Проблема державності в творчості Лесі Українки

Базою соціалістичного устрою, за вченням мислителя, має бути комбінований союз, сувора організація праці, цен­тралізована робоча сила і федерація всіх людей в одному со­юзі з відповідним поділом праці.

Соціалістичний устрій має становити одне політичне ціле, що базується на засадах самоуправління. Причому го­ловними повинні стати не політичні, а господарсько-економічні та культурно-виховні напрями діяльності. Сутність і зміст влади також мають бути докорінно зміненими, полі­тичний її аспект заступить суто управлінський, що опікуєть­ся лише результатами людської праці, виконує функції ад­міністрації.

У державі мають бути створені реальні умови для забез­печення свободи кожного громадянина шляхом узгоджен­ня індивідуальних та загальних інтересів.

Така держава має будуватися на засадах федерації, до якої повинні увійти всі землі України. Слов'янські народи також повинні об'єднатися на засадах демократичного фе­дералізму.

Франко вважав, що рушійною силою соціального прогре­су є боротьба за існування. Виникнення держави поясню­вав з позицій матеріалізму. Однак, на відміну від Маркса, засновника концепції матеріалістичного розуміння історії, а отже й походження держави і права, Франко стверджував, що не класові протиріччя є передумовою виникнення держави (так стверджував Маркс), а навпаки, наростання кла­сових протиріч, аж до антагоністичних, відбувається у су­спільстві, яке вже організоване в державу.

Аналізуючи поняття «право», Франко виходив із його вольової сутності, наповнюючи його зміст ідеями гуманно­сті і справедливості. Він наголошував, що право регулює відносини між людьми з приводу володіння, використання і розпорядження результатами праці та забезпечує свободу і недоторканність індивіда.

Мислитель мріяв про справедливі закони, які б врегу­льовували усі сфери суспільного життя, при цьому чітко розмежовував поняття «право» і «закон», розглядаючи їх як генетичне пов'язані, але не тотожні. Право розглядав інтегровано: у формі правових звичаїв і у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв систематизованих, опрацьо­ваних і піднесених державою до рівня законів, приписи яких відповідають інтересам власників, підкреслюючи, що закон - це нормативно-правовий акт, виданий державою, чи її органами. Водночас Франко наголошував, що закони повинні видаватися представницьким органом - парламен­том. За юридичною дією закони поділяв на конституційні і поточні.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію як асоціації самоврядних громад, права і свободи людини, критично відносився до ма­рксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, що пояснює відсутність фундаментальних роз­робок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропо­нували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, со­ціальних і національних прогресивних перетворень.

Франко вважав, що джерелом і носієм влади в державі має стати більшість суспільства. Влада і воля цієї більшості повинні співпадати — тільки тоді влада набуде народного характеру. В експлуататорській дер­жаві такого не було і бути не могло.

І. Франко розглядав принципово важливу проблему співвідношення влади в родовому суспільстві і державної влади з матеріалістичних позицій. Так, у праці "Новітні напрями в народознавстві" він солідаризується з тезою марксистів, що "громадські і політичні інститути" — це "зовнішній прояв", "надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства", а основою державно-право­вих інституцій визнає "способи виробництва і циркуляції суспільного багатства".

Франко виявляв особливий інтерес до державної влади. Він звернув увагу на те, що "посилення суспіль­них зв'язків", "велике прагнення до спільності і спів­дружності в праці супроводжувалося появою первісної... влади". Суспільну владу первіснообщинного ладу він не ототожнював з державною: "На першій стадії суспіль­ного життя людського не було того, що ми називаємо владою, тобто панування людей над людьми". Аналі­зуючи становище "верховного вождя" в общинах і ста­новище "властеліна" в державі, І. Франко зазначав, що голос першого в "громадських радах" значив стільки ж, скільки і голос кожного члена общини. У первісному суспільстві "владою і силою володів ні хто інший, як тільки все плем'я, народ, громада". Об'єднання цього періоду він називав "самоуправляючими і народоуправляючими громадами".

На думку Франка, на останньому додержавному етапі розвитку суспільства виникає "первісна політична влада, влада царів і панів", котру ще не можна назвати державною владою. Це лише "перший зародок держа­ви". Для здійснення політичної влади правителі повинні були відокремитись, уособитись від суспільства. "Царі^г, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті верстви суспільства, які створили обусоблений орга­нізм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, "політичного права", тобто права брати участь в управ­лінні. До "обусобленого" від суспільства організму Франко відносив "армію, поліцію, суд, судочинство і адміністрацію".

Франко не ототожнював владу з особистістю прави­теля, а, напроти, підкреслював, що влада в державі не є особиста його воля, "будь то цесар, король, прези­дент... Правитель є лише... символ влади і відповідає тому поділу праці, тому стану освіти і господарського розвитку, котрий панує в цілій державі".

Франко чітко уявляв, що влада є втіленням не тільки волі пануючих над підвладними, а й сили, котра пере­творює владу на реально діючий фактор. Саме сила на­дає державній владі можливість нав'язувати владну во­лю, є її гарантом. Недарма І. Франко називав поліцей­сько-бюрократичний аппарат російської абсолютної монархії "машиною таємного царства", що жорстко контролює "не тільки справи, а й навіть думки і праг­нення кожної вільної одиниці", а Австро-Угорщину — "тюрмою народів", котра "обручем сильним... зціпила їх живі суглоби". За його інтерпретацією, експлуататор­ська держава з її установами є не тільки відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть і повеліває ним, а й політичною силою, що утвердила свою владу в результаті "боротьби цілих груп за своє існування, за свою обусобленість, за свій внутрішній устрій" і тому покликана утримувати в шорах супротивників, придушу­вати їх опір. Франко робить правильний висновок, що всяка влада немислима без примусу, насилля, котрі є необхідною ознакою влади як соціальної категорії, еле­ментом її змісту.

Франко близький до марксизму, визнаючи, що при­чиною зміни історичних типів держави є зміна "еконо­мічних порядків" — рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного. Він стверджував, що це — непорушний факт. Франко, як і марксисти, оці­нював цю зміну як прогресивний процес ліквідації застарілих форм державної організації суспільства, котрі стримували його розвиток за нової державності, яка сприяє утворенню і зміцненню більш розвинутого соціального устрою. Чинником зміни економічних по­рядків Франко вважав розвиток суспільного виробницт­ва, яке є базисом, і суспільної свідомості як надбудови. Франко писав про форми держав та їх різноманітність у межах одного й того самого "економічного порядку". В рабовласницькій соціально-економічній формації він виділяв такі форми державного управління: тиранію — в Стародавньому Римі, деспотію — в країнах Старо­давнього Сходу; у феодальній — абсолютну монархію в країнах Західної Європи і Росії; в буржуазній — кон­ституційну монархію.

Багато сторінок Франко присвятив характеристиці буржуазної держави. "Сучасна держава — це пани і багачі, вороги робочого люду", "політична влада пере­творилась також в капіталіста". "Держава-капіталіст" і народ-трудівник ворожі одне одному, капіталістична держава — зло для трудового народу. Франко критич­но ставився до "конституціоналізму" буржуазного пар­ламенту. Він стверджував, що буржуазний парламент Австро-Угорщини захищає інтереси не народу, а помі­щиків, буржуазії, буржуазної інтелігенції, котрі "засіли" в ньому з метою "брати і драти" парламентарне. Він викривав продажність і зрадництво депутатів. Назва його статті — "Парламентська корупція" — характери­зує сутність парламентської діяльності.

Суспільно-політичний ідеал І. Франка — соціаліс­тичне суспільство: "Я не кажу, що таку програму легко виконати або що ми можемо скоро побачити її здійснен­ною, — замічу тільки, що це та далека мета, котру на кожному кроці всі і всюди не повинні випускати з виду. Соціалістичний лад буде базуватися на тому, чого не хватило первісній общині, — на комбінованому союзі, на суворій організації праці, на централізованій (в ма­шинах і машинних системах) робочій силі і на суворій федерації всіх людей в одному робочому союзі" з від­повідним поділом праці. Франко вважав, що організація суспільства неможлива без авторитету, без влади. Влада за соціалізму не зникне, а тільки "змінить форму і зміст".

Франко вважав, що майбутній лад буде становити "одне політичне ціле, засноване на повному самоуправлінні. Головного значення набудуть не політичні, а господарсько-економічні та культурно-виховні питання". "Влада політична, влада людей над людьми зійдуть до нуля і залишаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація".

Релігію, церкву і духовенство І. Франко оцінював однозначно — як негативні явища, котрим не повинно бути місця в соціалістичній державі. В роботі "Про соціалізм" він зазначав: "Соціалізм хоче всім дати мож­ливість користуватись наукою, мистецтвом і вигодами життя, і тільки там, де це є, можна говорити про справ­жню свободу".

Франко сподівався, що у взаємовідносинах людей за соціалізму місце боротьби займе доброзичливе спілку­вання. "Особистість не стане жертвою колективу, оскільки громада — ті ж особистості, яким необхідна згода не в своїх особистих, а спільних, суспільних справах". Він вважав можливим досягти справжньої свободи шляхом узгодження волі окремої людини з інтересами і волею колективу.

Національна свобода, за Франком, є складовою політичної свободи. "Нація, котра в ім'я державних або якихось інших інтересів придушує, душить і затримує у вільному розвитку іншу націю, — риє могилу собі самій і тій державі, котрій мовби служить це пригноблення".

Франко був прихильником федеративної форми державного ладу. На його думку, лише соціалізм і феде­ралізм здатні забезпечити вільний розвиток народів "без будь-якого главенства однієї народності над іншою, більшої чи меншої". Основним принципом майбутньої федерації народів Франко визнавав принцип демокра­тичної рівності членів добровільного політичного союзу.

Політико-правові погляди Франка не втратили акту­альності і в наш час.

Вона була різнобічне освіченою людиною, добре знала світову літературу та творчість співвітчизників.

Великий вплив на формування і розвиток світогляду Лесі Українки мав визвольний рух. Поетеса близько стояла до революційної соціал-демократії. Вона закли­кала передову інтелігенцію всебічно сприяти розвитку соціал-демократичного руху в Україні. Все своє життя вона віддала справі визволення народних мас від соціального й національного гніту. За революційну діяльність перебувала під особливим наглядом поліції.

Суспільно-політичні погляди Лесі Українки викла­дені в її численних художніх творах, а також у наукових і публіцистичних працях. В основному, вона стояла на позиціях матеріалізму, революційного демократизму.

Сучасну їй соціальну дійсність Росії поетеса змальо­вувала в образі похмурої і холодної ночі, серед якої зріють світлі сили визволення. Спочатку, до середини 90-х pp., цими силами Леся Українка вважала окремих геніальних і самовідданих осіб, які не шкодували ні свого таланту, ні навіть життя для знищення реакції та мра­кобісся; пізніше — народні маси, перш за все — робо­чий люд у союзі з іншими передовими суспільними силами.

Росія царя, поміщиків і капіталістів була тюрмою народів; вона душила вільну думку, совість і благородні почуття кращих своїх синів і дочок. Горе, страждання трудящих були безмірні.

Леся Українка розуміла, що класи не є вічною кате­горією, що вони виникли лише за певних історичних умов. Був час, коли не існувало поділу суспільства на класи. Але вже у стародавніх країнах Сходу були багаті та бідні, рабовласники і раби, між якими безперервно точилася жорстока класова боротьба. Про це йдеться у ряді її творів, присвячених історичним подіям у старо­давньому світі. У стародавніх Греції та Римі боротьба між класами рабовласницької держави досягла апогею. Поетеса змальовує її у багатьох творах і статтях, зокре­ма: "В катакомбах", "Адвокат Мартіан", "Кассандра", "Замітки з приводу статті "Політика і етика".

У поемі "Давня казка" сформульована думка, що за умов феодалізму класова боротьба трудящих з експлу­ататорами є природним наслідком економічного, політичного й духовного гноблення трудящих з боку екс­плуататорів. У революційній драмі "Три хвилини", показана класова основа боротьби двох протилежних таборів у період Великої французької революції — монтаньярів і жирондистів.

На думку Лесі Українки, лише у боротьбі проти паразитичних класів трудящі отримають, за умов анта­гоністичного суспільства, можливість задовольнити свої життєві потреби. Цьому питанню присвячена її стаття "Утопія в белетристиці", на ньому вона спиняється у "Замітках з приводу статті "Політика і естетика".

Кожен суспільний клас характеризується, перш за все, своїм майновим становищем у суспільстві, своєю особливою політикою і політичною партією, яка є пред­ставником "потреб і змагань". Спираючись на закони реального суспільного життя, пролетаріат повинен боро­тися, спільно із своїми союзниками, за знищення старого і побудування нового світу. Вона добре розуміла, що в Росії, і в Україні зокрема, вся суть соціального питання, весь зміст суспільних відносин зводяться до корінних відмінностей у становищі й інтересах головних су­спільних сил, до боротьби між ними.

Леся Українка зазначала, що як минуле, так і сучасне України харак­теризуються кривавою боротьбою між ворогуючими суспільними силами: з одного боку, поміщики та буржу­азія і самодержавний уряд з армією чиновників, які представляють їх інтереси, а з другого — маси пригноб­леного селянства, пролетарів і напівпролетарів міста і селаі Саме селянство не було однорідним за своїм ста­новищем і класовими симпатіями. Воно поляризувалося, в його середовищі виникла група експлуататорів-куркулів, а бідняцько-батрацька більшість зазнавала нещадної експлуатації. Класова боротьба дедалі загострювалася, набуваючи більш організованого і масового характеру, що дістало вияв у безперервних селянських повстаннях, робітничих страйках тощо.

У статті "Малоруські письменники Буковини" Леся Українка згадує про буковинських "опришків" і Устима Кармалюка, які залишилися у пам'яті народній "як вороги економічної і соціальної нерівності".

У період революції 1905—1907 pp. її симпатії на боці пролетаріату, що бореться. Саме цьому класу, вва­жала Леся Українка, належить майбутнє. Буржуазія неминуче має зазнати нищівної поразки у боротьбі, яку веде проти неї промисловий пролетаріат.

Леся Українка як уважний спостерігач і глибокий мислитель зрозуміла, що сутність буржуазної демократії полягає в її служінні інтересам володарів грошового мішка. Будучи свідком виборів до парламенту Австро-Угорщини, вона писала: "Вразила мене тілько одна справа в тутешній виборчій агітації, се так звані "видат­ки на агітацію", попросту сказавши, грубий підкуп! Хто має більше грошей, того й партія міцніша".

Єдиною можливістю докорінно покращати життя трудящих, реальним засобом соціального і національного визволення Леся Українка вважала революцію.

Леся Українка високо оцінювала Паризьку комуну. На її прикладі вона дійшла висновку, що пролетаріат є найбільш прогресивним і революційним класом. Створена революційним французьким пролетаріатом, Паризька комуна, на думку Лесі Українки, і з точки зору етики й гуманності була вище буржуазних революцій. Французькі пролетарі, зазначала вона, "вірили в повстання, одважну і відкриту війну", були впевнені у своїх силах, у справедливості своєї справи і тому обходились "без класичних і середньовічних варварств".

Леся Українка палко вітала революцію 1905 року в Росії.

У поглядах на історичний процес вона поділяла ряд положень марксистського вчення про суспільство. Соціалістичний лад, в уявленні Лесі Українки, надає найширші можливості для вільного розвитку людської особистості, за нього минулі історичні епохи, з прита­манними їм класовим гнітом, насильством експлуата­торів і обскурантизмом, здаватимуться кошмаром, що канув у вічність.

За умов соціалізму природа і люди з'єднаються в одне гармонійне ціле, між усіма народами настануть відносини справжнього братерства, "і рідне й чуже поєднається щільно", назавжди зникнуть "ворож­неча і болі"; людина горда, вільна і смілива піде по шля­ху дальшого прогресу. Праця і боротьба трудящих мас, керованих передовими силами суспільства, безумовно, забезпечать перемогу нового суспільного ладу над ста­рим ладом, ладом поневолення народних мас. Контури цього ідеалу вже простежувались у ділах і думках сучасної їй епохи, до нього, цього жаданого ідеалу, праг­нула поетеса.

Леся Українка була полум'яною поборницею нового ладу і непримиренним ворогом усього того, що заважало соціальному прогресу.

Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її до­сягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка.

Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантували­ся б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.

Леся Українка була прибічницею теорії насильства в по­ходженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з за­воюванням одного народу іншим. Держава в її розумін­ні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в іс­торії, деспотичні.

Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а еко­номічно сильніша меншість панувала надлюдьми, пригнічу­вала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала респуб­ліканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не може повністю надавати умови для реалізації прав і сво­бод людини, оскільки тут присутні елементи економічно­го насильства, закріплені в соціальне скерованому праві. Конституцію Австрії та її державний устрій поетеса оціню­вала так само, як І. Франко.

Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношен­ню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свобо­ди. Сама наявність закріплених у юридичних актах політич­них та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє.

Розглядаючи проблему свободи, прав особистості та її співвідношення з державою, Леся Українка виходила з кон­цепції природного права. Останнє реалізується через свободу волі. Воля ж — це право кожної людини робити все, що їй заманеться, аби тільки не заподіювати шкоди іншим людям. Свої природні права, серед яких головними є право на життя і свобода, людина повинна обороняти всякими за­собами, і навіть «збройною рукою». Люди, які не розуміють чужих прав, не вміють поважати чужої волі, дбають лише про свої права, а чужими нехтують, — злочинці. Проти них на охорону прав людини мають стати закон, право і суд. Політична та економічна воля (свобода) зв'язані між собою, залежать одна від одної, їх реалізація залежить від держав­ного ладу, а позаяк у різних країнах він різний, то люди не скрізь мають однакові права, однакову політичну волю.

Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що л юдські та громадські права можуть бути реалізовані тільки в державі з демократичною республіканською фор­мою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом.

Поетеса закликала народ виборювати свої свободи лібе­рально-демократичного та революційно-демократичного напрямів.

Дата добавления: 2014-01-07