Загальна характеристика Середньовічної філософії.Утвердження християнської філософії в Європі. Патристика. Теоцентризм

ТЕМА: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження.

План:

1. Загальна характеристика Середньовічної філософії.

2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Августин Блаженний.

3. Схоластика та містика як провідні напрямки середньовічної філософії. Тома Аквінський.

4. Гуманістичний характер філософії доби Відродження. Натурфілософія Ренесансу.

Основні поняття і категорії: батьки церкви, два гради, теоцентризм, творіння, одкровення, сутність та існування, надприродне знання, природне знання, логіка, універсалії, реалізм, номіналізм, істини віри, істини розуму, гуманізм, антропоцентризм, пантеїзм.

Література:

1. Антология мировой философии. В 4-х томах. – Т. 1. (Ч. 2.), Т. 2. – М., 1969.

2. Від витоків до середини ХІХ століття: Короткий довідник з історії філософії. – К., 1997.

3. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения: Учебное пособие. – М., 1980.

4. Історія філософії: Підручник. – К., 2001.

5. Історія філософії: Підручник для вищої школи. – Харків, 2003.

6. Краткий очерк истории философии. – М., 1981.

7. Кунцман П., Буркард Ф., Відман Ф. Філософія: dtv-Atlas. – К., 2002.

8. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии (латинская патристика). – М., 1979.

9. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. Историко-философские очерки и портреты. – М., 1991.

10. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник. – Київ-Львів, 2001.

11. Саух П.Ю. Філософія: навчальний посібник. – К., 2003.

12. Соколов В.В. Средневековая философия: Учеб. пособие для филос. фак. и отделений университетов. – М., 1979.

13. Соколов В.В. Европейская философия ХV – ХVІІ веков: Учебное пособие. – М., 1984.

14. Філософія: підручник / С.П. Щерба, О.А. Заглада. – 7-е вид. – Житомир: «Полісся», 2011.

15. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Умови формування християнської філософії в Європі

Залежно від історіософської позиції, Середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл пової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм відрізнявся від античності, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм Ідеї особистості). Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа – це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази – особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості – античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Августин Блаженний.

Роль „батьків церкви” в розвитку християнської філософії

теоцентризм Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. Рaіtеr – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II–VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» – Квінта Тертулліана (160–220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики – примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Вчення Аврелія Августина

Августин Блаженний (354-450) пристосував платонізм для розбудови християнської теології. Праці: "Про Трійцю", "Про град Божий", "Сповідь". На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження – переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. – феноменології та екзистенціалізмі.

Дата добавления: 2014-01-07