Позитивізм і неопозитивізм

Позитивізм (від латин. positivus - позитивний) - філософський напрямок, заснований на протистоянні (запереченні) метафізичному (спекулятивному, відверненому) підходові при вивченні явищ. Він виникає в 30–40–ві рр. ХХ ст. у Франції, його родоначальником вважається французький філософ Огюст Конт (1798—1858), який вводить термін „позитивізм”. Основна його робота — «Курс позитивної філософії» (1830−42).

Представники першої форми позитивізму XIX століття - О.Конт, Дж.С.Мілль, Г.Спенсер Основна ідея О. Конта: філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Істина відшукується не філософським методом, а науковим. Якщо філософія і може принести якусь користь людству, то тільки в тім, щоб досліджувати науку, бути наукою про науку. Власне філософські, особливо метафізичні проблеми — це псевдопроблеми.

На зміну політикам, військовим, теологам приходять вчені та промисловці, тому настав час нового світогляду. Основнимй його зміст Конт вбачає у наступному:

– закон трьох стадій

– закон постійної підлеглості уявлення спостереженню

– правильна класифікація наук

Закон трьох стадій: людство проходить у своєму розвитку три необхідні стадії — теологічну, метафізичну і позитивну. На всіх стадіях людина прагне пояснити явища природи. На теологічній стадії людина не знає істиної сутності явищ, вона прагне пояснити все за допомогою надприродних сил, які уподібнюються їй: богами, духами, героями тощо. Тоді людина намагається пояснити природу за допомогою не духовних сил, а деяких сутностей, тобто переходить на метафізичну стадію. На третій, позитивній стадії людина визнає, що істина пізнається тільки лише за допомогою наук, що науки пізнають не якусь абстрактну істину, якісь сутності, а закони (зв'язки між явищами).

Закон постійної підлеглості уявлення спостереженню: Спостереження, збір фактів — це єдиний спосіб одержання знань. Оскільки досвіду немає меж, то не може бути і мови про абсолютне знання. Немає ніякого знання про сутності, про речі в собі, знати можна лише явища, феномени. Задача філософа і узагалі вченого складається у відповіді на питання, як відбуваються явища, а не чому вони відбуваються.

Учені не розуміють, що насправді вони оперують у всіх науках тим самим методом і відкривають ті самі закони. Пізнати єдність цього наукового методу повинен насамперед філософ. Конт зробив висновок про те, що в суспільстві діють ті ж закони, що й у природі. Конт створює науку, що називає соціальною фізикою, т.е соціологією.

Правильна класифікація наук ( енциклопедичний закон ): Конт пропонує класифікацію, засновану на хронологічному принципі. На перше місце він ставить математику, найбільш древню науку, далі в нього випливають астрономія, фізика, хімія, фізіологія і соціологія, згодом він додав мораль. Порядок цих наук йде, по-перше, за хронологічним принципом — від древнього до нового; від простого до складного; від абстрактного до конкретного; точність знання в науках у міру зростання порядкового номера в класифікації зменшується.

У цій класифікації зовсім немає місця філософії. Філософія вивчає метод цих наук і систему їхніх понять, тому філософія є наука про науки, тобто метанаука.

Дж. С. Мілль (1806-1873). Основний твір "Система логіки" (1843) – метод індуктивної логіки як загальний метод наук. Індукція має справу з причинно-наслідковими зв'язками. Його теорія ґрунтувалася на тому, що, ретельно проводячи спосте­реження, а потім зіставляючи взаємозалежність явищ, завжди можна виявити причинно-наслідкові зв'язки. Саме так встановлюються наукові закони.

Але в моральних (гуманітарних) науках мова йде не про те, що є і буде, а про те, що повинно бути. Те, що повинно бути, неможливо встановити науково. Тому всі моральні науки є мистецтвами. Індуктивний метод не дав можливості зрозуміти моральні дисцип­ліни як науки

Г. Спенсер (1820-1903 рр.): в світі існує Непізнане, і сокровенна сутність світу не відкривається нам у сфері досвіду. Раціональне пі­знання і не повинно претендувати на його осягнення, це справа релігії. Між наукою і релігією немає суперечностей, бо завдання релігії і по­лягає в пізнанні недоступної для науки сутності, таїни світу. Отже, наука і релігія розглядають одне і те ж, але з різних боків.

Другий етап позитивізму виникає наприкінці XIX в. і зв'язується з іменами австрійських філософів Е. Маха й Р.Авенаріуса. До них приєднувався французький математик А.Пуакаре.

Світ, на думку Е. Маха, є комплексом відчуттів,а тому завдання науки є лише опис цих відчуттів.

Р.Авенаріус (1843-1896) - швейцарський філософ, один з основоположників емпіріокритицизму, в основі якого стоїть питання досвіду. Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єк­та»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом.

Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності /тобто відносності/ наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст.
Насамперед позитивізм пов'язаний з ідеями Людвіга Вітгенштейна і Віденського гуртка. Основні ідеї неопозитивізму були викладені Вітгенштейном у «Логіко-філософському трактаті».

Віденський гурток сформувався у 1922 р., його представни­ки: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891 — 1953), А.Айєр (1910—1989) та ін. Мета — звести філософію до логічного аналізу мови на­уки, а також піддати філософське і наукове знання критичному ана­лізу з позицій принципу верифікації.

Карнап указує, що логіка — єдино щирий метод філософствування. Уся філософія повинна зводиться до логічного аналізу пропозицій і понять науки. Для того, щоб пояснити, яким чином філософія може допомогти з'ясуванню своєї логічної і понятійної мови, Рудольф Карнап висуває принцип верифікації — основний принцип неопозитивізму. Згідно з цим принципом, науковий сенс мають ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до „атомарних висловлювань”. Тобто істина – це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини.

Відчуття – єдине джерело пізнання – дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення: „це біле”, „це тверде”, „це ближче”. Знання і починаються з цих найпростіших логічних атомів. Р.Карнап розробив мо­дель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Протокольні речення будуються з логічних атомів. „Я, такий–то, в такому–то місці, в такий–то час бачив таке–то явище”. З протокольних речень будується вся наука. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протоколь­них. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється немож­ливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки.

2. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура (1873–1958), Л.Вітгенштейна (1889—1951), Г.Райла (1900—1976), П.Стросона (нар. 1919), Д.Остіна (1911-1960), М.Дамміта (нар.1925) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії.

Метою філософії, як пише Вітгенштейн, є логічне прояснення думки. Філософія є насамперед критика мови. Тому що істина завжди виражається в мові. Проблеми ж виникають унаслідок того, що ми неправильно користуємося нашою мовою.

Чому математика досягає абсолютної істини, з якою ніхто не сперечається? Чому усі вважають її зразком наукового пізнання? Саме тому, що математика розробила свою математичну мову. Будь-яка інша наука повинна також додержуватися цього методу і створити свою ідеальну мову, тоді відпадуть усі псевдопроблеми і розбіжності, що виникають не тільки у філософії, але й у науці.

Такою ідеальною мовою науки може бути лише якась комбінація символів, що містять зміст, а не нісенітницю. Ці символи повинні мати абсолютно однозначний зміст.

Світ завжди дається „переломленням через мову”. У такий спосіб Вітгенштейн доводить, що мова існує не сама по-собі, а відбиває конкретний світ. Тільки ідеальна мова відповідає реальному конкретному світові — мова, заснована на фактах, на атомарних висловлюваннях, на атомарних судженнях. У науці можна говорити лише про те, про що можна говорити: «Про що неможливо говорити, про те варто мовчати».

Згодом Вітгенштейн відійде від ідеї створення ідеальної мови в науці, позначки-мови, і прийде до висновку про необхідність вивчення реальної мови, вивчення його семантики і синтаксису, оскільки створення ідеальної мови приводить до різних нерозв'язних проблем.

У 1960–1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902–1994) скла­лась течія постпозитивізму. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), І.Лакатос (1922—1974), С. Тулмін (нар. 1922), У.Селларс (нар.1912), Д. Агассі (нар. 1927), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ін. Формування пост позитивізму пов’язане з виходом у 1959 р. книги К.Поппера „Логіканаукового відкриття” та у 1963 р. – книги Т.Куна „Структура наукових революцій”.

Карл Поппер — відомий англійський філософ, що залишив досить помітний слід у західній філософії. На противагу скептицизму і догматизму висунув принцип фаллібалізму – визнання принципової гіпотетичності будь–якого наукового знання. На противагу принципу верифікації висуває принцип демаркації – відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь–якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим. Наукове знання повинне бути спростовуване, тобто фальсифіковане в принципі. Воно повинно піддаватися спростуванню, давати можливість з ним сперечатися. Таке знання є наукове знання, тільки таке знання дає приріст наукового знання. Істина, як відомо, народжується в суперечці, в умінні спростовувати положення і захищати їх.

Заслуга позитивістських концепцій полягає в тому, що їх представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки.

Дата добавления: 2014-01-07