Лекція 2. Тема 2. Технологія спілкування з дітьми різного віку в умовах табірного літа

Тема 2. Технологія спілкування з дітьми різного віку в умовах табірного літа

1. Особливості виховного процесу в дитячому оздоровчому таборі.

2. Місце вихователя у виховному процесі ЛОТ.

3. Принципи формування тимчасового дитячого колективу.

4. Співтворчість вихователя і вихованців.

5. Саморозвиток як творення особистості

1. Метою діяльності ДОЗ є реалізація права кожної дитини на повноцінний відпочинок, оздоровлення, забезпечення змістовного дозвілля, задоволення інтересів і духовних запитів відповідно до індивідуальних потреб.

Умови закладу відпочинку дітей, оздоровчого дитячого закладу створюють унікальну атмосферу побудови структур розвитку дитячого самоврядування, стимулювання соціальної активності, використання досвіду, знань дітей для подальшої освітньої, пізнавальної, експериментальної діяльності. У дитячому закладі відпочинку та оздоровлення поруч існують коректна педагогіка управління тимчасовим дитячим колективом і педагогіка самодіяльності, творчості дитячого гурту. Головною ідеєю виховного процесу у такому закладі є особистий підхід до кожного учасника процесу з урахуванням його прагнень, бажань, можливостей, особливостей, з одного боку, та формування виховної конструкції на принципах колективного виховання, колективної творчості, зацікавленості дітей у програмних, варіативних проектах їх діяльності у канікулярний час – з іншого, методичне забезпечення виховних програм полягає у своєрідному менеджменті сучасних захоплень дітей різних вікових, соціальних, регіональних категорій із необхідністю активізації національного виховання, використання часу таборувань для одержання максимального обсягу корисного досвіду, властивого виключно дитячому оздоровчому закладу.

Дитячий оздоровчий заклад виконує також функції захисту прав, інтересів, гідності, унікальності дитини, що сприяє процесу соціалізації підростаючого покоління.

Виховний процес в оздоровчому таборі – спеціально-організована діяльність педагогів і дітей, спрямована на вирішення завдань додаткової освіти, виховання і розвитку особистості.

Умови табору, які відрізняються від домашніх, є основним чинником у визначенні цілей і змісту діяльності табору:

1. Спільне проживання дітей. Пізнання способу ссумісного проживання в групі однолітків, що сприяє навчанню дітей поведінці в колективі.

2. Розвага і відпочинок. Табір завжди має бути відпочинком. Гра це природний стан дітей і необхідність для дорослих. Набуття навичок проведення відпочинку, які згодом стануть супроводжувати їх упродовж усього життя це цінний досвід.

3. Створення досвіду демократії. Діти в таборі мають можливість перший раз пожити в реальному демократичному співтоваристві. Участь в програмах табору. Діти беруть участь в плануванні табірного життя і здійсненні програм.

4. Розуміння дорослими і керівництво з ними. Взаємовідносини з вожатими-вихователями - це новий вид стосунків з дорослими для більшості дітей. Вожатий вихователь любить дітей, розуміє їх індивідуальність, надає допомогу, висловлює пропозиції, слухає їх і направляє їх поведінку.

5. Процес індивідуального дорослішання і розвитку. Табір пропонує дитині шанс розкрити свої власні потенційні можливості, випробовувати особисту ініціативу і завоювати повагу.

6. Тренування безпечного і здорового способу життя. У таборі відбувається тренування звичок підтримувати здоровий спосіб життя і практично реалізовувати навички.

7. Розвиток нових навичок і інтересів, удосконалення колишніх.

8. Розвиток духовного життя і цінностей.

Діти в таборі отримують великий поштовх у розвитку і покращують наступні риси характеру: а) відповідальність - навичка відповідати за власні вчинки; б) приймання рішень - навичка самостійного роздуму; в) самосвідомість -навичка відділяти себе від інших; г) міжособистісні стосунки - навичка набувати друзів і вливатися в колектив; д) громадська поведінка - навичка поваги прав інших; е) турбота про охорону природи- навичка високо цінувати оточуючу природу.

Мета оздоровчого табору - створення сприятливих умов для інтелектуальної, фізичної і психичної реабілітації школярів після напруженого навчального року і разнобічного розвитку особистості в умовах літа.

Принципи виховного процесу в таборі:

1.Загальностратегічні:

- принцип розвитку (дітей, педагогів, освітнього середовища, установи);

- принцип гуманізації - в основі виховного процесу лежать цінності загальнокультурної людської гідності, увага до історичних цінностей і їх ролі в розвитку мистецтва, науки і культури;

- принцип демократизації - надання кожній дитині права вибору своєї траєкторії розвитку і участі в діяльності табору;

- принцип єдності гуманізації і демократизації - надання кожній дитині права на свободу, щастя, розвиток здібностей і підготовку її до життя в суспільстві.

2. Ціннісно-орієнтаційні:

- принцип природовідповідності - врахування вікових і індивідуальних особливостей, задатків, можливостей дітей при включенні їх в різні види діяльності;

- принцип культуродоцільності - орієнтація на потреби суспільства і особи вихованців, єдність людини і соціокультурного середовища, адаптація дітей до сучасних умов життя суспільства

- принцип життєдоцільності - реакція на актуальні потреби сьогодення.

3. Конструктивно-технологічні:

- принцип детоцентризма - інтереси дитини є пріоритетом, які перетворюють її в рівноправного суб'єкта виховного процесу;

- принцип диференціації і індивідуалізації - у виховному процесі виявляються і розвиваються схильності, здібності дітей в різних напрямах діяльності з урахуванням їх можливостей і інтересів;

- принцип захопливості і творчості - виховний процес повинен сприяти розвитку творчих здібностей дітей;

- принцип системності - спадкоємність знань;

- принцип співпраці - спільна діяльність дітей і дорослих.

4. Орієнтація педагогів на безперервність своєї власної освіти і розвитку.

Виховний процес поєднує різні типи зайняття: групові, індивідуальні, теоретичні, практичні, творчі, ігрові і тощо.

Виховний процес в дитячому оздоровчому виконує дві групи функцій: - навчальні і соціально-педагогічні.

Навчальні функції - задоволення дітьми їх різноманітних потреб у формі інтелектуальних, психолого-педагогических послуг, що дозволяють дитині опановувати, поглиблювати знання, розвивати уміння і навички, які вона отримує в загальноосвітній школі, що надають можливість вивчати галузі знань, які не знаходять застосування в школі і інших освітніх установах.

Соціально-педагогічні функції - виховання, соціальний захист, оздоровлення, реабілітація, комунікація, рекреація і компенсація, соціальна адаптація.

Виховний процес в дитячому таборі будується відповідно до специфіки його змісту і організації. До змістовних особливостей можна віднести:

- різноманіття функцій, видів діяльності і освітніх і соціально-виховних програм;

- різноманіття змістовних аспектів діяльності: практичний, дослідницький, досвідчений, пізнавальний, творчий, виробничий, самоосвітній та ін.;

- індивідуальний підхід у поєднанні з соціальною спрямованістю деяльності; можливість індивідуальної роботи з обдарованими і соціально депривованими дітьми;

- реалізація варіативних, диференційованих, комплексних програм.

До організаційних особливостей виховного процесу в таборі відносять:

- психологічна атмосфера носить неформальний характер;

- дітям надається можливість поєднувати різні напрями і форми зайняття;

- допускається перехід учнів з однієї групи в іншу(за тематикою, віком, рівнем інтелектуального розвитку).

Виховний процес як послідовність цілеспрямованих дій можна розбити на етапи і підетапи. Як правило, виділяють наступні основні етапи:

1-й - підготовчий;

2-й - безпосередньої діяльності (реалізації вибраної педагогічної технології);

3-й - підсумковий.

Кожен з них має своє призначення, зміст і послідовність реалізаційних дій.

Підготовчий етап включає підетапи, які визначають зміст діяльності педагога. До таких підетапів відносяться:

Педагогічну діагностику - це вивчення особи дитини і дитячого колективу в цілях забезпечення індивідуального і диференційованого підходу в процесі виховання і соціалізації для ефективної реалізації її основних функцій. Підетап діагностики особливо важливий для цілепокладання, оскільки дозволяє педагогові виявити найбільш значимі педагогічні засоби, дієві моменти в попередньому досвіді, співвіднести оцінки ефективності роботи дорослих і дітей, а отже, краще зрозуміти запити, потреби дітей, оцінити спільну діяльність педагогів і вихованців з позиції самих дітей.

Цілепокладання. На цьому етапі цідепокладання здійснюється як індивідуальна розумова діяльність педагога по виробленню цілей і завдань,

Другий етап є основним. Він є безпосередньою реалізацією виховної технології із застосуванням сукупності методів, засобів, прийомів. Цей етап включає свої підетапи:

- адаптація в діяльності і суб'єкта, і об'єкту: знайомство дітей з історією табору, його діяльністю і перспективами розвитку, з профілем об'єднання, їх традиціями і завданнями, з органами самоврядування; знайомство з характером діяльності і її організацією в таборі; організація заходів для формування єдиного дитячого колективу.

- включення кожної дитини в процес саморозвитку, самовиховання: організація і проведення масових заходів, зустрічей, групових і індивідуальних зайнять і консультацій; забезпечення узгодженості усіх заходів, передбачених планом табору; своєрідна розробка і складання перспективних планів на основі аналізу роботи в попередньому році і з урахуванням особливостей і інтересів нового набору дітей; організація теоретичного і практичного зайняття, самостійної творчої діяльності дітей; облік усіх справ і досягнень колективу і окремих учнів, змін в схильностях дітей, аналіз їх розвитку.

- індивідуальні корективи для реалізації вибраної педагогічною технології.

Далі слідує третій - завершальний етап - підсумковий. На цьому етапі має місце аналіз і оцінка дієвості виховної технології і визначення подальших перспектив. Тут також мають місце свої підетапи: попередня оцінка дієвості виховної технології; аналіз виконаної роботи і її результативності.

2. Вихователь – це формальний і фактичний лідер групи, організатор, старший товариш, порадник, помічник, опікун, захисник, натхненник, витівник, розпорядник, координатор, інформатор, співпрацівник тощо.

Для вихователів, які за своїми особистісними характеристиками належать до особистісно орієнтованого стилю спілкування, характерними є: домінування діалогічної комунікативної спрямованості, контактність, відкритість і довіра у спілкуванні, не конфліктність; позиція “поруч і разом з дитиною”, яка враховує її інтереси й права, забезпечує емоційний контакт із нею; тактика спілкування – співробітництво, що ґрунтується на розумінні й прийнятті особистості дитини, забезпеченні умов для прояву її активності, ініціативи, самостійності дій, вибору рішень, оцінна діяльність спрямована на оцінку конкретних результатів діяльності, на надання переваги успішним діям і має в основному позитивний характер.

Особистісно орієнтована взаємодія з дітьми, яка відбувається в рамках співробітництва вихователя і дитини й базується на розумінні, прийнятті і повазі особистості дитини, породжує у ній впевненість і особистісну значущість, які допомагають їй долати вплив на пізнавальну діяльність, на загальний тонус взаємин.

Комунікативна компетентність педагога також передбачає, що він має чітке уявлення про відмінність між конструкціями: “Ти - повідомлення” і “Я - повідомлення” і постійно використовує останню.

Спілкування – це комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату.

Складові процесу спілкування:

► перцептивна (сприйняття, розуміння і оцінка однієї людини іншою);

► рефлексійна (розуміння, як сприймається іншими поведінка індивіда в момент спілкування);

► ідентифікаційна (уподобання з іншими в системі людських відносин);

► атракційна (позитивне емоційне відношення до іншої людини, почуття симпатії);

► комунікативна (обмін інформацією і встановлення позитивного психологічного клімату у стосунках).

Основними функціями педагогічного спілкування є:

1. Пізнання особистості 6. Самоствердження.

2. Обмін інформацією. 7. Спілкування заради спілкування.

3. Організація діяльності. 8. Привернення до себе до цінностей інших.

4. Обмін ролями. 9. Привернення інших до своїх цінностей.

5. Співчуття. 10. Налагодження контакту.

Засоби спілкування визначаються різноманітністю. Основні з них: знакові засоби (мовлення); оптико-кінетичні (жести, міміка, пантоміміка); паралінгвістичні (інтонація, паузи).

Види, стилі, етапи процесу спілкування.

За В. Кан-Каликом, є чотири етапи комунікації, що становлять структуру педагогічної взаємодії.

Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап). Це перший етап, у якому закладаються обриси майбутньої взаємодії: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування. Зміст його містить визначення мети взаємодії (для чого?), аналіз стану співрозмовника (чому він такий?) та аналіз ситуації (що сталося?). Плануються можливі способи та тональність комунікації, прогнозується сприймання співрозмовником змісту взаємодії. Цільова установка має вирішальне значення. Саме тут має бути визначальною зосередженість на спільній роботі з учнями, на розвитку їх. Учитель має передусім думати про те, як залучити вихованця до взаємодії, зацікавити його, як створити творчу атмосферу, щоб виявилася його індивідуальність. Для цього педагогові потрібна уява, здатність сприймати та адекватно оцінювати людину.

Початковий етап спілкування. Його мета — встановлення емоційного і ділового контакту в педагогічній взаємодії. В. Кан-Калик називає цей етап «комунікативна атака»; у цей час здобувається ініціатива, що дає змогу керувати спілкуванням. Важливо оволодіти технікою швидкого включення у взаємодію, прийомами самопрезентації та динамічного впливу. Ініціатива необхідна вчителеві на цьому етапі для того, щоб організовано передати її в наступному періоді спілкування.

Керування спілкуванням. Це свідома і цілеспрямована організація взаємодії з коригуванням процесу спілкування відповідно до визначеної мети. Здійснюється обмін інформацією, оцінками з приводу цієї інформації, взаємооцінювання співрозмовників. Створюється атмосфера доброзичливості, щоб дати учневі змогу вільно виявляти своє «Я», діставати задоволення від спілкування, підтвердження своїм соціально значущим потенціям. Передаючи ініціативу учневі, педагог представляє матеріал для аналізу, щоб роздуми, оцінювання фактів школяр здійснював сам за допомогою старшого. Саме тут учитель мусить вміти виявляти інтерес до учня, сприймати інформацію від нього (активно слухати), висловлювати судження з того чи того приводу, транслювати учням свій оптимізм і спокійну впевненість в успіхові, ставити перед ними яскраві цілі і вказувати на шляхи їх досягнення.

Аналіз спілкування. Головне завдання цього етапу— співвіднесення мети, засобів, результатів взаємодії, а також моделювання подальшого спілкування. Це етап самокоригування. Учителю потрібно мати педагогічну пам'ять, в якій започатковується виявлене в словах, емоціях і діях ставлення учнів. Ця інформація допоможе проаналізувати тенденції розвитку ставлення вихованців.

Стосовно кожного етапу педагог має дотримуватися певних правил, які оптимізують взаємодію:

§ формування почуття «ми», демонстрація спільності поглядів, що усуває соціальні бар'єри, протиставлення і об'єднує для досягнення спільної мети;

§ встановлення особистісного контакту, щоб кожний учень відчував зверненість саме до нього. Це реалізують і мовними засобами (найчастіше називаємо учня на ім'я, повторюємо вдало висловлене ним міркування), і невербально (візуальний контакт);

§ демонстрація власного ставлення, що виявляється в тому, як ми посміхаємося (відкрито, невимушене чи скептично), з якою інтонацією говоримо (дружньо, сухо, тиснучи на учня), як експресивно забарвлені наші рухи (спокійні, стримані чи зневажливі, нервові), яку обрали дистанцію (довіри чи конфронтації);

§ показ яскравих цілей спільної діяльності — накреслення спільного «ми» у майбутньому, що демонструє зацікавленість у співрозмовникові.

Сучасна психологія та педагогіка, аналізуючи стилі роботи вихователів, виявляє залежність від них психологічного клімату в колективі, характеру діяльності та спілкування учнів. Виходячи з того, що спілкування – це відносини та взаємодія, розрізнюють основні стилі відношення вчителів до дитячого коллективу, (за Я.Л.Коломенським та Н.А.Березовіним):

а) активно-позитивний; б) пасивно-позитивний;

в) ситуативно-негативний; г) стійкий негативний.

Основні стилі взаємодії вихователя з учнями:

a) Авторитарний – стиль диктату, вчитель сам визначає напрямки дії колективу, а учні виступають у ролі пасивних виконавців. Форми зв'язку з колективом: наказ, вказівка, інструкція, догана. В спілкуванні – лаконізм, похмурість, неприйнятність до заперечень.

b) Демократичний – стиль, що ґрунтується на глибокій повазі до особистості кожного, вчитель прислуховується до колективу, підключає до активної участі актив, координує, контролює, розвиває ініціативу інших, орієнтується на самоорганізацію колективу.

c) Ліберальний – стиль, що характеризується нестійкою педагогічною позицією, виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог, формальному розв'язанні проблем.

Кожний з цих стилів виявляється у характері взаємовідносин у колективі, у поведінці школярів та впливає на формування внутрішніх намірів дітей.

Стилі спілкування відрізняються деякою різноманітністю. В.А. Кан-Калик основними вважав: спілкування – дружня взаємодія; спілкування – дистанція; спілкування – залякування; спілкування. – загравання; спілкування – діалог.

Дата добавления: 2014-01-07