ХІХ століття

Лекція 2

XVIII століття.

Деякі композитори, наприклад, К. В. Глюк [4] зробили суттєвий вклад та зміни в композицію балету. В результаті бадет був поділений на 3 частини: serieux (серйозний), demi-caractere (напів-характерний), comique (комічний). Балетні вставки почали використовувати як зв’язки в операх.

В 1735 році англійський хореограф Джон Уівер (1673-1760) створює ballet d’action (балет дії), де розповідь передавалась за допомогою танцю та пантоміми.

В період французької революції одним з навідоміших “революціонерів танцю” став Сальваторе Вігано (1769-1821). Крім того що Вігано був балетним танцюристом, він був також відомим музикантом, поетом і актором. Його театральний геній порівнювали з шекспірівським. Для Вігано Бетовен написав свій єдиний балетний твір – “Творіння Прометея”.

Разом з французькою революцією прийшла і революція в балетних фасонах, що видно з малюнків Вігано і його дружини. Костюми Вігано були набагато легші за попередні. Його дружина одягала легкі костюми з вирізом схожим на французьку імперську лінію, і обоє одягали м'яке гнучке взуття. У 1790-х роках припинилося використання взуття з каблуком в балеті. У чоловіків з'явилися обтягуючі штани до колін і панчохи, що дозволяло бачити фігуру танцюриста. Більш легкий одяг полегшував виконання піруетів і стрибкових рухів.

На початку ХІХ століття балет перебував в перехідній стадії розвитку – перед романтичній. В цю епоху танцівники вперше почали танцювати на кінчиках пальців ніг. Серед них першою була італійка Марія Тальоні (1804 – 1884), яка встала на пальці у віці 18 років, і якщо до неї це було лишень трюком, то для неї це стало виразовим засобом.

ХІХ століття стало періодом великих змін у суспільстві, що і відобразилось на балеті, де відбувався перехід до романтизму. Романтизм став реакцією проти формальних обмежень та індустріалізації. Стиль епохи призвів до створення романтичних балетів, які виглядали як легкі, вільні та повітряні композиції, які сильно контрастували з раціональністю наук. Ці ніби нереальні балети показували жінок як делікатних, неземних істот, які “плавали” в повітрі. Сценарії писали професійні лібретисти на фантастичні теми.

У 1832 році Філіппо Тальоні (1777-1871), батько Марії Тальоні, поставив для неї балет “Сильфіда”. Марія Тальоні танцювала роль Сильфіди, надприродної істоти, яку полюбив і погубив звичайний юнак. Танці на пуантах використовувалися, щоб підкреслити надприродну яскравість та не-матеріальність. Балет “Сильфіда” зробив величезний вплив на теми, стиль, техніку та костюми балету. В “Сильфіді” Марія Тальоні одягала костюм у формі дзвону з корсажем із китового вуса. На основі цього костюму через 50 років була сконструйована романтична балетна пачка.

Балетом “Сильфіда” розпочалася романтична епоха. Цей балет досі не втратив свого значення і виконується в театрах донині, залишаючись одним з найстаріших в історії балету.

Інший відомий балет початку епохи романтизму – “Жизель” був вперше виконаний в Паризькій опері в 1841 році, з хореографією Жана Кораллі і Жюля Перро. Музику написав Адольф Адам[5]. Роль Жизелі грала Карлотта Грізі (1819-1899), нова балерина з Італії. Жизель побудована на контрасті людського і потойбічного світів, в його другій дії духи – привиди–вілліси були одягнені в білі спідниці, що увійшли в моду після “Сильфіди”.

Після 1850 року в Парижі популярність балету почала погасати. Він ще був популярним, але розглядався, в основному, як спектакль за участю красивих жінок. Але, тим часом, балет процвітав в Данії та Росії завдяки майстрам Августу Бурнонвіллю, Жюлю Перро, Маріусу Петіпа.

Маріус Петіпа ще був ведучим танцівником санкт–петербурзького балету в 1862 році, коли він створив свій перший балет з декількох дій “Дочка фараона” для царського імператорського театру. Це була неймовірна фантазія на єгипетські теми, з оживаючими муміями і отруйними зміями. Цей балет призвів до появи інших балетів, які зараз розглядаються як класичні балети.

У 1869 році Маріус Петіпа став головним постановником санкт–петербурзького Імператорського Російського Балету замість Сен–Леона і залишався його керівником наступні 30 років. Петіпа створив багато балетів з однією або декількома діями для постановки на імператорських сценах Росії. У 1869 році він відправився до Москви і там поставив балет “Дон–Кіхот” для Большого театру в Москві.

Тоді ж Артур Сен–Леон повернувся в Париж і поставив “Коппелію” – останній великий балет Паризької опери. Франко–прусська війна і облога Парижа привели до смерті балету в західній Європі.

У 1877 році Петіпа створив балет “Баядерка” для Імператорського театру в Санкт–Петербурзі. У цьому ж році була перша постановка “Лебединого Озера”, балету, який тепер прийнято вважати втіленням класичного балету. “Лебедине Озеро” на музику Петра Чайковського[6] був першим з так званої “великої трійки” російського балету.

У 1890 році італійська балерина Карлотта Бріанца (1867–1930) була обрана Петіпа на роль в новому балеті “Спляча красуня”. Цей балет – другий у великій трійці і один з основних класичних балетів.

У 1892 році Петіпа з дизайнером Іваном Всеволжским і другим постановником Левом Івановим створили балет “Лускунчик”. Це третій балет з великої трійки. Він базується на французькому переказі оповідання E.Т.А. Гофмана. “Лускунчик” має величезну популярність в сотнях різних версій як різдвяний балет. Прем’єра “Лускунчика” відбулась в Маріїнському Театрі 18 грудня 1892 року.

У 1890–ті роки балет перестав бути високим мистецтвом в західній Європі та не існував в Америці. Три людини, всі з Росії, з'явилися на сцені приблизно одночасно і відродили інтерес до балету у всій Європі, і в Америці: Енріко Чекеті, Сергій Дягілєв (1872-1929) і Агріпіна Ваганова (1879–1951).

В цей час почала з’являтися класична балетна пачка. Вона складалася з короткої спідниці з шарів криноліну або тюлю, і дозволяла виконання акробатичних трюків.

У 1895 році Петіпа переробив “Лебедине Озеро” включивши важливі хореографічні доповнення. Одним з доповнень стали знамениті 32 фуете.

У 1898 році Петіпа поставив свій останній балет з використанням останніх досягнень того часу – “Раймонда” – балет на три дії на музику Олександра Глазунова. Схожий по стилю на балети Чайковського, балет “Раймонда” був дуже складний для виконання, з великою різноманітністю танців.

Дата добавления: 2014-01-07