Політичне керівництво і політичний менеджмент

Політичне (партійне) керівництво. З-поміж визначень поняття "політичне керівництво" найбільш узагальненим можна вважати запропоноване українським політологом С. Г. Рябовим. політичне керівництво це керівництво державою, діяльністю партій, громадських організацій, узгодження діяльності соціальних груп та інститутів, усіх членів суспільства.

Наведене визначення мас досить загальний характер і його можна конкретизувати у такий спосіб. Політичне керівництво – це діяльність державних органів та посадових осіб, які посідають верховне, ієрархічно найвище місце у структурі держави і концентрують найвищі повноваження щодо прийняття державних рішень, найвищих кадрових призначень, розподілу фінансових та матеріальних суспільних ресурсів, а також використання синових іа інформаційних структур держави [228, 25].

Сутність політичного керівництва зумовлена насамперед специфічними особливостями політики як суспільного явища:

політика – це боротьба за владу і її утримання;

політика – це найефективніший засіб (механізм) використання влади в інтересах будь-якого суб'єкта суспільно-політичного процесу;

політика – це відповідна система цінностей, установок та норм, що використовуються з метою забезпечення влади.

Наведені тлумачення дають змогу сформувати конкретніше уявлення про політику як теоретико-прикладний феномен, її особливості, відмінності від державного управління.

Політичне керівництво досить часто плутають або ототожнюють з державним управлінням, хоча державне управління – не безпосередня діяльність тих державних органів та посадових осіб, які підпорядковані політичному керівництву. Інакше кажучи, політичне керівництво як соціальний феномен – поняття ширше за державне управління. В. Токовенко зазначає, що політичне керівництво – цс державне соціальне управління загальної компетенції, а державне управління (адміністрування) – державне соціальне управління спеціальної компетенції [228, 36].

Основні функції політичного керівництва на загальнодержавному рівні:

• визначення та виокремлення найважливіших суспільно-політичних проблем та їх пріоритетності (в державі це здійснюється на загальнонаціональному, загальнодержавному рівні);

• розроблення та прийняття найзагальніших політичних рішень (таких, що в ідеалі відповідають інтересам усіх соціальних груп суспільства, класів тощо);

• визначення та виділення наявних суспільних ресурсів для розв'язання найскладніших соціально-економічних та духовних проблем більшості громадян;

• утворення різноманітних, зокрема й тимчасових, структур управління для реалізації рішень загальнодержавного масштабу і характеру;

• передання (делегування) повноважень та ресурсів відповідним структурам управління!

• контролі) за діяльністю відповідних структур державного управління.

Аналогічно (лише в інших масштабах і можливостях) здійснюється політичне керівництво і на регіональному рівні.

Спільним для державного управління і партійного керівництва є те, що вони впливають на розв'язання суспільно-політичних проблем, на функціонування суспільства загалом, хоча способи, механізми такого впливу суттєво різняться.

В. Вільсон, М. Вебер, Б. Гурне та інші науковці-суспільствознавці, громадські діячі розрізняють політичне керівництво і державнеуправління, хоча багато хто, як зазначалося, такого розмежування не дотримується. "Ми говоримо про погану політику, – пише, зокрема, О. Шабров, – якщо її наслідком є втрата управління суспільством. Ми говоримо про ефективне управління, и політичне життя втрачає свою гостроту і перестає привертати повсякденну увагу обивателя" [243, 9].

Маючи багато спільного, державне управління і партійне, Політичне керівництво є, втім, відмінними різновидами управлінської діяльності.

Державне управління більшою мірою базується на нормах, регламентаціях і регламентах, інструкціях і положеннях, здійсненні функцій перевірки, контролю.

Партійне керівництво переважно розглядається як керівництво ідейне, цілісне, пов'язане з ідейно-пропагандистським, виховним впливом на громадян, па окремі суспільні групи, на суспільство загалом і, що суттєво, якщо державне управління пов'язане і нижчими щаблями влади, то партійне керівництво стосується саме вищих її щаблів.

Для стабільного поступального розвитку країни необхідні такі умови: поєднання і взаємне збалансування державного управління і політичного керівництва, що досягається багатьма складовими: чіткістю функціонування політичної системи; встановленням механізму взаємодії та противаг усіх гілок влади; розвитком суспільної ініціативи та громадянського суспільства; ефективною кадровою політикою; досконалою управлінською культурою у всіх лапках управління і керівництва держави.

Викладене стосується насамперед державного управління, а конкретніше – управління державним сектором, оскільки саме тут останнім часом точаться дискусії щодо спільності та відмінності в системі державного управління "адміністрування" і "менеджменту", пошуку нових, ефективніших моделей управління. Зокрема, упродовж лише останнього десятиліття робилися спроби втілити в держу правлінні так званий менеджеріалізм (К. Пол-літ, 1990), нове державне управління (К. Худ, 1991), державне управління, що базується па ринкових відносинах (Лен, Розенбаум, 1992), тощо.

Політичне керівництво здійснюється переважно політичною елітою, яка від управлінців (бюрократії) відрізняється своїми функціями – вона безпосередньо не розв'язує тих чи інших питань. На управління державою політична еліта впливає своєю політичною волею, розробкою кардинальних, стратегічних напрямів і питань функціонування, розвитку держави. Відтак у психологічному сприйнятті суспільством політична еліта стоїть дещо вище, ніж державні управлінці, менеджери. У практичному соціальному бутті політична еліта будь-що намагається посилювати, вдосконалювати контроль над бюрократією, бажаючи зробити її максимально підвладною, керованою. Відомо, наскільки керованою є бюрократія саме в тоталітарних суспільствах. Зокрема, згадаймо роль, статус КПРС і державних органів у колишньому СРСР.

Дієвими шляхами політичної еліти щодо керування бюрократією є постійні "чистки" управлінського корпусу, його заміна, скорочення, запровадження різноманітних форм звітності тощо. Саме завдяки їм еліта робить бюрократію дієвим і слухняним механізмом у своїх руках.

У багатьох країнах, особливо в умовах певної соціальної нестабільності, формується так звана державно-політична еліта. В Україні, наприклад, вона з'явилася внаслідок компромісного злиття старої номенклатурної генерації політиків з політиками пової генерації – представниками національно-демократичної опозиції [195, 139].

Вважається, що державні управлінці рутинніші, консервативним) за політичну еліту, швидше бюрократизуються. Вони також успішно мімікрують, оперативно пристосовуються до нових суспільно-політичних умов життя суспільства, народу, функціонування держави, успішно відшукуючи власні вигоди за будь-якої ситуації. Запобігти цьому може лише ефективна, науково обґрунтована і дієва кадрова політика. Це вкрай необхідно, бо, як зазначає Я. Матійчик, "досягнувши невиправдано великого впливу, бюрократія, переходячи із традиційних ділянок (зон) функціонування – забезпечення "процедури" та "експертизи", починає розвиватися у вищій сфері суспільної діяльності – політиці" [163, 6]. Така ситуація є досить поширеною і в Україні, в більшості посттоталітарних держав – як підтвердження недоцільного змішування політичного керівництва і державного управління.

Політичний менеджмент. Поняття "політичний менеджмент" як явище, процес) значно вужче за поняття "політичне керівництво", оскільки його основні засади полягають у тому, як наголошує український політолог В. М. Бебик, що маємо справу з практичнішим аспектом політики – безперервним розглядом, ухваленням, а головне – практичним втіленням політичних рішень, настанов тощо 122, 189\. Однак таке визначення політичного менеджменту дещо спрощене.

Відомий російський політолог Д. В. Ольшанський під політичним менеджментом розуміє таку організацію і управління політичним процесом, які роблять політичний процес і, зокрема, діяльність політика (партії, організації) максимально ефективними в конкретних умовах" |154, 41 \.

Інший російський спеціаліст у галузі політичного менеджменту, Г. В. Пушкарьова вважає, що політичний менеджмент – це є один із видів управлінських відносин у політиці, який дає змогу вирішувати такі завдання, як зміцнення авторитету державного, то політичного діяча, створення сприятливих умов для діяльності ігр державного закладу чи політичної партії шляхом формування у масовій свідомості їх привабливого образу, електоральних переваг населення, створення політичних союзів і блоків, вплив на супротивників у політичних конфліктах тощо. Це є об'ємнішим, повнішим визначенням поняття "політичний менеджмент".

Мабуть найбільш вдалим (такс формулювання: Політичний менеджмент – наука і мистецтво керування політичною поведінкою.

Досить часто також плутають чи ототожнюють поняття "політичний менеджмент" і "політичний маркетинг". Не треба забувати, що політичний маркетинг це наявність певних теорій і методів, якими користуються в політиці, у політичних процесах і завдяки яким впливають на громадян, па суб'єктів політики.

Політичний маркетинг – це засоби, а політичний менеджмент, більшою мірою – механізми функціонування, існування політичних процесів, впливу на політичну поведінку, дії, процеси, політику загалом.

Якщо йти за означеною вище логікою визначення поняття "політичний менеджмент", то можна назвати і таку важливу його особливість, як всебічний вплив відповідних факторів і обставин па суть, зміст і характер політичних явищ і процесів.

Політичний менеджмент – це будь-які дії, рух навколо політики. Він суттєво відрізняється від іншого менеджменту (виробничого, фінансового, інвестиційного, стратегічного тощо) тим, що здійснюється у такій специфічній формі, системі цінностей, координат, відносин, як політика. Він має розглядатися і досліджуватися як одна із невід'ємних складових політичної науки, основне завдання якої – пошук раціональних засад прийняття політичних рішень, розроблення практичних рекомендацій із соціального управління, усунення політичних конфліктів.

Оскільки політика – це унікальний, складний комплекс і синтез найрізноманітніших типів та форм людської діяльності, то і політичний менеджмент – не менш складний і багатоаспектний феномен, що обумовлює, регулює політичне життя, політичну діяльність та взаємодію всіх суб'єктів політики.

Політичний менеджмент – це менеджмент у політичній сфері. Він пов'язаний з багатогранним політичним життям, політичними відносинами, політичною діяльністю та політичним керівництвом.

Політичне життя це частина суспільного життя, пов'язана з політичною владою і реалізацією соціальних інтересів, основним змістом якого є усвідомлена і цілеспрямована політична діяльність людей. Саме такими особливостями політичного життя детермінується характер політичного менеджменту, визначається його відмінність від інших видів менеджменту загалом.

Політичний менеджмент - це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає:

· маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу "політичного товару" - організації, лідера, кандидата, політичної платформи;

· політичне забезпечення бізнесу;

· вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність;

· зв'язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання;

· оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства.

Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи:

1. аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення;розробка рішення (проекту, програми);

2. затвердження результату розробки й прийняття його до виконання;

3. здійснення ухваленого рішення;

4. вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень – зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Дата добавления: 2014-01-07