ХХ століття

На початку ХХ століття люди почали втомлюватися від ідей і принципів балету Петіпа і шукали свіжі ідеї. Російський балет був вже більш знаменитий ніж французький, і багато російських танцівників мали міжнародну популярність. Ймовірно, найбільш помітною балериною того часу була Анна Павлова (1881–1931), відома за виконанням “Умираючого Лебедя” (1907).

У 1909 році Сергій Дягілєв привіз балет назад в Париж, відкривши свою трупу Російського Балету. Серед артистів Російського Балету були кращі молоді російські танцівники – Анна Павлова, Тамара Карсавіна, Адольф Больм (1884–1951), Вацлав Ніжинський (1889–1950), Віра Караллі. Балет відкрився в Парижі 19 травня 1909 і тут же отримав шалений успіх. Танцівники чоловіки, серед яких Вацлав Ніжинський, викликали бурю захоплення, так як в тодішньому Парижі їх майже не залишилося. Після російської революції 1917 року трупа емігрувала з Росії.

Російський Балет виступав здебільшого у західній Європі, але іноді і Північній і Південній Америках. 20 років Сергій Дягілєв був керівником усього балету в західній Європі та Америці.

Російський Балет стартував, маючи сильні російські знакові роботи. Однак, першим був показаний “Павільйон Арміда”, створений під сильним французьким впливом. Російський Балет представив в Парижі також балет раніше відомий як “Шопеніана”, на музику Шопена. Для французьких глядачів його перейменували в “Les Silphydes”.

З 1908 року Дягілєв і композитор Ігор Стравінський[7] об’єднали свої таланти, щоб ​​на основі російського фольклору створити балети “Жар–птиця” і “Петрушка”.

У 1913 році Ніжинський створив новий балет “Весна священна”. Це була найбільш суперечлива робота Російського Балету. Сучасна балетна музика і тема жертви людини сильно вражають глядачів. Згодом ця музика була використана У. Діснеєм в його “Фантазії”.

Російський Балет продовжив свій розвиток в радянську епоху. Після революції в країні залишилася невелика кількість талановитих людей, але цього було достатньо, щоб виховати нове покоління. В середині 1930–х нове покоління танцюристів і хореографів з'явилося на сценах.

У 1930–і роки в Санкт–Петербурзі Агріпіна Ваганова була художнім керівником Імператорського Російського Балету, і почала залишати сліди своєї діяльності. У 1935 році балетна компанія була перейменована в Балет імені Кірова (зараз Балетна трупа Маріїнського театру). Будучи художнім керівником, Ваганова виконувала державні правила і змінила кінець “Лебединого Озера” з трагічного на піднесений.

Ваганова вимагала технічної досконалості і точності танцю, вона була ученицею Петіпа і Чекеті і до того керувала Ленінградським Державним Хореографічним Інститутом, яке готувала танцівників для балетної трупи Маріїнського театру. У 1957 році, через шість років після смерті Ваганової, уряд перейменував Ленінградський Державний Хореографічний Інститут в Академію російського балету ім. А. Я. Ваганової. Спосіб викладання балету Ваганової відомий з її книги “Основи класичного танцю” яка була перекладена багатьма мовами.

Найбільш популярним балетом тієї епохи був балет “Ромео і Джульєтта” С. Прокоф’єва і Леоніда Лавровського. У балеті “Полум'я Парижу” Б. Асаф’єва, що має всі характерні риси мистецтва соціалістичного реалізму, вперше був активно використаний кордебалет. Вдалою також була також балетна версія “Бахчисарайського фонтану” за поемою Пушкіна з музикою Бориса Асаф’єва і хореографією Ростислава Захарова.

Відомий балет “Попелюшка” на музику Прокоф’єва також є продуктом радянського балету. У радянську епоху ці постановки були здебільшого невідомі за межами Радянського Союзу. Але після його розпаду вони стали дуже відомі.

Дата добавления: 2014-01-07