Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Суспільно-політичні погляди Григорія Сковороди

Звичайно, прагнення автономістів грунтувалися переважно на доведенні власних прав, але вони вважали свою роботу корисною для української держави й українського народу в цілому. Завдяки цим людям в Україні поступово почали викристалізовуватися поняття народності та нації, що, у свою чергу, підводило грунт під ідею державної незалежності. Новоутворене українське дворянство являло собою справжню соціальну верству, що генерувала суспільно-політичну думку й була духовним лідером краю.

Головним ідеологом автономістів був Григорій Полетика (бл.1724 — 1784) — громадський діяч, письменник, чий рід походив від волинського шляхтича Івана Полетики, який загинув 1673 р. у бою під Хотином. Г.Полетика більше відомий нам як депутат від шляхетства Лубенського полку до комісії з укладення «Нового уложенія» законів, що була скликана імператрицею 1767 року і виконувала функції своєрідного «парламенту». Працюючи в комісії, Полетика написав історичну записку — заперечення настанов Малоросійської колегії своєму депутатові Дмитрові Наталіну. В записці заперечувалася більшість настанов як таких, що погіршують соціально-економічно становище в Україні. Г.Полетика різко критикував пропоновані зміни в адміністративному поділі краю, податкову політику, використання козацького війська на різних будівельних роботах тощо. Крім вищезгаданої записки, Г.Полетиці належать ще деякі праці, в яких він захищав автономний устрій Гетьманщини: «Мнение на читанный в комиссии «Проект прав благородных», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделения была и о образе ее управления», «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства».

Дотепер ні авторство, ні дата написання “Історії Русів” невідомі. “Історія Русів” вийшла з середовища Новгород-Сіверського гуртка, що сформувався у 80-х роках 18 ст. і був праобразом політичної партії. Гурток об’єднував представників майже всіх соціальних верств тодішнього українського суспільства, зокрема духовенства, дворянства (до якого належав Георгій Полетика).

“Історія Русів” – найважливіша пам’ятка української правової та політичної думки цього періоду. “Ні одна книга не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як “Кобзар” Т. Шевченка та “Історія Русів”, писав свого часу Д. Дорошенко. Відомий український історик Олександр Оглоблин підкреслював, що “За сотню років “Історія Русів” здобула такий міцний і непереможний вплив на українську політичну думку, такий авторитет у справах української національної свідомості, таку сегустивну силу в українській державницькій ідеології, як жоден інший аналогічний твір. …”Історія Русів” стала настільною книгою української національно-політичної думки, підручником української національної філософії, програмою української національновизвольної боротьби”. На “Історію Русів” опиралися у формуванні свого історичного світогляду М. Гоголь, Т. Шевченко.

Опублікована ця книга була Осипом Бодянським у 1846 році, але до цього часу вона вже була добре відома і поширена у рукописних списках – майже у кожній дворянській садибі на території України

Автор “Історії Русів” розуміє важливість власної геополітичної програми України у світі. Через усю працю проходить геополітична концепція протиставлення Росії та України, тому що вони мають взаємовиключні, антагоністичні геополітичні інтереси, що суперечать один одному – Росія ніколи не була і не буде зацікавлена у незалежності України

“Історія Русів” може послужити прикладом наступності (вона увібрала в себе всі найкращі ідеї козацької доби, зокрема демократизм і свободу) та поступальності (синтезувала їх з досягненнями тогочасної європейської політичної і правової думки) української правової та політичної думки. Автором “Історії Русів” можна вважати американську Декларацію, французьку Декларацію, ідеї праць Ж.Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Дж. Локка. Отож, “Історія Русів” як політичний документ синтезує українські і світові політико-правові досягнення.

Трактат підготовлений з позицій уже відомих з часів Дж. Локка на заході, тобто інтелектуальної і моральної течії, яка перед­усім визнає політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу поки що привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існу­вання невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-до­говірний характер держави, верховенство законів у суспіль­них відносинах.

Грунтуючись на ідеях природного права, автор “Історії Русів” генерує наступні ідеї:

ü обґрунтовує право українського народу на незалежність, справедливість і законність боротьби українського народу за свої права

ü відстоює ідею правди Божої і людської справедливості, оскільки завжди розвиток людства проходив у напрямку утвердження ідеї справедливості і, рано чи пізно, справедливість має переважити

ü виходить з потреб та інтересів людини: "Всякое твореніе имеет право защищать бытіе свое, собственность и свободу, и что к тому оно снабдено самою природою или Творцом своим..."

ü Критерій прогресу людства – рух людства до всебічного втілення ідеї справедливості у людське життя

ü містить ідею боротьби народу проти тиранії, як священне право і обов’язок народу. Народ завжди має право на повстання, коли діюча державна влада загрожує його буттю чи існуванню.

По-перше, автор проводить думку, що державне життя українського народу бере свій початок за часів створення саме ним, а не російським народом Київської Русі; по-друге, відзначаючи самостійність і відрубність історичного розвитку українського народу від історії московського, ли­товського і польського народів, автор не проводить схожого розмежування з білоруським народом;

по-третє, у творі вперше в історичній і публіцистичній літературі чітко сформульовано ідею, що найбільшою цінністю для народу є незалежна національна держава. І саме в її досягненні автор вбачає зміст боротьби народних мас України з кінця XVI аж до початку ХVШ ст.;

по-четверте, автор вперше переконливо розкриває антиукраїнський характер москов­ської політики (починаючи з другої половини ХVІІ ст.) і виступає палким захисником збереження державної само­стійності України, демократичності її політичної форми правління, протиставляючи її московському деспотизму;

по-п'яте, виступаючи послідовним поборником соборності козацької України, автор засуджує міжусобну боротьбу еліти за владу, вбачаючи в ній одну з головних причин за­непаду країни

Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Міяковський, говорячи про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості.... "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку".

Виклад історичних подій служить для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як підкреслює В. В. Кравченко "..."Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів".

Виходячи саме з патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії, автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України), яка і є "єдина історія Російська. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим обгрунтувати його право на самостійне політико-державне існування.

"Сутність цього трактату — доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями (передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського люду"), а тому Україна має всі права відновити самоврядування ".

В обґрунтування своєї позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні документи, що збереглись не лише в Україні, а також на інформацію, взяту "із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої" [110, с. 34]. Підтвердження ж викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів і держав, які викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного минулого українського народу.

Намагаючись утвердити "зв’язок часів", автор, у дусі традиційного літописання, починає відлік історії свого народу, слов’янства взагалі, від біблійних часів і Яфета, сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що слов’яни є автохтонним населенням Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від часів Вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших етносів і націй.

Описавши коротко в самих загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду під ударами орд Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання — довести, що Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила "письмо Руське" державним на всіх просторах держави.

Те, що Україна зберігала своє державно-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої"... й Малоросія, під давньою назвою Русі об’єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пам’ятних словах.

Ідея добровільності союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань, проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Перші десятиріччя існування трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах — королі підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Проблеми православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв’язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї. Такі дії української шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що подібні процеси для нього не були просто принизливим фактом минулого в історії власного народу — кінець XVIII-початок XIX століття був часом, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного — змінювали мову, прізвища, а фактично — зраджували Батьківщину і свій народ.

Зрада українців провідною верствою, якою була до початку XVII століття українська шляхта, стало постійним фактором української історії і причиною всіх головних лих українського народу. Описуючи подальші історичні події, "Історія Русів" неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах і бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів у справі експлуатації своїх одноплемінників. Зрада стає фактично способом існування української шляхти.

Зрада вищого православного духовенства та шляхти робить козацтво практично єдиним репрезентантом інтересів та захисником нації. Ті з шляхти, хто залишився вірним своєму народу і висвячене з допомогою козаків нове вище православне духовенство тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії козацтва. Здійснити цю місію доля обрала Б. Хмельницького. І автор "Історії Русів" показує, що гетьман зумів відновити історичну справедливість вже на першому етапі національно-визвольної революції. Для підтвердження цієї тези він приводить кілька пунктів Зборівського договору, два з яких є найважливішими для вияснення розуміння ним суті політичного статусу козацької держави:

"1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається з усіх домагань та долеглостей Польських і Литовських на віки вічні, яко з віків вільний, самостійний і незвойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і литовської приналежний....

3. Народ руський од цього часу є і має бути ні від кого крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно від усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заважає, не втручається ніяким колвек способом, ні тайним, ні явним, а найбарзій насильством".

Ці пункти проголошують не створення нової держави, а відродження колишньої політичної самостійності українців. Однак не лише відновлення історичної справедливості є підставою для збройного виступу козаків. Вони прагнуть вирішити не тільки питання державно-політичного характеру, а й соціального. Соціальний мотив боротьби козацтва досить послідовно проводиться в "Історії Русів" — порушення соціальних прав українців, надмірний визиск селянства, соціальні мотиви унії, розкриття істинних причин суперечностей між магнатами і шляхтою та рештою народу, захисником якого виступає козацтво — все це висвітлюється автором з позицій обґрунтування справедливості антипольскьких повстань козаків і національно-визвольної революції Б. Хмельницького зокрема.

Вирішення соціальних, національних та релігійних проблем повинно було втілитись, на думку автора "Історії Русів", у створенні козацької держави, заснованої на відродженні і утвердженні комплексу "вольностей", за які козаки боролись послідовно і в усі часи. Ці "козацькі вольності" є соціально-політичним ідеалом, який і обстоюється в роботі. Як зазначає В. В. Кравченко "... автор "Історії Русів" добре уявляв собі поняття малоросійських вольностей, які для нього мали вигляд розвиненої державності з усіма належними їй атрибутами — власною адміністрацією, вищою судовою владою, державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивільно-правовим кодексом і т.д. Автор зображував її у вигляді козацької демократії, вищим органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів суспільства, або "чинів та козаків", "Чинів і війська", названих в одному місці просто "зборами", а в іншому — Генеральним сеймом. До компетенції цього органу влади автор відносив питання війни і миру, зовнішньополітичних пріоритетів, вибори гетьмана, тобто всі найважливіші проблеми життя краю". Цей державницький ідеал базується на загальнодемократичних засадах в розумінні того часу та перегукується з ідеями Гадяцького трактату та Конституції П. Орлика.

Демократичність козацьких вольностей підсилюється автором "Історії Русів" оповіддю про те, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від пропозицій сусідніх монархій отримати для свого роду право на спадкове володіння Україною та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської, але його право на це забезпечується вибором громадян держави. У той же час, автор "Історії Русів" постійно наголошує на тому, що гетьманом не може стати простий козак, а якщо таке і відбувається, то народ і державу чекають серйозні проблеми. Також підкреслюється, що адміністративні посади в козацькій державі посідали "питомі русаки", що мали в ній фамільні корені та тривалу родову осідлість.

Перші перемоги над поляками поставили перед козацтвом, відзначає "Історія Русів", питання про те, що робити далі. Устами Б. Хмельницького автор ставить питання про необхідність пошуку зовнішньої підтримки молодої держави та отримання протекції з боку сильніших держав. Б. Хмельницький в цілому зображений в "Історії Русів" традиціях тогочасної російської історіографії — визначний воєначальник, що прагнув до об’єднання "двох Росій" і послідовно притримувався цієї ідеї. Вершиною його сподівань стали Березневі статті, укладені в Переяславі. Правда "Історія Русів" не ідеалізує ситуацію і не говорить про одностайну підтримку цих дій Б. Хмельницького: знову постає питання вибору і знову гетьман використовує як головний аргумент спільність віри. Сам же автор "Історії Русів" підкреслює, що Березневі статті головним своїм змістом мали підтвердити відродження стародавніх прав і вольностей та української державності. З усіх статей він приводить тільки три: про збереження всіх колишніх козацьких привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав Руських та про невтручання московитів у судові справи в Україні.

Хоча автора "Історії Русів" прийнято вважати прихильником автономістичної концепції, постійне підкреслення, нехай і вустами різних, часом негативних історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродженні державницьких традицій, рівноправності України як суб’єкта міжнародного права з її сусідами, постійно видає його дійсні бажання. З усіх аргументів, що наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі інші — геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи в уста різних персонажів своєї книжки.

Серед аргументів проти московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу політичних сил в тогочасній Європі. Таким чином, на думку автора "Історії Русів" союз України і Московського царства був надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів і не могло порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для подальшої долі Європи і навіть система аргументів у цілому збігаються з тими, що їх використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне визнання України. Хоча офіційно Мазепу і мазепинство автором "Історії Русів" засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології.

Події часів гетьманства І. Мазепи займають за об’ємом друге місце в "Історії Русів".

"Історія Русів" у цілому пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави. Автор твору проводить думку про те, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни. Головним негативним наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що українські землі повинні бути об’єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й Слобожанщину.

У цілому, "Історія Русів" є яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Російської імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про те який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку позицію — неможливо. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.

Щодо відповіді на питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії, то варто згадати його ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості — все це змушує автора виходити з позиції "реальних цілей": якщо повна незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована автономія. Але компроміс цей має межу — якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів".

Оцінюючи головні ідеї твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки сказати, що "Исторія Русовъ" зібрала і сформулювала ті думки, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлета політичного, але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг".

Визначний громадський і політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо оцінюючи значення "Історії Русів" звертав увагу на те, що її автору вдалось поєднати в цій роботі лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Оцінюючи місце і роль "Історії Русів" в житті української нації В. В. Кравченко зазначає: ""Історія Русів" заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою, національно-народницькою епохою в українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-політичної думки, а й збагатила їх просвітницьким гуманізм та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від братства сім’ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця XVII-XVIII ст. знайшли в "Історії Русів" своє логічне завершення".

Ідеї, висловлені анонімним автором "Історії Русів", здійснили значний вплив на подальший розвиток українського політичного мислення: ідея державності, нехай і в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське обгрунтування. Як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цього визначного твору української політичної думки, "Свій величезний вплив завдячує "Історія Русів" тій обставині, що її автор освітлив всю історію України з погляду суверенности й автономности української нації, що висунув усюди на перший плян ідею боротьби України за свої давні права і привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним стилем і нераз із справжнім пафосом. Автономічний принцип видержаний у всій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини".

"Історія Русів" стала програмним документом для відстоювання прав народу (нації) на самовизначення у творах наступних поколінь мислителів України. Ідеї "Історії Русів" перегукуються і з сучасними документами – Міжнародною Хартією прав людини, Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, які аналогічно починаються словами, що "Усі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток"

Демократичний, антикріпосницький напрямок просвітниць­ких ідей був характерний і для філософії Григорія Сковороди (1722-1794).

Його по праву вважають засновником української класичної філософії. Помітне місце у світогляді філософа займали його політико-правові погляди. Що найбільш примітне в них?

В основі філософської системи Сковороди — концепція трьох світів: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) і світ символів (Біблія). У людині, писав філософ, поєднуються дві «натури»: видима і невидима. Головне в людині — її духовність, «серце». «Сердце есть существом человеческим, а без него он чучелом и пнем есть... Без зерна орех ничто же есть, а без сердца — чело­век». І перш ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе. Самопі­знання — ключ до істини, розуміння свого призначення, місця в суспільстві. Щастя людини — у пізнанні, її розум — інструмент пізнання. Тому філософа сучасники часто називали «Україн­ським Сократом».

Принцип «пізнай себе» потребує усвідомлення людиною своїх здібностей до певного роду занять. Пізнавши себе, вона правиль­но вибере свою професію, працю — «тільки природна праця солодка». Моральний ідеал Сковороди — високоморальний, ду­ховний індивід, що знайшов себе, своє місце в суспільстві, сенс життя в праці («Жизнь и дело есть то же»). «Сродный труд» — джерело гармонії в суспільстві, де кожний має право і повинен трудитися за здібностями. Якщо чабан має природжені здібності адміністратора, — він має право бути губернатором. Суспільст­ву користь, якщо губернатор, більш здатний до чабанства, стане чабаном./Таким чином, розумний суспільно-політичний устрій від­повідно до філософії Сковороди повинен вибудовуватися на ос­нові принципів, виведених із природи людини. Серед них — «неравное равенство»: нерівність здібностей доповнюється юри­дичною рівністю в державі.

У Сковороди переважає ідея нерівної рівності, а не суспільна гармонія.

Люди, за своєю природою, є нерівними; кожна людина є індивідуальна, має свої, лише їй притаманні, якості, задатки. Тому, нема нічого безглуздішого, як рівна рівність, зрівняйлівка: “Что глупее, как равное равенство, которое глупцы в суе в мир ввести покушаются?”

Сучасне йому суспільство філософ засуджує: у ньому, як у бездуховної людини, превалює зло, жадібність, користь. Само­державну, кріпосницьку систему він називає «миром темным, миром прескверным». Він засуджує спосіб життя панів, їх мо­ральну низькість, прагнення до наживи. Його широко відома поема «Всякому городу нрав и права» стала народною піснею і була використана І. Котляревським у п'єсі «Наталка-Полтавка» як пісня Возного. Сковорода засуджує кріпосне право, застарі­лу феодальну систему. На його думку, зосередження багатства у небагатьох, різка соціальна нерівність — шлях до загибелі держави: «Из сего родника родятся измены, бунт... падения госу­дарств...». Станові привілеї, сваволю і беззаконня розглядав як суперечні людській природі, природному праву і законам. Пра­вий бідняк краще неправого багатого: «лучше голый да правый, нежели богатый беззаконник».

Особливий гнів у Сковороди викликало існуюче неправосуд­дя. Засуджуючи нерівність у суді, формалізм судочинства, він оцінює діюче право як право сильного. «Не тот прав, кто в суще­стве прав, а кто ведь не прав по исте, но казаться правым умеет и один только выд правоты имеет... Ныне, когда нищ, тогда и бе­дняк, и дурак».

У своїх поетичних творах Сковорода — ворог самодержавст­ва, тиранії. «О мире! Мир бессовестный! Надежда твоя в царях! Мниш, что сей брег безнаветный! Вихрь развеет сей прах...», — писав він у пісні «Хто серцем чистий і душою». Для нього і «здоровый хлебороб счастливейший от больного царя. Нет, даже лучший и от здорового царя». Визнавав свободу вищим благом людства і «главной мерой» життя, писав, що проти свободи ба­гатство — ніщо. Оспівував Б. Хмельницького як героя Визволь­ної війни: «Будь славен вовек, о муже избрание, Вольности отче, герою Богдане!».

Г. Сковорода обґрунтовував своє уявлення про суспільно-полі­тичний ідеал, ідею «горней республики» (тобто «духовної респуб­ліки»), «християнском государстве» (імовірно, за типом ранньо­християнських громад). Республіка за своєю сутністю є первісною формою влаштування людського суспільства. В його республіці майбутнього відсутні майнова нерівність, гніт, тріумфують сво­бода, рівність і любов, «сродность труда». Закони тут зовсім «про­тивны тиранским», які забезпечують права всіх громадян. Гро­мадський мир і злагода, взаємна повага, колективізм життя і праці, на його думку, приведуть до поступового відмирання законів. При республіканському ладі всі посади, до самих вищих, будуть виборними за принципом «сродности труда», що стане запору­кою гармонії особистих і суспільних інтересів і умовою успішно­го функціонування всіх органів у державному механізмі.

Сповідуючи любов до простого мужика, народу, філософ за­лишався вірний сформульованому ним ще в юності кредо: «А мой жребий с голяками»!

Григорій Сковорода засуджував феодальну систе­му із її правом та судочинством і визнавав волю найбіль­шим надбанням людини. Суспільно-політичним ідеалом Сковороди була республіка (суспільний компроміс), де відсутні майнова нерівність, гноблення людини людиною, закони гарантують рівні права всім громадянам, а респуб­ліканський устрій забезпечує умови для чесної праці усім вільним людям відповідно до їх здібностей і нахилів. Ви­знаючи об'єктивну необхідність в державі, мислитель засу­джував злочинну владу, а закони розглядав як результат людської діяльності, а не як продукт природи. Сковорода накреслив шлях досягнення суспільного ідеалу через освіту молодого покоління та моральне вдосконалення людини, котру він розглядав як мірило правди.

Основними політико-правовими ідеалами Г.Сковороди були:

ü вимагав рівності як міри справедливості, обґрунтовуючи також її природною властивістю, вважав людину мірилом і критерієм правди, а її прагнення до щастя, умовою якого є свобода, – природним і закономірним

ü "сродний труд", тобто праця за покликанням і здібностями ("сродность к хлебопашеству", "сродность к воинству", "сродность к богословіи" та ін.), є головним принципом демократичної республіки, що має сформуватись в Україні, шляхом просвіти і реформування

ü що повинні бути такі умови життя, за яких "нужное, без чего никак жить невозможно или с мучением живется без него", було легко досяжним

ü принцип рівності не можна абсолютизувати, інакше він може завдати шкоди самій справедливості, етичним підвалинам суспільства

ü вказуючи на природну рівність людей і вимагаючи юридичної рівності, він не відкидав відмінності людей за здібностями і нахилами

ü Г.Сковорода не вимагає від усіх людей, щоб вонийшли тим самим шляхом. Навпаки, він припускає, що шлях самоудосконалення в кожній людині свій власний. Люди не рівні один одному. Щасливою людиною він вважав ту, що, будучи вільною, працює у вільному суспільстві за своєю природною вдачею

ü запропонований ним принцип "нерівної рівності", він протиставляв принципу "рівної рівності", що пропагувався французькими просвітниками в ролі ідеалу міжлюдського спілкування. Рівність, на його думку, полягає лише у створенні умов кожному реалізувати свій потяг до "сродної праці"

ü оскільки люди відрізняються своєю внутрішньою природою, "разнопутієм", різними долями, то може бути тільки "нерівна рівність

Таке розуміння рівності є актуальним, оскільки, рівність усіх перед законом прагне забезпечити право. Воно має забезпечити і рівність стартових можливостей людей у суспільстві, а не прагнути до надмірного вирівнювання, що є виразом спотвореної, неприродної рівності в нерівності

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Історія Русів” як політико-правовий документ | Суспільний ідеал Сковороди – “горная республіка”. Це таке ідеальне суспільство, такий лад, де закони абсолютно протилежні тиранським
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 5992; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.068 сек.