Філософія епохи Відродження і Реформації. Антропоцентризм

Період XV–XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму: мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності,– художній, технічній, науковій, і ман-дрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної – вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поно­влення особи у сфері соціальної діяльності – все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована Середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю – здобутком Середньовіччя.

Відродження – це епоха розквіту художньої культу­ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної си­стеми геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг'єрі (1265-1321), Леонардо да Вінчі (1452-1519), Буонарроті Мікеланджело (1475-1564)) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в Середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в мистецтві відкрились перші можливості для реалізації духовної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось тіло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується «світська» гума нітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304-1374), Еразм Роттердамський (1466/69-1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам,і філософам покровительствувала світська влада. Посилення світської влади, яка протягом всього Середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило за­родження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин – релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи – божого творіння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація – релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть реформації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у здешевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація – це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зовнішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрішній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв'язаність» (в тому числі й від моральних норм) особи епохи Відродження.

Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вважав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у становленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483-1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники погоджуються з тим, що протестантська етика найбільше відповідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина – природа – Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473–1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля – центр Всесвіту, людина – вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології. Телеологія – вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відношення людини і Бога. Голод, землетрус, комета – це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в Середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувала­ся однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами – Джордано Бруно (1548-1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галілей (1564-1642), і Йоганн Кеплер (1571-1630) не відмовлялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину. Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

У той час коли астрономія розширила межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені мандрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Землю як обмежену кулю. Хоча вчені давно висловлювали цей здогад, факт її підтвердження мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися внаслідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами.

Філософська палітра епохи Відродження виграє різноманітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті виявилася її відмінність від одноманітного Середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження – неоплатонік Микола Кузанський (Кребс) (1401-1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єдине» – тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине – як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність відмінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм – філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швейцарський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493-1541), який висунув здогад, що людське тіло – це хімічна система.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліоцентричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа – це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаман ний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона починала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

У боротьбі з реформацією і поширенням нових наукових ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, стимулював народження науки, але цей же католицький раціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р. •

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ідеї – пантеїзму і безкінечності Все світу. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здатним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мінімуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший розвиток в німецькій класичній філософії (Кант, Гегель).

У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина почувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Пікко делла Мірандола (1463-1494) проголошує, що людина повинна сама створити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх» працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469-1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478-1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568-1639) висунули перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістичний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рівності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізнома­нітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

Дата добавления: 2014-01-07