Соціальний дарвінізм І.Франка

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжив видатний мислитель і громадський діяч, письменник Іван Франко (1856—1916). У його державно-правових поглядах відобразилось загально-соціальне і пізнаваль­не ставлення до політичної і правової дійсності.

Іван Франко, як критик марксизму та марк­систського соціалізму був прихильником ненасильницьких революцій. Ці погляди Франка справили неабиякий вплив на особливості його державно-правової концепції. Пробле­ми права та політичного життя тогочасної Європи, і Украї­ни зокрема, вчений розглядав з позицій позитивізму і «со­ціального дарвінізму». Соціальний дарвінізм - ідейна течія XIX - початку XX ст., прихильники якої зводили законо­мірності розвитку людства до закономірностей біологічної еволюції, а визначальними факторами суспільного життя визнавали принципи природного відбору, боротьби за існу­вання і виживання найбільш пристосованих.

Його перу належить понад п'ять тисяч праць — монографій, статей, повідомлень, рецензій, повістей, віршів, оповідань. Коло інтересів Івана Франка було надзвичайно широким. У багатьох його працях йдеться про проблеми державної влади і управління, правових інститутів та правоохоронних органів.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політи­ки і права, держави та особи знайшли відображення в його творах «Формальний і реальний націоналізм», «Що таке прогрес», «Про соціалізм», «Наука та її взаємини з працю­ючими класами» та ін.

І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.

Як революціонер-демократ, який прагнув до пере­творення суспільства, Іван Франко на кожному кроці своїх творчих пошуків стикався з проблемами виникнен­ня держави, її сутності і ролі в сучасному житті.

Всі етапи життя і творчості Франка — від бунтарського «Віч­ного революціонера» до міркувань «З останніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний про­цес поступального руху, в основі якого лежить суспільна пра­ця — той плідний початок, що наповнює життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермі­нізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксист­ське положення про те, що економічне становище народу є ос­новою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економічного перевороту і його за­кріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його повинні збігати­ся — тільки тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова вироб­ничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуля­цію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження дер­жави, верховної влади і панування людини над людиною. На його думку, спочатку голос вождя в громадах значив стільки ж у «громадських радах», скільки і голос кожного члена громади. Цей період суспільства він називав періодом «самоврядних і народоуправляючих громад». Для появи політичної влади прави­телі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. «Царі, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті шари суспільства, які створили відособлений організм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, політичного права, участі в управлінні державою». До цього «відособленого організму» він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».

І. Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила додає державній владі можливість нав'язувати владну волю. «Сучасна держава — це пани і багатії, вороги робочого люду», «держава — капіталіст». Франко крити­чно ставився до конституціоналізму буржуазних держав, їх пар­ламентам. Депутати австро-угорського парламенту «засіли» у ньому з метою «брати і драти» парламентарне. Конституцію габсбурзької імперії письменник називав формальною, «папе­ровою». Існуючу юстицію, закони вважав несправедливими, неправовими. У його творах «Boa constrictor», «Борислав смієть­ся» та ін. намальовано картини жахливої експлуатації, гніту і безправ'я народу.

Майбутній лад, підкреслювалося в написаній ним «Програмі галицьких соціалістів», «буде базуватися на якнайширшим само­врядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів.... Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода». На його думку, у майбутнім суспіль­стві «головне значення придбають не політичні, а господарсько-економічні і культурно-виховні питання». Влада політична, вла­да людей над людьми «зійдуть до нуля і залишаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація» (ви­борна). Держава, як і всяке державне правління, перестане існу­вати. У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксист­ська концепція пролетарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала би найбільшою на­родною тюрмою».

Як і Драгоманов, Франко відводив важливу роль у майбут­нім суспільстві правам і свободам людини. Підкреслював: повага до людини, до її кревних інтересів, природних, невідчужуваних прав — перший принцип громадянського життя, основа його успішного розвитку. «Особистість не стане жертвою колективу, оскільки громада — ті ж особистості, яким необхідна згода не у своїх особистих, а загальних, суспільних справах».

Національна свобода, за Франко, — складова частина полі­тичної. «Нація, що в ім'я державних чи яких-небудь інших інте­ресів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гно­блення». Пріоритет політичної свободи («національна справа є справою другорядною») не означає ігнорування національного питання, виховання національного ідеалу: «...ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, му­симо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до ньо­го...»У статті «Поза межами можливого» відзначав, що політична самостійність України, яку обгрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки що, з нашої те­перішньої перспективи, поза межами можливого».

Політична свобода, федеративний устрій держави, на думку Франка, здатні забезпечити вільний розвиток народів «без уся­кого верховенства однієї народності над іншою, більшою чи ме­ншою». Основним принципом майбутньої федерації народів він визнавав принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Його проект майбутньої федерації включав:

1) створення федерації в складі возз'єднаної єдиної України;

2) створення федерації звільнених народів Росії;

3) об'єднання слов'ян у єдиній федерації;

4) проголошення всесвітньої феде­рації.

Ідеальна держава, на думку І. Франка, повинна відповідати таким критеріям:

ü базуватиметься на якнайширшому самоуправлінні общин і прав, сформованих з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів

ü введення прямого і рівного права як одного з засобів побудови соціалізму

ü Віддаючи пріоритет безпосередній демократії і вважаючи громаду головним засобом здійснення народом своєї влади, він розглядав самоврядування як справжнє народовладдя

ü вбачав свій ідеал у демократичній республіці з вищим представницьким органом, створеним на основі загального і рівного виборчого права

ü трудящі повинні безпосередньо брати участь в управлінні державою і лише для роботи в центральних органах обирати депутатів

ü трудящі повинні безпосередньо брати участь в управлінні державою і лише для роботи в центральних органах обирати депутатів

ü розподіл продуктів і товарів у новій державі буде реалізовуватися через право, відводив праву роль функціонального регулятора суспільних відносин

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію як асоціації самоврядних громад, права і свободи людини, критично відносився до ма­рксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, що пояснює відсутність фундаментальних роз­робок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропо­нували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, соціальних і національних прогресивних перетворень.

За І. Франком, з виникненням приватної власності вини­кає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні ін­ститути, політика і право випливають з економічних відно­син, які панують у суспільстві. Щодо цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базують­ся на існуючому соціальному устрої.

I. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців — ба­гатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспіль­ний лад — монархію, де не тільки діла, а й думки та праг­нення кожної людини пригноблюються «машиною темного царства». Так само засуджував він державу, де панувала екс­плуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чин­ників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеро­вують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б спра­ведливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття «право» і «закон» він розглядав як генетично пов'язані, але не тотож­ні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціально спря­мованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 p., яка не брала до уваги просту людину.

Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ'я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.

Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практи­ці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санк­ції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.

Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх «Тюремних сонетах», у на­рисах тюремного життя («На дні», «До світла»), а також у сатиричних творах «Дві конституції», «Історія однієї конфіс­кації» тощо.

Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідо­мості людей, що сприяло б розумінню необхідності демо­кратичний змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного ви­робничого права, що дало б змогу на першому етапі розши­рити коло виборців, а на другому — заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістич­ної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогти­ся радикальних змін у соціальному та економічному житті.

І. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має при­родне право на політичну самостійність, яка можлива та­кож через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну республіку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформо­ваному суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститу­ти держави буде наділено здебільшого виконавчими функ­ціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свобо­ди громадян.

Суспільним ідеалом І. Я. Франка була соціалістична дер­жава. Проте в його уяві поняття соціалізму не співпадало з поняттям засновників цього державно-правового вчен­ня. Зокрема, в статті «З історії робітничого руху в Австрії» він писав, що Марксова доктрина, «в якій не зважаючи на її мниму свободолюбність у основі лежить ідея деспотиз­му та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських». Запропонована Марксом «програма держав­ного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових ре­волюцій»¹.

Упродовж всієї своєї політичної діяльності Іван Франко пробував поєднувати дві лояльності — національну («служіння інтересам свого народу») та соціалістичну («вір­ність загальнолюдським, поступовим, гуманним ідеям»). Таке поєднання — так званий «український дуалізм» — було дуже характерним для розвитку української політич­ної думки наприкінці XIX — початку XX ст. Ще про діячів Старої київської громади офіційна російська преса говори­ла, що вони в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка), а в другій «Капітал» К. Маркса².

Дата добавления: 2014-01-07