Український культурний ренесанс 20-х років

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою «українізація». Українська культура легалізувалася, українська фактично набула статусу державної. Маючи класові цілі: зближення між зрусифікованим робочим класом і українським селянством, українізація, разом з тим наповнювалася конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923р. уряд УРСР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнаною державною. Українізація сприяла тому, що в Україну повернулися з еміграції видатні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський. Всього повернулося десятки тисяч тих, хто працював на ниві культуротворення. Особлива заслуга у здійснені політики українізації належала О. Шумському та М. Скрипнику, які в 20-ті на початку 30-х років очолювали наркомат освіти УРСР.

Освіта і наука. Від 1921 р. починається боротьба за лікнеп. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Від 1924 р. починається підготовка до запровадження 4-річного обов’язкового початкового навчання дітей.1920 р. університетську освіту було ліквідовано. Пріоритет у вишах віддавався вихідцям з робітничої сфери. Але освітній рівень більшості робітників був низьким, то ж при вузах почали створювати «робітфаки», де виплачувалась стипендія і надавався гуртожиток.

Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук (від 1921 р. ВУАН) особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Справою його життя стала фундаментальна «Історія України-Руси».

Літературний та мистецький процес. Виникають численні центри літературної творчості, створюються різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському й художньому житті. Зокрема, у Києві сформувалась група неокласиків – представники різних літературних стилів, які прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. Їх ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров. До цієї групи уійшли О. Бурггард (О.Клен), М.Драй-Хмара, М.Рильський,ін. Значним літературним центром була тодішня столиця УРСР – Харків. Тут сформувалися Спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 20-х рр. М. Хвильовий та М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Очолював організацію Микола Хвильовий – видатний прозаїк та поет, критик і публіцист. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася під тиском влади.

Театральне мистецтво. Найяскравішим здобутком укр. театрального мистецтва 20-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль» організоване 1922 р. режисером Лесем Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі займали п’єси талановитого українського драматурга Миколи Куліша.

Музика. Багатим було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка» перетворилася на один з кращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона кожного року гастролювала у республіках СРСР.

Образотворче мистецтво. Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К. Костанді (Одеса, 1922), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління – М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, К. Трохименко та молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький.

Кіномистецтво. Перші кроки зробило укр. кіномистецтво. 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. 1928 р. вийшов на екрани перший фільм О. Довженка «Звенигора», після чого митець одразу здобув славу кінорежисера світового рівня.

Отже, під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції.

3. Культура в умовах утвердження тоталітаризму 30-х років.

Лікнеп для радянської влади – справа надзвичайно відповідальна, що мала бути вирішеною до серед. 30-х рр. Тих, хто працював змушували відвідувати школи у неробочий час. Робота з лікнепу покладалась на наркомати освіти в союзних республіках. Створювались вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Ці зусилля дали свої результати.

Освіта. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов'язкове навчання». Потрібні були нові шкільні приміщення, вчительські кадри, підручники й посібники. При РНК УСРР було створено комітет сприяння на чолі з головою уряду В. Чубарем. Комітети створювалися й на місцях. Шкільна мережа зазнала докорінної перебудови:

- поч. школи переведено на 7-річне навчання;

- у вел. містах 7-річки переходили на 10-річний строк навчання;

- у травні 1934 р. запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (4-річне навчання), неповна середня (7-річна), середня (10-річна);

- у 1932-33 н. р. в Україні було охоплено навчанням 98% учнів поч. школи (Проте від голодомору діти гинули);

- в наступні роки ліквідовано третю зміну за рахунок побудови шкіл;

- більшість початкових шкіл перетворено на 7-річки;

- кількість сш зросла майже в 10 разів;

- згідно постанови ЦК ВКП(б) 1931 р., де школа зобов’язувалась «виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм», учитель мав дотримуватися апробованих програм і текстів підручників;

- 1932 р. відновлено викладання навчального предмету «Історія». (Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР);

- основною формою організації навчального процесу став урок із групою учнів та визначеним розкладом занять;

- від 1935 р. запроваджено словесну шкалу оцінювання, оскільки радянська школа свого часу скасувала екзамени й оцінку знань учнів балами;

- за сприяння наркома освіти М. Скрипника та «здійснення курсу на коренізацію» навчання в національній школі велось мовою місцевого населення. В укр. школах навчалось 80% учнів;

- нацменшини мали свої школи. Після припинення політики «коренізації» тут стали викладати рос. або укр. мовами;

- у неросійських школах з 1938-39 н. р. запроваджено обов’язкове вивчення рос. мови. Її мали вивчати з 2-го до 10-го кл. по 4-5 уроків на тиждень. То ж рос. мова ставала основною дисципліною за рахунок скорочення програм з інших предметів. Так почалася повна русифікація укр. школи.

Головними завданнями вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було швидко замінити тих, хто емігрував за кордон, або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру. Державні заходи:

- кількість ВНЗ з 19 (1914/15 н. р.) збільшилась до 129 (1938/39);

- за чис. студентів Рад. Україна випереджала Англію, Францію, Німеччину;

- вперше центрами вищ. школи стали 28 міст (в деяких по дек. інститутів);

- 1933 р. відновлюється робота університетів у Києві, Дніпропетровс., Одесі, Харкові;

- у січні 1934 р. встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів;

- напр. 1935 р. скасовано обмеження, пов'язані з соціальим походженням абітурієнтів;

- згодом багато підготовлених спеціалістів було репресовано.

Наука. Головним осередком наук. діяльності залишалась ВУАН. Ще з 1930 р. основним осередком наукової роботи в ній стали інститути. Вона почала працювати за планом. 1936 р. ВУАН перейменовано в Академію наук УРСР. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань. В науково-дослідних інститутах та ін. підрозділах Академії було досягнуто вагомих результатів:

- М.Крилов з учнем М. Боголюбовим створили нову наукову галузь – нелінійну механіку;

- світового значення набули фундаментальні праці матем-ків М.Кравчука, М.Крейна, Г.Пфейффера;

- в харківському Українському фізико-технічному інституті було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л.Ландау, Є. Ліфшиця та ін. засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу;

- від середини 30-х рр. в Академії прискорився розвиток досліджень в галузі техніки. Працями Є.Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

- Академічні кафедри і комісії, очолені Д.Багалієм, М.Василенком, М.Слабченком плідно працювали над проблемами історії країни;

- літературознавство розвивали М.Возняк, С.Єфремов;

- вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А.Кримського;

- українознавчі дослідження влада критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала найавторитетніших вчених.

Література і мистецтво вважалися однією з відповідальних ділянок «культурного фронту». Радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців вихідцями з робітничо-селянського середовища:

- 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу;

- І з’їзд письменників України (під патронатом ЦК КП(б)У) – червень 1934 р. в Харкові, після перенесення столиці – продовжив роботу в Києві;

- на з’їзді створено Спілку письменників України (1934 р.);

- у спілки об’єдналися і працівники мистецтва;

- за доп. цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами «соцреалізму»;

- утворилася жорстка система контролю над духовною творчістю. Яка характеризувалась брутальним втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя;

- у 1934-38 рр. було репресовано 97 членів Спілки письменників України – 50 %.

Кінематографія. Шедеври світового кінематографа:

- фільми О.Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) / 1958 р. на міжнар. кінофест. в Брюсселі цей фільм визнаний серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів/.

- Перший звуковий фільм Довженка «Іван» (1932);

- у Москві поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939).

Отже, творчість укр. майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив у «буржуазному націоналізмі». Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження». Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934 – 38 рр.).

4. Культура у роки воєнних випробувань.

З початком війни у тематичні плани науково-дослідних інститутів були внесені суттєві корективи:

- харківський Український фізико-технічний інститут почав виробляти у власних майстернях хімічний запалювач для пальної суміші в протитанкових пляшках;

- наук. установи й вузи медичного профілю включилися в лікувальну роботу для потреб фронту;

- в евакуації діяв Інститут електрозварювання академіка Є.Патона для потреб фронту;

- більше половини Спілки письменників пішла на фронт військовими кореспондентами газет;

- створювались артистами фронтові концертні бригади та театри;

- після звільнення України почалася швидка відбудова мережі культурно-освітніх установ;

- наприк. 1945 р. діяло понад 30 тис. шкіл;

- повернулись з евакуації ВНЗ;

- з вересня 1944 р. у Києві відновила діяльність АН УРСР.

1. Українська культура повоєнних десятиліть.

Україна в умовах десталінізації (1953 - 1964)

Народження опозиційного руху. Поява шістдесятників. Лібералізація суспільного життя ознаменувалася появою людей, які, не йдучи на прямий конфлікт з властями, займали активну життєву позицію і сподівалися, що їм вдасться своєю працею змінити суспільство на краще. Вони вимагали радикальних перетворень, стаючи в опозицію не до влади в цілому, а до тих консервативних сил, які перешкоджали реформам. Масова поява цих людей відбулася у 60-ті рр. Звідси походить їх назва. Здебільшого це було молоде покоління. Найбільш болючою для українських шестидесятників була національна проблема. Вони пропагували високі зразки національної культури в народі, захищали рідну мову, прагнули звільнитися від ідеологічних штампів «соціалістичного інтернаціоналізму», під прикриттям якого відбувалося російщення українського життя. На поч. 60-х рр. виникають клуби творчої молоді («Супутник» у Києві, «Пролісок» у Львові, ін.), що гуртують навколо себе молодих інтелектуалів. Там читались лекції на заборонені теми, ставились напівзаборонені п’єси, влаштовувались виставки, що суперечили канонам «соціалістичного реалізму». У 1963-64 рр. відбулися зустрічі М.Хрущова з творчою інтелігенцією. Вони справедливо вважаються кінцем «відлиги» в інтелектуальному житті. В укр. парт. пресі почалося цькування творчої молоді. Різкій критиці піддавалися І.Дзюба, І.Драч, Л.Костенко, Є.Сверстюк. Клуби творчої молоді було закрито.

Релігія. На поч. 50-х років усі греко-католицькі приходи були ліквідовані, їх храми й монастирі передані РПЦ. 1955 р. в західні області почали повертатися репресовані священики, населення вимагало легалізації ГКЦ. Влада відмовила. КДБ пильнував за тими, хто контактував з пастирем ГКЦ, митрополитом Й.Сліпим, що перебував після ув’язнення на примусовому поселенні в Краснодарському краї.

Партія брала курс на побудову комунізму й форсоване подолання релігійності. Священики перебували під наглядом провладних органів. ЗМІ повели атаку на церковні громади, звинувачуючи їх у порушенні радянської законності. У 1957-1964 рр. половина громад залишилась без храмів, дві третини монастирів припинили діяльність. Заборонялась реставрація храмів, з держ. обліку знімались пам’ятки культури культового походження. Відбулося ряд судових процесів над вірними.

Освіта. В період «відлиги» здійснюється найвище бюджетне фінансування загальноосвітньої школи за всі рад. часи. В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий шкільний закон, за яким батьки мали право вибору мови навчання своєї дитини. В 50-х роках обов’язковою була 7-річна освіта, новий закон передбачав запровадження з 1960/61 р. 8-річної.

Наука. Протягом 1956-57 рр. в АН УРСР з’явилося 10 нових наук.-досл. установ у Києві та ін. містах. В Інституті фізики 1960 р. став до ладу атомний реактор, за доп. якого розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов у програму розвитку атомної енергетики, якою керував А. Курчатов. Інститут електрозварювання ім. Є. Патона перетворився на потужний науково-технічний комплекс з власними конструкторськими бюро і дослідними виробництвами.

Атмосфера лібералізації сприяла розвитку гуманітарних наук. Вперше відкрився доступ до архівів радянської доби. З 1957 р. почали виходити журнали академічних установ гуманітарного профілю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія».

Література. 1959 р. О. Довженко став лауреатом ленінської премії за кіносценарій «Поема про море». В. Сосюра написав чудові поеми «Мазепа» і «Розстріляне безсмертя», автобіографічну повість «Третя рота», але опублікувати тоді їх не вдалося. М.Стельмах створив романи «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль». За роман «Тронка» О.Гончар удостоєний Ленінської премії. Г.Тютюнник написав роман «Вир». Літературу увійшло покоління шістдесятників (І.Дзюба, І.Драч, Р.Іваничук, Л.Костенко, Р.Лубківський, Б.Олійник, Д.Павличко, В.Симоненко, В.Стус). позбавлені можливості друкуватись, молоді письменники поширювали свої твори «самвидавом», окремі сміливці передавали їх у «тамвидав» - за кордон.

Мистецтво. Нові керівники КПРС визнавали безглуздість звинувачення деяких композиторів і авторів лібрето у «політичних помилках» (сталінським «мистецтвознавцем» А.Ждановим). Були реабілітовані твори: опера «Велика дружба» В.Мураделі, опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький» та Г.Жуковського «Від щирого серця».

В умовах «відлиги» натхненно працюють визнані метри укр.. музики: К.Данькевич, С.Людкевич, Г.Майборода, П.Майборода, Ю.Мейтус, Л.Ревуцький, А.Штогаренко. В жанрі оперети добилися успіхів А.Кос-Анатольський, О.Сандлер, Я.Цегляр. У народі користувалися популярністю твори композиторів-пісенників О.Білаша, А.Філіпенка, І.Шамо.

Театральне мистецтво залишилось елітарним, хоч кількість відвідувачів театр. вистав збільшувалась. Театрі працювала плеяда майстрів: А.Бучма, М.Крушельницький, Ю.Лавров, М.Романов, Н.Ужвій, К.Хохлов, Ю.Шумський, Г.Юра.

Образотворче мистецтво розвивали такі прославлені майстри, як М.Божій, М.Дерегус, В.Касіян, К.Трохименко, О.Шовкуненко, Т.Яблонська. Здобули широке визнання яскраві майстрині декоративно-прикладного мистецтва К.Білокур і М. Примаченко.

Архітектура продовжує розвиватися у др. пол. ХХ ст. У повоєнний час зусилля архітекторів були спрямовані на відбудову знищеного окупантами. Відразу після звільнення Києва об’явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика. Архітектори О. Власов, В. Єлізаров, А. Добровольський, Б. Приймак, О. Заваров, О. Малиновський, проект яких обрано, вирішили зробити головну магістраль столиці багатофункціональною (зліва – різні установи, справа – житлові будинки). В забудові Хрещатика переважають елементи класицизму з поєднанням народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). Великі відбудовні роботи проводились в ін. містах. У повоєнний період створюються типові проекти житлових будинків та громадських споруд, впроваджуються нові будівельні матеріали (залізобетонні конструкції, шлако- і гіпсоблоки, бетон, облицьовувальна плитка, ін.). У 50-х рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури – річковий вокзал у Києві (1961, арх. В. Гопкало, В. Ладний, Г. Скуцький); кінотеатр «Київ» (1952, арх. В. Чуприна, О.Тацій,ін); театр в Полтаві (1957, арх. О. Малишенко, ін.). Іноді модернізація класики була невдалою, що привело до надмірної помпезності споруд.

6. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965 – 1985 рр.)

Опозиційний рух. Репресії проти інтелігенції. Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Л. Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Почалися арешти в Києві та західних областях, але політичні звинувачення арештованим не висувалися. В пресі про ці події не повідомлялось. 4 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» замість вступного слова І. Дзюба повідомив аудиторію про таємні арешти в республіці. Його підтримали Ю. Бадзьо, В. Стус, В. Чорновіл. Подія мала широкий резонанс за кордоном. Це був перший в СРСР відкритий колективний політичний протест за весь післясталінський період. Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з владою став самвидав – підпільно розмножувані й поширювані твори. Найпопулярнішим зразком самвидаву став памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Деструктивна національна політика подавалася в ньому як сталінський великодержавний курс, що не мав нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії. Від 1972 р. розгорнулася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вузах, видавництвах, творчих спілках. Автора книги «І. чи р?» звинуватили намірах «послабити дружбу, розпалити недовіру й ворожнечу між укр. і рос. народами». Арешти 1972 -73 рр. підірвали опозиційний рух. Незабаром він відновився у правозахисній формі. Академік А. Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів., де було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, що увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта. Українська Гельсінська група з’явилася у листопаді 1976 р. і складалась з письменників М. Руденко, О. Бердника, генерал-майора П. Григоренко, колишніх політв’язнів І. Кандиби та Л. Лук’яненка, вчителя О. Тихого, ін. Вони вказали справжні імена та адреси і мали діяти на легальних засадах. Але в грудні 1977 р. Л. Лук’яненко був заарештований та засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» на 10 р. ув’язнення та 5 р. заслання. Згодом ув’язненні ін. члени УГГ за звинуваченням у скоєнні карних злочинів. Навколо репресованих утворювалась інформаційна блокада.

Народна освіта. У 1960-80-х рр. внаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне зменшення контингенту дітей шкільного віку, це полегшило перехід до загальної середньої освіти. (Положення про обов’язкову середню освіту внесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р.). Це було великим культурним досягненням. Вже 1976 р. більшість випускників 8 кл. продовжили навчання у 9 кл. або в середніх спеціальних НЗ. У сільській місцевості це викликало великі труднощі. У багатьох школах працювали тільки початкові або неповні середні школи (малокомплектні). Для рішення проблеми у великих селах створювалися інтернати. У 1984 р. Верховна рада СРСР схвалила «Основні напрямки реформи загальноосвітньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей з шести років (за бажанням батьків). 8-річки реорганізовані в 9-річки, а сш перетворилися з 10-річок на 11-річки. Професійно-технічні училища різних типів перетворені на ПТУ, які давали повну середню освіту.

Наука. Наук. дослідження розгорталися в інститутах АН УРСР, установах відомчого підпорядкування і певною мірою - у ВНЗ. Період, який публіцисти назвали «застоєм» для АН був часом стрімкого розвитку (1985 р. – в ній понад 15 тис. науковців). За 1966-85 рр. Академія поповнилась двома десятками наук. інститутів, 9 з них – поза Києвом. 1971 р. утворено 5 наук. центрів – Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський. Багато років йшло негласне змагання між АН СРСР і АН УРСР щодо обсягу економічного ефекту від упровадження у виробництво результатів наукових розробок.

Література. Переважна більшість активних у роки «застою» письменників забута. У поколінні шістдесятників популяризувалась поезія (М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко). Увійшли в поезію як борці з канонами «соцреалізму» І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус, ін. Голосно заявили про себе молоді прозаїки – Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський, ін. Вони писали просто й переконливо, надаючи перевагу малим формам – новелі й оповіданню. На початку 1968 р. голова Спілки письм. О. Гончар надрукував невеликий, але вагомий за змістом роман «Собор». На Пленумі ЦК КПУ назвали його «пасквільним» і поч. переслідувати його прихильників, що викликало загальне обурення. 1971 р. О. Гончара усунено від керівництва Спілкою (до кін. 70-х – В. Маланчук, у січні 1979 – очолив Павло Загребельний). Спеціальною постановою президії Спілки письменників було дозволено надрукувати «Марусю Чурай» Л. Костенко. 1981 р. з передмовою О. Гончара надр. книга віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства». Борець з режимом В.Стус помер (вер.1985 р.) в карцері пермського табору суворого режиму під час голодування.

Мистецтво. Найбільш масовим видом мистецтва залишалось кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували глядачів. В добу «застою»: фільм «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського (реж. С. Параджанов, оператор Ю. Іллєнко, акт. І. Миколайчик, ін.). Після політичного скандалу в кінотеатрі «країна» фільм зняли з прокату на 20 років. Важка доля чекала талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем гол. ролей і режисером виступав І. Миколайчик – «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон - ХХ». Перший був вороже зустрінутий делегатами ХХІV з’їзду КПУ, тільки головний приз Московського міжн. фест. 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті.

Театр. З театрів витіснялась українська мова, а укр. репертуар скорочувався. В серед. 80-х рр. працювало біля 90 театрів. Перед постановкою кожну п’єсу проглядала комісія. Провідна роль у цей час належала театрам опери і балету в Києві та Львові, драмтеатрам ім.. І. Франка та ім.. Л.Українки у Києві, драмтеатру ім.. М. Заньковецької у Львові. Визначні укр. режисери та актори С. Данченко, І. Молостова, А. Новиков, В. Дальський, Є. Пономаренко, М. Задніпровський, В. Заклунна, Н. Копержинська, П. Куманченко, О. Кусенко, Ю. Мажута, А. Роговцева, М. Рушковський, Б. Ступка, В. Добровольський, Н. Ужвій, на оперній сцені – А. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ціпола продовжували розвивати кращі традиції попередників..

Музика. Процес розвитку укр. музики у др. пол. ХХ ст. характеризується удосконаленням всіх її жанрів. Найбільш відомими за межами України профес. колект. були: Засл. держ. хор ім. Г. Верьовки, Засл. акад. хор. капела «Думка», Засл. анс. танцю ім. П. Вірського, етногр.хор.анс. «Гомін» під кер. Л.Ященка (відродження колядок і купальських пісень, що засвідчували оригінальність і неповт. укр. фольклору). Скарбницю укр.муз.мист. збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії та кантати А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К. Домінчен, П. Майборода, С. Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо, ін. Новаторська музика В. Сильвестрова та Л. Грабовського, Л. Дичко (хорова), Є. Станковича, М. Скорика (симфонічна) звучала на міжнародних фестивалях.

Архітектура. У 60-х рр. взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва (з метою здешевлення та забезпечення громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами). Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами у двох рівнях, використання монолітного залізобетону). При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо-функціональні рішення. По новаторськи сприймалися у 60-х рр. палац спорту у К Єві (1958-60, арх. М. Гречина, О. Заваров), універмаг «Україна» (1960-66, арх. І.Гомоляка) з суцільно заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією. Палац «Україна» в Києві (арх. Є.Марченко) сприймається динамічним завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду. Прикладом умілого поєднання арх. і скульп. є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А. Добровольський, А. Макухіна), оздоблема бронзовими статуями муз (скульп. В. Бородай). У 70-80-х рр. реконструюються та створ.нові (сучасні форми, використання нов. буд. технологій та матеріалів) корпуси ВНЗ: комплекс Київ. нац. універ ім. Т. Шевченка (1972-85, арх. В.Ладний, Л. Коломієць, ін.), Донецького унів. (1973-78, арх. В. Бучек, Г. Павлов, ін.), навч. корп. Львів. політех. інст. (1964-72, арх. Р.Липка, ін.) Висотні споруди (готелі «Лебідь» 1971; «Русь» 1976-79) виконували роль вертикальних домінант. Останнім часом загострюється проблема органічного поєднання старої забудови з новою, яка часто дисонує з історичними пам’ятками. Набуває розвитку висотне житлове будівництво, що споруджується швидкісними індустріальними методами, а й малоповерхова котеджна забудова. Перед сучасними архітекторами стоїть складне завдання збереження архітектурного середовища, тактовне доповнення його сучасними спордами.

Живопис. З доробку художників періоду «застою» збереглося мало, портрети передовиків, панорами новобудов, «ленініана» - пішли у небуття разом з держпартією. Худ. і скульп. др. пол. ХХ ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу – соц. реалізму, розвивали традиції укр. нар. живопису. Плідно працюють художники В.Касіян, М. Глущенко, М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т. Яблонської («Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля»). Значних успіхів досягли народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, які працювали у жанрі нар. декоративного розпису.

Отже, протягом ХХ ст. українська культура пройшла довгий, складний і сперечливий шлях розвитку. Відзначивши початок ХХ ст. бурхливим феєрверком талантів, розмаїттям стилів і напрямків у різних галузях художньої творчості, українські митці довгі десятиліття в умовах радянського тоталітаризму змушені були працювати в рамках соціалістичного реалізму, постійного втручання в творчий процес, обмежень виборі тематик та ідейних оцінок. Сталінські репресії фізично знищили більшу частину діячів української культури – вчених, письменників, художників, церковних діячів, а інших змусили поступитися принципами. Все ж кращі представники українства у ХХ ст. вивели вітчизняну культуру на світовий рівень. Їх творча та громадська діяльність сприяли здобуттю незалежності України.

Дата добавления: 2014-01-07