Облік матеріальних витрат

Матеріальні витрати є найважливішою частиною виробничих витрат, що формують собівартість продукції. До їх складу включається вартість сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, палива й енергії на технологічні цілі.

Вартість матеріальних ресурсів, віднесена на витрати виробництва, а отже, і на собівартість продукції, залежить від вибору того чи іншого методу оцінки виробничих запасів при їхньому вибутті. При відпуску запасів у виробництво П(С)БО 9 дає підприємствам можливість самостійно вибирати метод їхньої оцінки, що повинно бути обговорене в обліковій політиці підприємства. Причому для всіх одиниць бухгалтерського обліку запасів, що мають однакове призначення й однакові умови використання, застосовується тільки один із таких методів:

— ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;

— собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);

— собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);

— нормативних витрат;

— за середньозваженою собівартістю.

Зупинимося на особливостях застосування цих методів.

Метод ідентифікованої собівартості застосовують по тих видах виробничих запасів, що використовуються для виконанні спеціальних замовлень і проектів, а також по тих видах запасів, що не заміняють один одного. Застосування цього методу припускає ведення індивідуального обліку кожної одиниці запасів. Він придатний при невеликій номенклатурі матеріалів, а також при списанні дорогих матеріалів (дорогоцінних каменів, металів і т.ін.).

Цей метод може застосовуватися за умов незначної номенклатури матеріалів чи товарів, що використовуються на підприємстві. Облік надходження матеріалів, їх відпуску та залишків здійснюється по конкретних партіях.

Такий метод звичайно застосовують при виробництві кораблів, літаків, виконанні індивідуальних замовлень або при торгівлі нерухомістю, автомобілями, коштовностями тощо.

Метод ФІФО припускає, що запаси повинні списуватися по собівартості відповідних партій у хронологічному порядку їхнього надходження. В умовах інфляції він обумовлює заниження вартості відпущених у виробництво ресурсів, завищення їхнього залишку в балансі, а, отже, завищення фінансового результату основної діяльності підприємства.

Метод ФІФО (першими відпускаються запаси, що надійшли раніше) базується на хронології надходження, тобто на припущенні, що одиниці запасів, які були придбані першими, продаються чи використовуються першими, що запобігає їх псуванню, а також, що грошова одиниця є стабільною.

Одиниці, які залишаються в запасах на кінець періоду, оцінюються за цінами останніх надходжень товарів.

Даний метод найчастіше застосовується для таких видів запасів які повинні реалізуватися у першу чергу, щоб уникнути збитків від їх псування.

В умовах інфляції (підвищення вартості купівлі запасів) це означає, що дешевші надходження списуються раніше, внаслідок чого збільшується прибуток проти методу середньозваженого списання за рахунок зниження собівартості, а отже, і збільшуються податки.

Метод ЛІФО припускає першочергове списання матеріалів по собівартості останніх партій. У результаті відбувається завищення вартості відпущених цінностей, заниження їхнього залишку на кінець місяця в балансі, а отже, зниження прибутку підприємства.

В умовах інфляції це означає, що дорожчі надходження списуються раніше, внаслідок чого собівартість завищується, а прибуток стає меншим і податки зменшуються.

Застосування методу ЛІФО найдоцільніше при зростанні вартості надходження запасів, оскільки в цьому разі при списанні їх собівартість буде більшою проти методу середньозваженої, однак підвищувати за рахунок методу ЛІФО собівартість, а отже, і відпускну ціну не завжди можливо, такий метод підходить тільки для підприємств з високою нормою прибутку.

Метод оцінки по нормативних витратах полягає в застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), установлених підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Для забезпечення максимального наближення нормативних витрат до фактичних норм витрат і ціни повинні регулярно перевірятися і переглядатися. Використання цього методу оцінки запасів при їхньому вибутті можливо при нормативному методі обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції. Суть його полягає в тому, що списання вартості запасів на витрати виробництва здійснюється за нормативною (плановою) собівартістю, а відхилення первісної вартості запасів від нормативу, що неминуче виникають у процесі виробництва, відносяться прямо на собівартість реалізованої продукції в періоді їхнього виникнення, тобто в дебет рахунку 90 "Собівартість реалізації". Таким чином, матеріальні витрати в складі незавершеного виробництва і готової продукції будуть оцінені за нормативною (плановою) собівартістю.

Запаси можуть оцінюватися також за середньозваженою собівартістю, що визначається по кожному виду (групі) запасів як частка відділення загальної вартості виду (групи) запасів на їхню кількість. Зазначені кількість і вартість складаються відповідно із собівартості і кількості по залишку на початок місяця і по запасах, що надійшли протягом місяця. Таким чином, при різних цінах на той самий вид запасів обчислюється їхня середня ціна, за якою згодом оцінюється списання запасів на виробництво. Цей метод застосовується при великій номенклатурі використовуваних у виробництві продукції матеріалів.

Методи розподілу (віднесення) накладних витрат на продукцію

Усі прямі витрати (матеріалів, оплати праці та ін.) безпосередньо відносяться на ті об'єкти, для яких вони здійснюються, тобто у бухгалтерському обліку такі витрати відносять на дебет рахунку «Виробництво». У зв'язку з цим їх включення до собівартості виробленої продукції ніяких сумнівів та непорозумінь не викликає.

Водночас непрямі витрати у момент їх здійснення неможливо прямо віднести до конкретного об'єкта обліку витрат (наприклад, амортизацію будівлі цеху, у якому виготовляють різні види виробів). Тому такі витрати обліковують на окремих накопичувально-розподільних рахунках і періодично (як правило, у кінці звітного періоду) розподіляють і списують на об'єкти обліку витрат пропорційно до попередньо встановленої бази розподілу.

Базу розподілу непрямих витрат кожне підприємство обирає самостійно, орієнтуючись на загальноприйняту практику та рекомендації відповідного міністерства.

Як база розподілу непрямих витрат можуть бути використані:

- прямі витрати праці у людино-годинах;

- прямі витрати на оплату праці в грошовому вимірнику;

- відпрацьовані машино-години (машино-зміни тощо) на виготовленні окремих видів продукції;

- прямі витрати сировини та матеріалів та інші.

В умовах переважно ручних робіт при розподілі непрямих витрат перевагу надають такій базі розподілу, як прямі витрати праці та заробітної плати.

Найпоширенішим на вітчизняних підприємствах є розподіл загальновиробничих витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. В цьому випадку

Соп = Сорзп • Роп / 100 (4.16)

де Соп – загальновиробничі витрати на одиницю продукції, грн.;

Сорзп – основна заробітна платня виробничих робітників на одиницю продукції, грн.;

Роп – співвідношення загальновиробничих витрат і основної зарплати %.

Величина Роп обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису названих витрат до фонду зарплати за цей же період.

Основною перевагою цього методу є його простота.

Проте він має і серйозні недоліки, перш за все щодо розподілу витрат на зміст і експлуатацію машин і устаткування.

По-перше, зарплата не є точною базою розподілу цих витрат, оскільки в умовах різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає витрат машинного часу;

по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб визначають як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні виріб обробляється;

по-третє, при комплексній механізації і автоматизації виробництва у функціях робітників починають переважати функції контролю і регулювання роботи виробничих систем. В цих умовах заробітна платня не може нормуватися по-операційно, а, отже, не може бути базою розподілу інших витрат.

Ускладнення виникають тоді, коли допоміжні виробництва надають послуги одне одному, а не лише основним виробничим підрозділам. У таких випадках можуть бути використані різні методичні підходи до розподілу витрат допоміжних виробництв: методи прямого або послідовного розподілу, врахування взаємних послуг та різні комбінації цих методів.

Метод прямого розподілу передбачає, що витрати допоміжних підрозділів розподіляють і списують на витрати лише основних підрозділів, а взаємні послуги допоміжних виробництв до уваги не беруться і не враховуються.

Метод послідовного розподілу передбачає, що витрати кожного допоміжного підрозділу розподіляються послідовно на всі підрозділи (як основні, так і допоміжні), крім тих, витрати яких розподілені раніше (першими). При цьому першими розподіляють витрати того допоміжного підрозділу, який надає найбільше послуг іншим допоміжним підрозділам, а сам одержує мінімальну кількість таких послуг. Підрозділ, витрати якого розподіляють першими, не бере участі у розподілі витрат інших підрозділів. Потім так само роблять з рештою допоміжних підрозділів.

Метод рахування взаємних послуг передбачає, що витрати допоміжних виробництв спочатку розподіляють між самими допоміжними виробництвами пропорційно до обсягу наданих послуг, виходячи з початкової суми витрат до розподілу, а потім сукупні витрати кожного допоміжного підрозділу списують на основні підрозділи за методом прямого розподілу.

Різні методи розподілу дають незначні відхилення суми витрат, віднесених на окремі підрозділи. Тому підприємству необхідно самому вибрати оптимальний метод розподілу, адекватний конкретним умовам.

В Україні ряд підприємств застосовують списання витрат допоміжних виробництв протягом звітного періоду за плановою собівартістю одиниці послуг, а в кінці звітного періоду розподіляють і списують лише калькуляційні різниці, використовуючи для цього метод прямого розподілу.

Більшість підприємств відносять накладні витрати на продукцію, використовуючи двоступінчасту процедуру. На першому етапі вони розподіляються по центрах витрат, а другий – накопичені в центрах витрат, розподіляються на продукцію.

Ціль першої стадії – розподілити усі витрати по центрах витрат. Цим досягається:

в – перших, витрати, розписані по центрах витрат, використовуються для контролю за рівнем витрат і для оцінки результатів діяльності;

в – других, накопичені центром витрати розподіляються на продукцію в інтересах фінансового обліку по оцінці запасів.

На другій стадії вибирається основа для розподілу виробничих накладних витрат на продукцію. Ці основи називаються базою розподілу витрат. За базу розподілу витрат найчастіше приймається час, відпрацьоване робітниками.

За базу розподілу можуть прийматися також й інші фактори.

Дата добавления: 2014-01-07