М. Г. Ярошевський: «історична рефлексія» у збагненні поступу психологічних знань

Більш чіткий логічний підхід до побудови логічного осередку становлення психологічних знань в історії дисципліни здійснив М.Г.Ярошевський. Ця чіткість полягає в розгортанні внутрішньої структури самого осередку, виявленні його внутрішніх суперечностей, які й здійснюють його перетворення в саму психологічну систему. Забігаючи трохи вперед, можна сказати, що структура цього осередку, за Ярошевським чітко покладена на ідею вчинкового осередку, як його мислив С.Л.Рубінштейн. Це дасть можливість так узагальнити поступ у психології, що його можна бачити на грані століть і тисячоліть.

Ярошевський побудував свою «Історію психології» в категоріальному та детерміністичному тлумаченні. Перегортаючи «літопис минулих знань», він питає про їхню користь для сучасності і відповідає постановкою проблеми: як зробити саму думку про історію вивчення психічних феноменів об'єктом спеціального вивчення? Він використовує термін «історична рефлексія» – як здібність, що дозволяє піднімати й розкривати глибини минулих знань, знаходити в них вічні неминущі цінності. Що б не досліджував учений, історія науки спрямовує його кроки до очікуваних здобутків.

Ярошевський відшукує рефлексію різних рівнів. Передрефлексивний рівень: історик психології може виступити як дослідник, його піддослідними є вчені. Зокрема, використовуються інтерв'ю з сучасними науковцями. Далі: історична рефлексія виступає в історії питанням, або у творчому діалозі з минулим. Звертання до історії науки активізується в особливо критичні, поворотні пункти духовного розвитку. Діалог з авторами видатних праць дає могутній пошуковий ефект. Отож завдання історії психології Ярошевський бачить у відтворенні закономірного зв'язку між діяннями, спрямованими на виробництво наукового знання про психіку.

Зв'язок досліджень в історії психології складає історіографію психології. Ярошевський, як і переважна більшість інших істориків психології, вважає, що Арістотель здійснив перший огляд минулих досліджень про психіку. Слід, проте, думати, що в Індії, Китаї також зверталися до історіографії психології.

Історичні науки не просто фіксують факти, а мають пояснити, як були досягнуті творчі результати, завдяки чому виникло нове знання. Саме тоді воно набуває статусу наукового.

Ярошевський показує розвиток науки у взаємодії трьох факторів: соціального, предметно-логічного та особистісного. Соціальний фактор включає вплив суспільства, його потреб, виробництво, ідеологію, культуру і т. д. Наука має зворотний вплив на ці сфери Предметно-логічний фактор Ярошевський пов'язує:з категоріальним ладом науки. Наукові категорії поділяються на загально наукові, які організують роботу думки в багатьох галузях знання, і спеціально-наукові. що слугують інструментом побудови окремих предметних галузей науки. До перших він, зокрема, відносить «інформацію», «суспільні відносини», «поведінку». За теоретичною свідомістю (поняття, концепції, гіпотези) приховано категоріальний план.

Ярошевський твердить про розпад шкіл, концепцій, теорій у психології; наводячи думку М.Ланге про те, що психологи виявилися у становищі «Пріама на руїнах Трої». Теорії відмирають, а факти залишаються. Тоді збагачення предмета психології уможливлюється за допомогою категоріального «дерева», невидимого за теоретичною формою, в якій освоювалася психіка. Саме це дерево закарбовує у своїй живій тканині те, що здобуто представниками різних шкіл і напрямів.

«В результаті перетворення категоріального апарату науки, – пише Ярошевський, – будується її історично реальний предмет. В історичному становленні психології він виділяє категорії, що визначають своєрідність ЇЇ предмета. Це насамперед «образ», «дія», «мотив», «психосоціальне відношення», «особистість». Вони утворюють цілісну систему знань, що закріплюються пояснювальними принципами – детермінізму, системності, розвитку. Категорії разом з пояснювальними принципами утворюють завершений категоріальний апарат науки. У перетворенні цього апарату полягає логіка її розвитку. Тут вступає в силу ідея співвідношення логічного та історичного. Ярошевський це співвідношення мислить своєрідно. Зокрема, він відшукує теорію чуттєвого образу в Емпедошш і Демократа, Арістотеля та Ібн-Хайсали, у Дж.Ст.Мілля та Й.Мюллера, Ч.Белла та І.Сєченова, чим визначає спорідненість між їхніми концепціями. В такому разі мова має йти про логіко-історичну спіраль.

Додатковим знаряддям історико-психологічного мислення Ярошевський вважає антитези: одиничне і загальне, індивідуальне й колективне, актуальне та історичне, неусвідомлюване – усвідомлюване. Ця сукупність принципових підходів завершується питанням щодо ролі особистості творця в науковому пізнанні. Проте, за Борінгом, саме «контекст», «дух часу» (у Гете) визначають рух наукової думки. Мова йде про інтелектуальний клімат, соціокультурну атмосферу, психосоціальну матрицю тощо. Ярошевський відкидає перебільшене значення цього підходу.

Головне трифакторне визначення розвитку науки – соціальне, предметно-логічне та особистісне – інтегрується у творчості певного суб'єкта, що приводить до поняття дослідницької програми – одиниці наукової діяльності. Вона виступає першоелементом синтезу трьох традиційних спрямувань у дослідженні наукової творчості – соціального, логічного і психологічного.

Ярошевський підкреслює також інтегративну функцію історії наукового пізнання, особливо коли зростають диференціація, та спеціалізація знання.

Творча особистість, позбавлена збережених історією цінностей, перетворюється в наукового робота.

Автор наголошує на значенні історії науки для самопізнання вченого. Про це чітко висловився Р.Коллтгвуд: «Пізнання самого себе означає пізнання того, що ви у змозі зробити; оскільки ж ніхто не може знати цього, не намагаючись діяти, то єдиний ключ у відповіді на питання, що може зробити людина, лежить в її минулих діях. Цінність історії і полягає в тому, що завдяки їй ми дізнаємось, що людина зробила, а отже – якою вона є».

В історії приховано весь досвід людства. Ярошевський з натхненням пише, що заняття історією дає змогу пережити свою пряму причетність до справи, учасниками якої були багато великих і благородних людей, справи, що не загинуть після того, як обірветься тоненька нитка індивідуальної свідомості. І це переповнює смислом і відчуттям міцності буття людини у світі.

Безмежна кількість історико-психологічного матеріалу має бути простежена в історичному зв'язку. Ярошевський обирає для цього ідею детермінізму, покладаючи її в основу періодизації становлення психологічних знань. Правда, форми детермінізму, відшукані ним для психології, не є специфічними для неї.

Передмеханістичний матеріалізм: його ідейна база – взаємодія матеріальних стихій. Усі психічні структури походять від змішування та зіткнення матеріальних часточок. Коли між людиною і природою з'явилася машина, детермінізм набув механістичної форми.

Механодетермінізм: принципи побудови машин стали «методологічними регуляторами» дослідження природи людини (вчення про рефлекс, асоціативна теорія, механізм емоцій). На думку Ярошевського, механодетерміністичні причини було взято зі сфери виробничої діяльності людей. Було висунуто положення «людина – машина», зокрема Ламетрі. Категорія образу (відчуття) і дії (рефлекс) успішно створювалась у межах механодетермінізму.

Під впливом учень Ч.Дарвіна і К.Бернара механодетермінізм поступився місцем Шодстерміїшму. Живу систему тлумачили як таку, що здійснює адаптацію до середовища – самоорганізацію, саморегуляцію (мова йде про ідею природного добору у Дарвіна, гомеостазу у Бернара). Були відкриті психодетермінантїі поведінки.

Постає біопсихічннй детермінізм, пов'язаний з розвитком учень про рефлекси та органи чуття. Психічне як особлива стихія детермінації виступила в контексті вивчення нервово-м'язових функцій організму. Визначилися поняття «природного» і «соціального». На їхньому зіткненні виникло поняття «психічної реальності», а це привело до оформлення психології в самостійну науку (В.Вундт, Ф.Брентано), коли психологію зрозуміли саме як науку про «безпосередній досвід», а також, як феномен інтенціональних актів свідомості.

За Сєченовим, учення якого Ярошевський викладає у своїх працях досить грунтовно, свідомість втратила свою первинність та була включена в структуру рефлексу. Біопсихічний детермінізм вплинув на характер досліджень Вюрцбурзької школи, в якій постали і вирішувались ідеї проблемної ситуації, настановлень (мотивів), цілеспрямовано організованого психічного акту (розумова дія). Настановлення, як детермінанта не усвідомлюється. Предмет психології перестав бути пов'язаний безпосередньо з ідеями свідомості. Основні категорії – образ, дія, мотив – піднеслися на новий рівень вивчення. Постали школи психоаналізу, гештальтизму, біхевіоризму. Тут Ярошевський розкладає все «по поличках»: категорію дії вніс біхевіоризм, образу – гештальтизм, мотиву – Фройдизм. Але ці школи вичерпалися, розпалися. На зміну їм прийшли необіхевіоризм, неофройдизм, неогештальтизм. Це було зумовлено соціально-історичними змінами у світі.

У категоріальне ядро Ярошевським було введено соціальний детермінізм. Соціокультурні фактори, проте, залишилися психічними: у радянській психології колективне мало визначати індивідуальне. У ході освоєння марксистської методології відбувається перехід від біодетерміністської категорії поведінки до соціодстерміністської категорії діяльності. Замість діадичної схеми (організм – середовище) постає тріадична схема (індивід – діяльність – середовище).

У проблемі детермінізму стикнулися два розуміння: 1) зовнішні причини діють через внутрішні умови (С.Л.Рубінштейн); 2) внутрішнє діє через зовнішнє (О.М.Леонтьєв). Але головна засада залишилася єдиною: змінюючи зовнішній світ через соціально-практичні дії, суб'єкт змінює і світ внутрішній, психічний світ. Вихідним пунктом (принаймні декларованим) стало відоме положення К.Маркса про те, що предметне буття промисловості є розкрита книга людських сутнісних сил. Психологія, для якої ця книга закрита, не може стати дійсно змістовною і реальною наукою. Слід було звернутися до діяльності та духовного виробництва, де «зашифровано» таємниці психічного життя особистості, до вивчення історичного розвитку свідомості.

Ярошевський показує шляхи, якими радянська психологія долала дуалізм поведінки і свідомості – продуктивний «діалог» біологічної та соціальної думки. В західній психології домінували біологічний або соціокультурний редукціонізм.

Психічне може розкривати свої таємниці тільки в «діалозі» біологічної та соціальної думки, а не окремо на грунті кожної з них. Зведення психічного до фізіологічного і т. д. (редукціонізм) ігнорує психологічні закономірності й механізми, хоч вони мають самостійну наукову цінність. Лише долаючи редукціонізм, психологія рухалась уперед. Форм редукціонізму було чимало в XX столітті (фізіологічний, соціокультурний, кібернетичний тощо).

Ярошевський показує необхідність пошуку своєрідності власне психологічних понять і моделей, які не можуть бути зведені до інших рівнів відображення. Аналогічно пропонується тлумачити і комп'ютерну революцію. Ярошевський відкидає також феноменологізм – тлумачення свідомості як відчуженої від зовнішнього, матеріального світу. Вчування не є єдиним методом проникнення у психіку іншої людини. Відкидається також ідея Гуссерля про «життєвий світ». Феноменологізм у дільтеєвському, гуссерліанському, екзистенціальному розумінні підняв переживання до рангу унікального начала людського духу. Феноменологія мала замінити безпорадність Фройдизму і біхевіоризму, адже вони не змогли осягти унікальність і цілісність особистості в усій повноті її переживань, її відкритості світу і спрямованості до самореалізації.

Гуманістична психологія, розірвавши з позитивною наукою, прагнучи зберегти спонтанність і самобутність людського «Я», виступила, як «третя сила» після біхевіоризму та психоаналізу. Трансперсоналізм став «четвертою силою», проголосив заперечення «Я» та запропонував свідомості, щоб вона рятувала людину від тривог, стресів, конфліктів. Звідси звертання до «самадхи» – йогівського прийому звільнення розуму від думок і переживань, прагнення до втрати почуття «Я». Такий самий сенс має звертання до фармакології з метою розчинитись у «блаженному просторі», де немає поділу на суб'єкт і об'єкт.

Здійснення наголосу на психологічні детермінанти у взаємозв'язку з, природними і соціальними процесами, на думку Ярошсвського, сприятиме просуванню психології до нових творчих рубежів.

У Ярошевського є спеціальне монографічне дослідження, присвячене розвиткові психології у XX столітті. Друге, доповнене видання (1974 р.) вийшло під назвою «Психологія у XX столітті. Теоретичні проблеми розвитку психологічної науки». Цьому ж періоду присвячені розділи 1 – 14 його «Історії психології», третє, перероблене видання якої вийшло в 1985 році.

Ярошевський у своїх працях здійснює категоріальний підхід у тлумаченні поступу історико-психологічної науки. Досліджуючи форми розвитку психологічного пізнання, з'ясовуючи питання, як була відкрита «психічна реальність», розкриваючи шляхи, якими психологія йшла, формуючись, як самостійна наука, вчений разом із тим аналізує «біологічну модель» поведінки, а також дає характеристику функціональної психології. У XX столітті, на думку автора, відбулося суттєве зіткнення психології з практикою.

Категоріальний підхід, запропонований Ярошевським для розуміння історичного поступу в психології XX століття, полягає у відшукуванні відповідних провідних категорій у тій чи іншій психологічній системі. Тут слід мати серйозну проникливість, щоб побачити у безлічі відповідних понять саме центральні, провідні, поняття, що формують логічні осередки певної психологічної теорії. У біхевіоризмі, як уже було сказано, Ярошевський в якості такого поняття побачив дін, гештальтпсихологія виявила для нього категорію образу, психоаналітичний рух (Фройдизм) було витлумачено через категорію мотивації. У теорії рольової поведінки Ярошевський віднаходить таке засадниче поняття, як психосоціальне відношення (спілкування), в екзистенціальній психології – категорію особистості. Саме в цьому категоріальному «параді» належить чітко вловлювати категоріальний лад тієї або іншої психологічної системи, інакше розпадеться вся історико-психологічна структура. Всі окремі категорії, що постали в історії психології, мають бути розташовані в певному порядку, що визначається загальноісторичним принципом становлення психологічної дисципліни. Як дотепно зазначає Ярошевський: «наївно вважати, що експериментальні маніпуляції та викреслювання кривих звільняють від необхідності теоретично мислити».

Провідні категорії кожної психологічної системи формують особливості детерміністичного погляду на психіку. «Розвиток наукової психології, – пише Ярошевський, – це історія боротьби за детермінізм. Саме з цим настановленням пов'язується формування категоріальної «сітки» психологічного знання, як знання об'єктивного, причинного, систематизованого, доступного емпіричному контролю. Складна взаємодія соціально-економічних, філософсько-ідеологічних і логіко-наукових факторів і визначила розвиток психологічного знання».

Піддавши критиці методологічні підходи Мерфі, Кречфтда і Креча, Коєна, Бріксманса, Р.Вотсона, Ярошевський пропонує єдність інваріантного та варіативного ядер у психологічній системі. Організація і регуляція психологічного пізнання не вкладається в концепції настановлень, «контрастуючих пар» і т. д. За Ярошевським, наукове дослідження відтворює у формі категорій принципові проблеми, що історично розвиваються, істотне і стійке в невичерпному світі психологічних фактів. Тут мають ураховуватися соціальні запити та запити методологічні – домінанти даної епохи.

Отже, інваріантне (категоріальне) ядро психології, за Ярошевським. утворюють: 1) категорії: 2) принципи, 3) проблеми. Категорії складають «сітку – категоріальний лад, котрий є кістяком науки. Регулятивну роль відіграють пояснювальні принципи – детермінізму, розвитку, системності та ін. Категоріальний аналіз має виявити не лише поетапні «зрізи» в розвиткові психології, а й специфіку кожного етапу.

До «вічних» проблем психології Ярошевський відносить об'єктивне (інтерсуб'єктивне) вивчення внутрішнього світу людини. Серед таких проблем виділяється, насамперед, відображення в загальних поняттях неповторності людської особистості.

Про специфіку тематики психологічних досліджень XX століття Ярошевський пише так: «На початку нашого століття стрімко розробляються методи вивчення індивідуальних відмінностей (тестологія), що було пов'язано з потребами виробництва – в оптимізації добору кадрів. У подальшому тестологічний рух поширився з діагностики розумових здатностей на діагностику творчого потенціалу особистості, її мотивів, організаторських здібностей і т. д.»

Потреба вирішення актуальних завдань спонукала до інтенсивного розвитку психологію творчості, організаторської діяльності, інформаційну психологію та інші напрями. Це пояснюється не іманентним розвитком психології, а життєвими потребами людей. Логіка поступу науки має надіндивідуальний характер, а може, це істинна суть самої творчої індивідуальності.

Ярошевський нагадує, що XX століття в історії товариства психологів ознаменувалося відкриттям IV Міжнародного конгресу в Парижі в 1900 році.

Виступаючі на конгресі видатні психологи – Т.Рібо, Г.Еббінгауз – не могли передбачити наступ нової ери в психології. Але вже Павлов на рубежі віків запропонував об'єктивне дослідження поведінки на основі рефлекторної теорії (умовні рефлекси), а Дьюї в самому кінці XIX століття висунув ідею зворотного зв'язку в рефлекторній теорії.

І тут психологи зіштовхуються з головною антиномією творчості. З одного боку, тут діє непередбачуване, яке виходить за межі логічного висновку. Проте творча думка детермінується не тільки минулим і сучасним, а й майбутнім (відшукуваним результатом), який передбачається суб'єктом творчості та існує лише в його голові. У другій половині XX ст. прогнозування вченого перетворилося на предмет особливого інтересу, як важлива властивість, що не поступається іншим дослідницьким здібностям. Розробка прогнозів є своєрідною діяльністю вченого. Яке прийняти рішення, як спрямувати наукову діяльність – це, на думку Ярошевського, істотно визначає творчий успіх, ефективність досліджень.

Виникає потреба віднайти засоби оптимізації та забезпечення прогностичного апарату наукового мислення. Так звана футурологія говорить не тільки про майбутні зрушення науки, а й про риси майбутнього світу самої людини. Передбачення зрушень у психології пов'язується з передбаченням зрушень у соціальній сфері.

Зміна категоріального апарату психології у XX столітті відбувалася під впливом редукціоністських тенденцій – зведення психологічних понять до понять інших наук (фізіологічні, кібернетичні, фізичні та інші форми редукціонізму). Тут втрачається специфіка природи психічного. По суті, успіх психології залежатиме від взаємодії на рівних з іншими дисциплінами, а не в розчиненні в їхній субстанції.

Наступний вид редукціонізму, зауважує Ярошевський, виявляється у спробах звести до однієї з категорій усі інші. Це чітко видно в біхевіоризмі, Фройдизмі. Так, соціальну мотивацію тлумачать за типом органічних збуджень. Подолання бар'єрів редукціонізму та зміцнення міждисциплінарного, системно-категоріального та рівневого підходів визначають характер психології в доступному для огляду майбутньому.

Мова, мабуть, має йти не про певне прогнозування, а про те, щоб здійснювати рух наукових ідей, спираючись на вже досягнуті результати, здійснювати наступні кроки, спираючись на освоєну землю – хоч інколи й будуючи в межах фантазії прогностичні ідеї. Вони виступають, як задуми майбутніх творів, задуми, які базуються на попередніх досягненнях даної дисципліни.

Історія психології має також не тільки вказати на останні значні досягнення цієї науки, а й віднайти браму, через яку можна було 6 увійти в подальші глибини психічної дійсності.

Історія психології – не міркування на дозвіллі про якийсь безконечний мало визначений предмет, не школа помилок попередників, які треба знати, щоб не повторювати їх у своїх дослідженнях, а невпинна праця, котра вимагає більше наснаги й часу, ніж може їх мати окрема людина, яка, проте, відважилась увійти в своєрідну тривалу містерію самовідданих пошуків у напівтемряві, щоб, зрештою, вийти до берег океану, осяяного сонячним світлом істини. Але це не істина закостенілого знання, а така, що, піднімаючи людину до нового обрію, відкриває перед нею ще більше загадок, ніж їх було до початку містеріальної феноменології.

Стародавні містерії відкривали людині можливість вічного блаженства, можливість розумно й добре жити. Не бути посвяченим у містерії було ознакою невіри або ж байдужості. Містерії вказували дорогу до вищого знання та до оновлення завдяки цьому знанню, здобутому у стані екстазу. Містеріяльне вчення мало більш спекулятивний характер, ніж народні вірування. Людина включалась у певну дію і через неї здійснювала перетворення своєї свідомості, піднімаючись до вищого психологічного рівня буття.

Своєрідною містерією для кожного психолога має бути історико-психологічне таїнство, яке не тільки має практичне значення для широкої обізнаності з фаху, а й стає найглибшим переживанням – сумарним інсайтом того найбільш вражаючого, що було здобуто людиною під нездоланною вимогою – «пізнай саму себе». Ця вимога є вічно здійснюваною, такою, що ніколи не буде завершеною. Адже таке завершення означало б кінець історико-психологічних намагань. А разом з цим було б утрачено і сам зміст буття психолога. Те вчене незнання, про яке твердив Миколай Кузанський, залишається світочем для людини, що обрала для себе фах психолога взагалі та фах історика психології особливо.

Питання на семінар:

1. Наукові психологічні дослідження в Росії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

2. Вчення І.П.Павлова.

3.Психологічна концепція В.М.Бєхтєрєва.

Питання на самостійну роботу:

1. Внесок А.А.Ухтомського та Г.Г.Шпета в психологічну науку.

2 Вивчення теорій Л.С.Виготського, Б.Г.Ананьєва.

3. Розвиток психологічної думки у ра-дянський час. (Б.Г.Ананьєв, С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв).

Література:

1. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В. О.Титаренка. Т. М.Титаренко. Вид. 2—ге, стереотип. — К.: Либідь, 2003 — 992 с.; іл.

2. Выготский Л. С. Вопросы теории и история психологии ∕∕ Собр. соч.: В 6 т. — М.: Педагогика. 1982. — 589 с.

3. Грановский Т. Н. Лекции по истории Средневековья. — М.: Наука. 1987. — 435 с.

4. Ждан А. Н. История психологи: от античности к современности. — М.: «Знак почета» узд-ва МГУ, 1999. — 346 с.

5. История традиций и научных школ в истории советской психологии ∕ Ред. А. Н. Ждан. — М.: Изд-ва МГУ, 1990.—367 с.

6. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения. — М.: «Педагогика». 1983. — 392 с.

7. Марцинковская Г. Д. История психологии. — М.: Изд. Центр «Академия», 2001. — 554 с.

8. Маслоу А. Психология бытия. — М.: «Рефл-бук». 1997. — 138 с.

9. Московичи С. Век толп. — М.: «Центр психологии и психотерапии» 1996. — 480 с.

10. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т. ∕ за ред. Г. С. Костюка. — К.: Рад. Школа. 1955. — 260 с.

11. Павлов І. П. Умовний рефлекс ∕ Вибрані твори ∕. — К.: АН УРСР. 1949. — 403 с.

12. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологии. — Ростов Н ∕ Д.: Изд. «Феникс». 1996. Т. 1, 2. — 416 с.

13. Петровский А. В., Ярошевский М. Г. Основы теоретической психологии. — М.: Изд. Инфра-М, 1997. — 528 с.

14. Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд. Академии наук СССР. 1959. — 426 с.

15. Челпанов Г. И. Мозг и душа. — М.: Изд.9. 1912. — 336 с.

16. Теяр де Шарден П. Феномен человека. — М.: ООО «Издательство ACT. 1987. — 553 с.

17. Ярошевский М. Г. История психологии. — М.: Академия. 1996. — 416 с.

18. Ярошевский М. Г. Психологія ХХ століття. Учеб. пособие — М. Изд. центр «Академия». 1994. — 416 с.

Дата добавления: 2014-01-07