальність посадових осіб і правильно поставлена адміні­стративна юстиція — «суть в основі вимоги справедливості, якій повинні підкорятися і носії влади, і їх дії».

Виступаючи з обгрунтуванням необхідності конституційних реформ у Росії, теоретики правової держави бачили проблему не тільки в необмеженому самодержавстві й інших залишках феодально-кріпосницького ладу. Кістяківський у статті «Куль­тура на захист права (завдання нашої інтелігенції)» (1909 р.) зве­рнув увагу на «незначну роль права, як дисциплінуючої систе­ми» у російському суспільстві, низький рівень правосвідомості інтелігенції. Він дійшов невтішного висновку: тут «суспільна свідомість ніколи не висувала ідеалу правової особистості», ро­сійська інтелігенція — «ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності». Тому як принцип правової держави його теоретики формулювали вимогу «можливо більшої відпо­відності об'єктивного правопорядку суспільній правосвідомість Шлях до панування права Кістяківський бачив у пануванні закону над усіма приватними і груповими інтересами, над партіями і полі­тичними напрямками. «Установити і показати це незалежне і самостійне значення права» і покликана юридична наука.

Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Ці питання були предметом дослідження українських і російських учених О.Ф. Кістяківського, Є.В. Васьковського, М.І. Палієнка, Ф.В. Тарановського, М.П. Драгоманова, М.С. Грушевського та ін.

Наприклад, О.Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-правових заходів.

Є.В. Васьковський висвітлив основну роль і призначення адвокатури в механізмі захисту прав і свобод особистості. Він також наполягав на необхідності поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.

М.І. Палієнко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей правової держави, що проявляється у спроможності держави мати власну конституцію, самостійно вирішувати питання економіки, політики, з току числі й зовнішньої.

На думку В.С. Гессена, громадянин у взаємовідносинах із підзаконною урядовою владою повинен виступати як суб'єкт права, а не як об'єкт влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолютної монархії.

Дата добавления: 2014-01-07