Повноваження Верховного Суду України

Верховний Суд України при розгляді цивільної справи має певне коло повноважень. Характер і обсяг цих повноважень відповідає функціям, що виконує Верховний Суд України при здійсненні ним провадження по перегляду судових рішень. В. Стефанюк визначає повноваження Верховного Суду України як сукупність його прав на вчинення установлених законом процесуальних дій щодо судових актів, які були предметом розгляду суду касаційної інстанції. Підставою для перегляду зазначених актів може бути заява, подана належним суб'єктом. У здійсненні таких повноважень Верховний Суд України обмежений доказами, що містяться у заяві, та вимогами, заявленими у суді першої інстанції. Він не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини (факти), що не були встановлені в рішенні чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Законодавством (ст. 3603 ЦПК) детально регламентуються повноваження Верховного Суду, який розглядає справу. Це дає йому можливість повністю здійснити покладені на нього функції. Окремі повноваження тісно пов'язані з характером порушень, які були допущені судами при розгляді цивільної справи.

Перелік закріплених у ст. 3 603 ЦПК повноважень Верховного Суду України при розгляді справи є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Проте, на думку В. В. Сердюка, повноваження Верховного Суду України при перегляді справи подеколи дублюються з повноваженнями суду, що здійснює перегляд у касаційному порядку. Ця обставина, як він вважає, викривлює суть касації.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 3 603 ЦПК, суд має право прийняти постанову про повне або часткове задоволення заяви. Таке повноваження застосовується в тих випадках, коли суди при розгляді справи неоднаково застосували норми права, що перешкоджає належному розглядові справи по суті. При застосуванні даного повноваження та скасуванні судових рішень суд зобов'язаний викласти мотиви скасування, зазначити, які саме положення законодавства слід було б належним чином застосовувати. Цивільне процесуальне законодавство містить наслідки реалізації закріплених у вищевказаній нормі повноважень. Так, якщо Верховний Суд України установить, що судове рішення по справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Якщо судове рішення по справі переглядається з підстави, визначеної п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК, Верховний Суд України скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Вважаємо, що при повному або частковому задоволенні заяви про перегляд рішення Верховний Суд України має ухвалювати нове рішення або змінювати його. У разі направлення справи на новий розгляд заново ухвалене рішення судом касаційної інстанції знову може бути предметом перегляду Верховним Судом України, що нівелює інститут остаточності судового рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3603 ЦПК, Верховний Суд України має право ухвалити постанову про відмову в задоволенні заяви. Таке повноваження суд застосовує за умови, якщо суд при винесенні оскаржуваних рішень ухвалив законне рішення. При цьому Верховний Суд України зобов'язаний мотивувати та обґрунтовувати, з яких підстав він відмовив у задоволенні заяви.

У практиці господарського судочинства при перегляді рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України останній був обмежений статтею ПІ18 ГПК колом повноважень, однак Верховний Суд України виходив за межі закріплених процесуальним законодавством повноважень. При цьому Верховний Суд України зазначав, що, виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата з господарських справ Верховного Суду України не вважає за необхідне дотримуватись закріпленого господарським процесуальним

законодавством кола повноважень, оскільки це суперечило б положенням статей 125, 129 Конституції України, статтям 2, 39 Закону України ≪Про судоустрій України≫ стосовно визначення статусу Верховного Суду України та забезпечення ним законності у здійсненні правосуддя. У зв'язку з цим наведений у ст. ПІ18 ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги (касаційного подання прокурора) на постанову Вищого господарського суду України не вважався правовою перепоною для виходу за межі визначених господарським процесуальним законодавством України повноважень Верховного Суду України при перегляді рішень Вищого господарського суду України. Одне з таких рішень стало предметом розгляду в Європейському

суді з прав людини. Так, 20 липня 2006 р. Європейський суд з прав людини розглянув справу Сокуренко та Стригун проти України (заява № 29458/04 та 29465/04), у рішенні по якій зазначив, що відповідно до ст. ПІ18 ГПК Верховний Суд, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчестоящого суду, або ж зупинити провадження по справі. Замість цього він залишив у силі постанову апеляційного суду, а такі

дії не були передбачені ГПК. Це було також підтверджено урядом у його запереченнях. Європейський суд з прав людини (далі — Суд) також наголосив, що не було жодної правової норми, яка б надавала право Верховному Судові України ухвалювати подібного роду рішення. Врешті-решт Суд вважав, що загальні положення Конституції України, на які посилався уряд... не могли служити достатньою правовою підставою для такої специфічної компетенції, котра не надавалась відповідним законодавством.

Суд наголошував, що в окремих випадках він визнавав можливість вищим судовим органом, уповноваженим на тлумачення закону, ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону мало виключний характер, а вказаний суд надав чіткі та достовірні підстави для такого виключного відступу від застосування власних певних повноважень (див. рішення по справі Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар й ля Мода проти Іспанії № 14929/02 від 13 травня 2003 р.). Однак у цій справі Верховний Суд України не'надав жодного аргументу щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі власних повноважень шляхом умисного порушення ГПК та винесення подібного роду рішень, що, як зазначалось урядом, є звичайною практикою Верховного Суду України. На думку Суду, вийшовши за межі своїх повноважень, чітко викладених у ГПК, Верховний Суд України не може вважатися ≪судом, встановленим законом≫ у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції відносно даного провадження. Відповідно, було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.

Незважаючи на викладене, Верховний Суд України не припиняв вищевказану практику по виходу за межі наданих господарським процесуальним законодавством повноважень при перегляді рішень з господарських справ. Особливість постанови Верховного Суду України при розгляді ним цивільної справи за правилами гл. 3 розд. 5 ЦПК виявляється в тому, що зазначені судові акти набирають законної сили з моменту їх проголошення та не підлягають оскарженню. Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового

рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Такими законодавчими приписами обумовлено теоретичні положення про неабияку значущість судових актів найвищої судової інстанції.

Дата добавления: 2014-01-07